Реферат: Постмодернізм та українська історична наука

Реферат: Постмодернізм та українська історична наука

План

1. Вступ..............................2

2. Початок і еволюція постмодернізму.....................2

3. Визначення постмоденнізму та його поширення.............4

4. Постмодерністська філософія історії....................5

5. Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці

України..............................8

6. Внесок постмодернізму до методології української історичної науки...10

7. Висновок...............................12

ВСТУП

Торкнемося хоча б поверхово таких пи­тань: початок та еволюція

постмодернізму, визна­чення постмодернізму та його поширення,

пост­модерністська філософія історії, обставини роз­витку постмодернізму II в

сучасній історичній на­уці України, внесок постмодернізму до методології

ук­раїнської історичної науки.

При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо

цитуванням принаймні двад­цяти-тридцяти західних авторів, прихильників і

критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової

лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони

намагаються знецінити, а може, й ліквідувати «традиційні» історичні

дослідження.

Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової,

як здавалося, інтелектуальної течії дату­ються другою половиною 80-х років

під час неодноразово­го перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були

- нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже

критичного трактату «Postmo­dernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм,

розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та

дослідник російського постмодернізму, літера­турознавець і філософ Михайло

Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of Postmodernism

and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадок­си постмодернізму та

сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний

державний анти­семітизм, але й через близькість до дисидентського руху.

Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших

українських діячів.

ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не

після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара

творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на мо­дернізм у

мистецтві, літературі, науці (якщо під модерніз­мом розуміти позитивізм та

неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на

модер­нізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, наці­онал-

соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму

до модернізму, що дехто про­пагує. Період 30-х років - це час розквіту

антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по-

різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще

пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші

диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього

терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до при­родного завершення,

постмодернізм також було насадже­но насильницьким способом. Немає жодних

перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, який да­тує виникнення

постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного

постмодернізму, зо­крема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З

досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасни­ми т. зв. лібералами і

т. зв. демократами, пропагандиста­ми ідей «громадянського» (це сфальшований

термін — в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, як­що взагалі

можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки

неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком,

фемініст­кою. Це жива спадщина постмодернізму І.

Захід добре розумів постмодерністський характер роз­витку культури і науки

при тоталітарних режимах. Про­понуючи свою «начинку» для нової фази

постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років

(називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його не­зручне генетичне

коріння, дав цій світоглядній «начин­ці» назву лібералізму, демократії.

Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму -

від­сталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу,

демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення

тоталітаризму.

Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва і

літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й

економіки (ме­та: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких

«хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація

Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про

свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство,

го­ворити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.

І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від

політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від

мистецтва, літе­ратури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значен­ня

яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне.

А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмо­дернізму II на Заході та

ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-

Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним

посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного

антимодернізму - постмодер­нізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно,

бо це добре пояснює ситуацію на місцях.

Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах

постмодернізм II пере­творюється знову (як свого часу) постмодернізм І з

на­пряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за

своєю сутністю.

Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II,

починаючи від 60-х років:

1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;

2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної

течії, з кристалізацією постмо­дерністської філософії історії;

3) засоби масової інформації для популяризації те­орії та практики

постмодернізму II (наприклад, у музи­ці, театрі, кіно);

4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації,

захоплення світових ринків та політи­ка, однак якраз без лібералізації, а з

балканізацією та че­ченізацією.

Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і

виконавців, що не дотримуються неза­лежної думки (отже, насправді,

заперечують лібераліза­цію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе

послушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.

Таке становище на ринку ідеологій у світовому мас­штабі спричинило останніми

часами виникнення термі­ну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ

Відверто кажучи, якогось загальноприйнятого визна­чення що таке постмодернізм

немає і воно не передбача­ється. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа

Ліо­тар, що вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом

його поширення на філософію та гумані­тарні науки і який написав збірку

статей під претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants»

[«Постмо­дернізм пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь на запитання:

що таке постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме є цим

постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще

розуміти під постмодернізмом II сукупність певних тенденцій, що про­явилися,

починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково,

науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу і

Сходу.

У цьому понятті поєднуються справді «пост», у ро­зумінні «після», та

«модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного

визначення, що вважа­ти цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти

якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від сере­дини XVIII до

початку XX ст. Це або Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або

раціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIX ст.

з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст.

Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з

одночасним переко­нуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з

відкиненням ідеї проґресу).

Що це саме так, легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В

архітектурі - повернення до се­редньовічних замків зі стрілчастими баштами і

дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі -

до реалізму, навіть з додатками «соціалістич­ного» або «порнографічного»; в

образотворчому мистецтві -до гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи

ніцшеан­ства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модер­ної літератури

і мистецтва, а також філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в

літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то

ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмо­дернізму до науки,

гуманітарної та негуманітарної (прига­даю агресію сталінізму з його

історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві,

біоло­гії, проти кібернетики тощо). А така інвазія відбуваєтьсяз великою

силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в ділянці історії, на чому я

зупинюся далі.

Можна підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не вороже)

сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І.

Постмодернізм II дав себе відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х

роках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії,

Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю

про деякі українські видання, що відіграють певну роль у поширенні

постмодернізму, а також, об'єктивно кажучи, в активізації опору проти нього.

Маю на увазі збірники «Дух і літера» (Києво-Могилянської Академії), журнали

«Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увій­шли до хрестоматій

(наприклад, «Сучасна зарубіжна філо­софія», 1996). Поволі відомості про

постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це не так просто, бо

май­же кожний видатніший представник західного постмодер­нізму (йдеться,

насамперед, про університетську професу­ру) вважає своїм великим особистим

досягненням запрова­дження власної філософської термінології та відповідних

понять, подаючи їх як щось суттєво нове і принципово від­мінне від лексики

своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх за­провадження до американських

університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися слухати такі

лекції.

Здається, що саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат,

постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи

заперечують, що вони постмодерністи, або що творять філософську систему)

знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, яка

намагається його культивува­ти. Це не значить, однак, що вульґаризаторські

уявлен­ня про постмодернізм не знайдуть послідовників або ви­конавців окремих

постулатів постмодерізму на практиці.

Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією,

запозиченною з багатої західної постмодерністської філософської та

парафілософської літе­ратури, насправді не веде до збагачення репертуару

мислен­ня та не відкриває нових і невідомих горизонтів. Тим паче, що він не

сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислен­ня, а у формі постмодернізму

II лише підміняє одну ідео­логію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю

схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених

і заляканих, постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної

ідентичності. Постмодернізм IIв Україні, як і в інших регіонах світу, проявив

себе насам­перед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небез­печною для

суспільства не лише національним індефере­тизмом, але також застосуванням

певного безвідповідаль­ного способу мислення в політиці та економіці. І

боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профі­лактики від

нових інтелектуальна манівців.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а

спосіб конструювання світогля­ду. Зміст філософії постмодернізму в

соціальному плані зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося

перетво­рення: філософія - світогляд на ідеологію з наступною її чимраз

більшою політизацією. Особливо заполітизова­ною стала філософія історії, що

окремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення і те, що

постмо­дерністична філософія історії - це не наука, але вона на­магається,

незважаючи на те, що не може претендувати на науковість, здійснювати тиск на

методологію та мето­дику історичної науки.

Не будемо тут розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи,

докладні­ше, перелічимо) вузлові питання постмодерністської філо­софії

історії, які не лише вплинули - чи намагалися впли­нути на методологію

«традиційної» історичної науки, але й цілою низкою положень оголосили чимось

новим, найви­щим досягненням постмодерністської історичної науки.

При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень -

серйозних «традиційних» науко­вих досліджень - постмодерністська філософія

історії вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в

другій половині XX ст. надзвичайно вдосконалю­ються методи дослідження джерел

- писемних, аудіовізу­альних, матеріальних - при цілковитій непричетності до

цього вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує

основні питання багатогранності мето­дики історичного дослідження, а також

саме співвідношен­ня між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

На постмодерністській філософії історії відбився за­гальний стан цього

напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають,

або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а

запов­нюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто су­перечливих. Зміст

цього кошика не піддається системати-

зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а

більше - через опір Самих постмо­дерністів, що виступають проти будь-якої

систематизації.

Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мис­лення постмодерністів у

ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних

творців пост­модерністської філософії історії, як француз Мішель Фу­ко,

американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з

їхніх праць такі.

За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» [«Слова і

речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс

(розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою

він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та

особою, що його пізнає (це т. зв. непо­зитивістська теорія історичної

наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні

фор­мації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливість напи­сання

безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим, філософом, не

існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати

«альтернативна» історіо­графія з різноманітними варіантами інтерпретації

подій.

Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in

XIX-th Century Europe» [«Me­таісторія. Історична уява в Європі XIX

сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його

поглядами, кожна історична праця - це структура, нар­ративннй дискурс,

утворений зі слів. Зміст цього дискур­су уявний, надуманий, виімаґінований

та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо

релятивного (відносного) та суб'єктивного, по­ступово зникає значення

історичного джерела.

Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого.

Спершу історик займається при­мітивною працею: підшукує відомості з джерел

та, ана­лізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляє свою

розповідь. Потім наступає вища стадія праці істо­рика: реалізація

нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при

допомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації та

ідео­логізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири

способи фабуляції літературного взаємо­пов'язання тексту. Історик творить,

уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру.

По­слуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом,

механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації -

анархізм, кон­серватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не

визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, де­мократія, тоталітаризм.

За Байтом, історик з переліче­них на початку чотирьох ідеологій одну або

схвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цих

чотирьох ідеологій не може.

Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в пере­носному значенні), які

застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та

іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літо­ту Вайт

не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказів­ки цього постмодерністського

рецепту, то це взагалі зни­щує (слід вважати, що це і є мета міркувань Вайта

та де­яких інших постмодерністів) межу між історіографією та літературою, а

історичний твір перетворюється на зви­чайну описову (дескриптивну) прозу.

Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянки

фактографічної історії (це ті, які рекомен­дують постмодерністи: формістична

й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи

відки­дають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість

ширшого історичного синтезу тину генераль­ної історії, макрокосмосу, за якими

стоять певні ідеї, на­приклад, дух доби, та й відкидає також закони історії,

за­являючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і

наслідками, а тільки, знаючи наслідки, істо­рики починають підшукувати для

них причини.

У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of

History. The dynamics or Historio­graphical Typologie» [«Ефект справжності в

писанні істо­рії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «Histo­ry; and

Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення про тропи.

Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної

правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді мета­фори.

Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсмі­та, творить ті чи ті форми

наррації.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає

підрив сцієнтизму. Історіографію де­конструюють (не даючи при цьому

альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її

замінни­ком, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі

наукових доказів доводить, що щось трапи-

лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї

інтерпретації минулого до іншої, не визна­чаючи для таких дій жодних наукових

критеріїв.

У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і

неґативістичннх (якщо не нігі­лістичних) поглядів постмодерністських

філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія

як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в

книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам

таку характе­ристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного

дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві

пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи

постмо­дернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Реля­тивізм

непотрібний не тому, що веде до морального нігіліз­му (як це є насправді), бо

морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм

непотріб­ній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по­суті, а

також тому, що фальшиво подає спосіб, яким дохо­димо до розуміння суспільств

і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися

заслонити реальність, але замі­нити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської тео­рії для історичної науки,

згідно зі звичкою, що все му­сить мати свою «філософію»: політика, держава,

суспіль­ство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замі­нити

марксизм, історичний матеріалізм, при цьому зно­ву цілком забувають, що

філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної

відпо­відальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не

беруть. А з іншого боку, що керувати політи­кою, державою, бути членом

суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних

досліджень, але вони не є пост­модерністськими), і поганим, сприяє поширенню

постмо­дернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'яв­ляється потреба шукання

чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й

сприй­мають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщан­ського)

суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно,

постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі

боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні,

приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою

«філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме

тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і

незареґла­ментованою, великі.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелек­туальної нефаховості (бо

жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження,

яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула

прихильників серед таких самих нефахових і ди­летантських істориків в

Україні, ліквідуючи наукові стан­дарти написання праць.

Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмо­дерністів проти «вибуху»

наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами

постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром

інформа­ції», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав

конфліктувати із сучасним інформаційним суспіль­ством, відмовляючись від

використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись,

водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «на­уково»

санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими

істориками, що обрали спе­ціальність без внутрішнього покликання і без

дослідниць­кого таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перева­га

позаджерельних знань, відписаних і переписаних з по­передніх робіт, без

перевірки всіх цих відомостей на під­ставі автентичних джерел. Широке річище

фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдна­лося

з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому де­формації во ім'я

попередньої панівної ідеології залишили­ся надалі деформаціями тепер уже

підпорядкованими ін­шій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйня­ти

можливість займатися теоретичною чи концептуаль­ною історією з вихолощеним

або спрепарованим джерель­ним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична

чи кон­цептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктив­ного

(відповідно до стану джерел) історичного змісту, іс­торією не є і не може нею

бути.

Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських

філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б

служити ета­лоном, виконаним за новою методологією. Так що всі іс­торики

позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з

пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил

гри, чим і користуються.

Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч

панування антимодернізму методоло­гія фальсифікації минулого та сучасного в

ім'я вимог па­нівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації,

виявилася дуже корисним підґрунтям для посткому­ністичного суспільства,

полегшуючи перехід від постмо­дернізму І до постмодернізму II.

Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але

лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм

II зумів глиб­ше за попередні історіософські течії проаналізувати

спів­відношення історик - історичне джерело - історичний твір. Однак

постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можуть виникати на цьому

шляху, але не закликав до від­кинення фальсифікацій і вдосконалення методів

та крите­ріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна

реабілітувати течію в цілому.

ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Так чи так, виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне,

принесла Постмодерністська філо­софія історії до гуманітарних наук, зокрема,

в Україні. Такими «новинками» можна вважати:

1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також

пропаґандистською, псевдонауко­вою агіткою (як затирання границь між твором

мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а

довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з

поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати

кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де

істо­ричні джерела не в силі висвітлити подію в усій її багато­плановості -

але й в таких випадках розрізняють досто­вірніші та менш достовірні

гіпотези). Тому з'явилися в історії України арії, ет - рус - ки, країна Рош з

Біблії, Be-лесова книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі,

перетворення Запорозької Січі на державу, а далі й заперечення голодомору,

етно- і лінгвоциду, що здійсню­вався, а подекуди ще досі реалізується в

Україні. Вели­кий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та

белетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає,

щоб її вважали наукою;

2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й

деструкції дослідницького ремес­ла. Отже, без скрупульозного дослідження

джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порів­няння

різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення

тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати

собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба

застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування

відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна

замінити заідеологізованою і заполітизованою концепту­ально теоретичною

історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В

результаті здійсню­ється звичайна белетризація історії, виведення її зі

складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й

ненайкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори

прийняту тезу чи ідею;

3) дискредитація макроісторії на користь мікроісто­рії. Частина істориків та

псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною,

широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною - у часі та

просторі - макроісторією стало не лише важким, та­ким, що вимагає багато

праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також

небезпечним, . особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне по­ширення

меж історії за рахунок мікроісторії, яку дослід­жувати легше і зручніше. Але,

насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при «традиційній»

іс­торіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален

Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social:

18e-19e siecles» [«Сморід і жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX

ст.»], 1982; жовта жонкіль - це квітка з родини нарцисів) міг написати також

раніше. Зрозуміло, що сумування до ку­пи навіть сотень мікроісторій не дасть

у результаті хоча б одну макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому,

щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від

макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;

4) надання переваги фраґментарним або незаверше­ним працям, у яких

висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення,

сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток

від початку до кінця не є обов'язковою вимо­гою для історика;

5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення

соціальних явищ (отруєння насе­лення ЛСД - споришем - подається як основна

причина Французької революції; українські голодомори -наслідок стихійного

лиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства,

стиснений до де­сяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви,

експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як

насправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до

безцільного і без­плідного конструювання неіснуючої історії, бажання до

утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослід­ницького методу

(наприклад, при історико-демографіч­них дослідженнях для визначення дефіциту

населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як

суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але

насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання

неісну­ючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідео­логізації та

політизації;

6) проголошення кінця історії та історіографії. Це як­раз цілком нове явище,

бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила»,

тому вона не­потрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторич­ними

націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фу­куяма, що оголосив кінець

історії, бо є американська де­мократія, далі якої людству вже нікуди іти

(його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історії та ос­тання

людина»], 1992). У даному випадку замовник «кін­ця історії» прозорий;

7) зведення історичної методики до дослідження текс­ту з намаганням викриття

його, нібито, завжди прихова­ного змісту. Це без попередньої критики тексту

(бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки

про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а

відроджене в удосконаленому ви­гляді, наприклад, від часів структуралізму. Та

вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного

детермінізму, тим паче, що таке досліджен­ня тексту ведеться дуже часто з

відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору

постмо­дернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщи­на

постмодернізму І, коли виникла практика писати езо­повою мовою;

8) заперечення достовірності історичних знань з по­зицій крайнього

релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна

проблема існує та роз­глядається від початків виникнення теорії пізнання,

от­же, ще від античних часів;

9) рішуче і безапеляційне руйнування національної іс­торії, зокрема, тих

націй, які XIX ст. визначили неісторич­ними. Навіть у тих випадках, коли

заперечення національ­ної історії абсолютно суперечить принципові

мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем

Каснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська іс­торія»], 1997, бо в ній,

нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді

відповідає змісто­ві історії невеликого народу в найновіших часах);

10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних

революцій, заворушень, по­встань, бунтів. Почерк замовників також у цьому

випад­ку зрозумілий.

Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до

речі, не вважаю за хворобу на за­гал шизофренії, а добре продуманою і

послідовно інспіро­ваною дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так

як і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи

провісником постмодернізму II в істо­ріографії (представників постмодернізму

І вистачає і во­ни продовжують свою деконструкцію) незалежно від то­го, чи ці

послідовники використовують вивіску постмо­дернізму, чи від неї

відмовляються.

В Україні спостерігаємо також таке явище, коли при­хильники постмодернізму

II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб

облагоро­дити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодер­нізм II, не

має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження,

наприклад, що лише постмо­дернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну

тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмо­дернізму II;

що до його заслуг належить глибокий джере­лознавчий аналіз. Постмодернізмові

II для порятунку йо­го репутації додають такі позитивні риси, яких у нього

ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодер­нізму II, а етнології

середини XIX ст. Синтезування істо­ричного процесу постмодернізм II уникає за

будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення

струк­туралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не

має жодних заслуг в ділянці виникнен­ня нових методів історичних досліджень.

Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дали, а чого не дали і да­ти

не могли постмодернізм І та П.

Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи

намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід

автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є

елементи історизму.

ВИСНОВОК

На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не

здатна зруйнувати «традицій­ну» історичну науку також через нездатність

філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б

мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування,

але може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це

трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати з загальними

оп­тимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в

політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивних змін, до

відновлення тенден­цій утворення нових або реставрації старих імперій, те­пер

знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні

нації, тобто такі, що нездатні са­мостійно вирішувати свою долю та утворювати

незалеж­ні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські

структури.

Де опиниться Україна? Запитання поки що без відпо­віді. Але за відсутності

опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.