Реферат: Голод в Украине 1946-47

Реферат: Голод в Украине 1946-47

ГОЛОД 1946—1947 рр. В УКРАЇНІ

Серед широкого кола малодосліджених проблем історії України є чимало таких,

що стосуються повоєнної від будови сільського господарства республіки. Раніше

ця відбу­дова здебільшого зображалася як суцільний, безперервний трудовий

ентузіазм селянства і тривалий час замовчува­лися голод, що лютував в Україні

у 194Р—1947 рр., муки й поневіряння хліборобів, які віддавали останнє, щоб

про­годувати розорену війною країну.

Відбудова зруйнованого війною сільського господарства почалася з перших днів

визволення України від німецько-фашистських загарбників. Незважаючи на

величезні труднощі, у найкоротші строки були відновлені зруйновані села,

піднялися з руїн колгоспи і радгоспи.

Вже на кінець 1944 р. на 65 % порівняно з довоєнним періодом були відновлені

посівні площі. Хлібороби в 1944 р. з кожного гектара зібрали по 10,8 ц зерна

(в 1940 р.— 14,6 ц). Це дало можливість виконати державний план

хлібозаготівель на 100,3 %, а план здачі хліба у фонд Чер­воної армії—на

171,1 %. У 1945 р. колгоспи України мали розширити площі оброблюваних земель

більш як на 1 мли. гектарів. Проте виконання цього плану не було забезпечене

відповідним зростанням матеріальних ресур­сів, передусім трудових і тяглових.

Останні, за визнан­ням заступника голови Раднаркому УРСР Старченка,

збільшилися на початок 1945 р. (порівняно з попереднім) лише на 16 %. Але ця

цифра не відповідає реальності, коли врахувати, що більшість тракторів,

узятих 1944 р. на баланс МТС і колгоспів, відпрацювали по 10 і більше років,

були зношені, значною мірою розукомплектовані й вима­гали капітального

ремонту, а чимала їх частина — списа­на. Негативно вплинули на роботу МТС і

серйозні перебої з пальним та запчастинами.

Надзвичайно напруженим залишалося становище з трудовими ресурсами в селах

України. Багато працездат­них колгоспників залучалося до відбудови

промисловості, оскільки селянство було чи не основним джерелом попов­нення

швидкозростаючого робітничого класу. Основну силу в колгоспах становили

жінки. У 1945 р. вони вироби­ли 72,2 % всіх трудоднів. Тому виконати план по

роз­ширенню посівних площ можна було тільки шляхом різ­кого підвищення

напруженості праці. Наприклад, у Черні­гівській області в 1945 р. кожен

колгоспник повинен був виробити близько 250 трудоднів (у 1944 р.—233).

Наван­таження на трактори і живе тягло втричі перевищувало передвоєнний

рівень. У 1945 р. замість коней на польових роботах широко використовувалися

колгоспні та особисті корови, хоч продуктивність праці при цьому падала на

25—40 %. У Царичанському районі Дніпропетровської області, наприклад, таким

чином було виконано близько 64 % усіх польових робіт, а в Барвінківському

районі Хар­ківської області — 49 % (тут на одну корову в переведенні на

умовну оранку вироблено близько 20 га). По 12 га при­падало в середньому на

одну корову в Київській області.

Однак максимальне використання наявного тракторно­го парку та корів не могло

компенсувати нестачі тягла. То­му колгоспники змушені були готувати грунт під

посіви вручну. Нерідко вони самі впрягалися замість худоби в упряж, копали

землю лопатами, на плечах чи на візках доставляли насіння в поле. Більше

половини врожаю та­кож збиралося вручну. Все це, незважаючи на сумлінну працю

сільських трударів, не могло не позначитися на вро­жаях. Як наголошувалося в

доповідній записці Держплану України, «гостра нестача тяглових засобів і

робочої сили в колгоспах і радгоспах УРСР, навіть при неповному освоєн­ні

орних земель, не дозволяла своєчасно і високоякісно підняти і обробити чисті

пари, провести лущення стерні, підняти зяб, провести посів ярих культур у

найкращі стро­ки, а також належним чином доглянути посіви». І хоч посів­ні

площі колгоспів у 1945 р. зросли порівняно з 1944 р. більш як на 1 млн.

гектарів, це, однак, не привело до збіль­шення валового збору зерна. Якщо в

1945 р. посівні площі колгоспів досягли 71 % довоєнних, то валовий збір

зер­нових — лише 46,9 %. Така диспропорція простежувалася і в наступні роки.

Величезні фізичні навантаження негативно вплинули на стан тяглової худоби. У

Полтавській, Житомирській, Київській, Миколаївській, Кіровоградській та інших

об­ластях наприкінці 1945— на початку 1946 рр. налічувалося від 33 до 16 тис.

голів украй виснажених коней. Спостері­гався їх масовий падіж. Так, близько

24 % поголів'я ко­ней загинуло на Одещині, до ЗО % — на Вінниччині, а в

ці­лому по Україні в 1945 р. воно скоротилося майже на 144 тис. голів, що

становило 16,1 % їх загальної кількості.

Економічно не обгрунтовані плани, спрямовані насам­перед на найшвидше

відновлення довоєнних площ оброб­люваних земель, були однією з основних

причин низького рівня агротехніки. З серйозними порушеннями агротехніки

проводилася, наприклад, сівба озимих. Лише близько 55 % їх було посіяно в

оптимальні строки. Добрива під посіви майже не вносилися. Все це, поряд з

несприятливи­ми погодними умовами в деяких районах республіки, при­звело до

зниження врожайності зернових з 10,8 ц в 1944 р. до 7 ц в 1945 р. Значно

зменшився їх валовий збір, ідо зу­мовило невиконання республікою планів

хлібозаготівель, хоч державі й було здано більш як 56 % вирощеного зер­на. У

багатьох колгоспах воно було вилучено майже все, включаючи фураж і посівні

фонди, через що нічим було оплатити трудодні колгоспникам. У 1945 р. в

Україні ви­значили для видачі на трудодень в середньому по 400 гра­мів зерна,

хоч і цього селяни повністю не одержали. Як на­слідок — у ряді районів УРСР,

особливо на півдні, почали­ся серйозні продовольчі ускладнення. У лютому 1946

р. союзний уряд надав колгоспам південних областей Украї­ни продовольчу

позичку в розмірі 16 325 т зерна, в тому числі для Херсонської області —7500

т. Одеської —5000, Миколаївської —3255. Однак ця позичка була вкрай

не­достатньою і не могла істотно вплинути на становище колгоспів, у яких

перед цим повністю вилучили зерно.

Тяжке становище виникло і в тваринництві. У колгос­пах слабо розвивалася

кормова база. На кінець 1945 р. поголів'я всіх видів худоби досягло 43 %

довоєнного рів­ня, а посіви кормових культур —лише 29 %. Цей розрив значно

збільшувався ще й тому, що урожайність кормових була значно нижчою, ніж до

війни. Того року сіна, напри­клад, зібрали в середньому 10 ц з гектара проти

14,6 в 1939 р. Це призводило до зниження продуктивності худо­би: на одну

фуражну корову в середньому по республіці було надоєно близько 990 л молока.

План молокопоста­вок на 1 грудня 1945 р. республіка виконала лише на 48,9 %.

Не все гаразд було і з м'ясопоставками. Так, того року господарства Одеської

області здали державі лише 43 свині. Щоб виконати плани м'ясозаготівель,

колгоспи були змушені здавати молодняк, виснажену худобу, корів. Великим був

падіж тварин. Так, у Вінницькій області за 11 місяців 1-945 р. загинуло 7,8 %

поголів'я великої рога­тої худоби, 10,4% свиней, 13,7% овець і кіз, 29,4%

коней, а в цілому по республіці протягом року загинуло 2,8 % всього поголів'я

великої рогатої худоби, 5,4 % сви­ней, 6,7 % овець і кіз.

Таким чином, на кінець 1945 р. в сільському господар­стві України склалася

вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала серйозного перегляду аграрної

політики, а саме: відмови від дальшого форсованого розширення посівних площ

без відповідного зростання матеріально-технічних ресурсів; перегляду

заготівельної політики і передусім зменшення обсягів обов'язкових поставок,

підвищення за­готівельних цін, які були просто «символічними»; посилен­ня

матеріальної заінтересованості колгоспників, викоре­нення зрівнялівки в

оплаті їх праці; збільшення асигну­вань у сільське господарство; відмови від

адміністратив­ного втручання у справи колгоспів; перехід від екстенсив­ного

до інтенсивного розвитку цієї чи не найважливішої галузі народного

господарства. На жаль, керівництво країни не звернуло уваги на ці перші

серйозні сигнали, що свідчили про неблагополучність у колгоспному

виробни­цтві. Не припинилося й форсоване розширення оброблюва­них площ. Уряд

республіки, поступаючись тискові центру, в постанові «Про державний план

розвитку сільського господарства Української РСР на 1946 р.» планував для

колгоспів 16 східних областей збільшення посівних площ проти 1945 р. на

1865,8 тис. га. Урожайність зернових куль­тур передбачалося довести до 9,5 ц,

а цукрових буряків — до 115 ц з гектара. Однак при цьому й у 1946 р. не

очікува­лося значного збільшення трудових і тяглових ресурсів. Заступник

Голови Ради Міністрів УРСР Старченко, став­лячи перед колгоспами республіки

завдання на 1946 р., підкреслював: «Треба мати на увазі, що виконання цих

завдань буде проходити при умові недостатньої кількості тягла в ряді

колгоспів, а значного поповнення трактор­ного парку МТС до початку весняних

польових робіт не буде».

Для того щоб виконати всі польові роботи в оптималь­ні агротехнічні строки,

республіці не вистачало більш як ЗО тис. умовних п'ятнадцятисильних

тракторів. Тому на­вантаження на тягло в 1946 р. було надзвичайно великим. У

переведенні на оранку воно становило 12,2 га і було чи не найбільшим в СРСР.

Тому міністр землеробства УРСР Бутенко визнавав, що «нашим хліборобам цього

ро­ку доведеться ще ширше використовувати на роботах своїх корів». Так воно й

сталося. У Вінницькій області, наприклад, у весняній оранці та сівбі було

задіяно майже 110 тис., а в Київській — близько 60 тис. корів. У райони і

господарства направлялася велика кількість уповнова­жених з числа

відповідальних працівників. Однак, незва­жаючи на це, строки сівби у багатьох

господарствах роз­тягувалися, низьким був процент висівання ярих культур по

зяблевій оранці. Мали місце й інші серйозні порушення агротехніки.

Навесні 1946 р. значно загострилися продовольчі труд­нощі. Про це свідчить

ряд документів, зокрема лист колгоспників с. Попелюхи Піщанського району

Вінницької об­ласті, адресований Хрущову, який був тоді першим сек­ретарем ЦК

КЩб)У і Головою Ради Міністрів УРСР. У листі щиро й болісно говорилося:

«Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі

й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірше ху­доби живемо. Ніколи нам

не було так важко, як в цю хви­лину, люди з голоду мруть, діти від недоїдання

і хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а у кого є гроші,

їдуть у місто і купують хліб у комерційних мага­зинах, но за хлібом іти

далеко —140—160 км, а у нас ні­хто не продає, з колгоспу ми нічого не

отримали і немає надії, все згоріло, а ярина дуже слабка і як виконаємо план,

то всі подохнемо.

Багато хто з колгоспників збирається виїжджати на Кавказ і Середню Азію, там,

всі говорять, життя багате і дешеве, а Україна зубожіла і ніхто на неї не

звертає ува­ги. Живуть зараз гарно тільки хитруни, спекулянти, шах­раї,

злодії, а їх багато. А простій людині не добитися прав­ди, всі на неї кричать

і не вірять.

По зведенням, наш район самий відсталий в області, надій ніяких, усі ми вбиті

горем, із злиднів нам не вийти.

Якщо Ви, Микито Сергійович, нам не допоможете, то у нас сил уже не вистачає;

а із області нас ніхто не чує, з кожним роком все гірше і гірше. У колгоспі

як не працюй, а гарантії немає, що отримаєш. В селі було шумно, а тепер уже

ніхто ні свят, ні весіль не справляють, всі збідніли і нікого це не цікавить.

А молодь наша ходить в ганчір'ї і їй не до веселощів, а комсомольці і

партійці мовчать. В газе­тах пишуть, що все добре, а де добре, а в нас все

погано. В районі все погано, гірше, ніж було 10 років тому. І базару немає, і

церкву повалили, і ставок повалили, і лазня не працює, наші родичі з Пісчанки

кажуть, що Пісчанка ста­ла гірше, діж село. Люди всі змінилися — худі, чорні,

злі. Говорять, що тепер правди немає, але правда повинна бути. Ми просимо у

Вас підтримки. Микита Сергійович, зверніть увагу, на наше село Попелюхи,

Пісщанського району. Допоможіть нам хоч у цьому році».

До зростання труднощів у сільському господарстві республіки і країни в цілому

багато в чому призвели вкрай несприятливі метеорологічні умови. Зима 1945/46

рр. у більшості районів України видалася малосніжною, з ча­стими відлигами, а

квітень, травень і червень були най­більш посушливими за 50 попередніх років.

Це призвело до ослаблення й загибелі посівів зимових і ярих культур У 120

районах Харківської, Ворошиловградської (нині — Луганської), Сумської,

Одеської, Миколаївської, Херсон­ської областей зимою повимерзали й навесні не

зійшли зернові на 550 тис. га, що становило 20 % площі посівів цих культур.

Замість того щоб подати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські

органи, виконуючи вказівки союзних, уже з весни 1946 р. фактично розпочали

«битву за врожай», спрямовану насамперед проти колгоспів і районних ланок

управління. Зверху було визначено видову оцінку врожаю, на основі якої окремим

господарствам і районам доводилися плани хлібозаготівель. Намагаючись дещо

послабити їх тягар і зберегти в господарстві хоча б частину врожаю, голови

колгоспів та й деякі представники районних партійних і радянських органів

робили спроби знизити видові оцінки врожайності. Однак у республікан­ських та

союзних інстанціях ці дані всіляко коригувалися в напрямі їх максимального

збільшення. У доповідній записці ЦСУ УРСР, підготовленій для ЦК КП (б) У і Ради

Міністрів республіки, повідомлялося, що «керівництво багатьох колгоспів,

перебуваючи під впливом різко зни­женого загального рівня врожайності, свої

видові оцінки орієнтує не тільки на «амбарний збір»

[1], а й значно нижче». При цьому «бажання знизити урожайність, перекрутити

справжнє становище проявляється не тільки з боку керів­ництва колгоспів, але

навіть окремих керівних районних працівників», які за допомогою різних засобів

намагалися вплинути на людей, що займалися визначенням урожай­ності, й інколи

«шляхом тиску на нових, недосвідчених районних та дільничих інспекторів ЦСУ

добивалися ви­кривлення цифр». Тому ЦСУ організувало повторну пере­вірку

видової врожайності. До осіб, які намагалися зни­зити врожайність,

застосовувались адміністративні, а то й судові покарання.

Однак, як показала осінь, врожайність зернових вия­вилася значно нижчою

навіть від тих оцінок, що їх подали голови колгоспів і представники районних

органів, не ка­жучи вже про дані інспекторів ЦСУ. Літо 1946 р. було

надзвичайно посушливе. Протягом весняно-літнього сезону на всій території

республіки опадів випало значно менше нор­ми. Тільки в липні у ряді районів

пройшли дощі, але висока температура повітря, що доходила до 31—36°, а в

серпні — навіть до 36—39°, значно підвищила випаровуваність верхніх шарів

грунту. За весь 100-р.ічний період інструмен­тальних спостережень за погодою

в Україні такі високі температури раніше не були зафіксовані.

В. республіці склалося критичне становище. У липні 1946 р. ряд її областей

звернувся з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель для

господарств, які знаходилися в регіонах, що найбільш потерпіли від посухи,

оскільки доведені до них плани майже дорівнювали їхнім валовим зборам

зернових. Про все це йшлося у довідці, підготовленій республіканськими

господарськими органа­ми для уряду УРСР. Однак Рада Міністрів України та ЦК

КП(б)У затвердили спущений зверху план, яким пе­редбачалося здати державі 340

млн. пудів хліба.

Питання про збирання врожаю та проведення хлібо­заготівель розглянув липневий

(1946 р.) пленум ЦК КП(б)У. Однак замість того щоб глибоко, об'єктивно і

всебічно проаналізувати ситуацію, яка склалася в сіль­ському господарстві

республіки, й розробити комплекс дійових заходів, спрямованих на послаблення

наслідків посухи, його учасники піддали критиці лише окремі не­доліки в

організації та проведенні збиральних робіт. Го­ловну ж увагу вони зосередили

на хлібозаготівельній кампанії. В резолюції пленуму посуха згадується лише

остільки, оскільки через неї «в окремих районах, колгоспах і радгоспах можуть

бути тенденції до заниження врожаю і заниження планів хлібоздачі», з чим

партійні та радянські органи були зобов'язані вести непримиренну боротьбу.

Зовсім не рахуючись з умовами, що склалися, пленум за­жадав безумовного

виконання планів хлібозаготівель і оголосив це найважливішим завданням усіх

партійних і радянських органів. Саме на вилучення зерна, а не врятування

селян вони повинні були мобілізувати всі свої сили й засоби. Більше того,

пленум поставив перед усіма колгоспами вимогу: не тільки повністю виконати

плани заготівель, а й з перших партій зерна нового врожаю по­вернути державі

борги по насіннєвій, продовольчій та фуражній позичках, заборонивши при цьому

заміну одних культур іншими.

Крім того, керівники всіх рангів мали організувати роботу колгоспників так,

щоб вони працювали щодня про­тягом усього світлового часу при обов'язковому

виконанні денних норм. Таким чином, колгоспники практично позбав­лялися

можливості працювати на своїй присадибній ді­лянці, за рахунок якої вони

жили. При цьому поставки сільськогосподарської продукції з особистого

підсобного господарства, незважаючи на посуху, також не були змен­шені. Ще

дужче ускладнилося становище після того, як 22 липня 1946 р. план

хлібозаготівель для республіки було збільшено до 362 750 тис. пудів. Стало

цілком очевидним, що з його виконанням виникнуть значні труднощі. Тому

облвиконкомам і обкомам КП(б)У надавалося право збільшувати плани

хлібозаготівель до 50 % тим колгоспам і селянським господарствам, які

отримали кращий урожай. Незважаючи на вкрай складне становище, в якому

опини­лися колгоспи та селянські господарства, було поставлено завдання вжити

всіх заходів для погашення ними заборго­ваності минулих літ по

хлібозаготівлях, що були включені в план поточного року. Таким чином,

керівництво респуб­ліки, підкоряючись тиску безпосередньо Сталіна,

продов­жувало згубну для селянства політику. На місця для за­безпечення

виконання планів були направлені члени ЦК КП(б)У, уряду Української РСР.

Під впливом поганих видів на урожай та через надзви­чайно низьку оплату праці

в колгоспах селяни, незважа­ючи на ризик втратити присадибну ділянку і бути

притя­гнутими до адміністративної чи навіть судової відпові­дальності,

зосередили свою увагу передусім на особистих підсобних господарствах. Це не

могло не позначитися на стані трудової дисципліни в колгоспах. Газета

«Социалистическое земледелие» писала з цього приводу, що, розши­ривши свої

присадибні ділянки понад норму, багато хто з колгоспників більшість свого

часу став проводити на по­сівах особистого користування, а колгоспну роботу

за­недбав.

Кількість селян, які не виробили мінімуму трудоднів у 1946 р., досягла

рекордного рівня—1,5 млн. чоловік. У деяких районах, що найбільше постраждали

від посухи, влітку 1946 р. відбулися селянські заворушення. Зокрема, секретар

Ізмаїльського обкому КП(б)У повідомляв Раду Міністрів УРСР, що «у зв'язку з

поганим станом урожаю мають місце нездорові настрої серед населення області».

Далі пояснювалося, у чому саме вони полягали: «Так, на­приклад, в с.

Плахтіївка Саратського району група селян не давала вивозити хліб з глибинних

пунктів, у с. Утконосівка Суворовського району натовп жінок числом до 180

чоловік намагався розтягнути зерно з глибинного складу Суворовського пункту

«Заготзерно». В Белградському районі група селян, у кількості 145 чоловік,

підписала заяву про продовольчі труднощі і прохання дати хліба». А становище

в цій, як і в деяких інших областях, було жах­ливе. Посилювався голод,

зростала смертність. Уже за першу половину 1946 р. кількість померлих тут

перевер­шила кількість новонароджених.

У зв'язку із значним збільшенням випадків розкрадан­ня зерна на

хлібозаготівельних пунктах, елеваторах і під­приємствах Міністерства

заготівель протягом червня — липня лише по Миколаївській області, наприклад,

було притягнуто до відповідальності 193 чоловіка. Щоб запобігти цим явищам,

Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) 27 липня 1946 р. прийняли постанову «Про

заходи по за­безпеченню зберігання хліба, недопущенню його розбаза­рювання,

розкрадання і псування».

Тим часом становище в сільському господарстві УРСР продовжувало

погіршуватися. Врожайність зернових у республіці не наблизилася навіть до

найобережніших оці­нок. В_середньому вона становила 3,8 ц замість

запланова­них 6,9 ц. У ряді областей України не зібрали й того: в Одеський,

Харківській Ворошиловградській областях —2,3— 2,9 ц, у Херсонській —3,2 ц з

гектара. В багатьох колгоспах кількість зібраного зерна виявилася меншою за

ту, що була витрачена на сівбу. Валовий збір усіх зернових в ре­спубліці

становив у 1946 р. 531 млн. пудів проти 1330 млн. в 1940 р. Значно зменшилась

урожайність й інших культур. Зокрема, цукрових буряків у середньому по

Україні вроди­ло по 43 ц на гектар. Таке різке зменшення врожайності

сільськогосподарських культур пояснювалося не лише не­сприятливими погодними

умовами. У серпні 1946 р., ви­ступаючи на VIII сесії Верховної Ради УРСР, М.

С. Хру­щов підкреслив, що «найбільше страждають від посухи господарства з

низькою агротехнікою». А в доповідній записці ЦСУ республіки відзначалося, що

«в 1946 р. по УРСР, за винятком Ізмаїльської області та півдня Одесь­кої

області, висока агротехніка могла б повсюдно забезпе­чити гарний урожай

озимих». Однак далі констатації цього факту центральні республіканські органи

не пішли.

Одним з найдраматичніших епізодів 1946 р. стала хлібо­заготівельна кампанія,

яка проводилася під гаслом «Бо­ротьба за хліб — це боротьба за соціалізм!» Ще

на її по­чатку "було-зрозуміло, що поставлений перед Україною план виконати

неможливо. 5 вересня 1946 р. відповідні органи підготували для уряду

республіки довідку про ста­новище з хлібом у колгоспах і радгоспах УРСР, де

відзна­чалося, що господарствам для виконання планів хлібоза­готівель і

задоволення найнеобхідніших внутрішніх потреб (оплата трудоднів, забезпечення

насіннєвих фондів) не вистачає близько 85 млн. пудів зерна. При цьому автори

документа виходили з урожайності 4,5—4,6 ц з гектара, а фактично ж вона була

значно нижчою. Однак для сільсь­кого господарства республіки, незважаючи па

критичний чого стан, не було зроблено жодних послаблені.. Колгос­пам та їх

членам заборонялося навіть здавати в рахунок хлібозаготівель замість зерна

іншу сільськогосподарську продукцію. І хоч Хрущов ще на початку вересня

на­правив Мікояну листа з проханням дозволити прий­мати від господарств, які

не мають пшениці та жита, інші зернові культури, дозволу не було отримано.

Напри­клад, Полтавській області відмовили в проханні замінити 4 тис. т зерна

на відповідну кількість молока і м'яса. Під страхом кримінальної

відповідальності колгоспам і кол­госпникам аж до повного виконання планів

обов'язкових поставок заборонялося торгувати хлібом на ринках.

Боротьба за виконання плану заготівель часто дово­дилася до абсурду.

Республіканські органи ставили перед областями та районами фантастичні

завдання. Наприклад, колгоспи Кіровоградщини відповідно до першого плану,

затвердженого в липні 1946 р. на основі видової врожай­ності зернових 7,4 ц,

мали здавати в середньому з гектара посівів по 4,6 ц. Але через жорстоку

посуху та суховії зер­нових у господарствах області було в середньому

одержа­но по 4,8 ц, а з кукурудзою —4,9 —5 ц з гектара. Незва­жаючи на це,

план заготівель для області кілька разів збільшували. Після першого такого

підвищення перед її колгоспами ставилося завдання здати з гектара 5,1 ц,

після другого —5,2 ц. Отже, область повинна була здати зерна більше, ніж

зібрала.

У вересні ряд областей республіки знову звернувся в Раду Міністрів УРСР з

проханням знизити плани поста­вок, але ці клопотання було рішуче відхилено. В

таких умовах, навчені гірким досвідом 30-х рр., голови колгоспів почали в

масовому порядку приховувати частину зерна від заготівель, ризикуючи при

цьому бути засудженими за пунктами 7 і 14 горезвісної 58 статті як «шкідники

і са­ботажники».

Щоб утаїти бодай дещицю вирощеного ними врожаю, в колгоспах вдавалися до

різних методів: ховали зерно, зволікали з його обмолотом і здачею на

заготівельні пунк­ти. Наприклад, у Переяслав-Хмельницькому районі Київ­ської

області, за неповними даними, у вересні 1946 р. на токах і в колгоспних

коморах було близько 15 тис. ц зерна, яке мало бути зданим державі. Близько

8750 ц зерна, що підлягало вивезенню, осіло на кінець жовтня у колгоспних

коморах Хмільницького району Вінницької області. Тут же був і ще не

обмолочений урожай з 1580 гектарів. А ось що повідомляв у ЦК КП (б) У і Раду

Міністрів УРСР про хід заготівельної кампанії в Миколаївській області

уповно­важений ЦК ВКП(б) у цій області: «Хлібозаготівлі про­ходять

незадовільно, на 20 жовтня план виконаний тільки на 52,4 %. Перевірки на

місцях виявили численні факти засипання товарного зерна в насіннєві фонди,

затримки під різними приводами продовольчого зерна на колгоспних складах». В

окремих колгоспах Запорізької області ство­рювалися фонди соціального

забезпечення, які були визна­ні незаконними.

Мали місце випадки, коли з відома або за розпоряд­женням керівників

господарств для того, щоб затримати зерно, виводилися з ладу молотильні

агрегати, інші сіль­ськогосподарські машини. Так, голова колгоспу ім. Рози

Люксембург Сталінської (нині — Донецької) області Терещенко дав вказівку

зламати сушарку. В колгоспі «Запо­віт Ілліча» цієї ж області близько 15.т

зерна не просушили, а розпарили, зробивши його вологішим, щоб таким чином

зберегти в господарстві. Для боротьби з подібними явища­ми пунктам

«Заготзерно» була дана вказівка приймати все зерно, незважаючи на якість. В

резолюції XIV пленуму Одеського обкому КП(б)У, який відбувся ще в липні 1946

р., прямо висувалася вимога не допускати повернення в колгоспи і радгоспи

зерна, що доставлялося на пункти «Заготзерно» і держсортфонду.

Заготівельним пунктам республіки в ряді випадків доз­волялося приймати зерно

вологістю навіть до 20 %, а ку­курудзи—до ЗО %. Від місцевих органів

вимагалося лише одне: за будь-яку ціну виконати план. Так, директор

Царичанського пункту «Заготзерно» Казимірченко ве­ликі втрати зерна на своєму

пункті пояснював тим, що був змушений «внаслідок тиску голів сільрад та

уповно­важених по заготівлях», а також особисто першого секре­таря райкому

партії прийняти вологе, некондиційне зерно. «Райком партії та райвиконком,—

виправдовувався він,— намагалися лише, щоб хліб був зданий, а яка його якість

— про це їх турботи не було проявлено». На 10 жовтня 1946 р. з 1 647 354 т

зерна, яке знаходилося на заготівельних пунк­тах УРСР, вологого було 50 833

т, сирого —9992, засміче­ного — 302 004, зараженого шкідниками — 144 252 т.

Збе­рігання такого зерна призводило до його псування. Лише на заготпунктах

Сумської області кількість зіпсованого зерна становила 837 т.

До збільшення втрат призводило й те, що, намагаючись залишити в господарстві

частину вирощеного врожаю, колгоспники ховали зерно на горищах, закопували

його в землю, змішували з відходами. Наприклад, голова кол­госпу «Радянське

село» Лебединського району Сумської області намагався сховати на горищах

колгоспних комор 312 ц очищеного зерна і більш як 77 пудів—змішаного з

відходами. Близько 300 пудів зерна намагалися сховати подібним способом в

артілі «Піонер» Вільховатського району, що на Харківщині. В колгоспах

«Червоний колос» та ім. Леніна Миколаївської області необмолочене та

об­молочене зерно ховали відповідно у скиртах і в басейні для дощової води.

Однак при зберіганні в непристосованих приміщеннях змішане з відходами,

непросушене зерно час­то псувалося. Це збільшувало й без того чималі його

втра­ти і приводило голів колгоспів на лаву підсудних.

Мабуть, найбільш поширеним методом приховування зерна було його зсипання в

насіннєві фонди, в надії, що хоча б насіння залишать у колгоспах. Але, як

показало життя, це були марні надії.

Нерідко голови ряду колгоспів, ставлячи себе під удар, ігнорували постанову

уряду про те, що колгоспи до повного розрахування з державою мають право

використовувати на свої внутрішньогосподарські потреби не більше 15 % від

кількості зданого зерна, і витрачали значну його кіль­кість на оплату

трудоднів, організацію громадського хар­чування під час збиральної кампанії,

на зернофуражі тощо.

Приховати в колгоспах зерно чи іншу сільськогос­подарську продукцію було

надзвичайно складно, адже за ходом заготівель пильно стежили уповноважені

Міні­стерства заготівель СРСР. Останніх лише в 53 районах Київської області

налічувалося 1550 чоловік, їм допома­гали тисячі уповноважених від партійних

і радянських органів, направлених на місця для «зміцнення» керів­ництва

колгоспів, організації заготівельної кампанії.

Проте навіть ті господарства, які виконали план заго­тівель, не могли

почувати себе спокійно, оскільки їх зму­шували перевиконувати ці, і без того

непосильні, плани.

Республіканська газета «Колгоспник України» різко кри­тикувала директорів

«так званих передових радгоспів Полтавщини», які «замість того, щоб поскоріше

вивезти державі всі надлишки хліба», «обмежилися виконанням плану

хлібозаготівель», почали «безтурботно витрачати хліб» на організацію

харчування.

Слід відзначити, що нерідко керівники районної ланки, які краще, ніж їх

вищестояще начальство, знали стан справ у колгоспах і бачили нереальність,

поставлених зав­дань, закривали очі на «незаконні» дії голів колгоспів, а

інколи й самі видавали накази, що гальмували хлібозда­чу, даючи тим самим

можливість господарствам залишити в себе частину вирощеного врожаю. Це

викликало надзви­чайне незадоволення центральних органів. Зокрема, в

пос­танові Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1946 р. відзна­чалося, що керівні

органи багатьох областей і районів «все ще продовжують стояти осторонь від

справи хлібо­заготівель і не ведуть необхідної боротьби за повне і своє­часне

виконання планів заготівель».

Безпрецедентну кампанію тиску на керівництво район­ної ланки і особливо на

керівників-комуністів з метою при­мусити їх за будь-яку ціну добиватися

виконання кол­госпами нереальних планів розв'язала періодична преса. Фактично

протягом усього періоду збирання врожаю не було жодного дня, щоб у

центральних та республіканських газетах за «гнилий лібералізм», «потурання

саботажни­кам хлібоздачі» не піддавалися критиці керівники, які не зайняли

жорсткої позиції в питанні заготівель. Газета Міністерства сільського

господарства СРСР «Социалистическое земледелие» у статті «Дезорганізатори

хлібоза­готівель під захистом земельних органів» різко критику­вала ряд

керівників районних органів України, які «не тіль­ки не впливають на

відстаючі колгоспи, а й нерідко поту­рають антидержавним тенденціям,

опинившись у полоні відсталих настроїв окремих голів колгоспів». «Правда

Украины» гнівно накинулася на керівників Амвросіївського району Сталінської

області, які запропонували колгоспам засипати насіннєві фонди незалежно від

виконання ними планівдлібозаготівель, а також пішли на ще більший «зло­чин»,

заборонивши колгоспам вивозити хліб на заготівель­ні пункти без їхнього

письмового дозволу. Газети нагаду­вали, що «партія оцінює роботу кожного

керівника, кожно­го комуніста по тому, як він бореться за виконання

хлібо­заготівель», що «для справжніх більшовиків немає і не може бути

нездоланних перешкод на шляху до виконан­ня державних завдань», а «керівники,

які ліберальне ставляться до дезорганізаторів хлібозаготівель, втрачають своє

партійне обличчя, не заслуговують довір'я партії і народу» й повинні

зніматися з постів і віддаватися під суд.

Гостро критикувалися й самі газети, насамперед ті з них, які намагалися

зайняти більш помірковану позицію щодо заготівель. Наприклад, «Правда

Украины» від 6 жовтня 1946 р. в статті «Політична короткозорість» критикувала

обласну газету «Червоне Запоріжжя», яка, з точки зору авторів публікації,«не

зробила навіть слабкої спроби присікти саботаж хлібозаготівель», «стати на

захист держав­них інтересів», домогтися «суворого покарання для розкра­дачів

зерна, злісних порушників закону про хлібозаготівлі».

Взагалі з публікацій періодичної преси того часу мож­на зробити висновок про

величезну напругу, в якій прохо­дили заготівлі 1946 р. Причому, чим

очевиднішим ставав той факт, що республіка не зможе виконати поставлене

пе­ред нею завдання навіть наполовину, тим різкішим і загро­зливішим ставав

тон публікацій. Не рахуючись із станом справ, що склався в сільському

господарстві республіки, преса закликала «наполегливо боротися за кожен пуд

хліба — все, що може бути здано державі,— повинно бути здано».

В ході розгортання хлібозаготівель посилювався тиск центральних союзних

органів на керівництво республіки. Так, міністр заготівель СРСР у телеграмі

від 4 листопада 1946 р. на ім'я Хрущова дав вказівку перевірити осо­бисті

рахунки колгоспів і радгоспів. До всіх господарств, які не забезпечили

виконання плану, «пред'явити жорсткі вимоги», «винних у навмисній затримці

здачі продкультур притягти до суворої відповідальності».

До жовтня 1946 р. Рада Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У прийняли понад 10

постанов, що стосувалися хлібозаготівель. В них ставилася вимога повного

виконан­ня планів, а затримка здачі товарного хліба була оголо­шена «злочином

перед партією і державою». Ці постанови закликали також переглянути склад

уповноважених і тих, хто не забезпечує виконання доручених завдань,

відкли­кати, «замінивши їх політично грамотними кадрами, які розуміють

особливості хлібозаготівель в умовах цього року і спроможні на ділі

забезпечити виконання покладених на них завдань». Вимагалося провести

повторну перевірку колгоспів, радгоспів та індивідуальних господарств,

вилучити все зерно, засипане в які б то не було фонди, крім насіння з ярих

насіннєвих ділянок.

Посилення опору хлібозаготівлям вело, в свою чергу, до посилення репресій

проти керівників господарств. Як писав радянський історик І. М. Волков,

«ніколи в минуло­му в історії колгоспного будівництва зміна голів колгос­пів

не досягала таких масштабів, як у 1946 і 1947 роках». Причому їх не тільки

знімали з посад, але нерідко притя­гали й до судової відповідальності., За

даними Міністер­ства юстиції УРСР, протягом 1946 р. і 1-го кварталу 1947 р.

судові органи республіки розглянули 1681 справу про зло­чин цієї категорії

керівників. Фактично засуджений був кожен шістнадцятий з 26 745 голів

колгоспів республіки. Сісти на лаву підсудних можна було за найменшу провину

чи помилку, а то й зовсім безвинно. Так, 7 років ув'язнення одержав голова

колгоспу «Червоний котовець» Роздільнянського району Одеської області лише за

те, що видав кол­госпникам як аванс зерно, намолочене в перші дні збиран­ня,

ще не здавши в той час нічого державі. За подібний «злочин» був відданий під

суд і голова колгоспу ім. Чапаєва, що на Ворошиловградщині. До 4 років

таборів була засуджена Хабарова — голова колгоспу ім. 1 Травня на

Миколаївщині лише за те, що намагалася утаїти під ви­глядом відходів 350 ц

зерна.

Часто на лаву підсудних потрапляли вчорашні солдати, інваліди війни, які

після повернення додому встигли попра­цювати на посаді керівників господарств

лише декілька місяців. Як визнавав заступник Голови Верховного Суду УРСР

Сусло, «випадки притягування до криміналь­ної відповідальності... нових голів

колгоспів (які ще не мали досвіду, зайнявши цю посаду після війни) за перші ж

помилки в роботі були непоодинокі». Із загальної кілько­сті голів колгоспів,

притягнутих до кримінальної відпові­дальності за 1946 р. і 1-й квартал 1947

р., 30,4 % працюва­ли на цій посаді від 1 до 2 років, 20,7 % — до 6 місяців,

34,5 % — до 1 року і тільки 14,4 % — понад 2 роки. При цьому учасники Великої

Вітчизняної війни, інваліди ста­новили серед них 70,4 %. В основному їх

засуджували за порушення графіка виконання хлібопоставок, витрачання більш як

15 % від зданого державі зерна на внутрішньо­господарські проблеми, зрив

хлібозбиральної кампанії. Ініціатива в порушенні такого роду судових справ

часто виходила від місцевих керівників, які нерідко порушували наказ

Генерального прокурора СРСР про те, що голова колгоспу міг бути притягнутий

до кримінальної відпові­дальності тільки із санкції обласного прокурора. Цей

наказ мав на меті в умовах найгострішого дефіциту кадрів хоч якоюсь мірою

захистити голів колгоспів від свавілля місце­вого керівництва.

У зв'язку з серйозним опором голів колгоспів, селян проведенню

хлібозаготівель про цей наказ швидко забули. Хвиля репресій продовжувала

наростати. І вже в грудні 1946 р. Прокурор УРСР дав вказівку низовим органам

про­куратури активізувати боротьбу з фактами розбазарюван­ня та розтягання

зерна, саботажу хлібозаготівель. Вироки судів ставали дедалі жорсткішими. За

розбазарювання 73 ц зерна і 387 ц борошна (а під цим терміном розуміли тоді

видачу продукції на трудодні, витрати на внутрішньо­господарські потреби) до

7 років ув'язнення був засуд­жений голова колгоспу ім. Стаханова

Червоноармійського району Сталінської області Ковальов. За приховування 360 ц

зерна і саботаж хлібозаготівель до 10 років був за­суджений голова колгоспу

ім. Шевченка Чернігівської області Петриченко, 8 років отримав комірник цього

ж колгоспу. Особливо старалися суди Київської, Кам'янець-Подільської

(нині—Хмельницької), Чернігівської, Ворошиловградської, Одеської та

Сталінської областей. Основним видом «злочинів» лишалися господарські дії,

пов'язані з невиконанням державних зобов'язань.

Зростала кількість осіб, засуджених за розбазарюван­ня та крадіжки хліба.

Якщо в жовтні за це було притягнуто до відповідальності 997 чоловік, то в

листопаді — уже 2313. В ряді областей були проведені показові судові процеси.

Незважаючи на посилення репресій наприкінці 1946— на початку 1947 рр., план

хлібозаготівель республіка вико­нала приблизно лише на 60 %, здавши при цьому

фактич­но все вирощене зерно, включаючи насіннєві фонди. На­магаючись

виправити становище, Політбюро ЦК КП(б)У у листопаді — грудні 1946 р. щотижня

розглядало питання про хід хлібозаготівель. В ряд областей України для

«по­дання допомоги» місцевим партійним і радянським орга­нам у проведенні

цієї кампанії були знову направлені від­повідальні працівники. Газети

вимагали «повернути в кол­госпи всіх уповноважених, попередивши, що не тільки

за бездіяльність, а й за недостатню активність по захисту ін­тересів партії і

держави їх буде покарано».

На основі постанов Ради Міністрів СРСР від ЗО листо­пада 1946 р. та Ради

Міністрів УРСР від 2 грудня «Про здачу хліба підсобними господарствами» в

республіці була організована повторна перевірка наявності хліба в підсоб­них

господарствах підприємств та організацій з метою ви­лучення хліба. Однак ні в

підсобних господарствах, ні в колгоспах більше не було чого віддавати, про що

керів­ництво республіки повідомляло в Москву. Ще 15 жовтня 1946 р. Хрущов у

листі до Сталіна звертав його увагу на те, що «посуха, яка мала місце на

Україні цього року, знизила врожайність хлібів наполовину проти поперед­ніх

оцінок», внаслідок чого «валовий збір зернових культур по колгоспах зменшився

проти попередніх оцінок на 310 млн. пудів. Те ж саме з картоплею і цукровими

буряка­ми». Але Сталін вважав інакше. 26 листопада 1946 р. за його та Жданова

підписами в республіки були направлені телеграми з вимогою «покінчити з

небільшовицьким став­ленням до справи організації хлібозаготівель і

забезпечи­ти виконання плану».

Сталінське керівництво вперто не бажало рахуватися з реальністю. На його

думку, основною причиною невико­нання хлібозаготівель були не надмірні норми

поставок та серйозні помилки в аграрній політиці, і навіть не посуха, а самі

колгоспники, особливо ті, які пережили окупацію і в яких начебто внаслідок

ворожої агітації та пропаганди знову почали проявлятися «дрібнобуржуазні

настрої». Не на висоті, з точки зору Сталіна, виявилося й місцеве

керів­ництво, піддавшись цим «настроям». «В чому полягає го­ловна причина

незадовільного ходу хлібозаготівель у від­стаючих районах? — запитувала

«Правда» в передовій статті «Успішно закінчити хлібозаготівлі» від 23

листопада 1946 р.— Можливо, причина криється в якихось додатко­вих труднощах,

які не дозволяють цим районам йти в ногу з передовими? Ні, справа не в

об'єктивних причинах. Спра­ва в тому, що партійні та радянські органи

відстаючих областей не ведуть більшовицької боротьби за хліб, виявляють

терпимість до фактів недобросовісного ставлен­ня до державних інтересів з

боку деяких місцевих пра­цівників».

Через надмірні хлібозаготівлі та вивіз зерна за межі республіки в ряді міст

України уже восени 1946 р. почалися серйозні перебої з постачанням хліба.

Тому місцеві власті змушені були звертатися за допомогою в Київ. Так, ЗО

ве­ресня 1946 р. Кам'янець-Подільський облвиконком звер­нувся до Ради

Міністрів УРСР з проханням розбронювати державні резерви пшениці для

забезпечення ринкових фондів, ліквідувати комерційні наряди на вивіз з

області продовольчих культур. На це уряд республіки відповів від­мовою,

мотивуючи її тим, що «через стан хлібозаготівель та виконання завдань на

відвантаження зерна за межі УРСР ставити питання перед урядом Союзу з

порушеного Вами клопотання не уявляється можливим».

Надзвичайно тяжко наслідки посухи позначилися на тваринництві. Неврожай трав,

надмірні поставки зерна, а також сіна загострили й без того складне становище

з кормами. Намагаючись хоч трохи його виправити, Рада Міністрів УРСР і ЦК

КП(б)У 22 липня 1946 р. прийняли постанову «Про заходи по забезпеченню худоби

кормами в колгоспах на зимівлю 1946—1947 рр.». У ній містилася вимога

звернути найсерйознішу увагу на заготівлю кормів, вишукати для цього всі

резерви. Один з них колгоспи знайшли в тому, що почали вести заготівлі сіна

на всіх пло­щах, які до цього часу не використовувалися. Господар­ства, що не

мали достатніх природних сіножатей, прикрі­плялися до тих районів, де їх було

більше. Широко практи­кувалися сінозаготівельні роботи в заплавах Дніпра.

Для того щоб зменшити дефіцит кормів шляхом скоро­чення поголів'я громадської

худоби, колгоспам республіки рекомендувалося здавати державі м'ясопоставки у

1946 р. не лише за поточний, а й за наступний рік. Причому в ли­стопаді було

дозволено приймати від господарств неконди­ційних свиней вагою від ЗО кг і

птиці — від 500 г.

В результаті 1946 р. всі колгоспи східних областей республіки, крім Сумської,

значно перевиконали плани м'ясопоставок. М'яса було здано державі в 2 рази

більше, ніж у 1945 р. В цілому в 1946 р. республіка поставила його (у

забійній вазі) 631,5 тис. т — рівень, який вдалося дещо перевищити лише в

1949 р. Однак план молокопоставок було виконано лише на 88,7 %, а здачі яєць

— на 48,4 %. І все ж поліпшити стан справ у тваринництві не вдалося. Вже на

початок зими в ряді районів республіки склалося катастрофічне становище з

кормами. І знову винними за це виявилися насамперед колгоспники. Тільки в

грудні 1946 р. в колгоспах Запорізької області за порушення пра­вил

використання кормів, їх розтягання та псування було притягнуто до

відповідальності 127 чоловік, Сталінської — 401. Але репресії не змогли

запобігти падіж худоби, який почався з грудня 1946 р. На 1 січня 1947 р.

поголів'я вели­кої рогатої худоби скоротилося порівняно з тим же періо­дом

попереднього на 46,4 тис. голів, свиней — на 1001,8 тис., овець і кіз — на

125,9 тис., коней — на 35,7 тис. голів. Зменшення поголів'я худоби посилилося

на початку 1947 р., хоч у цей час ішло отелення, і воно повинно було швидко

зростати. Так продовжувалося аж до появи пасо­вищного корму. Скоротилося

поголів'я і в господарствах колгоспників, де на 1 липня 1947 р. кількість

великої рогатої худоби становила 88,9 % від показника попе­реднього року,

телят до 1 року — 77,6 %, свиней — 43,6 %, овець і кіз —87,3 %. Навесні 1947

р. на кожні 100 корів селянам вдалося зберегти лише 46.8 телят приплоду проти

58,4 у 1946 р.

Та справжньою трагедією народу став голод, який роз­почався в республіці

взимку 1946/47 рр. Через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим

було оплатити трудодні колгоспників. У більшості господарств, що потер­піли

від посухи, зернові на трудодні не видавалися зовсім. У цілому на душу

населення в колгоспах України у 1946 р. припадало тільки 34 кг зерна.

Намагаючись зробити хоч деякі запаси на зиму, окремі колгоспи та радгоспи

респуб­ліки зверталися в Міністерство землеробства УРСР з про­ханням

направити частину колгоспників і тягла на Кубань та в інші місця, де було

одержано непоганий урожай, для допомоги у його збиранні з умовою, що за

вироблені тру­додні з ними розрахуються хлібом. Однак республіканське

міністерство фактично не мало на це повноважень, та нав­ряд чи такі заходи

могли б значно поліпшити ситуацію. Голод охоплював дедалі більші території

республіки. Лише в західній частині України становище було більш-менш

благополучним.

Рятуючись від голоду, окремі сільські мешканці, а то й цілі сім'ї самовільно

залишали колгоспи і подавалися в міста чи райони, де було краще з харчами.

Про це, зокре­ма, писав у Раду в справах колгоспів при уряді СРСР голо­ва

колгоспу «Заповіт Леніна» Новосанжарського району Полтавської області. Він

відзначав, що «несприятливі кліматичні умови 1946 р. дуже позначилися на

деяких ра­йонах Української РСР, і з липня місяця 1946 р. дуже бага­то

молоді, колгоспників пішло самовільно з колгоспу на підприємства та на інші

роботи... В багатьох колгоспах пішло до 100 чоловік, пішло дуже багато

спеціалістів сіль­ського господарства». Про масове залишення колгоспни­ками

колгоспів свідчать і дані Міністерства сільського гос­подарства України. З 1

січня 1946 р. по 1 січня 1947 р. кіль­кість працездатних жінок і підлітків до

16 років у колгоспах УРСР зменшилася на 283,9 тис. чоловік. Особливо

поси­лився самовільний відхід селян взимку та навесні 1947 р.— в найбільш

голодний період Д

Значна кількість сільського працездатного населення, не покидаючи місць

проживання, залишала роботу в кол­госпах і влаштовувалася у різні місцеві

підприємства та установи, де була гарантована карткова система забезпе­чення

продовольчими товарами. На 1 січня 1947 р. ця кате­горія сільського населення

налічувала 331,6 тис. чоловік. У зв'язку з цим Міністерство сільського

господарства ви­знало за доцільне підготувати і направити на розгляд Ради

Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У проект постанови, яка б передбачала недопустимість

самовільного виходу колгосп­ників з колгоспів і повернення тих, хто це

зробив. Розгля­нувши цей проект, Рада Міністрів УРСР відмітила, що «за­борона

відпуску колгоспників із колгоспів для робіт на стороні і заборона керівникам

підприємств, організацій та установ у прийомі на роботу колгоспників без

відповідних документів від виконкомів сільрад шляхом прийняття по­станови

Ради Міністрів і ЦК КП(б)У не відповідає ста­тутним положенням сільгоспартілі

та Конституції СРСР».

Сталін був незадоволений роботою Хрущова на по­саді першого секретаря ЦК

КП(б)У, і на початку бе­резня 1947 р. цей пост зайняв Каганович. Він не

по­боявся порушити законність. В обкоми, райкоми партії, виконкоми обласних

та районних Рад навесні було розісла­но листа ЦК КП(б)У за підписом

Кагановича, згід­но з яким партійні та радянські організації, «враховуючи

значну кількість фактів самовільного уходу» селян, були забов'язані «надавати

допомогу правлінням колгоспів у поверненні на період робіт по обробці посівів

та збиран­ню урожаю необхідної кількості колгоспників, що само­вільно пішли з

колгоспу». Керівникам підприємств, уста­нов і організацій було заборонено

приймати на роботу колгоспників, які не мали відповідних документів від

прав­лінь колгоспів.

А тим часом у селах республіки ситуація ставала ката­строфічною. Голод

посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що

лишилися на колгосп­них полях після збирання, їли кору дерев, дрібних

гризу­нів, собак тощо. Внаслідок недоїдання серед сільського населення

поширилась дистрофія, були випадки тифу. Швидко зростала смертність. Якщо

протягом січня — грудня 1946 р. середній її рівень на селі становив 20 тис.

чоловік, то в січні 1947 р.—ЗО тис., у лютому —38,5 тис., у березні —51,4

тис. чоловік.

Висока смертність, а також продовження стихійного відпливу сільського

населення позначилися на його кіль­кості в східних областях республіки, що

найбільш постраждали від посухи. З 1 січня 1947 р. до 1 січня 1948 р.

кількість сільських мешканців у 16 східних областях змен­шилася на 23 тис. І

це — незважаючи на повернення вели­кої кількості демобілізованих з лав

Радянської армії. Ско­ротилася й кількість селянських господарств. Так, у

Він­ницькій області на початок 1948 р. їх стало менше на 1,6 тис..

Херсонській—на 1,8 тис.. Сталінській—на 5,6 тис.. Запорізькій — на 7,6 тис..

Дніпропетровській — майже на 8 тис., в Ізмаїльській — на 9 тис.

Складне становище склалося в 1947 р. у містах респуб­ліки, насамперед східних

її областей, де на той час значно загострилися продовольчі труднощі,

збільшилась кількість населення, яке не отримувало хлібних карток, що

призво­дило до значного зростання смертності. Якщо в 1946 р. у 16 східних

областях республіки померло близько 90 тис. чоловік, то в 1947 р.— більш як

186 тис. Особливо тяжко довелося жителям міст Сталінської,

Ворошиловградської, Запорізької, Одеської та Харківської областей.

В цілому по 16 східних, а також Ізмаїльській і Черні­вецькій областях

республіки в 1947 р. померло більш як 528 тис. чоловік проти 282 тис. в 1946

р. І це лише ті випад­ки смертей, які були зареєстровані ЗАГСами УРСР. Однак

далеко не всі жителі республіки, особливо сільські, мали які-небудь

документи, і тому смерть багатьох з них далеко не завжди була зареєстрована.

Немало людей загинуло й за межами республіки, прямуючи в Закавказзя, Середню

Азію на Кубань.

Значні труднощі із забезпеченням населення продук­тами харчування виникли

також у Молдові, Ульяновській, Костромській та інших областях Російської

Федерації.

Тим часом зерно в країні було. У 1946 р. його експорт становив 1,7 млн. т ,

причому значна частина всього зерна у вигляді допомоги була надіслана іншим

країнам безплат­но. А Сталін ще в 1926 р. переконував партію і народ, що

звичаї поміщицько-буржуазної Росії («Самі недоїмо, а ви­возити будемо»)

відійшли в минуле.

У ситуації, що склалася, можна було б звернутися за допомогою до світової

громадськості, але сам факт голоду аж донедавна оберігався як державна

таємниця. Макси­мально допустимим вважалося мимохідь згадати, що в де­яких

районах країни внаслідок жорстокої посухи (про інші причини не можна було й

заїкатися) виникли певні продовольчі труднощі, які швидко й безболісно були

лікві­довані.

Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946 і 1947 роки посилюється

кримінальне переслідування «роз­крадачів» соціалістичної власності, які

згідно з статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги

народу», а з статтею 18 Статуту сільськогосподарської артілі — як «зрадники

загальної справи колгоспу» і «під­ривники основ колгоспного ладу», котрих

треба карати з усією суворістю «законів робітничо-селянської держави».

Більшість цих «ворогів народу» було засуджено за лихо­вісним законом від 7

серпня 1932 р., що дістав назву «зако­ну про п'ять колосків». Ним

передбачалося до 10 років та­борів за десяток колосків, зібраних на полі

опухлими від голоду дітлахами, за крадіжку кілограма зерна, що було знайдене

в кишені або чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних у колгоспному

саду. Так, на 5 років ув'яз­нення у виправно-трудових таборах засудила виїзна

комі­сія народного суду м. Вінниці К. Зданевич та П. Пугач, які влітку 1947

р. вкрали в колгоспному саду б кг яблук. На 7 років був засуджений завгосп

колгоспу ім. Сталіна тієї ж Вінницької області Бондар, який видав колгоспнику

наряд на помол 294 кг зерна нового врожаю в той час, коли кол­госп ще не

почав хлібоздачу. Влітку 1947 р. за «розкрадан­ня хліба» на лаву підсудних

сіли тисячі людей. Лише з 1 по 20 липня до кримінальної відповідальності було

притягну­то 3226 чоловік, причому 1768 з них — за збирання колос­ків у полі.

Як відзначалося у доповідній записці на ім'я Кагановича з приводу розкрадання

хліба, аналіз мате­ріалів, представлених МВС УРСР, свідчить, що велика

кількість крадіжок хліба «здійснюється гостропотребуючими колгоспниками».

Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочин. Наведемо один з

трагічних фактів того часу. Ф. Ільницький, член колгоспу «Червоний орач»,

працюючи в полі, вкрав 3—4 кг ячменю. Це виявила уповноважена райкому КП(б)У

Черепанова. Злякавшись, що Черепанова викриє його, Ільницький поранив її

косою, за що був засуджений на 20 років ув'язнення.

У 1946 та 1947 рр. непоодинокими були випадки роз­крадання працівниками

органів соціального забезпечення грошових коштів, які призначалися для

виплати держав­ної допомоги багатодітним та одиноким матерям. Про це

повідомляв Хрущову Генеральний прокурор УРСР. Мали місце й випадки

розкрадання продовольчих і промто­варних фондів, які призначалися для дитячих

будинків.

Керівництво республіки і особисто Хрущов намага­лися хоч якось полегшити

становище голодуючих районів. Були організовані закупки зерна в західних

областях республіки, які менше постраждали від посухи. Для органі­зації

харчування дітей у найбільш потерпілі області (Із­маїльську, Одеську,

Миколаївську, Херсонську) були на­правлені спеціальні урядові комісії. Певну

допомогу подав союзний уряд, виділивши у вигляді позички 60 тис. т

про­довольчої продукції. Однак цього було явно недостатньо. Тільки шести

найбільш потерпілим від посухи областям України необхідно було близько 79

тис. т продовольче!" позички. Щоб колгоспники могли брати участь у весняник

польових роботах, для 3,4 млн. чол. на польових станак республіки було

організовано громадське харчуванню. Для багатьох це була єдина можливість

вижити.

На посівну кампанію 1947 р. колгоспам України було надано й насіннєву позичку

в розмірі 35 млн. пудів. Це ста­новило лише близько половини потреб

республіки в насін­ні. Оскільки з колгоспів під час хлібозаготівель вивезли

все зерно, включаючи насіннєві фонди, то на 1 березня 1947 р. господарства

УРСР були забезпечені насінням ярих та бобових культур лише на 60,6 %. Тому

весною 1947 р. дістали відмову в насінні більшість підсобних господарств,

підприємств та організацій, ряд радгоспів республіки.

Враховуючи можливість масового розкрадання посівного матеріалу голодними

селянами, уряд республіки роз­робив цілий комплекс надзвичайних заходів по

його охоро­ні. У нічний час біля колгоспних комор встановлювалося чергування

членів правління колгоспів, партійно-комсо­мольського та радянського активу.

По лінії Міністерства внутрішніх справ було-організовано негласну охорону

по­сівного зерна на складах «Заготзерна», в ході його висіву в грунт. За

розкрадання насіння відповідали як особи, що це вчинили, так і ті, хто не

забезпечив охорони. Органи суду, прокуратури мали притягувати винних до

криміналь­ної відповідальності і застосовувати до них найсуворіші міри

покарання, розглядаючи ці справи поза всякою чер­гою і в максимально короткі

строки. Для цього забороня­лося направляти працівників МВС, МДБ, прокуратури,

міліції уповноваженими в колгоспи, відволікати Їх від «оперативного

обслуговування весняної посівної кампа­нії». У господарства з районів,

областей, військових частин присилалися високопоставлені працівники, на яких

покла­далася відповідальність за охорону посівних матеріалів.

Чи знав Сталін про голод, який охопив Україну та інші території країни?

Безперечно, знав. Документи свідчать. що наприкінці 1946 р. і на початку 1947

р. Хрущов, інші керівники Української РСР неодноразово зверталися до уряду

СРСР й особисто Сталіна з проханням надати державні позички продовольчим

зерном, насінням та фу­ражем. Про це розповів Хрущов у своїх спогадах. На

чергову його доповідну записку Сталін відповів образливою телеграмою. У ній

він називав Хрущова «сумнівним типом» і наказував йому прибути до Москви.

Микита Сергійович був готовий до всього, навіть до того, що його оголосять

«ворогом народу» і репресують. І все ж він вирішив сказа­ти правду про

становище в Україні, попросити допомогти хлібом. Це ще більше розлютувало

Сталіна. «Ти,— кри­чав він,— м'якотілий. Тебе обдурюють, вони грають на твоїй

сентиментальності. Вони прагнуть, щоб ми розтринь­кали наші державні запаси».

Проте Україна все ж таки отримала мінімальну допомогу продовольчим,

насіннєвим і фуражним зерном. Однак Хрущову його звернення до Сталіна, а

також «недостатня твердість» при проведен­ні заготівель коштувала посади

першого секретаря ЦК КП(б)У.

А люди продовжували вмирати, хоч ще на XVIII з'їзді партії Сталін проголосив,

що «бездомних селян, які відби­лись від села і живуть під страхом голоду»,

«давно вже не­має в нашій країні. І це, зрозуміло, добре, оскільки свід­чить

про заможність нашого села». Він же закликав зро­зуміти, «що з усіх цінних

капіталів, які є в світі, найцінні­шим і найвирішальнішим є люди, кадри». Та

це були тільки слова, такі ж лицемірні, як і заява Андрєєва на лют­невому

(1947р.) пленумі ЦКВКП(б) проте, що, коли ста­ло зрозуміло, що Воронезька,

Курська, Орловська, Там­бовська області, а також частина областей України та

Молдови постраждали від посухи, Сталін рішуче поставив питання про

продовольчу та фуражну допомогу колгоспам з державних резервів, допомогу

тракторами і всім необ­хідним, щоб запобігти її наслідкам. Разом з тим Сталін

і його оточення зуміли навіть народне горе використати в своїх

пропагандистських цілях, блюзнірськп зобразивши його як одну з чергових

перемог колгоспного ладу, який зовсім безболісно зміг подолати всі наслідки

посухи.

Про стан, у якому опинився ряд колгоспів республіки в 1947 р., свідчить лист

голови колгоспу ім. XVII партз'їзду Новоушицького району Камінець-Подільської

області на ім'я Хрущова. В ньому розповідається, що колгосп перебуває на

«останньому ступені упадку», «всі господарчі будівлі розвалюються, майже весь

реманент до роботи не годний, а замінити його нічим, купити немає за що».

Фінансове становище колгоспу надзвичайно тяжке — боргів 32 702 крб., а в касі

лише 2 075 крб. Крім того, кол­госп винен державі ще 361 ц зерна. «Трудову

дисциплі­ну,— скаржиться голова колгоспу,— на даний період ме­тодом

свідомості відновити важко, тому що дуже низька оплата праці. В 1945 р. на

трудодні було видано 200 г зер­на, в 1946 р.—ЮО г».

Таким чином, криза в сільському господарстві, викли­кана насамперед

адміністративно-командними методами керівництва ним, продовжувала наростати.

Однак, чим більше погіршувалися справи, тим гучніше офіційна про­паганда

заявляла про новий «переможний наступ за після­воєнне піднесення сільського

господарства» під проводом «найулюбленішого вождя і вчителя, творця

колгоспного ладу товариша Сталіна».

Головна причина відставання сільського господарства у перші повоєнні роки

полягала не лише в обмеженості ма­теріально-технічних ресурсів чи в

несприятливих погодних умовах, а передусім у стані економічних відносин і

соціаль­них умов на селі. Командно-бюрократична система управ­ління призвела

до того, що селянин перестав бути господа­рем на землі. Наростала жорстка

централізація і регла­ментація всього життя колгоспного села, однак засоби

пропаганди закривали на це очі, і вину за всі недоліки зва­лювали на рядових

трудівників. Наприклад, бюлетень Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У в

березні 1947 р. так пояснював причини тяжкого стану справ у кол­госпі ім.

Чапаєва Котовського району Одеської області:

«Справжня причина відставання колгоспу криється у від­сутності правильної

організації праці, у пізньому виході на роботу і ранньому закінченні її, у

відсутності контролю за виконанням державного мінімуму трудоднів кожним

колгоспником і колгоспницею». Цей же бюлетень закликав пресу України

«оберігати сталінський Статут сільсько­господарської артілі від найменших

зазіхань на його не­доторканність, викривати і піддавати сміливій

більшовиць­кій критиці порушників Статуту артілі, які підривають під­валини

колгоспного соціалістичного ладу». Отже, виходи­ло, що колгоспний лад

підривали не ті, хто закріпачив се­лянство, а самі колгоспники.

Становище в сільському господарстві України у 1946— 1947 рр. було надзвичайно

серйозним, що й призвело до голоду. Однак офіційній пропаганді того часу це

не зава­дило життєрадісно стверджувати: «Нема більше України з відсталим

господарством, з відсталою культурою, із зли­денним населенням, є Україна...

з найбільш передовим у світі соціалістичним сільським господарством,..

Україна, в якій творцем і розпорядником усіх багатств є сам народ». І це

писалося у зловісному 1947 році, мабуть, найзлиденнішому за весь повоєнний

час.

Список використаної літератури

1. Укр. іст. журн.— 1990.—№ 8— С. 14—32.

2. Історія України. під ред. Головного А.В. 2000.

3. История Украины. Учебное пособие. Х. 1997.

4. Україна 1917-1992: Довідник. К 1993.

[1] Амбарний збір — урожай з мінімальними

урахуваннями мож­ливих втрат при збиранні, що нерідко кваліфікувалися як

«шкідницький метод зменшення врожаїв»