Контрольная: Салічна правда

Контрольная: Салічна правда

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

національна акадЕМІЯ

ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ україни

Контрольна робота

з предмету “Історія держави і права зарубіжних країн”

Тема 3

Виконав:

студент групи ПБЗ – 11

Семеренко Юрій

Ірпінь 2003

1. Салічна правда – правова пам’ятка франкського суспільства.

На початку IX ст. франкська держава перебувала в зеніті своєї могутності.

Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах

супротивника у рівного їй по силі, вона здавалася незламною і непорушною.

Проте вже тоді вона несла в собі елементи занепаду та розпаду. Створена

шляхом завоювань, держава являла собою; конгломерат народностей, нічим, крім

військової сили, непов’язаних. Зламавши на деякій час масовий опір

поневоленого селянства; франкські феодали втратили колишню зацікавленість у

єдиній державі. У цей час економіка країни, мала натуральний характер.

Відповідно не, було тривалих стабільних господарських зв'язків між окремими

районами будь-які інші чинники, спроможні стримати дроблення країни.

Франкське держава завершила свій-цілях, розвитку - від ранньофеодальної

монархії - до державності періоду феодальної роздробленості.

Найважливішим джерелом права у франкській монархи були так звані варварські

правди - записи звичаєвого права, варварських племен. Такі записи звичаєвого

права наприкінці V початку VІ ст. були в багатьох племен, які розселилися на

території колишньої Римської імперії. Наприкінці V ст. складений був запис

звичаєвого права вестготів (Судебник короля Евріка), дещо пізніше -

звичаєвого права бургундів - Бургундська Правда. Наприкінці V століття або

початку VI з'явилася Салічеська Правда. Був створений також запис звичаєвого

права рипуарських франків - Рипуарська Правда. Алемани мали свою Алеманську

Правду, бавари - Баварську, сакси - Саксонську і т. п. Панував при цьому

«національний», а не територіальний.

З усіх «варварських правд» особливу цінність для історико-правової науки

являє Салічеська Правда, оскільки її зміст відображає соціально-економічні і

політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і

права. Салічеська Правда змальовує дуже архаїчні відносини в середовищі

франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про

сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних

зв'язків.

У той же час вона є найважливішим документом для вивчення землеробської

общини, майнових відносин ранньофеодального періоду, прав і обов'язків

франків - общинників і членів родової спілки, стародавнього і вкрай

примітивного судоустрою і судової процедури.

У Салічеській Правді, як у правовому документі, немає ще однозначного поняття

власності. До рухомих речей, які. знаходилися у власності окремих осіб або

сімей, застосовувався термін «свій», на відміну від терміна — «чужий».

Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося в спадщину

одному з членів сім'ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість

приписів Салічеської Правди присвячено охороні права власності на різні

рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки крупної

рогатої худоби, а також овець, кіз, собак та ін.

По значній частині домашнього, майна тягне за собою штраф у 200 солідів,

рівний покаранню за вбивство вільного. Все це свідчить про те, що, присадибна

ділянка перейшла в приватну власність.

Про перехід орної ділянки - аллоду в приватне володіння свідчить різне

ставлення в Салічерькій Правді до орної землі, а також до лук, пасовищ,

лісів, які залишаються ще в общинній власності. Салічеська Правда карає самий

факт порушення межі орного поля без дозволу хазяїна, передбачаючи покарання

за проїзд по чужому полю в 3 соліди, за приорання чужого поля 15 солідів, за

посівна чужому полі - 45; солідів. Якщо ж стороння людина вступала на

виділену ділянку общинної луки, це не вважалося злочином. Більше того, якщо

вона скосила траву, то втрачала лише сіно на користь власника луки.

У Саліческій Правді нічого говориться про купівлю-продажу землі. Інститут

спадкування землі тільки зароджувався. Земля передавалася в спадщину

чоловічим нащадкам померлого. В титулі «Про аллоди» навіть не ставиться

питання - кому передавалася орна ділянка землі, якщо в померлого не було

синів. Очевидно, вона ставали вилученим майном, або переходила родові.

Про існування у франків общинної власності на землю свідчать і інші титули

Салічеської Правди, зокрема «про переселенців». Переселитися на територію

общини «чужому» можна було лише за згодою всіх членів общини. Якщо хоча б

один із них висловлювався проти, переселенець повинен був покинути общину.

Характерно, що граф, який виконував рішення общинного суду про виселення

«чужинця», повинен був з'явитися не в будинок переселенця, а на ту ділянку

землі, яка була ним оброблена. Салічеська Правда знала інститут придбаної

давнини. Якщо протягом року й одного дня жоден із членів общини не висловився

проти поселення «чужинця», його землеволодіння починало охоронятися законом.

У цьому титулі Салічеської Правди по суті санкціонується присвоєння общинної

землі наближеними короля, оскільки забороняється висловлювати протест проти

переселенця, якщо на те була спеціальна грамота. Протестуючий проти

королівського розпорядження присуджувався до штрафу в 200 солідів.

Сім'я у франків мала патріархальний характер, але влада батька не була

безмежною. Вона нагадувала більше сувору довічну опіку над дружиною, дочкою

або сином. Опіка над сином припинялася по досягненні ним і 2 років.

Шлюбу і сім'ї в Салічеській Правді присвячене значне число статей. Шлюбу

передувала угода між сім'ями нареченого і нареченої. Обов'язково була

потрібна згода батьків. Крадіжка чужої нареченої тягла за собою відшкодування

збитку нареченому в сумі 15 солідів, крадіжка чужої дружини каралася штрафом

у 200 солідів. Заборонялися шлюби з: родом родичів і свояками. Такі шлюби

об'являлися недійсними. Шлюби з рабами тягли за собою утрату свободи, просте

співжиття з рабинею штрафу 15 солідів, із вільною - 45 солідів. Жінка, яка

вступала в шлюб із рабом, об'являлася поза законом, її майно надходило в

скарбницю, родичі могли безкарно убити її. Раб як і інші «варварські правди»,

Салічеська Правда судове керівництво для суддів. Водночас вона не є збірником

систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх сторін

ранньокласового суспільства, її неповнота, фрагментарність, безсистемність -

результат тієї правової основи, на якій вона укладалася.

/Зафіксувати все розмаїття звичаїв було неможливо. Особливо якщо врахувати,

що записувалися вони у формі конкретних юридичних казусів, узятих

безпосередньо з життя.

Предметно-наочна форма правової норми у «варварських .правдах» відповідала

конкретно-образній правосвідомості германців, для яких мова юридичних

абстракцій була далекою і незрозумілою. Роль правового ритуалу була пов'язана

із самим характером ранньофеодального судочинства, яке ще не знає

сформованого порядку публічного, державного захисту життя й інтересів окремої

особистості. «Варварські правди» несуть на собі тягар старих, родоплемінних

відносин, відображають ще племінну свідомість германців, У цих пам'ятниках

права особистість не відділена від колективу, а правоздатність людини

визначається належністю до роду, общини, великої сім'ї. Поза цими колективами

людина не мала ніяких прав.

Вигнання з общини, роду, сім'ї залишалося одним із найтяжчих покарань,

передбачених Салічеською Правдою.

З племінною свідомістю варварів був пов'язаний і персональний характер дії

норм, зафіксованих у «варварських правдах».

Записуючи свої звичаї, германці прагнули зберегти свою племінну спільність

перед лицем реальної загрози ЇЇ краху. Звідси й особливості судових процедур

з їх публічними ритуальними діями, які повинні були демонструвати вірність

варварів своїм споконвічним традиціям, звичаям.

принцип дії права, так що в державі франків застосовувалося не лише право

салічеських франків, але й варварські правди інших племен.

іншим джерелом права були акти королів, які містили різного роду загальні

положення. Ці акти іменувалися едиктами, декретами, розпорядженнями, а

пізніше - капітулами, або капітуляріями. За допомогою капітулярії всувалися

прогалини Салічеської Правди, а також Рипузрської і Баварської Правді Крім

капітуляріїв, спрямованих; на надолуження Правд, видавалися також капітулярії

самостійного значення. Вони мали більш універсальне значення, ніж перші,

розповсюджуючи свою дію на всю територію країни і на всіх жителів.

Королівські укази (едикти, декрети, капітулярії) починають з'являтися ще при

Хлодвігу, але їх число значно зростає за Каролінгів, особливо велике воно

було при Карлові Великому. Зводи капітуляріїв, складені приватною особою,

з'явилися вперше в 827 році.

Найважливіше значення в якості джерела права мала Салічеська Правда.

Упорядкування - Салічеської Правди відносять до царювання Хлодвіга, Цей

початковий текст був доповнений пізніше яри королях Хільдеберті І і Хлотарі І

(VI ст.). Салічеська Правда має на собі значні сліди первіснообщинного ладу,

із якого щойно вийшло в той час франкське суспільство;

Основний текст Салічеської Правди являє собою розрізнений і безсистемний

запис звичаїв, які склалися в основному ще до утворення Франкської держави, а

також тих звичаїв, які виникли в період формування класового суспільства й

утворення держави. Тому її зміст відображає той соціальний і правовий лад,

який характеризує перехід від первіснообщинного ладу до класового

суспільства. Вона розкриває процес розкладу первіснообщинної власності і

виникнення приватної власності, ріст майнової нерівності.

Одне з її основних завдань - захист приватної власності, яка прийшла на зміну

колективній власності.

який одружувався на вільній, піддавався колесуванню. Салічеська Правда

приписує великий штраф за викрадення жінки, борючись проти старогерманського

звичаю «умикання» дружин. Незаміжня жінка в германців користувалася деякою

самостійністю. Джерела, наприклад, не містять якихось даних про сторонню

опіку .вдів. Проте, на певне обмеження прав удів указує Салічеська Правда.

Вона не могла, наприклад, удруге вийти заміж без дозволу суду і сплати певної

суми родичам померлого чоловіка, інакше її новому чоловікові погрожував

штраф у 63 соліди. Особливістю старогерманського звичаєвого права було те, що

жінка мала власне майно, придане., яке їй надавав чоловік у якості «шлюбного

дарунку». Але жінка не могла ні продавати, ні дарувати своє придане після її

смерті воно переходило дітям. Салічеська Правда нічого не говорить про

розлучення. З інших джерел відомо, що розірвання шлюбів допускалося за

взаємною згодою подружжя. Згодом під впливом церкви розлучення були

заборонені.

2. Види злочинів і покарань за Салічною правдою.

Основна увага в Салічеській Правді приділяється злочинам і покаранням.

Під злочином у Салічеській Правді розуміється образа, шкода, заподіяна

особистості або майну іншого, порушення «королівського миру». Відповідно під

покаранням розуміється відшкодуванням за образу, за шкоду, своєрідний відкуп

від можливої помсти з боку скривдженого або його родичів. А також штраф, що

сплачується за порушення «Королівського миру».

Для злочинів і покарань за Салічеською Правдою характерні такі риси:

1. Як правило, кровна помста і вигнання з общини у вигляді основного

засобу примусу при первіснообщинному ладі заміняються системою штрафів. Проте

ще зберігають ся пережитки первіснообщинного ладу: а) якщо вбивця не в

змозі сплатити штраф за вбивство, то він розплачується своїм життям; б)

найближчі родичі беруть участь у сплаті «вергельду» (штрафу) і в його

одержанні; в) у випадку оголошення людини поза законом, вона підлягає

вигнанню з общини із забороною кому б то не було приймати її.

2. Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального і правового

становища злочинця і постраждалого, а також від статі і віку постраждалого.

Там, де для раба передбачалася страта, вільна людина сплачувала штраф.

3. Салічеська Правда не встановлює загальних принципів для кваліфікації

злочинів і призначень покарань.

Проте аналіз її статей дозволяє виділити деякі загальні принципи:

а) суб'єктами злочинів були не тільки вільні, але й за лежні люди (мети) і

раби;

б) відповідальність перед королем за порушення "Королівського миру"

наступала з 12-ти річного віку;

в) покарання, як правило, не :залежало від провили і призначалося лише за

кінцевий результат дії, яка спричиняє шкоду особистості або майну.

Але в ряді випадків при призначенні покарання враховувався характер наміру і

тяжкість заподіяної шкоди. Заподіяння «злого» наміру тягло за собою тяжке

покарання. Наприклад, за крадіжку із закритого приміщення передбачався штраф

утричі більший, ніж за крадіжку з відкритого приміщення.

Каралося також підбурювання до крадіжки або до вбивства.

Обставиною, що обтяжує покарання., було вбивство «юрбою».

4. Завертає на себе увагу надмірна тяжкість матеріального покарання.

Найнижчий штраф за крадіжку, складав 3 соліди, а за вбивство - 200 солідів.

Якщо мати на увазі те, що вартість бика становила 2 соліди, а корови — 3

соліди, то ці штрафи були надто обтяжливі.

Виникнувши при родовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної

власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності

й особи імущих людей, знаті, яка феодалізувалася.

Аналіз Салічеської Правди дозволяє виділити такі види злочинів і покарань.

1. Злочини проти особи, до ;яких відносяться убивства, зґвалтування,

нанесення каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на

честь, гідність і свободу.

2. Злочини проти власності, серед яких особлива увага приділяється крадіжці,

пограбуванню, підпалу і заподіянню шкоди майну.

Особливим захистом користується майно, що знаходиться в будинку і на

обгородженій ділянці. Крадіжка зі зломом або з обгородженої ділянки каралася

підвищеним штрафом. При встановленні розміру штрафу враховувалася також

вартість викраденого: у випадку крадіжки речі поза домом на суму 2 динари

штраф становив 15 солідів, на суму 40 динарів - 35 солідів.

3. Злочини проти порядку відправлення правосуддя: неявка в суд, лжесвідчення

й ін.

4. Порушення приписів короля. Наприклад, якщо король видавав комусь грамоту

на право поселення в якомусь селі, то той, хто цьому противився, карався

штрафом у 200 солідів, тобто в такому ж розмірі, як за вбивство.

Основним видом покарання, що застосовувався до вільних людей, був штраф. Він

ділився на дві частини; одна йшла потерпілому або його найближчим родичам, а

друга, в розмірі 1/3 штрафу, надходила на користь держави в особі короля.

Крім того, в усіх випадках, пов'язаних із злочинами проти власності,

передбачалися повернення і сплата вартості знищеного майна.

У випадку покарання у вигляді оголошення поза законом передбачалася також

конфіскація майна.

Основний текст Салічеської Правди не знає для вільних такого виду покарання

як страта, членоушкодження і тілесні покарання. Страта, членоушкодження

(кастрація), тілесні покарання (удари батогом) застосовувалися лише до рабів.

Страта в найболісніших формах застосовувалася і при придушенні повстань

селян.

Казуїстичний характер Салічеської Правди виключав чіткі формулювання

загальних положень, які стосувалися б усік злочинних дій. Але з аналізу ряду

конкретних складів злочинів, виділених у Салічеській Правді, можна зробити

висновок, що у франків вже існували поняття форми провини - наміру і

необережності, замах на злочин, співучасті, обставин, які обтяжують або

пом'якшують злочин.

Судовий процес. Процес за Салічеською Правдою носив змагальний характер,

основними рисами якого були:

а) здійснення цивільного і карного процесу в однакових формах;

б) порушення справи лише з ініціативи позивача або постраждалого;

в) рівні права сторін і проведення процесу у вигляді змагання сторін;

г) суворе дотримання встановлених процесуальних форм (формалізм).

Процес починався з виклику в установленій формі і при свідках обвинувачем

обвинувачуваного. Неявка будь-якої із сторін на процес каралася штрафом. Від

штрафу звільнявся лише той, хто подавав поважну причину для неявки

(королівська служба, хвороба, смерть когось із близьких).

Розгляд починався з вислуховування обвинувача, який повинен був висловлювати

обвинувачення в суворо встановленій формі, що дозволяло обвинувачуваному

відповісти тільки «так» або «ні». У випадку позитивної відповіді

обвинувачуваного суд відразу виносив рішення. У протилежному випадку суддя

вирішував питання про порядок надання доказів.

Доказом факту вчинення злочину вільною людиною була затримка злочинця на

місці вчинення злочину, його власне визнання і показання свідків. Для того,

щоб зняти з обвинувачуваного обвинувачення, Салічеська Правда передбачала три

види доказів: співприсяжність, показання свідків і ордалії («суд божий»), у

формі випробування «казанком», нагадуючи при цьому «інші законні засоби»

доказування.

Найбільш поширеним видом доказів була співпрйсяжність, що застосовувалася для

підтвердження присяги (клятви) обвинувачуваного в тому, що він .не чинив

того, у чому його обвинувачують, Співприсяжники - це звичайно родичі, друзі

або сусіди обвинувачуваного, які на відмін) від свідків не були очевидцями

факту, а лише «свідками доброї слави» обвинувачуваного. За Салічеською

Правдою повинно було бути 12 співприсяжників.

Своєю присягою, яка здійснювалася в суворо визначеній, формі, порушення якої

вело до програвання справи, вони підтверджували, що обвинувачуваний у силу

властивих йому якостей не міг вчинити приписуваних йому діянь, і що не може

бути сумнівів у чесності і правдивості його присяги.

Неправдиві свідчення, також як і відмова свідка з'явитися в суд, каралися

штрафом у розмірі 15 солідів.

Поширеним видом доказу були ордалії («суд божий»), при яких злочин

установлювався за допомогою божественної сили— бога, який немов би вказував

злочинця («бог шельму, мітить»), Найчастіше для цього використовувалися

вогонь, кип'ячена вода і залізо. Салічеська Правда знає лише один вид ордалії

- випробування «казанком» — тобто за допомогою киплячої води. Випробування

полягало в тому, що руку обвинувачуваного опускали в казанок із киплячою

водою і потім зав'язували, приклавши до пов'язки печатку. Після закінчення

трьох днів її розв'язували, і, якщо на руці не було опіку, то обвинувачуваний

вважався таким, що не здійснював злочину, в якому його звинувачували.

Основним засобом одержання визнання при обвинуваченні рабів було катування.

Якщо обвинувачуваний погоджувався з вироком суду, йому давався пільговий

термін для сплати штрафу, після закінчення якого у випадку несплати штрафу

позивач (обвинувач) звертався за допомогою графа. Останній разом із 7

рахінбургами повинен був відправлятися до будинку обвинувачуваного і

конфісковувати його майно на суму, яку він повинен був сплатити. У випадку

незгоди обвинувачуваного з рішенням суду рахінбургів, обвинувачуваний знову

викликався в сотенний суд через 40 днів, а потім, у випадку його неявки або

відмови виконати вирок, обвинувач повинен був протягом 14 днів викликати його

на суд короля. Виклик на суд короля також здійснювався в суворо установленій

формі. У випадку неявки на суд короля або відмови виконати його рішення,

король об'являв обвинувачуваного поза законом. Після цього і сам винний, і

усе його майно ставало власністю позивача. По-іншому закріплює Салічеська

Правда право на землю, якою володіла сім'я, розрізняючи присадибну ділянку,

орну землю, луки, ліси. Тут багаторазово згадується обгороджена ділянка, при

цьому передбачається значний штраф за підпал і зруйнування огорожі.

Житлу в Салічеській Правді надається особливе значення. Сюди приходить

кредитор, щоб вимагати борг позивача, щоб викликати відповідача в суд: Карана

не тільки крадіжка в межах будинку або подвір’я (високим штрафом у 45-63

соліди), але й просте проникнення на територію вілли після заходу сонця,

крадіжка з нападом і витребуванням сторожових собак, увезенням на возі

позивача.

3. Залежність покарання від класового становища потерпілого і злочинця.

Суб’єкти кримінальних правовідносин. Салічеська Правда формально визначила

рівність усіх перед законом (закон охоплює дії усіх). Водночас Салічеська

Правда; відображаючи класове розшарування суспільства, закріплює сформовану

суспільну нерівність і при визначенні наслідків злочинних зазіхань виходить

із класового-становища потерпілого, і іноді одночасно і з класового становища

злочинця.

Розмір штрафу встановлюється в залежності від соціального і правового

становища злочинця і постраждалого, а також від статі і віку постраждалого.

Там, де для раба передбачалася страта, вільна людина сплачувала штраф.

Убивство тягло за собою штраф на користь рідних убитого - вергельд (ціна

людини), і його розмір визначався в першу чергу соціальним становищем

убитого. За вільного - 200, 100 солідів, за королівського охоронця, графа -

600 солідів, а за вбивство римського колона - 63 соліди. За раба сплачувалося

35 солідів хазяїну на відшкодування понесеного ним збитку.

Покарання різнилося також і в залежності від суспільного становища злочинця.

Рабам загрожували тілесні покарання і навіть смерть за такі злочини, за які

вільні сплачували тільки штрафи.

Особливим становищем у даних правовідносинах відзначалася жінка. За словесну

образу жінки стягалося значно більше, ніж за образу чоловіка. За вбивство

жінки накладався вергельд утричі більший, а за вбивство вагітної жінки - у

чотири рази більший, ніж за вбивство чоловіка. Це свідчило про велику повагу,

якою користувалася жінка в суспільстві франків.

Використана література:

1. Всеобщая история государства и права. Под редакцией К. И. Батыра, М.,

«Былина», 1995.

2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. : Харків.

Право, 1999.

3. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:1994.

4. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:Вен турі,

1994.