Контрольная: Духовне життя в Україні 18ст. Вплив української культури на московську

Контрольная: Духовне життя в Україні 18ст. Вплив української культури на московську

контрольна робота

З історії україни

Духовне життя в Україні в ХVІІІ ст.

Вплив Української культури на московську.

П Л А Н

1. Поширення освіти і розвиток наукової думки. Початок утисків

української культури царським урядом.

2. Козацькі літописи. Література.

3. Мистецтво. Архітектура і будівництво. Народний побут.

1. Поширення освіти і розвиток наукової думки. Початок утисків

української культури царським урядом.

Початок і середина ХVІІІ ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток

культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис

у всіх регіонах і на всіх рівнях – економічному, соціальному, культурному.

ХУІІІ ст. було парадоксальною добою в історії української культури. Воно

стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й культури, що

відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створилися

умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і

змушена була до російських імперських взірців.

Порівняно з Росією освіта в Україні досягла високого рівня. Початкових шкіл у

Гетьманській Україні було дуже багато. Відвідуючи Україну ще в 1654-1655

роках арабський мандрівник Павло Алепський писав, що більшість козаків

письменні і що навіть серед жінок та дівчат багато письменних: він бачив, як

у церкві читали вони молитовники. Звичайно цих слів не можна брати цілком на

віру, але залишається безперечним, що загальний стан грамотності серед

українських селян та козаків справив велике враженя на уважного спостерігача.

У ХУІІІ ст. майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і

навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. В

1740-1748 роках у сімох полках: Ніженському, Любленському, Чернігівському,

Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Миргородському (про три полки

бракує відомостей) було 866 шкіл на 1099 поселень. Одна школа припадала

пересічно на 1000 душ. В 1768 році на території пізніших повітів

Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і на кожну

припадало пересічно 746 душ. Ці цифри дуже важливі, бо в 1875 році на цій

території було тільки 52 школи і на кожну школу припадало 6.750 душ.

Навчалися в цих школах у ХУІІІ ст. діти старшини, козаків, духовенства,

селян.

У чотирьох полках Слобідської України було 124 школи.

Найціннішою прикметою цих шкіл було те, що заснувало їх саме населення, яке

розуміло потребу навчання дітей. Сільська громада сама запрошувала вчителя,

утримувала його і давала помешкання під школу. В місцевостях, де населення

жило розкидано по хуторах, навчали дітей так звані “мандрівні дяки”,

переходячи з місця на місце.

У містах існували братські школи.

Значно гірше було в українських землях під польською владою. В 1676 році

митрополит Кипріян ІІ звернувся до Апостольської Столиці з проханням

допомогти в справі в справі заснування семінарії для підготовки духовенства.

Була заснована семінарія у Вільно, але ситуації це не виправило. Трагедія

українського населення під польською владою була в тому, що вища верства,

шляхта – дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали

братські школи. Недостатня кількість шкіл, неосвіченість народних мас були ще

довго причиною того, що там не створилась українська інтелігенція.

Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там

було всього лише 20 місць для україннців, в тому числі 16 для світських

людей.

Більше значення мали заходи Василіян (чернечий орден, створений у Візантії).

В Умані 1765 року засновано монастир, а при ньому школу, в якій навчалося до

400 учнів. Цей монастир і школа були знищені під час Коліївщини. Василіянські

школи мали інший характер, ніж братські, які були всестанові, а василіянські

шляхетські, католицькі.

Осередок вищої освіти в другій половині ХУІІІ ст. перенісся зі Львова до

Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Петром Могилою на зразок

єзуїтських колегій, забезпечена ним і матеріально і юридично. Петро Могила

запросив до неї видатних професорів, яких відправляв для підготовки за

кордон. Число студентів школи – “спудеїв” – зростало.

Після смерті Петра Могили Братська школа стала називатися Києво-Могилянською

Колегією. Польський уряд не визнавав її за високу школу і не дозволяв

викладати в ній богословських наук, щоб примусити учнів вступати до польських

колегій. Ще у Гадянському договорі в 1658 році Виговський вимагав зрівняти

Київську колегію в правах з Краківською академією і надати їй титул академії.

Але цей договір не був зреалізований. Лише у 1701 році колегія була

перейменована на академію, їй дано право володіти маєтками та призначено

щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих.

Велику роль відіграв у відродженні академії гетьман І.Мазепа, якого

митрополит Варлаам Ясінський називав “промислінником і благодітелем”.

Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. В

академії вчилися обидва Мазепині небожі – І.Обидовський та А.Войнаровський. в

добі піднесення української культури часів Мазепи академії належало

центральне місце.

За зв’язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну: протягом майже тридцяти

років вона не могла цілком отрястися від репресій Петра І. В лютому 1709 року

замість 2.000 учнів було тільки 161.

Оправлятися від удару академія почала за Данила Апостола. Ппісля блискучих

професорів часів Мазепи, якими були Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський і

особливо Теофан Прокопович, “мабуть найвизначніший учений – енциклопедист

(теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної

України”, як характеризує Прокоповича О.Оглобин. Гуманістичною спрямованістю

відзначалися курси риторики. Автором “Риторики” в (в десяти томах) був

Ф.Прокопович (1681-1736). Його називали сучасним Горацієм. В усіх вищих

навчальних закладах Європи курси поетики, риторики, філософії майже до 40-их

років ХІХ ст. викладалися латинською мовою. Таке правило існувало і в Києво-

Могилянській Академії.

Повернути Києву та академії блиск і славу часів Мазепи не міг уже ніхто. Але

за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського академія почала знову

поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки,

які залишалися в її володінні. Митрополит з власних коштів підтримував

академію та її професорів, посилав збіднілих учнів до кордонних

університетів.

Нову добу піднесення академія пережила за часів царювання Єлисавети та

гетьманування Кирила Розумовського. Про стан її свідчать імена професорів

1740-их років: Юрій Кониський, Сильвестер Ласкоронський, Юрій Щербацький,

Давид Нищинський, Манасія Максимович та інші, що “зробили б честь кожному

західноєвропейському університетові” – пише О.Оглобин. Викладачі академії

плідно працювали у галузі лінгвістики. Розвиток вітчизняної та європейської

теореритично-практичної лінгвістики характеризує тісний зв’язок з потребами

шкільної освіти. Є.Славинський уклав найбільший староукраїнський словник

“Лексикон латинський”, дав перекладачам і студентам не тільки словник двох

мов – латинської й церковнослов’янської, а також наочно продемонстрував

лексичні можливостй слав’янської системи. Я.Блоницький створив короткий курс

грецької граматики.

Навчання в Київській Академії було побудоване за зразком єзуїтських польськиз

колегіій. Було в ній 7-8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий –

граматичний (інфіма, граматика та синтакса), середній – реторичний (піїтика

та риторика) і вищий – філософський (діалектика, логіка та теологія). Остання

кляса була розрахована на чотири роки. У викладанні панувала латинська мова,

але крім того вивчали грецьку та слов’янську мови. За методикою навчання

академія була схоластичною школою, як схоластичними були всі школи Західної

Європи того часу. Але освітній процес в Україні надзвичайно ускладнювався

мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі і Росії. Мовна політика

становить частину національної політики, спрямованої на розвиток певної мови

або на обмеження її прав та можливостей вільного функціонування. У 1721 році

з’явився царський указ, яким заборонялося Києво-Печерській і Чернігівській

друкарням видавати всі інші книжки, крім церковних, але і їх пристосовували

до російських норм. Аналогічні укази видано у 1727 і 1728 роках, а з 1735

року наказано вилучити з церков усі українські друки й замінити їх на

московські. У 1720 році заборонено книгодрукування українською мовою у Києво-

Могилянській Академії. З другої полвини ХУІІІ ст. академія і всі інші школи в

Україні поступово перейшли на російську мову.

Було чимало спроб заснувати в Україні університети: Мазепа планував закласти

університет в Батурині і перетворити на університет Київську Академію. 1766

року Рум’янцев проектував створити університети в Києві та Чернігові. В наказ

депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 році українська

шляхта вимагала заснувати університети в Києві, Ботурині, Чернігові,

Новоград-Сіверському, Сумах. Проте всі ці заходи були марні: російський уряд

не дозволяв Україні мати свої унівеситети.

Про високий культурний рівень української еліти – старшини, вищого

духовенства та міщанства – свідчить велика кількість бібліотек в Україні.

Крім бібліотек Києво-Печерської Лаври й інших монастирів, а також бібліотеки

Київської Академії, існувало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику

та цінну бібліотеку. Мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Дмитро

Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, Кирило Розумовський та інші.

Видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували

часописи, що виходили різними мовами. Поруч з новими виданнями різних авторів

вони збирали давні рукописи, хроніки.

На тлі широкої й грунтової освіти, яку дістала українська інтелігенція ХУІІ

та ХУІІІ ст., виділяються вчені з різних галузей знання.

ІСТОРІЯ. Найбільший інтерес серед учених України являють дослідники історії

України. В другій половині ХУІІІ ст. виступають автори, які захоплюються

історією своєї батьківщини. Бурхлива доба ХУІІ-ХУІІІ ст. з церковною

боротьбою викликала інтерес до історії України, намагання опертися в боротьбі

за минуле. Вона залишила цінні твори Стефана Зизанія, Христофора Філалета,

Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Касіяна Саковича, Мелетія Смотрицького.

Хмельниччина і нова Українська держава дали новий поштовх для історичних

дослідів. Історичні праці виходять з рамок літописного оповідання й набирають

форм прагматичної історії. З’являються – “Хроніка” Теодосія Сафоновича

(1762), “Синопис”, який приписують Інокентієві Гізелеві (1674), “Літописець”

– Леонтія Боболинського (1699). З цих творів найбільше значення має

“Синопис”, стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків

видань. Усі ці праці спиралися переважно на польські хроніки, але цінними в

них було те, що вони встановлювали тяжіння історії України від Княжої доби.

1730-і роки – складено “Краткое описание Малороссии”; 1751 році Г.Показ

написав “Описание о Малой России”; в 1765 році П.Симоновський – “Краткое

описание о козацком малороссийском народе” та інше. Великою заслугою цих

істориків України є те, що вони твердо поставили питання про єдність

українського народу від Княжої доби до ХУІІІ ст.

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень

української еліти ХУІІІ ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися

до наших часів, видатним є написаний французькою мовою “Дневник” Петра

Апостола (1725-1727 рр.), сина гетьмана Данила Апостола. Величезний “Дневник”

(1735-1740 рр.) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович. Він докладно,

день за днем, записував усе, що діялося біля нього. Дуже важливим джерелом

історії України є “Дневник” генерального хорунжого М.Ханенка, який був

блискучим дипломатом і палким українським патріотом.

ПРИРОДНИЧІ ТА МАТЕМАТИЧНІ НАУКИ. Вони в Україні були менше розвинені, але

зацікавлення ними ніколи не зникало. В приватних бібліотеках часто

знаходилися книжки із зоології, ботаніки, метеорології, математики. При дворі

Розумовського проживали доктори – француз Леклерк та німець Гебенштрайт. В

той же час (в 1751 році) Іван Полетика став професором Медичної Академії в

Кілю (Німеччина).

ФІЛОСОФІЯ. В першій половині ХУІІІ ст. в Києво-Могилянській Колегії панувала

філософія Арістотеля, на якій базували такі дисципліни як логіка, діалектика,

фізика, метафізика, етика. У ХУІІ-ХУІІІ ст. в Україні ширилися твори античних

та середньовічних філософів.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722-

1794), вилатний учений та мислитель. Син реєстрового козака Полтавського

полку, він вчився в Києво-Могилянській Академії, потім в університетах

Мюнхена, Відня, Бреслави.

Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного –

безвартісного і вищого – духовного, цінного.

У 1564 році зустрілися два народи, дві держави, які не мали по суті нічого

спільного. Україна, не зважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні

зв’язки з Західною Європою, які почалися ще за Княжої доби. За Литовсько-

Польської доби вона відчувала вплив європейської культури в галузі права,

науки, мистецтва, релігії. Україна мала свої видатні наукові осередки, як

Острозька академія, Львівська братська школа, Київський гурток Єлисея

Плетецького, Києво-Могилянська колегія, гурток Петра Могили.

Вже за царя Олексія виявилися на Московщині культурні впливи України в

мистетцтві, літературі; зародився театр тощо. Ще більші були ці впливи за

Олексієвого сина Федора, вихованця Симеона Потоцького. Українські впливи

стали загальною “модою” при царському дворі.

Українська церква починає сильно впливати на московську, хоч весь час в

Москві залишалося недовір’я до українського православ’я, в якому московські

фахівці знаходили католицький вплив. Не зважаючи на це, в Московщині будували

церкви в українському стилі, ширилося уукраїнське бароко, українські співи,

що їх привозили з собою українські співаки. В Москві працювали українські

маляри; за Олексія українці розписували вМоскві церкви. Боярин Ртищев

заснував у Москві школу, до якої запросив учителів з Києва. З України

приходили на Московщину книжки – “Требник” та “Лифос” Петра Могили, твори

Кирила Транквіліона, Йоаникія Голятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія

Смотрицького тощо. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Туптало

написав “Руно орошенное”, що витримало 8 видань. До Москви виписували з

України шевців, кравців, садівників, городників тощо. Переїздили тудми з

України друкарі, архітектори, гравери, а головним чиним – учені, письменники,

педагоги, ченці. Український вплив панував і в московських школах. По

заснуванні в 1721 тоці нових шкіл у Росії на вчителів до них призначали

українців. Для новозаснованих слов’яно-латинських шкіл Синод наказав вирядити

з Києва вчителів, мовляв, у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні

до вивчення філософії, риторики та політики. Українські вчителі приносили

свої методи навчання, українську вимову, яка панувала в Москві у ХУІІІ ст.

Письменник Сумароков скаржився, що українці педагоги зіпсували російську

мову. Студентів, що закінчили Києво-Могилянську Академію, запрошували до

Петербурга для навчання катехизису та виголошення проповідей.

Українські письменники познайомили Росію з силабйчною поезією та тонічним

розміром, відкриття якого росіяни приписують російському поетові

Тредьяковському. Українці принесли до Москви драматичну літературу.

Багато українців працювало перекладачами в різних установах Росії, бо серед

них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької,

польської та інших мов. Українці служили в російських закордонних

посольствах. Коли Єлисавета вирішила передавати Острозьку Біблію, вона

запросила українців – професорів Варлаама Лещинського та Гедеона

Сломинського, - щоб виправили в ній мову.

Але не зважаючи на вплив української культури на московську, все-таки Україна

поступово птрачає як культурну так і політичну незалежність. І почалося це з

середини ХУІІІ ст., коли Україна потрапляє в орбіту Москви, і тоді

починається вперта боротьба між Україною та Москвою. Боротьбу веде Москва

різними засобами, різною зброєю на всіх ділянках політичного та культурного

життя, але має завжди ту саму мету: підкорити Україну, позбавити її властивих

їй прикмет, звичаїв, законів.

Поступово, рік за роком, обмежувалась суверенність України, а далі й

автономія, фактична автокефалія Української церкви. Митрополія Київська

врешті була перетворена на єпархію, підвладну Російському Синодові. Але не

зважаючи на це “Малоросія” зберігала ідею незалежності, яка не згасала в

найтяжчі часи.

Одночасно Україна втрачала свої інтелектуальні сили, які під примусом або

шукаючи сприятливих умов для праці переходили до Росії. Трагізм цього

переходу на службу “чужим вівтарям” був у тому, що українці втрачали своє

національне ім’я й збільшували коло представників російської культури, яка

протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойлваних,

асимільованих, підкорених народів. Серед асимільованих Росією культур перше

місце належить українській.

Щороку цей процес русифіквції поглиблювався. Український патріот Дмитро

Туптало став визнаним Російською Церквою “русским” святим; українець

В.Капніст став “русским” поетом; українці – Березовський, Бортнянський та

Ведель – стали творцями “русской” музики і так далі.

2. Козацькі літописи.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не

священники, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими

та писарями. На противагу богословським праблемам, барвистим панегірикам,

ученим диспутам, якими захоплювалися їхнї вчителі, ці письменники цікавилися

історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором

найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці він

запитує: “Ежели может что быти любопытствующему нраву человеческому, ласкавий

читательнику, так угодное и приятное, яко чтение книжное и ведение прежде

бывших деяний и поведений людских?” потім Величко пояснює, як роки

спустошення України збудили вньому інтерес до минулого своєї землі. Одна з

головних тем “Літопису” Самійла Величка – гетьмансько-старшинські усобиці.

Глибоко сумує автор також із приводу жахливих руїн міст і сіл – наслідку

набігів татар та інших зовнішніх ворогів. Гине Україна, треба рятувати –

такий провідний мотив літопису. Та лихоліття мине, коли всі дбатимуть про

загалбнонародні інтереси. Мова літопису образна, багата на лексику і

фразеологію, прикрашена різноманітними стилістичними фігурами. Розповідь

літописця часто переривається діалогами, монологами драматичного характеру,

уривками з листів, пейзажними картинами. Гумору й сатири автор теж не

цурався. Стиль літопису піднесений, героїко-патріотичний, що нагадує нам

“Слово про похід Ігорів”. Іван Франко писав, що “з літературного боку се

явище дуже цінне”.

Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він

називався “”Дії запеклої і од початку поляків кривавої небувалої брані

Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками” і мав на меті

показати, що “українці є рівні з іншими”. Аналізуючи недавнє минуле, як

Величко, так і Грабянка рішуче підтримують претензії старшини на соціально-

економічне та політичне панування в Україні.

У “Літопису Самовидця” після короткого вступу про події 1648 року докладно

описано епоху 1648-1702 рр. кінцева частина літопису – стислий огляд історії

України за 1703-1784 рр.

“Літопис Самовидця” в запису під 1663 роком описує Чорну раду в Ніжині,

докладно розповідає про два ворожі табори – Самка та Брюховецького і про

жорстоку розправу останнього над своїм суперником та його прихильниками.

Читаємо в літопису “Раду назначено на 17 червня. І щоб іти на раду пішо, та

ще й без зброї. Як вдарено в бубни, Брюховецький привів своїх пішо, а Самко –

і всі його козаки – на конях і при зброї, і гармат було в них не мало. Крик

стався з обох сторін, одні кричать “Брюховецького гетьманом!”, а інші “Самка

гетьманом!” – і на стіл обох саджають. А далі межи собою стали битися.”

Скасування Гетьманщини також знайшло відгук в літературі. Зокрема, у 1762

році Семен Дідович написав довгу полемічну поему під назвою “Розмова

Великоросії з Малоросією”, в якій боронив право України на автономію. У тому

ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про

психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка,

Якова Марковича та Пилипа Орлика.

Козацькі літописи стали основою до написання низки літературних художніх

творів. Наприклад, “Літопис Самовидця” спричинився до написання роману-

хроніки Пантелеймона Куліша “Чорна рада”.

Література.

У творах письменників ХУІІІ ст. червоною ниткою проходить ідея незалежності

України, туга за втраченою вольністю! У 60-их роках ХУІІІ ст. з’являється

“Історія Русів” невідомого автора, яка утверджувала ідею самостійності

українського народу, стала могутнім поштовхом національно-духовного

відродження.

У давнину вважали: якщо ти освідчена людина – повинен уміти вправно складати

вірші з будь-якого приводу. Саме тому в братських школах та колегіумах

піїтика (теорія і практика віршування) була чи не найважливішим предметом.

Учителі піїтики та їхні учні й були найпершими складачами віршів. Вони писали

вірші з приводу Різдва, Великодня та інших релігійних свят, на честь приїзду

в школу якоїсь високопоставленої особи (похвальні вірші).

Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721 році зайняв найвищу

в російській церкві посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними

українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії він написав

“Камінь віри” – красномовний виступ проти протестанства.

У віршованій літературі ХУІІІ ст. трапляються і твори соціальної тематики. Їх

автори засуджують закріпачення селян, вказують на винуватців (польську шляхту

й Катерину ІІ), висловлюють сподівання на те, що правда переможе, а гнобителі

згинуть. поПулярними в той час були сатиричні твори “Вірш про попа

Негребецького”, “Плач Лаврських монахів” тощо. Більшість сатиричних творів

анонімні, бо їхні автори боялися переслідувань. На грунті сатири релігійних

бурлескних віршів ХУІІІ ст. виникає сатирична віршована література,

спрямована проти сваволі феодалів, користолюбства духовенства, хабарництва

судових чиновників та інших неподобств.

Характерні для тієї доби вірші емблематичні та панегіричні, а також вірші, в

яких автори виявляли високу техніку версифікації. Це вірші різних примхливих

форм: у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акростихи – вірші, які можна

читати з початку та з кінця; вірші, в рядках яких деякі літери підкреслено і

з яких можна прочитати слово чи ім’я. Було багато епіграм на два, чотири

рядки. Серед авторів перші місця належали: І.Величківському, авторові

емлематичних збірок “Млеко”, “Зегер” та збірки епіграм; ієромонахові

Климентієві Зинов’єву, який залишив рукописну збірку творів, що вміщує

близько 400 віршів. Вершина давньої української літератури – творчість

Г.Сковородии. у нього було палке прагнення бачити в Україні людей “із світлим

розумом і гарячим серцем”. У поезії “Про свободу” Сковорода прославляє борців

за волю (Б.Хмельницького).

Улюбленим видом літератури першої половини ХУІІІ ст. була драма. Зародилася

вона в Україні під впливом польських шкіл на початку ХУІІ ст. Українська

драма була зв’язана з Київською колегією: професори писали п’єси, а “спудеї”

виступали, як дійові особи. Здебільшого драми були приурочні до Різдвяних та

Великодних свят. Друга група – драми моралістичного характеру. Це п’єси, в

яких часто виступають реальні постаті: Лазря, блудного сина тощо. Третя група

– найцікавіші, це історичні драми: “Володдимир” Феофана Прокоповича, “Милість

Божа” невідомого автора. У першій п’єсі описано життя і діяльність князя

Володимира, в другій прославлено Б.Хаельницького. Соціальні мотиви

(загарбання старшиною козацьких та селянських земель, насильство чиновників)

звучать у драмі Георгія Кониського “Воскресіння мертвих”.

В антрактах драми давали інтермедії – побутові гумористичні сценки, котрі

йшли, як окремі невеличкі вистави. Сюжетна основа інтермедії, звичайно,

фольклорна (народні жарти, анекдоти, прислів’я, побутові подробиці) і

виконували їх українською мовою, близькою до народної. Драми мали великий

вплив на населення. На вистави збиралося багато глядачяв з оізних шарів

суспільства, починаючи від гетьманів та старшини – до рядових ремісників.

Саме з інтермедії бере свій початок український театр.

Мандрівні дяки створювали вертепи і під час різдвяних свят ставили вистави з

колядками. Вистави відбувалися у спеціальній скринці, поділеній на два

поверхи: нагорі – релігійна, різдвяна, а в низу – побутова, комічна. Вертеп

з’явився на почтку ХУІІ ст., а найбільшого розквіту досяг у другій половині

ХУІІІ ст.

Національну самобутність нової української літеатури характеризує тісний

зв’язок з народною творчістю, бурлеском (травестії, інтермедії), передусім

використання живої народної мови. Поява 1798 року перших трьох частин

“Енеїди” І.Котляревського, де народнм мова вживається, як літературна,

відкриває нову главу літератури національного відродження. Поема

І.Котляревського написана в дусі бурлескних творів поезії класицизму, але з

українським трактуванням теми. Сюжет Вергілія у травестійній переробці

І.Котляревського набуває рис реального українського життя. Письменник

змальовує життя українського народу, засуджує кріпосницький гніт і соціальну

несправедливість. Творчість І.Котляревського започаткувала нову українську

драматургію народною мовою, сприяла розвитку світського театру.

3.Мистецтво.

Високого рівня досягло у ХУІІІ ст. мистецтво. Українські митці, більшість

яких працювало в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві.

Перші професійні об’єднання (братства) народних мкзикантів – музичні цехи –

виникають у містах Кам’янець-Подільському (1571) та Львові (1580). Впродовж

ХУІ-ХІХ ст. музичні цехи діяли майже в усіх великих містах України. Музичні

об’єднання скрипалів, лірників, цимбалістів, кобзарів, бандуристів мали свою

емблему, значок, печатку й Статут, затверджений міським магістром. У

репертуарі музичних цехів переважала світська музика – марші, танці, народні

інструментальні мелодії.

Одним з найдавніших в Україні спеціалізованих навчальних закладів була Січрва

співацька школа, де готували фахівців для церковних хорів. Практика навчання

грунтувалася на вітчизняних традиціях. У півчій студії Покровської церкви в

Січі вивчалася нотна грамота, удосконалювалися навички виконання літургійнмх

піснеспівів. Очолювали студію установники Києво-Межигірського монастиря.

Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа, в якій

навчали грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі, готували співаків для

Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро

Бортнянський (1751-1825).

Непересічне значення у розвитку вітчизняної музичної культури належить Києво-

Могилянській академії. Тут існували хор і оркестр, які відзначалися високою

професійністю. В акадеиії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-

1777) та Артемій Ведель (1767-1808).

Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був

М.Березовський. перші композиції написані ним під час навчання у Києво-

Могилянській академії. Він віртуозно грав на скрипці, чудово співав.

Удосконалював музичну освіту у Придворній співацькій школі, де займався

музикою під керівництвом італійського педагога Цоппіса. Перебуваючи на

стажуванні в Італії, брав уроки у видатного теоретика музики Д.Мартіні. у

1771 році став членом Болонського філармонічного товариства. М.Березовський

створив оперу “Демофонт”, постановка якої відбулася у 1773 році. Він

узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової музики.

Структкрні принципи хорових концертів М.Березовського розвинули А.Ведель та

Д.Бортнянський,що були представниками нового напрямку, для якого характерне

узгодження музики і тексту. А.Ведель поєднував талант композитора, співака й

виконавця. Він був керівником хору Києво-Могилянської академії,

губернаторського хору.

Доля М.Березовського та А.Веделя склалася трагічно. Їх талант не знаходив

належного визнання. У 32 роки покінчив життя самогубством М.Березовський.

Цензура заборонила друкувати музичні твори А.Веделя. повернувшись вУкраїну з

Москви, він став ченцем Києво-Печерської Лаври. За антицарську діяльність був

засуджений і помер у в’язниці.

Чільне місце в історії вітчизняної музичної культури займає Д.Бортнянський –

видатний реформатор церковного співу, композитор, диригент. Зовсім молодим

він потрапив до Придворної капели, де вчив теорію музики в італійського

композитора Б.Галуппі. Вдосконалював музичну освіту у Венеції. В Італії

великий успіх мали опери Д.Бортнянського на італійські лібретто “Креонт”,

“Алкід”, “Квінт Фабій”. У Петербурзі він написав опери на французькі лібретто

(“Сокіл”, “Син-суперник”, 1786-1787), комедію “Свято сеньйора”,1786), балет,

інструментальні твори.

Д.бортнянський органічно поєднував традиції українського національного

хорового мистецтва, західноєвропейського бароко та класицизму. Хорова

церковна творчість композитора відповідала кращим зразкам європейської

музики. Відомо загалом понад 100 церковних творів.

Певним підсумком більш ніж двохсотлітньої традиції творення духовних пісень в

Укаїні стало видання “Богословника” (Почаїв,1790-1791). Збірник містить 250

віршів (з нотами) про Ісуса Христа, Богородицю, інших святих тощо.

У другій половині ХУІІІ ст. поширюються романси – жанр камерної вокальної

музики. Пісні-романси виконувалися у супроводі фортепіано або гітари. Вони

втілюють ліричні, сатиричні роздуми про людину, щастя, життя. Популярними

стали пісні-романси “Їхав козак за Дунай” С.Климовського, “Всякому городу

нрав і права” Г.Сковороди, “Дивлюсь я небо” М.Петренка.

Своєрідним осередком музичної культури були кріпацькі театри й оркестри, які

діяли у маєтках українських поміщиків (ХУІІІ- перша половина ХІХ ст.).

Кріпацький театр у с.Спиридонова Буда на Чернігівщині (тепер Брянської обл.)

заснував поміщик Д.Ширий. понад 200 кріпаків виступали в оперній та балетній

трупах, хорі й оркестрі. Серед вистав театру – комічна опера “Школа ревнивих”

К.Маццали (музика А.Сальєрі), балет “Венера і Адоніс” Лефевра. У 1809 році

Д.Ширий відпустив акторів на волю.

У маєтку гетьмана К.Розумовського діяла велика капела співаків-кріпаків

(близько 40 осіб). К.Розумовський зібрав 2.300 творів оперно-симфонічної та

камерно-інструментальної музики. Син К.Розумовського, Андрій, живучи у

Відні, утримував хорову капеллу з українських кріпаків. Спілкувався з

композиторами Й.Гайдном, В.Моцартом, Л.Бетховеном. останній присвітив

А.Розумовському три квартети.

Високого рівня у ХУІІІ ст. досягло малярство. На прикінці ХУІІ ст. шириться

новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально

розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю – розпис

Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері,

Святих набувають спеціальних для українського мистецтва рис. На іконах часто

відображають постаті гетьманів, старшин (на іконі Покрови маємо портрет

Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства

і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для

історії побуту. Особливо цікаві ікони в м.Сорочинцях на Полтавщині, а також

ікони Угорської України.

Монументальний живопис дерев’яних церков (передусім Західної України та

Закарпаття) стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом,

визначається яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Галицькі

настінні розписи збереглися в церквах Воздвиження та св. Юра у Дрогобичі, в

церквах с.Сихів наЛьвівщині. Живопис церкви св.Юра в Дрогобичі складається з

трьох різночасових циклів в централбній цастині та бабинці. В змісті розпису

перехрещуються традиційні і нові мотиви, учено-канонічний і народно-

фольклорний напрями, причому останній тут переважає.

Серед монументальних розписів мурованих споруд вирізняються розписи Троїцької

надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври (20-30 рр. ХУІІІ ст.). Виконували

розписи переважно живописці Лаврської іконописної майстерні, а також

живописці Больницького монастиря Лаври.

Монументальний живопис у ХУІІІ ст. мав помітне розповсюдження в декоруванні

католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та

кармелітського костьолів у Львові. Змістом цих розписів поряд з образним

пропагуванням догм католицької церкви було прославлення діяльності

католицьких монаших орденів, утвердження культу святих. Стиль розписів цілком

визначався формою різнобарокового монументального живопису, що в першій

половині ХУІІІ ст. був широко розповсюджений в Італії, Нідерландах,

Німеччині, Чехії, Польщі. Найбільші досягнення галицького монументального

костьольного живопису пов’язані з творчістю львівського художника Станіслава

Строїнського (1719-1802).

У другій половині ХУІІ та у ХУІІІ ст. основним видом живопису залишається

іконопис, який поступово змінює свій характер. В ньому розвиваються елементи

нової іконографії, виявляються реалістичні риси, виразно визначаються впливи

тодішніх мистецьких стилів – бароко, рококо, класицизму, поширюються

алегорично-симврлічний, історичрий та пейзажний жанри.

Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражає духовні інтереси української

козацької старшини і вищого духовенства, їх прагнення до рафінованої

аристократичності. Показовою щодо цього є ікона “Покрова Богородиці”, де

поряд із зобтаженням царя, цариці, потріарха, монастирських ігуменів

зображено козацьку старшину.

Особливе місце серед пам’яток українського живопису ХУІІІ ст. займає

іконостас Преображенської церкви в с.Велики Сорочинці (резиденція гетьмана

Д.Апостола). Комплекс іконостаса об’єднує понад 100 ікон. У тій самій

майстерні виконано іконостас для Вознесенської церкви (1761р., с.Березна біля

Чернігова).

З останньої чверті ХУІІІ ст. провідним стилем українського живопису став

класицизм. Його розвиток тісно пов’язаний з російським мистецтвом середини й

кінця ХУІІІ ст. Риси класицизму виявляються у живопису Андрієвської церкви у

Києві, який мав значний вплив на розвиток мистецтва живопису іконостасу.

Серед пам’яток стилю класицизму виділяють іконостаси Козельського та

Почепського соборів.

Розвивається світське малярство, особливо портретне. Серед портретистів були

вмдатні майстри, зокрема Дмитро Левицький (1735-1822), А.Лосенко (1737-1773),

К.Гольвачевський (1735-1823). Глибоким психологізмом відзначається “Портрет

князя Д.І.Долгорукого” створений у 1769р. живописцем Самуїлом. Еліта

українського суспільства митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини,

визначні міщани мали свої портрети.

Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство. За доби Мазепи

осередком граверства став Київ. Тоді тут працювало коло 20-ти граверів,

більша частина яких були першорядними майстрами. Основоположником школи

граверів був Олексанр Тарасевич. Крім нього працювали Д.Талаховський,

І.Щирський, І.Мигура, І.Стрельбицький та інші. Гравери ілюстрували різні

книгі (“Патерик Печерський”), виготовляли гравюри на металі, на дереві.

Частина цих гравюр присвячена видатним діячам Укркїни. Коло 20-ти гравюр

присвячено Мазепі. Крім Києва, видатні гравери працювали в Чернігові і

Новгород-Сіверському. Українська граверська школа часів Мазепи сягала своїми

впливами Польщі, Литви, Білорусії і, звищайно, Московщини, де постійно

працювали першорядні українські майстри: М.Карповський, О.Козачківський та

інші. У середині ХУІІІ ст. відроджується граверство у Львові, де працювали

І.Филипович, І.Вишловський, Т.Троцкевич.

У ХУІІ-ХУІІІ ст. різьба на дереві досягла в Україні виняткової краси. Стиль

бароко з його пишними орнаментами вимагав великої досконалості майстрів.

Вікна, двері храмів та житлових будинків прикрашалися складними орнаментами з

каменю та глини. Чудові зразки таких орнаментів мали церкви Мазепиної

фундації, брама Заборовського, ансамль Ковніра в Лаврі. Поруч з цією

скульптурою розвивається різбярство. Насамперед – це пишні іконостаси на

декілька поверхів (Богородчанський у Галичині, Софіївського і Миколаївського

соборів у Києві, Межгірського і Видубицького монастирів). Вирізані з дерева

листи аканту і виноградні лози вражали своєю красою.

У Львові, Києві, Почаєві та Четнігові працював Никодим Зубрицький (1688-

1724), видатний майстер гравюри по дереву й металу. У його мистецькій

спадщині близько 400 творів на дідлійні сюжети, серед яких особливо

вирізняються “Іоанн Предтеча”, “Іоанн Богослов”, “Благовіщення”, 32

оригінальні гравюри до “Нового Завіту”. Сюжети алегоричного характеру взяті

не тільки з античної міфології, а й з народних легенд, байок, звичаїв,

вітчизняної історії (гравюра “Облога Почаєва турками”).

Була поширена в Україні графіка, особливо книжкова. Її призначеня полягає в

образному та декоративному оформленні книжки. Друкарні Києво-Печерської Лаври

належала провідна роль у книгодрукуванні в Україні впродовж ХУІІ-ХУІІІ ст. З

1656 року по 1721 рік тут вийшло понад 200 видань. Видавалися букварі, у 1705

р. видана “Граматика”, єдиний примірник якої знайдено в університетській

бібліотеці м.Ужала (Швеція), у 1712 р. – “Философия нравоучителя”, яку кілька

разів перевидавали у Петербурзі, Москві, Львові, Відні.

На межі ХУІІ-ХУІІІ ст. склався основний вид української книги з характерним

ансамблевим ілюструванням і оформленням, пишним декором, використанням

традицій народного декоративного мистецтва (“Служебник”, 1708р.,

“Часослов”,1713р.).

Плідну видавничу діяльність здійснювала друкарня Почаївської лаври. Тут

видавалися книги релігійного змісту, підручники, художня й світська

література. З 1731 по 1800 рр. З Почаївської друкарні вийшло у світ понад 355

видань, де вперше використовувався шрифт, близький до сучасного скоропису.

Почаївська друкарня діяла до 1917 року.

У ХУІІ-ХУІІІ ст. в православних церквах було багато статуй. З цим звичаєм

встановлювати у храмах статуї вів боротьбу православний Синод. Були статуї на

соборі св.Юра у Львові, Геракл на ратуші в Бучачі, фігури гетьманів і муз на

будинку Малоросійської колегії у Глухові, водограй “Самсон” уКиєві.

Архітектура і будівництво.

Високого рівня розвитку досягла архітектура і будівництво. Від ХУІІ-ХУІІІ ст.

в Україні збереглося чимало дерев’яних будівель, переважно церков (найбільше

на Бойківщині). Це типова для українського мистецтва тризрубна будова, в якій

кожний зруб перекритий ступінчатим перекриттям.

Деякі відміни мають церкви Волині,Поділля, почасти Буковини. На Поділлі

багато церков трибанних, із стрункими кількаповерховими банями. Найвищими

досягненнями були п’ятибанні церкви початку ХУІІІ ст. на Полтавщині. Чудом

будівельної техніки був дев’ятибанний, п’ятиповерховий собор у Новоселиці

(1773).

Житлових будівель залишилося дуже мало, але збереглися в Галичині, на Поділлі

та на Волині жидівські синагоги, які мали риси шляхетських будинків з

підсіннями, ганками та різними оздобами.

Друга половина ХУІІ ст. і початок ХУІІІ ст. вважається золотим віком

українського мистецтва. В Україні створюється своєрідний стиль, що постав із

сполуки українських тринавних церков із західноєвропейською базилікою і

пізніше дістав назву українського бароко. Кульмінаційним часом розвитку цього

стилю – пишного, урочистого – була доба Мазепи.

Мазепа фундував будівництво величезних храмів у Києві. Петро І казав, що

Мазепа “великий строитель святим церквям”, а старшина в Бендерах, після

смерті Мазепи, не могла підрахувати всього, що він “розкинув і видав. щедрою

рукою в побожному намірі на будову церков і монастирів”.

В середині ХУІІІ ст. в Україні шириться втиль пізнього бароко – рококо. До

нього належать перлини мистецтва – Андріївська та Покровська церкви в Києві,

славетний собор св.Юра у Львові, в якому гармонійно поєднубться риси

західноєвропейської та української архітектури.

Від доби бароко залишилося більше пам’яток світського будівництва, ніж від

попередніх часів. Причина цього в матеріалі, яким переважно користувалися –

цегла. Але все ж таки більша частина будівель загинула не з причин

нетривкості матеріалу. Наприклад, під час руйнації Ботурина в 1708 році

загинуло багато пишних будинків старшини і, передусім, палац гетьмана на

Гончарівці, що справля велике враження. В палаці була велика бібліотека з

цінними книжками ан різних мовах, багата колекція зброї. Але збереглися

будинок військової полкової канцелярії, будівля Академії наук.

В 1730-их роках знову почалося піднесення мистецтва, зв’язане з діяльністю

Т.Шеделя. одночасно з ним працювали С.Ковнір та І.Григорович-Барський (краще

творіння – Покровська церква на Подолі). Київ був прикрашений чудовими

будинками: митрополичі палати в садибі Софійського собору та брама

Заборовського і перлина – ансамбль будинків у Києво-Печерській Лаврі,

знищений під час німецької окупації в 1943р.

Самобутнім майстром був Ковнір, який будував чисельні лаврські споруди.

Справжнім шедевром барокового стилю стала Ковнірова дзвінниця на Далеких

печерах.

Важливим доробком українського бароко є Києво-Печерська Лавра. Особливо

вирізняється Велика дзвінниця (висота 96,5 м.), що поєднує риси розвинутого

бароко та елементи класицизму. В його основу покладено форми античної

архітектури як ідеального естетичного еталона. Основні компоненти архітектури

класицизму – симетрично-осьова композиція будівель, геометрично чітке й

зручне планування приміщень.

Класицизм в Україні сформквався наприкінці ХУІІІ ст. У містобудуванні України

позначився вплив російського класицизму (Київ, Полтава). Виникають нові

міста, що збудовані до принципів регулярного планування: Маріуполь (1779),

Миколаїв (1784), Херсон (1778), Одеса (1794). В ансамбль міських споруд

вводяться площі, сквери, парки. На становлення національно-самобутніх рис

класицизму вплинула велика житлова забудова, особоиво після звільнення

дворянства від обов’язкової військової служби. Зводилися палаци з відкритим

плануванням, оточені розкішними парками. Архітектурні проекти розробляяи

відомі архітектори: М.Мосцепанов (палац графа П.Румянцева-Задунайського),

П.Ярославський (палац у старому Мерчику).

До найвідоміших паркових ансамблів належать “Софіївка” м.Умань та

“Олександрія” у м.Біла Церква. Ландшафтний парк графа Потоцького розташований

на 150 га. У долині річки Кам’янки. Його прикрашають грати, штучні водоспади,

фонтани, числені скульптури тощо. У колекції парку “Олександрія” понад 1800

різновидів рослин місцевої та зарубіжної флори. Тут природній пейзаж

гармонійно пооєдунєтьсся з архітектурою.

Національна своєрідність українського бароко виявилась у збереженні

кольорової гами споруди (блакитний з білим і золотим).

Народний побут.

ХУІІІ ст. – це етап безпосереднього становлення української етнографії як

окремої наукової дисципліни. Соціально-економічний та політичний розвиток

українських земель, зокрема початок розкладу феодально-кріпосницьких і

зародження капіталістичних відносин обумовили значне зростання інтересу до

українського народу, його життя, культури й побуту.

Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх

давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак

найважливішим завжди залишалося землеробство, яке подітяється на три основні

галузі: рільництво, городництво та садівництво. У кожному дворі тримали, якщо

дозволяли майнові умови, волів чи коней, корів, овець, свиней, різноманітну

птицю. Особлива увага приділялася розведенню великої рогатої худоби.

Рибальством займалися українці всюди, де існували ріки та інші водойми.

Виготовлення скла – гутництво – відоме в Україні ще з часів Київської Русі.

За багато століть розвитку воно досягло досить високого технічного і

художнього рівня. Найбільшого поширення гутництво набуло на території

Чернігівського та Волинського Полісся, що зумовлено наявністю значної

кількості потрібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і

великої кількості лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу. Проте

дрібне селянське гутництво ще з ХУІІІ ст. почало зазнавати тиску з боку

відповідних мануфактур.

На Україні були відомі й багато інших промислів – виробництво паперу на так

званих папірнях, видобування селітри, яку застосовували для виготовлення

пороху і скла, консервуванні продуктів. Виготовляли, також, цеглу, мило,

свічки. Значне місце в житті українці займав солений промисел. На Півдні, в

Закарпатті кам’яну сіль видобували в шахтах. На лиманах Азовського і Чорного

морів сіль збирали відкритим способом. Доставляли сіль чумаки.

Основним видом сухопутного транспорту українців з найдавніших часів були сани

і вози. У ХУІІІ ст. був чотириколісний віз. З появою чумацтва в українців

побутувала так звана маха – міцний важкий віз для перевезення важких речей.

Внаслідок сприятливих природно-географічних умов України на більшості її

території сформувався відкритий тип двору, в якому вільна земельна ділянка,

прилегла до житла (хати, хижі) та господарських споруд завжди лишалася просто

неба. За характером розташування житла і господарських споруд виділяється

шість типів забудови: вільна, однлрядна, Г-подібна, П-подібна, замкнена та

змішана.

Щодо традиційного інтер’єру українського житла, то він характеризується

типологічною єдністю: українська вариста піч завжди займала внутрішній кут з

боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної

стіни, де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (святий

вугол), в якому розміщувались ікони, прикрашені тканиною або вишитими

рушниками, цілющим зіллям та квітами, вивішували лампадку. Біля столу попід

тильною стіною ставили довгу дерев’яну лаву. Зліва від столу знаходилась

скриня. Між піччю та причілковою стіною будували дерев’яний настил (піл).

Долівка була глиняною. Стеля підтримувалась поздовжніми обо поперечними

балками – сволоками. Подвір’я обов’язково мало огорожу.

Український народний одяг – яскраве й самобутнє культурне явище, котре

розвивалось й удосконалювалось на протязі століть. Селянське вбрання

наслідувало попередні давньоруські форми. Його, як і раніше виготовляли в

умовах натурального господарства. З полотна шили чоловічі й жіночі сорочки,

спідниці, фартухи, чоловічі штани. Широко застосовували вовняні тканини як

домашнього виробництва, так і привозні. Із сукна виготовляли верхній одяг:

свити, опанчі, киреї, сердаки, чумарки. Тонка орнаментована врвняна тканина

була чудовим матеріалом для поясного жіночого одягу: запасок, обгорток,

плахт, спідниць.

Харчувалися українці продуктами , отриманими з власного господарства. Селяни

вирощували злаки: жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку. Велику роль у

харчуванні українців відігравали овочі (картопля, капуста, буряк, цибуля,

часник, огірки) та бобові (горох, квасоля, біб). Продукти, які швидко

псувалися, селяни консервували: сушили, солили, квасили. По всій Україні було

поширене соління сала і м’яса. Вся їжа поділяється на дві великі групи:

щоденна і святкова. Серед календарних свят головними були різдвяно-новорічні

та Великдень.

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки

йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами,

ритуалами, своєю неповторною культурою – неоціненним духовним скарбом

українського народу

Наприкінці ХУІІ ст. закінчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха. В

результаті завоювань Петра І Росія здобула на Балтійському морі жадане “вікно

в Європу”, а потреба в животворній ролі України як посередника культурних

впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом.

Тепер плодами безпосереднього виходу в Європу, “європезації”, інтелектуальним

потенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала в авангарді

культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму

Україна скотилася у трясовину провінціоналізму. Після втрати політичної

автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Федченко П.М. Тарас Шевченко. - К., 1985

2. Субтельний О. Історія України - К., 1992

3. Полонська-Василенко Н. Історія України - К., 1992

4. Українська культура. Історія і сучасність – Л., 1994

5. Українське народознавство – Л., 1994

6. Культура і побут нкселення України – К., 1991