Реферат: Історія України

Реферат: Історія України

План:

Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.) .

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту

починається зміна форми правління в Давньо­руській державі: одноосібна

монархія поступово переростає у мо­нархію федеративну. Після смерті батька

три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний

союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечу­вали

єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже

двадцять років, але бурхливий розвиток фео­далізму, ріст та економічне

зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції,

підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на першу

роль у державі. Значного удару союзу Ярославичів було завдано пораз­кою

руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія

призвела до захоплення кочівниками Переяслав­щини, повстання киян проти

Ізяслава та різкого загострення су­перечностей між тріумвірати.

Для стабілізації ситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072 р.). І

хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загально руський кодекс

юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило їхньої колишньої

єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його стар­ший

брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поста­вило останню крапку

в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр. Ярославичі по черзі

сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 рр. - Святослав, 1076-1078 рр. -

Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у держа­ві, була втрачена

політична єдність, спалахнули численні міжу­собні війни, зросла зовнішня

загроза. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати

негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє

намаган­ня відновити колишню велич та могутність Київської Русі при­падає на

князювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численні вдалі походи на

половців, активна законодавча діяль­ність (розробка знаменитого "Уставу" —

своєрідного доповнен­ня до "Руської правди"), подолання сепаратистських

тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували станови­ще

держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті

В.Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 рр.) лише на короткий час вдалося

підтримати єдність руських зе­мель. У XII столітті на теренах Русі одне за

одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське

та інші.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населен­ня. Русь

простягалася на значну територію, що, залежно від обста­вин, могло бути або

свідченням державної могутності, або ж дже­релом слабкості. Великий князь ще

не володів достатньо міц­ним, структурованим і розгалуженим апаратом влади,

не мав роз­винутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.)

для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній

території. Посиленню відцентрових тенденцій сприя­ла поліетнічність Київської

Русі. Поряд зі слов'янами тут прожи­вало понад 20 народів: на півночі та

північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги,

половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес

механічного приєднання та завоювання нових земель у Київсь­кій Русі помітно

випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної

влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне

"переварювання" і органічне включення у структуру Давньоруської держави, що

ство­рювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2.Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток

продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню

великого землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основі

якого лежала замкнутість, ве­лике землеволодіння посилило владу місцевих

князів і бояр, ство­рило передумови для розгортання процесів формування

еконо­мічної самостійності та політичної відокремленості давньорусь­ких

земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шля­хами: захопленням

земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI

— у XII ст. набуває поши­рення практика роздачі земель боярам та дружинникам

у спад­кове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками

фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Ки­ївській Русі було понад 3

тисячі. Спочатку це сприяло зміцнен­ню центральної влади, адже майже кожен з

нових землевласни­ків, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався

на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі,

створивши свій апарат управління, дружину, місцева фео­дальна верхівка дедалі

більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що

посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної

відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності кня­зівської влади.

Тривалий час (майже до 30-х років XX ст..) серед істориків панувала думка про

те, що основною причиною розд­рібненості є порушення принципів

престолонаслідування. Спо­чатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип

спадкоєм­ності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а піс­ля

смерті представників старшого покоління — від сина старшо­го брата до

наступного за віком). Помітне збільшення чисель­ності нащадків Володимира

Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст.

деякі з них, вихо­дячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за

"отчинний", або "вертикальний", принцип (від батька до сина). Пара­лельне

існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були

причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична

наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій,

виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо,

очевидно, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип

престолонаслідування підривала основи Дав­ньоруської держави.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Ки'ів, який того часу став

не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 рр.)

київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало

13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був

сво­єрідним важелем для нарощення і розширення власного впли­ву, саме тому

кожен із князів після оволодіння великокнязівсь­ким престолом перетворювався

на активного поборника загально руської єдності. Ця боротьба доцентрової та

відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про

принцип спадкоємності князівської влади, була суттю мі­жусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Киє­ва як торгового

центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі

кочовища перерізали торговель­ні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім

того, сер­йозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесе­но

двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Ві­зантія 1082 р. за

поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої

порти на території Візантійсь­кої Імперії; по-друге, хрестові походи відкрили

для італійсь­ких, французьких та німецьких міст морський шлях на схід,

безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок

цього Київ залишився поза основними торго­вими шляхами. Це не тільки зумовило

частковий занепад Ки­єва, а й спричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі.

Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир- на-Клязьмі,

Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали

для місцевих князів засобом зміц­нення їхньої самостійності, джерелом

фінансових доходів, опо­рою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, полов­ців та ін.).

Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12

великих нападів на Русь, майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь

організували руські кня­зі . До того ж за цей час половці понад ЗО разів

брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства,

адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська

тенденція. Саме у цей час відбулося остаточне формування феодальної системи

(чіт­ко визначилися права феодалів та повинності селян, завер­шився процес

становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний

апарат тощо). Роздрібнення струк­тури політичної влади було цілком логічним і

природним нас­лідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної

власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.

Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду

історії Київської Русі наприкінці XI — у середині ХІІ ст. були, з одного

боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські

міжусобиці, ослаб­лення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску

на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землево­лодіння,

прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, знач­не зростання

чисельності населення, розвиток східнослов'янсь­кої культури, і ,-ї

Причини,характер, періодізація та розгортання національно-визвольної війни

(лютий 1648-серпень 1657рр.).

Українська національна революція.

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибух­нув з такою

силою, що кардинально змінив не тільки хід націо­нальної історії, а й суттєво

вплинув на геополітичний розвиток всієї Європи. Ця подія була глибоко

закономірним, а не випадко­вим явищем: спрацював цілий комплекс факторів, які

зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Пер­ша група

факторів спонукала, підштовхувала до прояву активнос­ті, друга — робила що

активність можливою, створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національно-виз­вольної боротьби у

1648 р.?

У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в

українських землях, що входили до складу Речі Пос­политої. Після закінчення

виснажливої для Західної Європи війни саме Польща стає одним з головних

експорте­рів хліба. Основний польський порт Гданськ від І583 до 1648 р. у 2,5

раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внут­рішній та зовнішній

ривок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру

поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки

(виробництво та пере­робка сільськогосподарської продукції, засноване на

щотижне­вій панщині та чітко орієнтоване на ринок). В основі цієї

тран­сформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення фе­одальної

земельної власності та посилення кріпацтва.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально

збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилен­ня експлуатації селян. Саме тому

помітно зростає панщина, особ­ливо у районах, сполучених із зовнішнім ринком,

наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на

тиж­день. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За

оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Укра­їні у цей час жилося

"гірше, ніж галерним невільникам". Справді, влада пана була безмежною — він

за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково панщинна

система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та

початкових форм ману­фактурного виробництва, зародки яких були тоді у

багатьох га­лузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного рин­ку

України. . . Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх

ма­єтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських зе­мель, що

належали Польщі, орендувалася єврейськими підпри­ємцями, які, маючи на меті у

короткий строк повернути з при­бутком вкладені гроші, нещадно експлуатували

селян і висна­жували землі.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які

перебували у приватній власності феодалів. Міщанст­во виконувало повинності

та сплачувало податки по20—30 грошів з "диму", церковну десятину та ін. Хоча

на початку ХІІ ст. більшість міст України користувалися Магдебурзьким правом,

це самоврядування постійно обмежувалося. Користуючись правом безмитного

вивезення своїх товарів і мо­нополією на виробництво та переробку різних

видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у

торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті

міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани

витіснялися, що зумовлювало заг­розу "випадання" українців із

загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на

відсталу "селянську націю".

Не задоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло

собою проміжний стан між шляхтою і селян­ством. Як і шляхта, реєстрові козаки

звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною

свободою. Водно­час вищі козацькі верстви завжди бажали володіти

закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII

ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі

більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під кон­троль, польський уряд

після придушення селянсько-козацьких пов­стань у січні 1638 р. прийняв

"ординацію Війська Запорозького реєстрового", яка суттєво обмежила

самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався

козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського

комі­сара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр

скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали

кріпаками.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладню­валась і критичним

становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана

державотворча традиція, масове опо­лячення української еліти були чіткими

симптомами катастро­фи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського

наро­ду поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної

сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись приско­рити хід цього процесу,

польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на

католицизм, польські маг­нати здійснювали політику національного та

культурного поне­волення українського народу. Одним з основних інструментів

ока­толичення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно під­тримувала

Римська курія. Папа Урбан (1623—1644 рр.) у своїх листах до керівництва Речі

Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати

її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли,

кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого

поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних

культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання

української мови та по­ширення українських книг.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата наці­ональної еліти,

церковний розкол, наростаюче закріпачення се­лянства не тільки помітно

гальмували у середині XVII ст. сус­пільний розвиток українського народу, а й

робили цілком реаль­ною загрозу втрати його національної самобутності,

асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені чинники були, так би

мовити спонукальними, вони зумовлювали необхідність ма­сового народного

виступу саме у цей час. Проте у природі та суспільстві крім факторів, які

підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, що роблять цю дію

можливою.

Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній

боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення

відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Достатньо сказати, що 250

магнатських родів (Ос­трозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.),

які прожи­вали на Волині, тримали у своїх руках найбільші латифундії в усій

Речі Посполитій. Концентрація матеріальних цінностей була величезною: 1629 р.

37 найбагатших волинських магнатів воло­діли 3/4 усіх селянських господарств.

Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: "Це були "королев'ята",

"ві­це-королі", "королики", удільні князі нової генерації, справжні правителі

України, супроти яких король і сейм не мали ні авто­ритету, ні влади".

Проявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над

реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але

оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою

оплати козацькому військові стало розширення його вільностей і прав.

Внаслідок чого реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу,

яку вже наказами та "ординаціями" обмежувати було не тільки важко, а й

небезпечно, бо виписані з реєстру козаки, на думку офіційних польських

властей, ставали "постійними резер­вами бунту".

Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню

воєнного досвіду, зростанню національ­ної самосвідомості українського народу,

посиленню єдності ко­заків та селян у боротьбі за національне визволення,

формува­нню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важливими причинами, що робили можливим початок козаць­кого повстання, є

посилення та розширення сфери впливу Запо­розької Січі, яка того часу була

своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати

основою для створен­ня повноцінної держави.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології,

хронологічних рамок та періодизації бороть­би, що розпочалася 1648 р. У

науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше

вживають три тер­міни: "повстання" (козацьке, народне, українське,

селянське), "війна" (козацька, селянська, громадянська, польсько-козаць­ка,

визвольна, національно-визвольна) та "революція" (козацька, буржуазна,

національна, національно-визвольна, українська). Та­кий широкий оціночний

спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-

визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з

неоднако­вих за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то

одна, то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань,

певною мірою, і зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що

розбіжність відносну, оскільки між поняттями "повстання", "війна",

"революція" у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний

генетичний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопив­ши

більшу частину території та населення України, незабаром переросло у

визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, гли­бокі якісні зміни у

суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це "національна революція" є саме тим узагаль­нюючим терміном,

який адекватно відбиває суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби.

Аргументами на користь терміна "національна революція" є ті докорінні

(революційні) зрушення, які відбулися у житті суспільства у другій половині

XVII ст.:

— утворення та розбудова Української національної дер­жави;

— встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

— радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин вла­ди національної за

складом козацької старшини;

— скасування кріпосного права, завоювання селянами осо­бистої свободи;

— ліквідація великої земельної власності польських та опо­лячених українських

феодалів та утвердження дрібної (фермер­ського типу) козацької власності на

землю;

— визволення українських міст з під влади короля, магнатів, шляхти,

католицького духовенства;

— втягнений в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх

суспільних станів та верств, що проживали в укра­їнських землях.

Революція характеризується переплетінням національно-виз­вольних та

соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відіг­равало і релігійне

протистояння (католицизм — православ'я), оскільки вимоги та мета окремих

суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало

козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та

духовенство. Нині залишається відкритим питання про хронологічні рамки

революції. Як відомо, вона почалась у лютому 1648 р. й захоплення повстанцями

Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — геть­ман України,

творець Української держави. Походженням з дрібної української шляхти (по

матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у

Львівській єзуїтській колегі добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію,

військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у

походах проти Кримського хан­ства, а в часи повстань 30-х років XVII ст.

виступав на боці козаків. У січні 1648 на Запорозькій Січі він піднімає

повстання, поклавши тим самим початок Українській національній революції. Під

час національно-визвольних змагань проявив себе як видатний дер­жавний діяч,

досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький

проводив незалежну внутрішню полі­тику, прагнув зміцнити міжнародні позиції

України. Помер у Чиги­рині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Закінчення революції радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто

роком Переяславської угоди з Росією, роком "возз'єднання", у якому вбачалася

основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає

твердження про те, що закін­чення Визвольної війни слід пов'язувати зі смертю

Б. Хмель­ницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це дещо механічне

трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події

не припинилися, а лише змінили свій характер, стали менш масштабними і

локальнішими. Тому обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В.

Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П.

Доро­шенка 1676 р.

Українська національна революція у своєму розвитку прой­шла кілька етапів:

І етап (лютий 1648 — серпень 1657 рр.) — припадає на час найбільшого

піднесення національно-визвольних змагань та со­ціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 — червень 1663 рр.) — включає добу громадянської

війни, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 — вересень 1676 рр.) — охоплює період боротьби за

возз'єднання Української держави.

Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прог­ресуюча втрата

національної еліти, церковний розкол, полоні­зація, окатоличення, наростаюче

закріпачення селянства спо­нукали українців до масового народного виступу, а

слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втра­та

контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можли­вим. Народне

повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка

згодом трансформувалася у на­ціональну революцію. Боротьба, що точилася

протягом 1648—1676 рр. носила національно-визвольний, релігійний та

соціальний характер.

Розгортання національно-визвольної війни . (лютий 1648 — серпень 1657 рр.)

На першому етапі Української національної революції народ­ну боротьбу очолив

чигиринський козацький сотник Б. Хмель­ницький (1595— г657 рр.).Безпосереднім

приводом до повстан­ня стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним

польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та

пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смер­ті забив

малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до

польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно:

Чаплинського так і не було пока­рано, а Богдан зазнав нових утисків. Не

знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі

більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під

його керівництвом козаки у січні 1648 р. вигнали урядо­вий гарнізон і обрали

Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром

збирання повстанських сил, і базою для розгортання визвольного руху. Так

особиста драма Хмельницького, яка була віддзеркаленим трагедії поневолено­го

українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого

повстання.

Намагаючись як найшвидше придушити козацьку іскру у самому зародку, Польща

кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а

й протягом корот­кого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах

під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями

(вересень). І Вже у ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького

як воєначальника. Успіх досягався зав­дяки застосуванню різних тактичних

заходів: розгрому ворога по частинах у ході зустрічної битви (Жовті Води);

перекриття про­тивнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь);

ство­рення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої

деморалізації (Пилявці).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються

двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік

реєстрового козацтва і укладен­ням союзу з кримськими татарами! Розпочинаючи

боротьбу про­ти Речі Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно но­ву

її модель, у якій зовнішньо політичний фактор був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важ­ливими для

Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечи­ти власний тил . Тому гетьман

сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму

заручником свого сина. У се­редині березня 1648 р. союз було укладено, і на

допомогу повс­танцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-

беєм.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсу­нем, Пилявцями над

регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід

визвольної боротьби за межі зви­чайного повстання. У короткий час вона

охопила майже всю те­риторію України, під знамена повсталих стали коза­ки,

селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масш­табність

національно-визвольної та антифеодальної боротьби, активність повстанських

формувань у західних районах Волин­ського та Руського воєводств зумовили

посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Б.

Хмельницький наб­лижається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до

того, що "майже весь Люблін впав духом і все, що живе, вирушило у путь". Не

кращою була у цей час і ситуація у Варшаві: "Тут не­має нікого, хто б не

думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя".

Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську

армію і захопити столицю, обмежився, ли­ше викупом зі Львова і укладенням

перемир'я під Замостям. Що це було: продуманий крок чи фатальна помилка

козацького ва­тажка? Які ж фактори вплинули на такі рішення і остаточно

виз­начили їхній вибір?

Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала пробле­ма боєздатності

власного війська, адже з численними перемогами накопичувалася і втома

збройних формувань повстанців. Джерела свідчать про різке скорочення

козацького війська після битви під Пилявцями. Це пояснюється тим, що частина

полків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, а певна кількість

повстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль відіграли і

відір­ваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Тому перед

вирі­шальними діями Б. Хмельницький міг розраховувати лише на ЗО— 40 тис.

вояків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та

облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у

зимових умовах військо було не підго­товлене.

Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розрахову­вати і на кримських

татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік

вік Ямполя з'єдналося з ордою Крим-Гірея. За свідченням деяких джерел, татари

обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після облоги Львова,

обтяжені здобиччю, основні сили Орди на чолі з Калга-султаном по­вертаються

до Криму, а з Хмельницьким залишається лише нез­начна частина формувань

Тугай-бея.

Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний

потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того, після

укладення у жовтні 1648 р.у Мюнстері миру, який фіксував закінчення

тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї

союз­ниці Австрії.

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не йти на Варшаву мало й

те, що козацькі війська дійшли до етног­рафічних меж України. Перехід

польського кордону міг внести нові акценти у характер війни. Створювалася

цілком реальна заг­роза переростання національно-визвольної боротьби у

неспра­ведливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських зем­лях

гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській

території місцеві жителі чинили б опір.

Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достат­ньо міцні позиції,

водночас боялася народного гніву, який, вий­шовши з під контролю, міг би

суттєво зачепити й інтереси за­можного козацтва. Тому в своїй більшості

старшина вимагала негайного укладення перемир'я. Гетьман чудово розумів, що

у, нього за плечима розбурхане, розбалансоване суспільство, яке вийшло з

рівноваги. Терміново необхідно було осмислити ситуа­цію, взяти під контроль

суспільні процеси, визначити чіткі пер­спективи подальшого розвитку

українських земель.

Бурхливий розвиток подій, постійне збройне протистояння призвели до того, що

майже вся енергія та розум козацької вер­хівки були зосереджені у військовій,

а не політичній сфері. Ті обставини, а також природний консерватизм старшини,

не дали змоги побачити нових перспектив, перспектив створення неза­лежної

української держави. Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо

стояли на позиціях традиційного "козацького автономізму". Тому й мета у них

була не радикальна — започаткування власної державності, а порівняно

поміркована — реформування державного устрою Речі Посполитої — утверд­ження

абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві. З огляду на

це цілком зрозумілою стає поведінка козацької верхівки. Підтримку обрання на

трон короля Яна Казимира, відмову від контролю над західним регіоном (третина

виз­воленої території України, з високо розвинутим виробництвом та значним

людським потенціалом) історики вважають невиправ­ними помилками, але ці кроки

абсолютно логічно випливають з ідей автономізму, прихильниками яких були у

цей чає як геть­ман, так і більшість його прибічників.

Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком

взаємодії складного комплексу чинників. Найго­ловніші з них — прогресуюча

втрата боєздатності козацького вій­ська, послаблення підтримки з боку татар,

реальність поповнен­ня польської армії збройними формуваннями Литви та

Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист

старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми

подальших дій, обстоювання гетьманом та його сорат­никами ідеї "козацького

автономізму", нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив

створення незалежної українсь­кої держави.

23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький на чолі повстанського війська тріумфально

вступає до Києва. Його зустрічали як "ук­раїнського Мойсея", що "визволив

свій народ від польського раб­ства". Між тим польська сторона, використавши

умови перемир'я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання

сил, вже у травні 1649 р. розпочала масований наступ на україн­ські землі .

Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні

збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та

литовським геть­маном Янушем Радзивілом.

Вишневенький Ярема (1612—1651) — один із наймогутніших маг­натів Речі

Посполитої. Походив з українського князівського роду. Перейшов у католицтво.

Виступав проти урядової політики цент­ралізації. Брав участь у жорстокому

придушенні козацько-селян­ського повстання 1637—1638, Під час Визвольної

війни відзначив­ся у боях 1648 під Макнівкою, П'яткою і Старокостянтиновим

про­ти козацького війська, очолюваного М. Кривоносом. Ставши в 1649 коронним

гетьманом, продовжував придушувати визвольний рух в Україні заради

відновлення польсько-шляхетського панування.

Проте литовська армія не змогла подолати протидію біло­руських повстанців,

яким Хмельницький відправив на допомогу козацькі загони. У скрутну ситуацію

потрапив і Я. Вишневецький, військо якого Хмельницький оточив під Збаражем.

Коли ж польський король вирушив на допомогу оточеним, гетьман швид­ким

маневром не тільки зупинив наступ поляків, а й примусив їх поспіхом будувати

табір для оборони. Шляхетське військо опи­нилося у катастрофічному становищі

— назрівала подвійна по­разка Речі Посполитої — під Зборовом і під Збаражем.

Проте у вирішальний момент, підкуплений поляками, крим­ський хан Іслам Гірей

зрадив Хмельницького. І. зауважимо, що укра­їнсько-татарський мілітарний

альянс з моменту свого виникнення був дуже ненадійним, адже Україна для

Кримського ханства три­валий час була, з одного боку, об'єктом для грабунку,

з іншого — певною загрозою. З огляду на це перемога України у протистоянні з

Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української дер­жавності зовсім не

приваблювали татар. Вони завжди мали на ме­ті тільки взаємо розслаблення

протидіючих сторін та провокування перманентного їх протистояння, тобто

створення ідеальних умов для татарських набігів.

І під тиском обставин Хмельницький був змушений піти на укладення в серпні

1649 р. Зборівського мирного договору. Відповідно до його умов козацький

реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське,

Чернігівське та Брацлавське воєводства) На цих землях влада належала

гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав місце в

сена­ті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водно­час магнати

і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; більшість селян повертались

у кріпацтво; воєводства Волинське та Подільське, як і до повстання,

залишалися під владою короля.

У цей період Б. Хмельницький та його прибічники бороли­ся лише за політичну

автономію для козацького регіону. Зборівська угода, яка, здавалось би,

скріпила досягнення поставле­ної мети, з часом показала свою

нежиттєздатність. Вона не зня­ла протиріч і суперечностей між Україною та

Польщею, і бо­ротьба спалахнула з новою силою. Вже у вересні 1650 р. король

Ян Казимир під час таємної бесіди з папським нунцієм обгово­рював плани

нового походу в Україну. Підтримуючи цю агре­сію, Римський Папа прислав

королю освячений меч і благосло­вення на війну. І в лютому 1650 р. польські

війська вдерлися на Поділля і захопили містечко Красне. Ця подія стала

початком но­вого раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва

під Берестечком (червень 1651 р.). У битві 150—200-тисячному польському

війську протистояло 100 тис. війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис.

татар з огляду на цю статистику, ціл­ком зрозуміло, у яке катастрофічне

становище поставили повс­танців татари, які, не витримавши артилерійського

обстрілу, у вирішальний момент покинули поле бою. Коли ж Б. Хмель­ницький

зробив спробу зупинити відступаючих, то сам опинив­ся в татарському полоні, з

якого визволився лише через деякий час і за викуп.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козаць­кої держави.

Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору

козацький реєстр обмежувався до 20 тис. чоловік, влада гетьмана поширювалася

лише на Київсь­ке воєводство, йому заборонялися зовнішні відносини. Крім

то­го, шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків.

За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розуміє, що вибитися власними

зусиллями з під польського панування, маючи лише ненадійного союзника —

татар, не вдасться. До того ж для більшості володарів європейських держав він

був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого госпо­даря —

польського короля. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну

державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та

Туреччина, але оскіль­ки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив

став­ку на Оттоманську Порту. Ще в другій половині 1650 р. було укладено

угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно плавати Чорним

морем, торгувати без мита у ту­рецьких володіннях. Наприкінці року

оттоманська Порта фор­мально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію.

Спи­раючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман нап­равив велике

козацьке військо до Молдавії, маючи на меті че­рез шлюб його сина Тимоша з

донькою молдавського господа­ря Розандою вивищити свій рід до рівня

князівського та уклас­ти союз України з Молдавією. Проте для Б. Хмельницького

мол­давська авантюра закінчилася надзвичайно трагічно — 1653 р. гине його син

Тиміш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під

Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками.

Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна

підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від

протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і виз­начили

проросійський вектор зовнішньої політики Війська За­порозького.

Ще починаючи з 1648 р., Б. Хмельницький неодноразово звер­тався до Москви з

проханням допомогти у антипольській бо­ротьбі. Навіть загрожував війною, якщо

не буде надано цієї до­помоги. Проте Москва не хотіла розривати миру з

Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити сферу

свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити

українські козацькі збройні формування для відвою-вання у Речі Посполитої

втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких

вагань во ім'я спасіння віри православної погодився взяти Військо Запорозьке

під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земсь­кий

собор. Юридичне цей акт оформлено підлас російсько-ук­раїнських переговорів у

січні—березні 1654 р.У Переяславі було узгоджено принципові засади

майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії,

протекторат московсь­кого царя над Україною з береження основних прав і

вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому

етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності у під­ходах до

новоствореного союзу. Спочатку російські посли відмо­вилися принести присягу

за царя, оскільки відповідно до специ­фіки їхнього державного устрою

самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який

очолював російську де­легацію, відмовився дати письмову гарантію збереження

прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскіль­ки

усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх

довільно. На цій підставі фахівці вважають, що по­дії січня 1654 р. у

Переяславі мали, головним чином, ритуально-символічний характер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам

проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української

автономії. Після двотижневих перегово­рів сторони дійшли компромісу, який

увійшов у історію під наз­вою "березневих статей' і згідно з цим документом,

Україна збе­рігала республіканську форму правління, територіально-

адмініс­тративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин,

цілковиту незалежність проведенні внутрішньої політики. Вод­ночас окремі

статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення

здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні

зносини з Варшавою та Стамбулом. (Зауважимо, що за життя Б. Хмельницького

конк­ретний зміст "березневих статей" козакам був невідомий).

Серед істориків ще й досі не втухають дискусії з приводу визначення історико-

юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється

тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли

ли­ше його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широ­кий, але

найпоширенішими є п'ять підходів: "персональна унія" (незалежні держави, що

мають власні уряди, визнають владу одного монарха); "васальна залежність"

України від Ртеії; "ав­тономія" України у складі Росії; "возз'єднання"

українського та російського народів; "військовий союз" між Україною та

Ро­сією.

І якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно,

що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних

планів Москва хотіла часткову за­лежність України перетворити на цілковиту,

спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та

вольності; Чигирин же вирішив, використовуючи Росію як важіль, нарешті

вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну

незалежну державу.

Укладення Переяславсько-московського договору кардиналь­но змінило

геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російськрго

союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують "Вічний

договір" про взаємодопо­могу. Вже у жовтні цього ж року кримський хан в

ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом

кіль­кох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі

допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення

польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю

(зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят і взято у неволю 200

тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української

державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній

сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли

на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське

перемир'я. Українських деле­гатів на переговори у Вільно не допустили, хоча

там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене

пе­ремир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-україн­ському

військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний

курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії;

повернення західно­українських земель, що не увійшли до складу Війська

Запорозь­кого; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне

визнання своїх династичних замірів — приєднання до титулу гетьмана титулу

суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій

Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав

створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України,

Молдавії, Воло­щини та Литви. Все чіткіше у цей час почав виявляти себе

швед­ський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У чер­вні 1657

р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвер­дженням готовності до

спільної боротьби проти Речі Посполи­тої. Проте трагічне закінчення

об'єднаного українськосько-семигородського походу на Польщу внесло свої

корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що

Б.Хмельницького роз­бив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає

так і не здійснивши своїх задумів.

Отже, на першому етапі Української національної революції (лютий 1648 —

серпень 1657 рр.) національно-визвольній боротьбі були притаманні значне

піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої

частини території та насе­лення України, переплетіння з селянською війною.

Цей період характеризується різким ускладненням міжнародного становища

українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та йо­го соратників на

процес державотворення визначали динаміку та різновекторність

зовнішньополітичної лінії Війська Запорозько­го. Спочатку пошуки союзників

здійснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина — Росія", проте незабаром

після укла­дення Вільнедського перемир'я у зовнішньополітичній моде­лі Б.

Хмельницького з`явився новий вектор — шведський.

Утворення Української гетьманської держави

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657 рр.) у

середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної

думки були чітко сформульо­вані фундаментальні основи національної державної

ідеї:

— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах

його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв'язок козацької державності з Київською Рус­сю, спадкоємність

кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького,

еволюція світогляду якого була надто склад­ною — від ідеї козацького

автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під

контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської

адміністрації, гостро стало питання про власну національну державність.

Не­обхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок,

захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої

організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних

факторів: традицій та звичаїв сус­пільного життя українців, насамперед

Запорозької Січі, яка ста­ла своєрідним зародком новоствореної держави, та

складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію

над­звичайного стану в державі. Обидва фактори визначили напів­військовий

характер української державності. Саме у цьому кон­тексті слід сприймати й

назву козацької держави — Військо За­порозьке.

Функціонування держави виявилося у запровадженні влас­ного територіального

поділу, створенні та діяльності органів пуб­лічної влади; введенні своєї

податкової системи. За часів Хмель­ниччини територія Української держави

простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину

Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі

адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави

поділялася на полки та сотні, що давало змо­гу в екстремальних умовах

згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була

сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала

система органів публічної влади. Ця система фактич­но дублювала модель

управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова

(Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові

та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б.

Хмель­ницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав

старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота вла­ди в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну

адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ра­ди, відав фінансами,

керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх

нормативні акти — універ­сали. Система органів публічної влади мала три рівні

— генераль­ний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала

генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна стар­шина.

Повноваження цього органу публічної влади поширювали­ся на всю територію

України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався

полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний

— з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах

управління здійснювалося магістратами, в малих, але при­вілейованих —

отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював осо­бисто, а з 1654 р.

була введена посада гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та

видатки військової скарбниці. По­повнення державної скарбниці здійснювалося

із чотирьох основ­них джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового

ми­та, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української дер­жави стала національна

армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької

Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого

об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час

боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полков­ники Максим

Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Мо­розенко, Мартин Пушкар, Матвій

Гладкий та ін. Армія форму­валася із добровольців і у вирішальні моменти

національно-виз­вольних змагань її чисельність сягала до 100—150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових

засадах, які часто вступали між собою у про­тиріччя — демократії та

авторитаризму. На початковій фазі на­ціонально-визвольних змагань переважають

демократичні заса­ди, про що свідчить існування таких суспільних явищ та

норм:

— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся

"чернь", тобто все військо;

— виборність всіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що дава­ло змогу міщанам і

селянам "покозачитися" і стати частиною привілейованої верстви — козацтва;

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис

класичної охлократії (домінування в полі­тичному житті суспільства натовпу,

юрби, всевладдя та свавіллямас), під впливом Б.Хмельницького та його

однодумців набира­ють силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього

процесу були:

— поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх старшинською радою;

— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

— домінування командних методів управління в державному житті;

— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до пере­ростання гетьманської

влади у монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави

залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею,

позиції козацької стар­шини та розмаху селянської антифеодальної боротьби.

Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з

національно-визвольним фактично переросла у Селянську вій­ну. На визволених

землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального

землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й

утвердження козацької влас­ності на землю.

Умови Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів

тимчасово загальмували розгортання цих прогресив­них змін. Знову

відновлюються феодальне землеволодіння і ко­лишні форми експлуатації, що

викликало нове загострення соці­альних протиріч та черговий виток Селянської

війни. Лише піс­ля перемоги у битві під Батогом (1652 р.) на території

Українсь­кої держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система

господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та

українських магнатів і шляхти. На аграрну по­літику Б. Хмельницького, крім

зовнішніх факторів, активно впли­вала козацька старшина, яка сама прагнула

стати крупними зе­мельними власниками. Проте гетьман, розуміючи, що основною

масовою рушійною силою національно-визвольних змагань є се­лянство, намагався

гасити виникнення нових соціальних конф­ліктів і як міг гальмував зростання

великого землеволодіння но­вітньої еліти.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать

численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччи­ною, Кримським ханством,

Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими

державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогля­ді козацької еліти

відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної

незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель

військового те­риторіального поділу та систему організації публічної влади

За­порозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави

посилились тенденції переростання демократії в авто­ритаризм, а республіки в

монархію.

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його

наслідки (друга половина 1994—1998 рр.)

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та

на соціальну структуру суспільства. Після лі­бералізації цін 1992 р. основна

маса населення опинилася за ме­жею бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної

плати у валовому національному доході становила майже 60%, то 1993 р. вона

зни­зилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося пов­не

знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна

заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах се­редня заробітна плата, як

правильне перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні у жовтні

1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої у народному

господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої

заробітної плати. Різко впала купівельна спроможність населення. Протя­гом

1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.

Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України.

Вже в 1992 р. за межею бідності опи­нилося майже 64% населення, "середній

клас" танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього

різко зросло суспільне напруження між полюсами "багаті"—"бідні".

За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив

нову соціально-економічну стратегію. Прин­ципова новизна у трансформації

економіки полягала у відмові від концептуальної тези "попередня стабілізація

і лише згодом реформування" та перехід до формули "прискорене реформування як

єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації". У

соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та

пріоритетні завдання:

І. Фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання

платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової

економіки на основі розширення приватно­го сектора.

4. Децентралізація управління економікою.

5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке визна­чення пріоритетів

у регіональному спрямуванні зовнішньоеко­номічної політики.

6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати,

соціальної допомоги та соціального страхуван­ня, передачу через акції у

приватне користування населення дер­жавного майна.

Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і

рішучими. Одна за одною вийшли урядо­ві постанови про підвищення зарплат,

пенсій і стипендій; про лібералізацію цін; лібералізацію експорту.

Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та

монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було

зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного Валютного Фонду, який

вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позики, була саме

лібералізація цін.

Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила сут­тєві недоліки

запропонованої ліберально-монетаристської моде­лі реформування: по-перше,

ринок не може регулювати ціни при­родних монополістів; по-друге, глибокі

структурні зміни немож­ливі лише на основі ринкових стимулів, вони

відбуваються за допомоги державного програмування; по-третє, ринок погано

розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери.

Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'яза­ний з лібералізацією

цін, не тільки не дав змоги розширити соці­альну базу ринкових реформ, а й

суттєво підірвав її, зробив пробле­матичною масову підтримку нового

реформаторського курсу.

Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р., її

адаптації до умов життя, що динамічно змінювалися, доповнення програмою

антикризових дій. Вже в квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради

України Президент визнав потребу корекції реформ. Вона передбачала посилення

керова­ності економікою, подолання кризи державної влади, активізації

соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися дис­кусії щодо

пошуку власної української моделі ринкового транс­формування економіки,

прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж

ідеї лягли в основу прог­рами антикризових дій, яку Президент обнародував у

своїй до­повіді з нагоди першої річниці Конституції. Основними поло­женнями

програми були прискорення приватизації, легалізація за рахунок лібералізації

податкової політики тіньової економіки, активізація інвестиційного процесу,

отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі,

енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифікації виробництва,

підне­сення рівня ефективності використання енергоресурсів, еконо­мічне

забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

Позитивні тенденції та процеси.

1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993 р. інфляція в Україні

становила понад 10000%, 1994 р. — 500%. В 1995 р. прогресуючу інфляцію

вдалося призупинити: в січні вона стано­вила — 21,2%, а вже в травні — лише

4,6%.

2. Певні структурні зрушення. Вже 1995 р. промисловими під­приємствами

недержавного сектора було вироблено 45% загаль­ного обсягу промислового

виробництва. Надалі ця тенденція наб­рала сили і в першому півріччі 1998 р.

недержавний сектор про­дукував 65,9% промислової продукції.

3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну. Для перших років

існування незалежної України була характерною "вте­ча" капіталів за кордон.

Це означало, що значна частина коштів, виручених за експорт українських

товарів, осідала в західних бан­ках. У 1995 р. намітилася суттєва зміна

напрямку руху валюти.

4. Інтенсифікація процесу приватизації. Вже 1995 р. привати­зовано 8 тис.

великих та середніх підприємств України і прак­тично завершено малу

приватизацію.

5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підп­риємств. Понад 4

млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність.

6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податко­вого тиску на

економічну діяльність і забезпечення рівності юри­дичних і фізичних осіб усіх

форм власності. На початку 1995 р. відбувся перехід до оподаткування

прибутків підприємств та орга­нізацій за ставкою 30%, скорочено податкові

пільги. Ставка по­датку на додану вартість знизилася з 28% до 20%.

7. Суттєве зменшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998 р. Україна

здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами із 164 країн світу.

Від'ємне сальдо зовнішньої торгів­лі зменшилося майже на третину і становило

1 млрд. доларів.

Однак ці тенденції не набули сталого характеру. Зрушення, спричинені їхньою

дією, — це лише прориви в окремих еконо­мічних сферах. Ситуація залишилась

складною, що засвідчують економічні показники першої половини 1998 р. У цей

час збит­кове працювала більша частина (51%) підприємств, що на 6% перевищила

аналогічні показники попереднього року. Тільки 101 із 9,7 тис', обстежених

підприємств здійснювали комплексну ме­ханізацію та автоматизацію виробничих

процесів. Нову конку­рентоспроможну продукцію освоювали лише 9,2% промислових

підприємств, нову техніку — всього 1%. За бартерними умовами підприємствами у

першій половині 1998 р. було реалізовано 41,7% продукції. На ринку праці

посилилася тенденція зростання без­робіття — на липень 1998 р. кількість

безробітних порівняно з початком року зросла на чверть.

Вже восени 1998 р. під впливом руйнівних процесів на фі­нансових ринках Росії

та Південно-Східної Азії, які активізува­ли негативні тенденції у вітчизняній

економіці, знову розпо­чався спад промислового виробництва, що у вересні

сягнув 2,6%, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні. Негаразди

поси­лювались і значним зростанням заборгованості держави з вип­лати зарплат

і пенсій (на 1 жовтня 1998 р. вона становила: із зарплат — 3,2 млрд. грн., із

пенсій — 1,1 млрд. грн.).

Загострення проблем реформування економіки зумовлені не­достатнім ступенем

обґрунтованості економічних реформ; повіль­ним формуванням правової бази

реформування; протистоянням між гілками влади; опором реформам з боку

опозиційних сил; недосконалим механізмом соціальних компенсацій;

зовнішньо­економічними прорахунками тощо.

Отже, після семи років пошуку оптимальної моделі рефор­мування, апробації

різних її варіантів в економіці України по­зитивні тенденції та процеси

переплітаються з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного

економічного сектора свід­чить зменшення бюджетного дефіциту, певні

структурні зру­шення, пожвавлення в літакобудівній, суднобудівній,

автомобі­лебудівній та електронній промисловості, започаткування про­цесу

повернення капіталу в Україну, зниження від'ємного саль­до зовнішньої

торгівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси — зростає кількість

збиткових підприємств, значна кіль­кість продукції реалізовується через

бартерні угоди, невпинно збільшується заборгованість держави із виплат

заробітної пла­ти, зростає безробіття тощо.

Висновки.

Висновок першого питання.

Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ-ХІІІ ст. її

внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й

культурного життя був надзви­чайно вагомим.

Вийшовши на історичну сцену з походам Аскольда на Константинополь і нажахавши

середньо­вічний світ середини IX ст., Київська Русь поступо­во перейшла від

воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному

житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні й союзні угоди

з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами,

скріп­люючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя,

династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних

відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бу­вало досить, щоб стримати

його.

Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави

поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивни­ми

були землеробство і скотарство, ремесла і про­мисли, а енергійні й багаті

руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди

створили багату духовну й матеріальну культуру.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава,

загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і се­ла, палаци

і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до

наших днів, здобувши нове життя в ма­теріальній і духовній культурі

українців, росіян і білорусів.

Висновок другого питання.

3 самого початку боротьба охопила "всю Русь" й спрямовувалася проти

національно-релігійного гноблення з боку Польщі. Українці прагнули звільни­ти

від "ляхів" "Руську землю" й домогтися "відокремлення Русі від Корони". З

кінця 50-х рр. Народні маси розпочали також боротьбу проти колоніальної

політики Росії, уряд якої намагався звести нанівець суверенітет козацької

України; вони також чинили спротив спробам Кримського ханства й Пор­ти

підпорядкувати її своїм інтересам.

Невід'ємною складовою революції була соціаль­на боротьба. Незважаючи на

виразно окреслені жорстокість та розбійницький й грабіжницький ас­пекти,

основний її зміст полягав у ліквідації всіх різновидностей феодальної

залежності й існуючих форм експлуатації, у виборені особистої свободи і

вільної (фермерського типу) власності на землю. Влітку 1652 р. селяни і

міщани де-факто добилися визнання з боку українського уряду головніших

соціально-економічних завоювань.

Отже, боротьба носила національно-визвольний, релігійний та соціальний

характер, її головніші зав­дання полягали в тому, щоб добитися створення

незалежної соборної держави і ліквідувати існуючу феодальну модель соціально-

економічних відносин й утвердити нову, в основі якої лежала б дрібна

власність фермерського типу.

Наслідки революції виявилися для української нації катастрофічними: не

вдалося ні створити держави в етнічних межах України, ні відстояти

незалежності козацькій Україні, хоча за свободу було заплачено неймовірно

високу ціну – втрати (від воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплення в

ясир, переселень) становили близько 65-70% усіх українців (2,6 (

3,2)-3(3,5) млн. осіб від близько 5 млн. мешканців етноукраїнських земель

Речі Посполитої), а в Правобережній Україні близько 85-90% жителів регіону;

зазнали руйнувань майже всі міста України.

Що стосується третього питання то можна зробити висновок , що у переломні

моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з

радикальними перетвореннями у політиці, економіці, соціальній сфері

відбуваються адекватні зрушення в культурі. Це засвідчує історичний досвід.

Адже внаслідок діа­лектичної взаємодії з суспільством культура є, по-перше,

індика­тором суспільного розвитку (відображає стан морального здоров'я

суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характери­зує його

духовний потенціал); по-друге, синтезатором суспільного досвіду (сягаючи

корінням у традиції попередніх поколінь, орга­нічно поєднує позитивний досвід

минулого з сучасним, враховує тенденції майбутнього); по-третє,

стабілізатором суспільних про­цесів (перебуваючи під значним впливом

пануючого типу сус­пільних відносин, економічного укладу політичного режиму,

со­ціально-класової структури, етнічних і національних відносин, культура

активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної

радикалізації або стабілізації громадської дум­ки активізує або гальмує

суспільні процеси у різних сферах жит­тя, намагаючись забезпечити суспільну

гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей); по-

четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність об'єднувати

людей незалежно від їхньої світоглядної та ідеологічної орієнта­ції,

національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи — у світову

цивілізацію.