Реферат: Створення, програми та діяльність Укр. і Рос. партій на поч. ХХ ст.

життя цієї незалежності України.

Зростання національної самосвідомості народу, прагнення до політичного,

культурного и економічного відродження викликало шалений опір польських

панівних кіл. Вони висунули шовіністичну концепцію "польського національного

стану посідання" у Галичині, яка полягала у намаганні довести польський

характер Галичини. її втілення у життя стало гаслом, що об’єднало всі

польські шовіністичні сили, політичні партії в один фронт боротьби проти

українського національно-політичного руху. Під цим гаслом йшла боротьба проти

збільшення кількості українських шкіл, поширення української мови в

адміністрації, суді, виділення коштів з державного і крайового бюджетів на

українські культурні и господарські потре­би, проти призначення українців на

державну посаду, навіть на найнижчу. Українців бойкотували в усіх сферах

суспільного життя, мотивуючи це тим, що вони загрожували "польському стану

посідання".

Таке запекле переслідування українського руху в краї з 1900 р. проводила

Народно-демократична партія — еНДеки, яку в Галичині очолювали професори

Львівського університету С.Грабський та С.Гломбшський. Партія еНДеків

спиралася на польських аристократів, римсько-католицьке духовенство, міщан.

Вони прагнули об'єднати всі польські землі під владою російського царя.

Ненависть до українства штовхала IX на контакти з галицькими москвофілами.

Польська політика у Галичині, намагання перешкодити розвитком українства

призвели до нового загострення українсько-польських відносин. Населення

чинило впертий опір антиукраїнській політиці польської адміністрації.

Провідником національно-визвольного руху на початку XX ст. виступила

Національно-демократична партія. Під гаслом боротьби за автономію українських

земель у складі Австро-Угорщини НДП намагалася об’єднати політичні сили в

краї в "єдиний національний фронт", спрямовуючи його на боротьбу проти

польського засилля. З'їзд НДП, який відбувся наприкінці грудня 1902 р.,

рішуче виступив за політику масової самооборони та опозиції проти галицько-

польської адміністрації та проти центрального уря­ду, який підтримував її.

Для реалізації цього завдання з'їзд поста­новив розгорнути широку

організаційну роботу в масах, передбачаючи страйкові рухи

сільськогосподарських робітників, а також вести посилену боротьбу за загальне

виборче право. Засудивши політику австрійського уряду щодо українського

питання, націонал-демократи вказали на необхідність посилення парламентської

боротьби.

Значний вплив у Галичині мала також Українська радикальна партія (УРП), яка

після спричиненого розколом занепаду з 1904 р. активізувалася. Для

реорганізації партії доклали зусиль М.Павлик, Л.Бачинський, I.Макух,

К.Трильовський. На з'їзді УРП 20-21 лис­топада 1904 р. було створено

спеціальну комісію для розробки нової програми партії. Підготовлена комісією

відозва закликала "приступити до завзятої праці та організації мас робочого

українського народу по селах і містах". Нова програма парти була схвалена у

1905 р. на наступному з'їзді УРП.

УРП проголосила себе партією всього трудового народу. В ос­нову нової

програми покладено ідею поєднання національно-визвольної боротьби

українського народу з соціальною. Зокрема, вирішення національного питання

УРП бачила в перебудові Австро-Угорщини на федеративній основі шляхом

утворення національних територій з наданням повної політичної автономії

кожній народності. Отже, партія вимагала утворення окремої української

політичної автономії з українських частин Галичини та Буковини.

Важливими політичними вимогами УРП, відображеними в програмі партії, було

впровадження загального виборчого права та демократичних свобод. Для

робітників партія домагалася скорочення робочого дня, дотримання недільного

відпочинку, заборони дитячої пращ, введення робітничої інспекції. У

селянському питанні радикали виступали за викуп землі у великих поміщиків

коштом громадського фонду і передачі її селянам. Отже, програма УРП була

побудована на засадах громадського соціалізму и відмежовувалася від

марксистської соціологічної концепції.

3 усіх українських політичних партій найскладнішим було ста­новище в

Українській соціал-демократичній парти Галичини і Бу­ковини, яка до 1907 р.

фактично була секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини та

Сілезії, федеративною частиною Соціал-демократичної партії Австрії.

Нерівноправність у відносинах між польськими та українськими соціал-

демократами, яка виявлялася у засиллі польської мови в профспілках, касах

хворих, пресі, у виборах до парламенту польських соціал-демократів голосами

українських робітників викликала опозицію молодих членів УСДП, які прагнули

самостійної партії, оскільки її дотеперішнє становище прирікало українських

робітників на колонізацію, втрату політичної ініціативи. Газета УСДП "Вперед"

з цього приводу писала: "...наша партія до 1907 р. се гурток агітаторів.

Цілий наш здобуток се один малий двотижневик та львівське товариство "Воля".

Одним з напрямів діяльності українських політичних партій Галичини на початку

XX ст. була організація масових віч і демон­страцій з вимогами проведення

земельної реформи, підвищення платні сільськогосподарським робітникам у

поміщицьких маєтках. Ра­дикали, націонал-демократи, а також соціал-демократи

пропагували в масах проведення селянських страйків, створювали страйкові

комітети. У результаті спорадичні неорганізовані акції сільськогосподарських

робітників і сільської бідноти, єдиним джерелом існування яких були заробітки

на панських дворах та фільварках, згодом переросли в організований страйковий

рух з вимогами поліпшення життєвих умов.

Найвищого піднесення страйковий рух досяг у 1902 р. Він охопив понад 500 сіл

28 повітів Східної Галичини, у ньому брало участь понад 200 тис. чол. Це був

перший масовий селянський страйк у Європі. Страйкуючих підтримали всі

українські політичні партії та студенти. Народний комітет як виконавчий орган

УНДП закли­кав усю українську спільноту до солідарності зі страйкарями. Щоб

приборкати селян, великі землевласники (здебільшого це були по­ляки)

домоглися в адміністрації, щоб проти страйкарів направили жандармів і навіть

військо. I хоча були жертви, проте селяни вистояли в цій нерівній боротьбі, в

результаті чого примусили уряд піти на задоволення деяких економічних вимог.

На засіданні Народного комітету УНДП 29 вересня 1902 р., розглядаючи питання

про страйки, було ухвалене рішення, яким визнано страйки корисними для

українського народу. Для подальшої організації хліборобських страйків

вирішено створити окремий фонд.

Отож, громадське, економічне и політичне життя Галичини розвивалося у тісному

взаємозв’язку. Співпраця селян та інтелігенції зблизила щ дві соціальні

верстви, що відчутно допомогло розвиткові української національної справи.

Діяльність різноманітних організацій та угруповань була загалом

цілеспрямованою, оскільки вони працювали для спільної мети — добра

українського народу.

Однією з проблем, до розв'язання якої були залучені політичні сили Галичини

на початку XX ст., стала боротьба за український університет у Львові. В її

основі була вимога рівноправності української і польської мов викладання в

університеті. Водночас почалася боротьба за рівноправність української мови в

урядових установах, а також за українське шкільництво. Оскільки поляки не

мали наміру поступатися українським домаганням, Львівський університет став

ареною гострої конфронтації. Українські студенти 8 жовтня 1901 р. провели

віче, яке налічувало близько 3 тис. осіб, у ньому взяв участь професор

М.Грушевський. Студенти вимагали створення цілком українського університету,

проте були готові погодитися зі запровадженням викладання українською мовою

на медичному, юридичному та філософському факультетах. Але правлячі кола

Галичини не відреагували на ці вимоги, тому демонстрації українських

студентів не припинилися. Водночас депутат австрійського парламенту

Ю.Романчук вніс у палату депутатів проект резолюції щодо заснування

українського університету у Львові, I цей проект для остаточного вирішення

надійшов у парламент. Проте замість розв'язання цих назрілих проблем з

Львівського університету відчислили організаторів віч і демонстрацій. На знак

протесту проти цієї акції університетських властей 440 студентів залишили

Львівський університет. Про це своє рішення студенти того ж дня, 3 грудня

1901 р., повідомили українську громаду через газету "Діло".

Вчинок студентів був жертовним для України. Непереборне почуття любові до

рідного народу, його історії, культури, мови, традицій та ненависть до ворога

стають тим ґрунтом, на якому зароджується нова рушійна сила, яка називається

націоналізмом. Рішуча позиція студентів знайшла підтримку у громадських і

політичних колах Галичини. За ініціативою громадськості було створено

спеціальний фонд для продовження навчання українських студентів в

університетах Відня, Праги, Граца. Лише за декілька днів було зібрано близько

100 тис. крон.

Проблема українського університету вийшла на поверхню політичного життя. Як

підкреслював лідер націонал-демократів К.Левицький, університет "став майже

альфою і омегою наших національних змагань". Це питання не втрачало своєї

гостроти в Австрійській імперії аж до першої світової війни.

Одним із центральних політичних питань у Галичині була виборча реформа.

Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських діячів, мала

забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті

та галицькому сеймі над польським, уможливити досягнення політичної мети

легальним конституційним шляхом. Особливої інтенсивності боротьба за

загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право набула у 1906 р. Цісар

Франц Йосиф 22 січня у цій справі прийняв українську делегацію, від імені

якої вимоги українців висловив митрополит Андрій Шептицький. На підтримку

домагань делегації провести виборчу реформу 2 лю­того 1906 р. політичні сили

Галичини скликали на Високому Замку у Львові віче, в якому взяло участь

близько 50 тис. українського населення. Подібні віча і демонстрації з вимогою

проведення виборчої реформи проходили по всьому краю. Один із лідерів УСДП

С.Вітик писав, що "тих віч і селянських зборів, скликаних лише у Східній

Галичині протягом одного місяця, було більше 500".

Змагання галичан за справедливу систему виборів увінчалися успіхом. Прем'єр-

міністр М.Бек 27 січня 1907 р. видав закон про запровадження загального

виборчого права у виборах до австрійського парламенту, внаслідок чого

політичне життя українців значно активізувалося.

Однак новий виборчий закон викликав різку протидію шовіністично налаштованих

польських політичних сил, які до цього забезпечували своє панування в

Галичині за допомогою куріальної сис­теми виборів, побудованої на основі

майнового цензу. Тепер же, щоб забезпечити свою чисельну перевагу в

австрійському парламенті над депутатами від українського табору, поляки,

користуючись впливом, а також за допомогою так званої "виборчої геометрії"

зуміли так поділити виборчі округи, що один посол припадав на 50 тис.

польського населення і на 120 тис. — українського. Отже, на 106 депутатських

мандатів до австрійського парламенту від Галичини українське населення мало

право обрати лише 28 послів (26% загальної кількості). У цих умовах

українські політичні парти, викриваючи махінації польських шовіністів, повели

активну агітацію в масах за демократичний виборчий закон.

Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права

відбулися у травні 1907 р. Вони дали 27 мандатів українцям Галичини та п'ять

— Буковини. У Галичині націонал-демократи одержали 17 мандатів, радикали —

три, соціал-демократи — п'ять. Русько-український клуб у віденському

парламенті об’єднав 30 депутатів (соціал-демократи Я.Остапчук і С.Вітик

вступили до загальноавстрійського соціалістичного клубу). На засіданні палати

послів 20 червня 1907 р. члени клубу склали заяву, в якій висловилися за

національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорській

державі, а також проти незаконних виборчих махінацій, які призвели до

зменшення представництва українського народу.

Роботу польського клубу ускладнювала діяльність послів-москвофілів, які

домагалися у парламенті визнання галицьких українців за російський народ, а

російської мови — як крайової. Безнадійно втративши у боротьбі з українством

свої колишні позиції, москвофіли все більше відмежовувалися від українського

політичного та­бору, схиляючись до угоди з польськими політичними колами.

За­явивши, що в Галичині є два руські народи — росіяни й українці, москвофіли

8 жовтня 1907 р. в новообраному сеймі виступили за об’єднання з польськими

послами.

3 відходом москвофілів русько-український посольський клуб було перейменовано

в "український" (Українська парламентська репрезентація). Це сприяло швидкому

утвердженню в свідомості народу термінів "Україна", "українець", оскільки

назви "Русь", "ру­син", які широко використовувались до того часу, були

основою політичних спекуляцій.

Після виборів 1907 р. центр діяльності українських політичних партій

перемістився у парламент. Своєю основною тактичною заса­дою УПР проголосила

опозицію до кожного уряду, який ігнорував проблеми розвитку українського

народу. Однією з найголовніших була вимога запровадження загаль­ного

виборчого права у виборах до галицького сейму, в якому поляки мали більшість.

Українські посли домоглися більшої уваги до українських проблем з боку

австрійського уряду. Було, зокрема, видано розпорядження Галицькому

намісництву про однакове трактування обох націй, усунено перешкоди в

організації українських гімназій, призначенні українських урядовців до

центральних установ тощо.

Хоча виборчий закон діями польської адміністрації в Галичині вносив певні

обмеження для українців, однак давав можливість широким народним масам брати

участь у виборах, здобувати досвід політичної боротьби.

Передвоєнні роки характеризуються особливим піднесенням українського

національно-політичного руху. Незважаючи на те, що між українськими

політичними партіями у цей період і спостерігаються окремі розбіжності та

незгоди, проте в принципових питаннях вони створювали коаліцію й виступали

організаторами широкого народного руху за національне і політичне визволення.

Активізація українського політичного руху викликала відповідну протидію,

згуртувавши усі антиукраїнські сили. Польські панівні кола для боротьби з

українським національним рухом використали москвофільство, намагаючись тим

самим розколоти і дезорганізувати український табір.

Москвофільство в Галичині у той час зазнавало значних змін. Молодше покоління

москвофілів стало на позиції повної національної і культурної єдності

"галицьких українців з росіянами". Їх активність особливо зросла після

закінчення російсько-японської війни, коли посилилось напруження між Австро-

Угорщиною і Росією за Галичину, Буковину і Закарпаття. Галицькі москвофіли

одержали тоді значні субсидії.

Розкол москвофілів на так званих старокурсників і новокурсників стався у 1909

р.. Старокурсники на чолі з В.Давидяком та М.Королем були проти повного

злиття з Росією, не поривали з українством, декларували свою лояльність до

Австрії. Новокурсники, лідерами яких були В.Дудикевич і Д.Марков, виявляли

більшу активність, ніж старокурсники. Вони мали перевагу у більшості

москвофільських організацій. У селах Галичини и Буковини новокурсники

пропагували перехід на православну віру.

Однак москвофільська пропаганда не знаходила суттєвої підтримки в масах.

Національний рух поглинав русофільську течію. Сприяло цьому об’єднання

українських національних сил. У Львові 2 лютого 1910 р. була скликана нарада

українських послів до австрійського парламенту. У програмній заяві посли

звернулися до національно свідомих українських політичних діячів зі закликом

активізувати боротьбу за національно-територіальну автономію українських

земель в Австро-Угорщині, виступити проти москвофільської пропаганди,

вимагати від австрійського уряду здійснення мирної зовнішньої політики.

Питання консолідації українських сил було в центрі уваги Національно-

демократичної партії. З'їзд НДП у 1911 р. ухвалив відозву всіх парламентських

послів зі закликом знову об’єднатися в єдиний український клуб. Під

головуванням К.Левицького з числа українських послів від націонал-демократів,

радикалів та буковинського клубу 16 липня 1911 р. сформовано Український

парламентський союз. Ідея згуртування національно-демократичних сил була в

центрі уваги всіх передвоєнних форумів НДП. Зокрема, з'їзд націонал-

демократів у грудні 1912 р. закликав усю українську громадськість негайно

залишити всі партійні и фракційні суперечки і зосередити зусилля на

консолідації. Рух за консолідацію українсь­ких сил знаходив розуміння в

більшості політичних організацій, які в цілому підтримували вимоги націонал-

демократів щодо проведення виборчої реформи, відкриття українського

університету у Льво­ві, поділу Галичини на українську й польську частини.

3 колишнього Католицького русько-народного союзу у грудні 1911 р. була

утворена Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О.Барвінський. Однак

вона не змогла здобути значного впливу та стати масовою.

Активну позицію в національно-політичному русі на початку XX ст. займало

греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким, який

розгорнув широку громадську діяльність. На знак солідарності з українськими

студентами, які залишили Львівський університет, А.Шептицький у 1901 р.

закрив духовну семінарію. Він виголосив першу українську промову у справі

українського університету в палаті панів. Митрополит доклав багато зусиль до

запровадження виборчої реформи. Все це зміцнювало авторитет греко-католицької

церкви у громадському житті.

На лівому крилі українських поличних сил найважливішою залишалася Українська

радикальна партія. Після виборів 1907 р. вона здійснювала свою політику

переважно у згоді й контакті з націонал-демократами. У парламенті вони разом

виступили співтворцями Українського парламентського союзу.

Водночас радикали активно співпрацювали з молоддю. Цей напрям діяльності

вилився в організацію січового руху. Ідея відновлення серед української

молоді лицарського духу запорозького козацтва стала дуже популярна.

Напередодні світової війни в Українському січовому союзі (організатор

К.Трильовський) було 916 осередків. Крім того, діяло 305 "Очей" Сокола-Батька

під керівництвом І.Боберського. Обидві січові організації об’єднували у своїх

рядах декілька десятків тисяч представників української молоді.

Відбуваються зміни в Українській соціал-демократичній партії. Опозиція в

партії під керівництвом М.Ганкевича, В.Старосольського, П.Буняка, І.Квасниці

створює самостійні, незалежні від польської соціал-демократії, комітети УСДП

і робітничо-культурні товариства "Воля". Протиборство двох течій закінчилося

на IV з'їзді в 1911 р. розколом партії. Частина УСДП на чолі з С.Вітиком і

М.Ганкевичем і надалі залишалася секцією Польської соціал-демократичної

партії Галичини і Селезії. Інша течія проголосила себе самостійною УСДП и

виступила за проведення окремої української політики і створення осібної

профспілкової організації.

Самостійна УСДП проводила активну роботу серед українського промислового и

сільськогосподарського пролетаріату, організовувала страйки, вела культурно-

просвітницьку роботу. Однак діяльність УСДП була непослідовною. Партія

відмовилася від утворення профспілкових організацій. Протистояння обох

фракцій УСДП послаблювали силу и впливів серед робітників, здатність до

боротьби. У результаті на парламентських виборах 1911 р. соціал-демократи

провели лише одного кандидата, а на сеймових — не вдавалося жодного протягом

1908-1914 рр. Становище партії зміцнилось лише піс­ля об’єднання обох

фракцій, яке відбулося у березні 1914 р. на V з'їзді УСДП.

У національному питанні соціал-демократи виступали за перебудову Австро-

Угорщини на основі самоуправління народів. Партія обстоювала ідею

відокремлення українських земель від польських і запровадження автономних

органів управління, організовувала мітинги та демонстрації на підтримку

виборчої реформи, українського шкільництва тощо. Пріоритет національної ідеї

над соціальною був основою для зближення УСДП з іншими українськими

політичними партіями.

Українські політичні партії виробили свою позицію у ставленні до можливої

війни між Австро-Угорщиною и Росією. 3 цього при­воду 7 грудня 1912 р.

відбулася довірча нарада представників усіх українських політичних партій.

Нарада дійшла одностайного висновку, що "все українське громадянство

однозгідно и рішуче стане на бік Австрії і проти Російської імперії як

найбільшого ворога України". Антиукраїнська політика царської Росії

альтернативи не допус­кала. Думка опинитися у складі Росії викликала страх.

До початку світової війни всі впливові українські політичні партії у Галичині

виробили спільну політичну лінію. Побудову Української держави вони

пов'язували з визволенням Наддніпрянщини від панування Роси, ліквідацією

польського панування в Галичині та створенням з усіх українських земель

національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.

Виникнення, програмні положення та діяльність загальноросійських партій

Початковим пунктом для аналізу становлення партійної системи служать особливості

соціально-економічного, політичного і духовного розвитку Росії кінця XIX —

почала XX століття. Зберігалася станова, соціальна структура; вона носила

перехідний характер. Загальна чисельність робітників, включаючи

сільськогосподарських, в 1900 р. складала 12,2 млн. — менше 10% населення.

Індустріальний же пролетаріат налічував лише 2,6 млн. (2% населення), причому

серед них потомствених робітників було лише близько 40%, інші ж прийшли з села.

До 1917 р. 31 % (у Москві — до 40%) робітників мали землю! Сила молодої

вітчизняної буржуазії (приблизно 1,5 млн. чоловік до кінця XIX в.) не

відповідала рівню індустріального розвитку країни унаслідок величезної ролі

держави і іноземного капіталу в розвитку економіки. Через слабкість середніх

шарів буржуазія не придбала міцної соціальної опори; не встигнувши в цілому

знайти свою класову самоідентифікацію, буржуазія не тільки не стояла у влади,

але і не дуже-то до неї прагнула, принаймні до 1905 року. 77% населення (до 97

млн. чоловік) складало забите, безправне селянство, в більшості своїй

громадське, обплутане залишками докапіталістичних відносин. Дворянський стан

(1,85 млн. разом з класними урядовцями, менше 1,5% населення), не дивлячись на

поступове ослаблення своїх позицій, все ще панувало в суспільстві і перш за все

в політиці, в державному апараті, де потомствені дворяни в кінці XIX в.

складали 37% (серед офіцерів — 51%), а серед вищих чинів — пригнічуючя

більшість. Росія, по висновку Н. А. Бердяєва, «суміщала в собі декілька

історичних і культурних віків, від раннього середньовіччя до XX століття».

В результаті виникаючі в множині російські партії не спиралися, як правило,

на чіткі, структуровані соціальні інтереси. Звідси відносно самостійна роль

ідеології, що перетворювалася на найважливіший консолідуючий чинник

партійного будівництва, а також відома нестійкість партій, їх радикалізм і

опозиційність царському режиму. (Останнє багато в чому пояснювалося і тим, що

партії до 1906г. не були включені в політичну систему, у владні механізми

суспільства.) Сама поява і діяльність партій відображали перш за все

наростаючий конфлікт між модернізацією і традиціоналізмом, що поклався на

глибокий соціокультурний розкол «низів» і «верхів» суспільства і загострений

штучним гальмуванням соціально-політичного реформування країни, різким

зростанням суспільних очікувань і масового руху у середині 90-х років XIX

століття.

Росія традиційно відрізнялася високою релігійністю населення. Кризові явища,

що проте виявлялися в післяреформений час, в православ'ї сприяли

«вивільненню» деякого ідейного простору, який і заповнювався поступово

різними ідеологіями, особливо соціалістичними. Цьому сприяли хворобливість,

конфліктність суспільно-політичного розвитку, зростання соціальної

напруженості, опозиційних і революційних настроїв в суспільстві до початку XX

століття. Соціалістичні ідеї, не дивлячись на своє «західне» походження,

виявилися близькі деяким духовним традиціям, російському національному

характеру своїм радикальним, безкомпромісним і колективістським духом,

прагненням до абсолютної справедливості, рівності, а в цілому — відомою

схожістю з євангельським християнством. І лише після ледве не поголовного

захоплення «передової громадськості» легальним марксизмом у середині 90-х

років XIX в., а багато в чому і завдяки ньому, серед інтелігенції все більше

розповсюджувався лібералізм, притулком якому до того служив головним чином

лише вузький круг дворян-земців.

«Демократична інтелігенція, що зробила свою мобілізацію під прапором

марксизму, до кінця 90-х років починає... самовизначатися, — наголошувалося у

фундаментальній меншовицькій праці, — з одного боку, в значенні буржуазного

лібералізму, з другого боку, — дрібнобуржуазного народництва». Подібні оцінки

розділяли і ліберали. «Особливо соціалізм служив тією колискою, в якій

пестувалася наша політична думка», — підкреслював кадет А. З. Ізгоїв.

«Російський марксизм виконав ту задачу, яка скрізь в інших країнах випадає на

частку лібералізму», - робив висновок відомий «легальний марксист», а потім

ліберал (кадет) П. Б. Струве.

Розповсюдженню ліберальних ідей важко через відносну слабкість і аполітичність

потенційно найважливішого їх носія — буржуазії, а частково і через політику

властей. До 1895г. уряд не звертав уваги на соціал-демократичний рух. Та і

потім він спокійно відносився до легального марксизму, але боявся

конституціоналізму. Головне ж, ідеї лібералізму були об'єктивно чужі системі

цінностей і соціальному положенню більшості населення країни. Перш за все це

відносилося до громадського селянства, що дотримувалося колективістського

способу життя, насторожено відносилося до будь-яких «барів-панів» і в основному

безграмотному. Російські робітники — недавні вихідці з села, зберігаючи багато

в чому традиційну свідомість і що жили у важких матеріальних умовах, — також не

могли бути живлячим середовищем для ліберальних ідей. «Робоча аристократія»

складала в Росії лише 4% від чисельності пролетаріату, що в 2 – 4 рази

поступалося рівню Англії і Німеччини. Незавершеність соціальної структуризації

суспільства і могутні традиції духовності, інтересу і навіть преклоніння перед

друкарським словом (не дивлячись на неписьменність 3/4

населення, Росія в ХІХ ст. займала третє місце в світі по числу назв видаваної

літератури) сприяли тому, що політичні партії, як помічали вже на початку XX

в., створювалися не стільки на основі соціальних інтересів, що ще не повністю

кристалізувалися, скільки ідей, причому ці ідеї найчастіше були запозичені на

Заході. (Мабуть, в найбільшій мірі це відносилося до РСДРП і кадетів, проте

навіть така самобутня російська партія, як есери, не уникнула сильного ідейного

впливу європейських партій II Інтернаціоналу) Запозичені на Заході ідеї і

доктрини далеко не завжди були пристосовані до російських умов, і їх адаптація,

власне, і була головною проблемою для більшості вітчизняних партій. Рішення

цієї задачі ускладнювалося максималізмом інтелігенції, її схильністю до

абстрактного мислення, і можна сказати, що в цілому «партійна» інтелігенція з

даною проблемою не впоралилася.

Російські партії, таким чином, складалися не стільки на основі різних

соціальних груп, корпорацій, як це було на Заході, скільки насаджувалися

інтелігенцією. В умовах незавершеності класоутворення і відсутності

представницьких установ інтелігенція брала на себе роль виразника інтересів

різних соціальних груп, створювала і «обслуговувала» практично всі партії,

діючи в партійному будівництві подібно каталізатору. Вона як би компенсувала

відсутність могутньої, політично консолідованої буржуазії, здатної узяти на

себе лідируючу роль у виразі насущних суспільних потреб. Активну, дотепер

часто недооцінену роль в створенні партій виконувало і дворянство, а також

земські й інші суспільні структури.

На Заході більшість партій створювалася з парламентських фракцій або в

усякому разі у зв'язку з виборами до представницьких органів влади. У

самодержавній Росії багато, у тому числі і відносно масові, партії, виникли

ще до створення Думи (наприклад, Бунд в 1904г., за оцінками своїх керівників,

налічував від 23 до 30 тис. людина, РСДРП до літа 1905 г.— 26,5 тис. членів

"). Разом з тим, вибори в I Державну думу зіграли, можливо, вирішальну роль в

оформленні більшості партій і партійної системи в цілому. Основна маса

партійних організацій виникла навесні — влітку 1906 року.

Унікальний сам порядок утворення партій в Росії. Прародителем російських

політичних партій виступала «Народна воля» (1879— 1882). На пряму

спорідненість з цією політичною організацією терористів (які, до речі, вже

називали себе партією) претендували есери, а на непряме — соціал-демократи і

навіть кадети. Проте першими в країні з'явилися національні партії, причому

майже всі вони в тій чи іншій мірі використовували соціалістичну ідеологію:

Гнчак (1887г.), Дашнакцутюн (1890г.), Соціал-демократія Королівства

Польського (1893г.), Литви (1896г.), Бунд (1897г.) та ін. Несоціалістичні

національні партії виникли дещо пізніше — на початку XX століття. (Виняток

становила, зокрема. Польська національно-демократична партія, що утворилася в

1897г., а її основа — Польська ліга виникла ще в 1887 році.) Випереджаючому

створенню подібних партій сприяли початок кризи імперії, зростання

національної самосвідомості (особливо помітний на фоні незавершеності

формування класів і класової самоідентифікації), а також наявність у складі

Росії народів з відносно високою культурою і могутньою закордонною діаспорою.

На рубежі століть утворилися власне російські соціалістичні партії: РСДРП

(1898—1903 рр.) і партія соціалістів-революціонерів (1901—1902 рр.).

Створенню РСДРП частково сприяв приклад Соціал-демократичної партії

Німеччини, а також утворення національних партій, перш за все Бунда, який

зіграв значну роль в скликанні I з'їзду РСДРП і в цілому в створенні партії).

Виникнення нелегальних політичних течій і організацій у ряді випадків

починалося з відпадання їх майбутніх членів, груп інтелігентів від соціал-

демократії. «Легальні марксисти», що остаточно відкололися від РСДРП, зіграли

важливу роль в створенні в 1902г. ліберальної групи «Звільнення», на чолі

якої встав Струве. У якійсь мірі, на думку Д. Н. Тарновського, подібні

процеси були характерні і для есерів, до 1902 р., а в деяких випадках і до

кінця 1905 р. мали загальні з соціал-демократами організації в Поволжі, на

Уралі і Ташкенті.

У 1899 р. виник кружок «Бесіда», а в 1903 р. — набагато впливовіші ліберальні

організації: Союз звільнення і Союз земців-конституціоналістів. Організаційне

оформлення лібералів, по їх власному визнанню, підштовхувало зростання

революційного руху, побоювання того, що «в найважливіший і критичніший

момент» їх можуть потіснити інші елементи, більш “крайні і рішучі”. У свою

чергу, у відповідь на активізацію лібералів в 1900 р. виникла

традіционалістсько-монархична організація (спочатку культурно-просвітницького

толку) Російські збори. Зростання революційного руху привело до створення в

1901 р. перших зубатовськіх робітничих організацій — «Общества взаимного

вспомоществования рабочих в механическом производстве» і «Еврейской

независимой рабочей партии», що розглядалася як противага Бунду.

В 1902 р. під керівництвом зубатовськіх організацій в Москві відбулася

монархічна маніфестація робітників, в якій взяли участь 50 тис. осіб. У 1903

р. виникло гапоновське суспільство фабричних і заводських робітників, яке до

кінця наступного року налічувало до 20 тис. членів і було наймасовішою і

наймогутнішою організацією Санкт-Петербурга. Поряд з нею сила нелегальних

соціал-демократичною і інших революційних партій, за словами меншовиків,

«здавалася майже нікчемною». Примітно, що спроби соціал-демократів

організувати демонстрації в обох столицях в листопаді — грудні 1904 р.

провалилися, а по заклику Гапона на вулиці Петербургу 9 січня 1905г. вийшло

150 тис.осіб, що застигнуло соціал-демократів зненацька.

Таким чином, на початку XX в. організаційно оформляються основні політичні

течії. При цьому в ході «утробного», прихованого формування партійної системи

явну перевагу одержують партійно організовані соціалісти і «націонали»

(частково це повторилося і на останніх етапах існування партійної системи

після Жовтня 1917 року). Утворення ліберальних і традиціоналістсько-

монархічних партій відноситься лише до 1905—1906 років. Такій «затримці»

сприяли перш за все відносна слабкість, політична пасивність російської

буржуазії і існуючий політичний режим, що не допускав легальних партій.

Специфічний генезис партій наклав відбиток на партійну систему країни, яка

вельми швидко сформувалася в 1905—1906 роках. Найнадійніші дані про її

структуру містять оцінки чисельності членів партій і кількості місцевих

організацій (показник «ґрунтової» партій). Вони відповідно складали: РСДРП

разом з національними партіями, що вступили в неї, — 167 тис. (з них власне

більшовики і меншовики — приблизно 100 тис.) і 518 (число населених пунктів,

де були організації); есерів — 65 тис. і більше 2 тис. (включаючи 1555

селянських братств); кадетів — до 70 тис. і 360; октябристів — до 80 тис. і

260 (включаючи 23 місцеві політичні організації, що прилучилися); Союз

російського народу (СРН) — 350 тис. і 2148 організацій. Таким чином, основні

ліберальні партії поступалися найважливішим соціалістичним партіям і СРН по

сукупному числу членів в 1,5—2,3 рази, а по кількості місцевих організацій —

в 3,5—4,1 рази. Відносна слабкість лібералів, тобто партійного центру

(точніше, лівого центру) і наявність могутніх (до того ж непримиренно ворожих

один одному і лібералам) флангів, представлених соціалістичними і

традиціоналістсько-монархічними партіями, склали особливість партійної

системи Росії.

Облік дрібних партій і особливо думської статистики вносить деякі корективи в

оцінку впливовості основних політичних течій. Не дивлячись на відому

умовність даних про партійний, фракційний склад російського парламенту, можна

констатувати, що у всіх Державних думах, окрім Другої, найрадикальнішої,

ліберали в цілому мали в своєму розпорядженні не тільки відносну, але і

абсолютну більшість, в усякому разі на момент початку роботи Дум. Проте,

беручи до уваги збитковість виборчого законодавства, обмежені права

російського парламенту і суперечності усередині лібералів, можна

констатувати, що їх сильні позиції в Думах не могли повністю компенсувати

вузькість їх масової бази і відносну слабкість їх впливів в суспільстві в

цілому.

Росія так і не стала парламентською країною, і вплив партій у парламенті не

мав тут такого значення, як в більшості західних країн. За винятком періодів

1906—1907 і 1915—1917 рр., коли Дума, виступаючи центром опозиції царському

режиму, привертала до себе широку увагу і суспільні симпатії, пригнічуючи

частину населення Росії, слабо цікавилися думською роботою і, як правило, не

покладала па її особливих надій. На засіданні соціал-демократичної фракції

III Думи в жовтні 1908 р. наголошувалося: «Доповіді з місць констатують або

повний індиферентизм населення до Державної думи і до фракцій, або ж

негативне відношення» " (тут, правда, потрібно враховувати особливості

електорату соціал-демократів).

Диспропорція в співвідношенні чисельності членів, партійних організацій і

кількості одержаних на виборах голосів багато в чому пояснювалася відмінністю

організаційної будови соціалістів, СРН і лібералів, більшою мірою

орієнтованих на думську діяльність. Разом з тим дуже значна питома вага

позапарламентської діяльності — чим на Заході відрізнялися головним чином

соціалісти — була взагалі характерний для російських партій. Кадети і у

меншій мірі октябристи розуміли важливість організації. Але в реальності сила

партійних структур як би убувала зліва направо. Могутні організації мали

есери, РСДРП (у більшовиків формувався новий тип централізованої, по суті

вождистської партії), їм поступалися кадети, ще більш — октябристи, а СРН

багато в чому нагадував організацію типа руху. Сила партійної організації —

за інших рівних умов — грала величезну, а з 1917 р. і визначальну роль в

«живучості» партій.

Правий партійний фланг, традиціоналісти, багато в чому спирався на підтримку

держави. Основна ідея Союзу російського народу, писав З. Е. Крижановській,

полягала в тому, щоб «...виповнити на засадах самооборони — «око за око, зуб

за зуб» — недоліки урядової охорони, зв'язаної державними формальностями».

Справа доходила до того, що деякі члени чорносотенних партій, опинившись в

«обмеженому» матеріальному положенні, зверталися «за нагородою» за свою

активну політичну діяльність до Департаменту поліції. «Для нас, необізнаних,

— іронізував А. У. Пешехонов, лідер народних соціалістів, — не зовсім ясно,

де кінчається корпус жандармів і де починається Союз російського народу».

Проте зв'язки чорносотенців з державою і особливо з поліцією не можна

переоцінювати. В цілому традиціоналістсько-монархічні партії зберігали свою

самостійність. Проте різностороння державна підтримка як би завищувала в

якійсь мірі їх реальну силу. В той же час лівий фланг — соціалістичні партії

— до 1917г. діяли переважно в обмежених державою умовах, що стримувало

реалізацію їх потенційних можливостей. Таким чином, вже із самого початку

партійну систему Росії відрізняв гіпертрофований лівий, соціалістичний фланг,

дія якого на суспільство багато в чому залежало від стабільності державної

влади.

Вже з 1906 р. дослідники помічали, що на відміну від більшості європейських

партій російські набагато менш «співпадали» з класами і крупними соціальними

группами. Це було однією з причин характерного для Росії розколу споріднених,

близьких одна однії партій. У країні практично не було скільки-небудь крупних

«буржуазних» партій. Російська буржуазія відносилася до кадетів, частково до

октябристів і навіть до прогресистів (хоча останні створювали в 1912г. свою

партію саме як буржуазну) з деякою настороженістю і, не дивлячись на

зближення, що посилювалося, не рахувала їх, по крайній мірі до 1917г.,

«своїми» партіями. Багато в чому тому і у фінансовому відношенні кадети і

октябристи ледве зводили кінці з кінцями. Та і самі кадети, не чужі, особливо

спочатку, просоціалістичних ідей (деякі з них не заперечували соціалізм як

«ідеал, до якого йде і прийде людство»), скептично відносилися до російської

буржуазії. З повною визначеністю свою прихильність принципам приватного

підприємництва вони офіційно декларували лише в липні 1917г. на IX з'їзді

партії. Така «небуржуазність» складала особливість російського лібералізму,

додаючи його лівому крилу — кадетам — додаткову радикальність, але в цілому

істотно його ослабляючи.

Більшість західних ліберальних партій лише через певний час розколювалася,

виділяючи радикалів. У Росії лібералізм був розколений з 1903 р., тобто ще до

того, як він партійно організувався. Істотні розбіжності виявилися не тільки

відносно лібералів до уряду (октябристи щонайменше до 1909 р. підтримували П.

А. Столипіна, а кадети його жорстко критикували), але і в їх ідеологіях, що

пропонувалися ними моделях майбутнього державного пристрою. Цей розкол, не

подоланий, в усякому разі, до створення Прогресивного блоку, зіграв далеко не

останню роль у тому, що лібералізм в Росії не зміг виконати тієї місії, яка

була здійснена їм на Заході.

Дещо більше клас і партія співпадали у соціал-демократів. Хоча до початку

1905 р. в керівних органах партії робітників не було зовсім. їх частка в

загальній чисельності РСДРП перевищувала 60%. Звітуючи про діяльність соціал-

демократичної фракції в II Думі, Р. А. Алексинській гордо заявляв, що його

партія «має винятковий вплив і авторитет серед пролетарського населення

Росії. Робоча курія майже вся голосувала за соціал-демократів». Проте, не

дивлячись на дійсний успіх на виборах 1907г. і прагнення РСДРП спиратися на

пролетаріат, самі робітники в основній масі ще не вважали її своєю партією.

Доведено відсутність безпосереднього зв'язку між розмахом страйкового руху в

1905 – 1907 рр. і чисельністю організацій РСДРП. Але партія все ж таки була в

робочому середовищі, мабуть, найпопулярнішою серед інших партій, черпаючи в

цьому життєздатність і силу, не дивлячись на існування після розколу її в

1903 р. двох ворогуючих фракцій (з 1917 г.— партій) більшовиків і меншовиків.

Партійну систему Росії відрізняла величезна питома вага «несистемних партій».

Партії в більшості не тільки були опозиційні по відношенню до існуючого

політичного режиму, але і прагнули його поруйнувати (соціалісти, націонали,

кадети, частково і традиціоналісти). У партійних системах західноєвропейських

держав питома вага таких партій була незрівнянно нижчою, більшість

опозиційних, зокрема соціалістичні партії, була вже інтегрована в існуючі в

цих країнах політичні порядки і тому втратило свій радикалізм. Російські ж

партії займали, як правило, самі крайні позиції серед тих, що відповідали їм

— в тій чи іншій мірі — європейських партій. Соціал-демократи (і меншовики,

і, особливо, більшовики) були найрадикальнішими серед соціал-демократів

Європи, кадети — серед європейських лібералів (про що з гордістю заявляв

Мілюков), а таких«консерваторів», а точніше, традиціоналістів-реакціонерів,

як СРН, не було навіть близько серед західноєвропейських партій. Всі ці

надрадикальні партії діяли в одній країні, складаючи російську партійну

систему, яка могла існувати тільки в умовах сильної монархічної влади.

Відмічені особливості партійної системи, її внутрішня антагоністичність і

диспропорційність компенсувалися могутнім державним втручанням: підтримка

традиціоналістів, що служили противагою лібералам і соціалістам; обмеженість

повноважень Думи і «штучне» виборче законодавство; репресії проти соціалістів і

«націоналів» і т.д. Величезна роль держави (що відображала історичні традиції,

потреби модернізації і несформованість цивільного суспільства), а частково і

відносна молодість нових для Росії політичних інститутів (легалізованих лише в

1905 — 1906 рр.) зумовили принижене місце партій і в цілому партійної системи в

політичній системі країни. Крім імператора, навіть згідно Основному закону 1906

р., що зберіг величезні повноваження, великий, а деколи — вирішальний

вплив на політику робили непартійні структури на зразок Ради об'єднаного

дворянства. Та і в суспільній свідомості партії, особливо спочатку, сприймалися

вельми суперечливо. Навіть В. О. Ключевській був супротивником

«партійно-політичного розподілу суспільства при організації народного

представництва». Верховна ж влада, по суті, так і не змирилася з наявністю

партій, а вже тим більше — з їх претензіями на владу. Не «шукайте підтримки в

політичних партіях, вони у нас такі незначні»,— повчала прем'єр-міністра В. Н.

Коковцова імператриця Олександра Федорівна. «Ми сподіваємося, що ви ніколи не

вступите на шлях цих жахливих політичних партій, які тільки і мріють про те,

щоб захопити владу або поставити уряд в роль підлеглого їх волі».

У свою чергу, принижене положення партій підсилювало їх опозиційність.

Партійна система не вписувалася в політичний режим, сили партій і держави

знаходилися в зворотній залежності один від одного. Це протистояння

відображалося і в партійних ідеологіях, і в державних доктринах.

Лібералів об'єднувала орієнтація на досвід державності Заходу, включаючи такі

його компоненти, як широкі особисті права і свободи, загальне виборче право,

конституційна монархія, законодавчий парламент, правова держава (хоча позиція

деяких партій, наприклад, октябристів, в останньому пункті не була

послідовною). Традиціоналістсько-монархічні партії, навпаки, орієнтувалися на

історичний досвід російської державності, перш за все необмеженого

самодержавства, пов'язаного з православ'ям і російською народністю,

«державною і пануючою». Лише частина традиціоналістів змогла змиритися з

існуванням з 1906 р. законодавчої Думи. Ультрарадикальні в цілому російські

соціалісти прагнули до здійснення суто ідеологізованих і принципово нових

суспільних моделей.

Доктрини найважливіших вітчизняних партій в більшості передбачали руйнування

існуючої в Росії з 1905—1906 рр. моделі державності. Соціалісти, кадети, СРН

виступали жорсткими критиками думської монархії. Виключення — серед крупних

партій — складали головним чином октябристи. В основному їх задовольняла

програма перетворення державного ладу, висловлена в Маніфесті 17 жовтня і

орієнтована на створення конституційної монархії, по типу німецької, з

сильною владою государя і відносно неширокими повноваженнями парламенту. Зате

вже кадети вимагали радикальних перетворень, що включали введення не тільки

загального, але і рівного і прямого виборчого права, а також «відповідального

міністерства» — уряду, відповідального перед парламентом, по англійському

зразку. (У 1905—1906 рр. під впливом революційної ейфорії ідея про загальних,

рівних і таємних виборах в Думу захопила російське суспільство, і її

прихильниками, за деякими свідоцтвами, стали такі діячі, як А. І. Гучков, Д.

Н. Шипов і навіть В. А. Бобринський. Проте надалі помірні ліберали, на

відміну від кадетів, відмовилися від гасла рівних і таємних виборів.) Таким

чином, відмінності між октябристами і кадетами визначалися не тільки якісно

іншою мірою демократизації, але і іншими моделями майбутнього державного

устрою, а в цілому — різним ступенем адаптації їх доктрин до російських умов

і звідси — їх реалістичності. Разом з тим, якщо кадети, що скопіювали свій

зразок з англійської парламентської монархії, грішили явним утопізмом, то і

набагато більш «приземлені» октябристи в досягненні своїх цілей дуже тісно

залежали від успішності урядового курсу реформ.

Есери і особливо соціал-демократи сповідали вельми туманні і двозначні

державні доктрини, що суміщали деякі ліберальні цінності, типа

парламентаризму, демократичної республіки, — з радикальними, зокрема

марксистськими положеннями про заміну постійної армії загальним озброєнням

трудящих, «самодержавство народу», «тимчасову революційну диктатуру робочого

класу», а також із зневагою до розділення властей, фактично — і до особистих

прав і свобод. Більш того, вони розглядали майбутню республіку як тимчасову,

скороминущу форму на шляху до соціалізму, владні механізми якого залишалися

не проясненими, але малися (особливо у соціал-демократів) на увазі

диктаторські методи правління. Національні партії в більшості об'єднувало (як

показав подальший історичний досвід) прагнення до національної державності

або щонайменше автономії.

Таким чином, якщо по відношенню до існуючої в Росії держави більшість партій

об'єднував свого роду негативний консенсус, то відносно майбутньої

державності єдності не було навіть серед споріднених партій. Це мало під

собою деяку об'єктивну основу. Ключевській (дотепер недооцінений у нас як

проникливий і тонкий очевидець бурхливих подій кінця XIX — почала XX в.)

писав в 1905 р., що в умовах, коли «становий розподіл вже не відображає в

собі повно і точно діючих в суспільстві інтересів, а ці інтереси ще не

встигли кристалізуватися, стулитися в суспільні класи, здатні знайти своїх

представників.., можна проектувати які завгодно системи народного

представництва, викроюючи їх чи за зразком старовинних московських Земських

соборів, або за сучасними західноєвропейськими конституційними шаблонами».

Мабуть, лише дві загальні риси характеризували в тій чи іншій мірі більшість

програм провідних російських партій. По-перше, це прагнення до посилення ролі

держави в економіці, соціальній або інших сферах, що було своєрідною реакцією

суспільства на процеси модернізації, і що — з різних позицій — виражали не

тільки соціалісти, але також чорносотенці і частина лібералів (особливо

кадети). По-друге, більшість партійних доктрин відрізнялася нереалістичністю

їх державних моделей, або обернутих в минуле, до необмеженого самодержавства

(СРН), або, навпаки, необачно взятих — повністю або в своїх принципових

пунктах — із Західної Європи і передбачаючих, зокрема, негайне введення

загального і рівного виборчого права, всіх мислимих демократичних свобод, для

здійснення яких Англії і Франції, наприклад, після появи в них парламентів

потрібно більше шести століть. А понад те багато партій вимагали ще і

щонайширших соціально-економічних прав (включаючи 8-годинний робочий день),

які в повному об'ємі не були реалізовані навіть в передових європейських

країнах.

Таким чином, і співвідношення політичних сил і пануючі в суспільстві

політичні уявлення робили маловірогідним перехід Росії до демократичної

державності.

Особливості партійної системи як би відображали революційно екстремальний час

її створення і в тій чи іншій мірі зберігалися до лютого 1917 року. В цьому

відношенні стратегічне значення «Третьочервневого перевороту», думається,

декілька переоцінюється вітчизняною історіографією. Деякі сумніви викликає

коректність поширеного терміну «третьочервнева політична система». Зрозуміло,

3 червня 1907 р. з'явилося важливим рубежем, що ознаменував корекцію деяких

владних механізмів і всієї суспільної атмосфери. Розпуск II Думи, зміна

виборчого закону і деяке обмеження думських повноважень усунули той розлад в

політичному устрої, який служив постійним джерелом напруженості. Проте, це

означало не створення нової політичної системи, а зміну політичного режиму.

Якщо виходити з переважаючого у нас і в Європі визначення політичної системи

як сукупності основних політичних установ, доведеться визнати, що

найважливіші «державні» і «суспільні» елементи політичної системи —

законодавчо і інституційно обмежена монархія. Дума, Рада міністрів,

видозмінена Державна рада, майже всі основні партії і суспільні організації —

виникли в 1905 – 1906 роках. Саме тоді відбувся якісний стрибок в розвитку

політичних структур. який багато в чому визначив подальший розвиток подій.

Третьочервневий режим здійснив істотний вплив на політичну систему. В цілому

радикалізму у партійців істотно поменшало. Придушення соціалістичних партій,

виділення в них широкої течії, направленої фактично на інтеграцію в існуючий

режим, перетворення непримиренної опозиції в системну; розколи СРН, що

виражали початок пристосування частини традиціоналістів до третьочервневих

політичних умов і перетворення їх в консерваторів; нарешті, відносне

посилення позицій лібералів — все це дещо видозмінило і, здавалося,

гармонізувало партійну систему і в цілому співвідношення політичних сил. Це

знайшло віддзеркалення в працездатній III Думі. У житті партій різко зросла

роль думських фракцій, тоді як внедумська робота згущалася. Дві так звані

більшості, що створилися в Думі, обіцяли звести фракції в стабільні і

ефективні для парламентської діяльності коаліції. Новими моментами в

партійній системі Росії стало утворення партій націоналістів (1910г.) і

прогресистів (1912г.). Обидві вони стояли ближче до партійного центру, ніж до

флангів. У створенні їх найважливішу роль зіграли думські фракції.

Прогресисти були, по суті, першим досвідом створення «класової» (і

парламентської) партії буржуазії. Націоналісти, не дивлячись на істотні риси

традиціоналізму, примикали, швидше, до лібералів, ніж до украй правих

монархістів, що виявилося в їх послідовній підтримці Столипіна, його реформ.

Всі ці в основі позитивні зрушення були викликані перш за все загальним

столипінським курсом. Проте позначилася і та обставина, що недооцінювалася в

історіографії, що уряд зумів подати підтримку тим партіям і організаціям, від

яких чекав сприяння. Це витікало як з самої стратегії Столипіна, що

припускала проведення реформ спільними зусиллями уряду і III Думи, широкої

громадськості, так і із слабкості урядової влади, причому не тільки

політичної, але і адміністративної, викликаної архаїчним станом місцевого

управління. «Апарату управління на місцях не існувало, а були тільки урядовці

різних відомств.., причому між собою не спаяні», - писав Крижановський. Та і

зверху, не дивлячись на існування об'єднаного уряду, «спайка органів

управління» була ще слабка. Це ускладнювало вплив уряду на політичну

обстановку, на вибори в Думу. «Уряд не міг бути навіть упевнений у тому, що

посадовці, що стоять у виборчих ящиків, не діятимуть йому в шкоду... При

такому положенні уряду доводилося шукати опори в партійних організаціях

правих і до певної міри октябристських, що зароджувалися». Крім

безпосередньої видачі сум з секретного фонду, уряд створив більше 30 газет

правої орієнтації (правда, через відсутність підготовлених кадрів особливого

впливу вони не надбали), випускав брошури на злободенні теми, налагодив

контакти із земськими і міськими діячами. Витрати на урядову пропаганду,

підтримку партій і окремих осіб на виборах досягали за Столипіна 3 млн. крб.

в рік. Але вже уряд Коковцева згорнув цю діяльність (новий прем'єр її

недооцінив), різко скоротив фінансування партій, що сприяло заходу

чорносотенців, націоналістів і розкладанню третьочервневого режиму.

Разом з тим, визначаючий вплив на партійну систему надало гальмування

столипінських реформ, причини якого коренилися в слабкості реформаторського

потенціалу суспільства і загибелі самого Столипіна. Третьочервневий режим

спирався, головним чином, на страх перед революцією (який швидко проходив) і

неабияку особу Столипіна. Його прем'єрствування, проте, тривало всього 5

років, причому він так і не одержав міцної і стабільної підтримки через

коливання царя і особливості партійної системи, зокрема слабкості помірних

лібералів. Надії на традиціоналістів, що тільки почали (не без допомоги

Столипіна) зсуватися до консерватизму, причому далеко не у повному складі,

очевидно, ще не могли виправдатися. Угода з радикалами-кадетами, з їх

утопічною вимогою відповідального міністерства і співчутливим відношенням до

общини і революційного тероризму, також була неможлива. Октябристам же і

націоналістам бракувало впливу, щоб протистояти натиску правих —

супротивників Столипіна.

У результаті зазначені вище позитивні зміни в партійній системі не стали

глибокими і довготривалими. Створити адекватну стійку партійну систему

Третьочервневий режим не зумів. Соціалістичні партії вижили і окріпнули. Не

дивлячись на участь в Думах, ліквідаторство, а потім і «оборонство», вони так

і не уросли в існуючий політичний режим. Посилення ліберального центру було

вельми відносним. Розкол в 1913г. думської фракції октябристів, а незабаром

фактично і самої партії підривав позиції лібералів в цілому. Зростання числа

прогресистів не могло цього компенсувати, та і самі вони не встигли стати

партією «більшості буржуазії». Поза Думою позиції прогресистів були вельми

слабкі. Збільшені труднощі в роботі, внутрішні суперечності і різке зниження

чисельності як соціалістів, так і традиціоналістів і лібералів, були не

просто проявом пристосування партій до умов, що змінилися, але багато в чому

свідчили і про кризові явища в партійній системі.

Особливо глибоко вони торкнулися традиціоналістсько-монархічних партій.

Розколи СРН і внутрішні склоки, викликані не тільки амбіціями керівників, але

і прагненням частини з них вписатися в післяреволюційне політичне життя і

Третьочервневий режим, деморалізували рядових членів. На Волині, як визнавали

самі праві, «селяни-союзники залишені без керівництва, а як тільки

розпропагандовані партійною боротьбою двох рад, і перетворилися на

небезпечний елемент, який тому тільки не перейшов в революцію», що зберіг

монархічні відчуття.

Поступово відбувалося розмивання ідей і стереотипів, системостворюючих для

доктрин традиціоналістів і, що ще більш важливе, для авторитарно-

патріархальної політичної культури мас (яку і використовували чорносотенці).

У 1905 — 1907 рр. було зафіксовано більше 500 виступів селян проти

духовенства, включаючи вбивства священнослужителів, руйнування церков і

монастирів. Падіння релігійності населення продовжувалося і в подальші роки,

що дуже турбувало і правих і церковних ієрархів.

Перша російська революція, що наклавшись на релігійний в своїй основі, а тому

максималістський спосіб мислення широких мас, зміцнила радикальні настрої.

«Ми, діти 5‑го року, сприймали її [революцію] як нове євангеліє — на

віру... У самодержавстві ми бачили єдину перешкоду до того, щоб небо стягнути

на землю. Чим пропонувалися засоби коротше і рішучіше, тим швидше за них

хапалися», — писав пізніше один з учасників анархістського руху. Останніми

роками існування царизму насіння, посіяне в передреволюційний і революційний

час дало рясні сходи. У лютому 1913 директор Департаменту поліції С.П.

Білецький з тривогою докладав міністру внутрішніх справ Н.А. Маклакову, що в

армії вже з 1909 р. спостерігалися «ознаки розвитку злочинної пропаганди», а

у селян, «якими головним чином комплектуються війська, значно знизилося

уявлення про борг, патріотизм і святість присяги, оскільки більшість народних

вчителів, через руки яких проходить молоде покоління, є прихованими соціал-

демократами або есерами». У казармах деякі солдати, підозрювані в

чорносотенстві, переслідувалися своїми товаришами. Більш того, навіть

священики деколи відмовлялися брати участь в діяльності традиціоналістських

партій і допомагати їм.

Перша світова війна не тільки озлоблювала, радикалізувала і озброїла широкі

маси, але і сприяла остаточній дискредитації Миколи ІІ, його оточення і

в цілому державної влади. По виразу В. А. Оболенського, «відчуття, що Росія

управляється в кращому разі божевільними, а в гіршому — зрадниками, було

загальним». Всі ці фактори в умовах зростання напруженості в суспільстві робили

рядових «союзників» легкою здобиччю революційної агітації. Захід

традиціоналістсько-монархічних партій, що намітився ще до 1917 р., означав

остаточне падіння ідеї самодержавства, необмеженого або навіть співіснуючого із

законодорадчою Думою. Більш того, навіть існуюча в Росії «думська монархія»

позбавлялася одного з важливих політичних атрибутів, що, враховуючи поширеність

опозиційних настроїв в 1915—1916 рр., серйозно ускладнювало її положення.

Дума у результаті так і не змогла налагодити ефективної співпраці з урядом.

Із створенням в 1915 р. Прогресивного блоку вона перетворилася на

найважливіший центр опозиції і неабиякою мірою підхльоснула революційні

настрої в суспільстві. Прогресивний блок вимагав від царя «уряду суспільної

довіри», фактично складеного з опозиціонерів-лібералів. По суті, ця вимога

мало чим відрізнялася від «уряду, відповідального перед парламентом». Йшлося

про різкі, принципові зміні політичного режиму, що в умовах війни загрожувало

руйнуванням держави.

Партії в Росії не стали парламентськими. Крім того, остаточно закріпилося їх

розділення на «думські» — ліберали і «внедумські» — більшість соціалістів і

традиціоналістів, що направляли свою діяльність багато в чому проти Думи,

хоча і використовуючи її трибуну. У цьому ж виявився і набагато глибший

розкол партій на «партії низів» (соціалісти і, в значній мірі,

традиціоналісти) і на «партії верхів» (перш за все, ліберали). Таким чином,

соціокультурний розкол «низів» і «верхів» або, за виразом французького посла

М. Палеолога, «той глибокий рів, та прірва, яка відділяла вищі класи

російського суспільства від мас», пройшла через всю партійну систему. Відомий

розкол спостерігався і усередині партій, перш за все у соціалістів

(інтелігенти — робітники, селяни) і традиціоналістів (дворянсько-поміщицьке

керівництво — народні низи). Багато соціал-демократів, підкреслюючи різке

розділення партії на інтелігентів і робітників, говорили про наявність в ній

«аристократії» (професійних революціонерів) і «партійного плебсу». Зрозуміло,

відзначене вище соціокультурне розділення не було абсолютним. (Наприклад, в

1905—1907 рр. робітники і селяни складали до 15% кадетів, в окремих

кадетських організаціях на Уралі селяни спочатку складали більшість.) Проте,

воно реальне існувало і зіграло важливу роль в долі партійної системи, та і

Росії в цілому.

Важкі поразки в світовій війні, недієздатність влади викликали вибух

опозиційних настроїв в суспільстві, широке неприйняття існуючого режиму.

Лютнева революція, що відбулася на цьому тлі, тимчасово об'єднала партії

«верхів» і помірну частину партій «низів». Але вже із самого початку це

об'єднання було неміцним, що і відобразило «двовладдя». Даний феномен був

обумовлений не тільки об'єктивними чинниками, тим, що російська революція

пішла трохи далі, ніж більшість європейських буржуазних революцій, але і

ідеологічними переконаннями помірних соціалістів, що не припускали — на

даному, «буржуазно-демократичному» етапі — узяти всю повноту влади в державі,

але в той же час не дуже-то довіряючих лібералам.

Набагато більша близькість виявилася усередині партій «низів» — соціалістів і

традиціоналістів. Після Лютневої революції блискуче підтвердився зроблений

Струве ще в 1906 р. висновок: «Суть і білого, і червоного чорносотенства

полягає у тому, що освічена меншина народу протиставляється народу як ворожа

сила». Марксизм, «підкреслюючи соціальну ворожнечу класів, неминуче...

підштовхував і культурну ворожнечу класів, яка в російському житті тісно

переплітається з соціальними антагонізмами». Ця глибинна схожість, що

спонукала лібералів розшифровувати СРН як «соціал-революціонери навиворіт»,

не могло не виявитися і в політиці. З тим, щоб не втратити маси в умовах їх

подальшої радикалізації, чорносотенці, на думку деяких сучасників, засвоїли

«майже ту ж соціальну програму і майже ті ж прийоми пропаганди, якими

користувалися партії революційні. Різниця була лише у тому, що одні обіцяли

масам насильницький перерозподіл власності ім'ям Самодержавного Царя як

представника інтересів народу і його захисника від утискання багатих, а другі

— ім'ям робітників і селян, об'єднаних в демократичну або пролетарську

республіку». Все це пояснює швидке розчинення основної маси традиціоналістів

після лютого 1917 року. Детального дослідження цього феномена, зокрема,

політичної долі рядових традиціоналістів в 1917г., поки немає. Численні

свідоцтва сучасників про масовий перехід чорносотенців в ряди більшовиків, на

сторону радвлади не знайшли поки що документального підтвердження. Проте сам

факт подібного масового переходу побічно визнав Ленін. У 1920г. на IX

конференції РКП(б) він говорив, що революція 1905г. підняла «найкрупніші і в

той же час найвідсталіші елементи селянства, і цю роботу нам допомагали

робити чорносотенні елементи... Вийшло так. що ця знов виникаюча чорносотенна

організація вперше об'єднала селян, привернула їх до організації. І ці

підняті селяни сьогодні виступали з чорносотенними вимогами, а назавтра

вимагали всієї землі від поміщиків». Типологічна схожість «білого і червоного

чорносотенства» сприяла ствердженню в Радянській Росії держави, багато в чому

схожої з самодержавним, але володарюючої не під православними, а під

комуністичними прапорами.

Таким чином, в царській Росії не склалося стабільної, життєздатної партійної

системи. Надзвичайною множинністю партій (від 100 до 150 і більш, за різними

оцінками), їх дробовою, і певною нестійкістю партійна система Росії

нагадувала, здавалося, такі країни, як Франція або Італія. Проте якісно

іншими були рівень її поляризації, частка несистемних партій і надрадикальних

ідеологій. В результаті партії зіграли важливу (хоча і не для всіх очевидну)

роль в краху державної влади в лютому 1917 року.

Висновок

Партії, створені в кінці XIX — початку XX в., не тільки боролися за владу,

але і намагалися — крізь призму своїх ідеологій — виражати різні соціальні

інтереси і реалізувати свої доктрини на практиці. Конкуренція між партіями

була, таким чином, і конкуренцією моделей державного, суспільного устрою

Росії і України. Аналіз партійної системи країн — тобто сукупності політичних

партій, що володіли певною внутрішньою структурою, логікою розвитку і місцем

в політичній системі суспільства, — відкриває нові можливості в дослідженні

особливостей і динаміки політичного процесу, а частково і ідеологічного їх

середовища. Подібний підхід дозволяє не тільки краще осмислити діяльність і

історичні шанси різних партій, але і в якійсь мірі подолати відому

ізольованість досліджень подій 1905 – 1917 рр., пов'язати їх із стійкими

тенденціями політичного і ідеологічного розвитку Росії і України, а тим самим

— заново оцінити ймовірність приходу до влади більшовиків і інших, що не

здійснилися тоді, варіантів суспільного розвитку.

Дослідження партійної системи насилу входить до україно-російської

історіографії; останні узагальнюючі роботи з історії російських партій

фактично не використовують поняття партійної системи, хоча сама логіка

розвитку історіографії, та й потреби в осмисленні формування сучасної

партійної системи підштовхують до дослідження даної проблеми.

Пояснення цьому слід шукати у тому, що на відміну від кінця 80-х — початку

90-х років, коли жорстка боротьба із закостенілими ідеологічними

стереотипами, за вивільнення з тісних рамок марксистсько-ленінської

методології диктувала підвищений інтерес до теоретичних і концептуальних

проблем, нинішній період в історіографії ознаменований передусім залученням в

науковий оборот нових джерел, перевагою, що надається конкретно-історичним

сюжетам, і деяким послабленням інтересу до методологічних проблем.

Але, зрозуміло, вивчення політичних подій початку ХХ ст. є дуже важливим

сьогодні, оскільки, розглядаючи їх досвід крізь призму часу, ми маємо

можливість по-перше, не повторити їх помилок, а, по-друге, використати їх

позитивні ідеї та надбання в процесі розбудови нової української держави.

Список використаної літератури

1. Антология мировой политической мысли: в 5 томах. Т. IV.: Политическая

мысль в России во 2-й пол. ХІХ – ХХ ст. — М.: Мысль, 1997. — 830 с.

2. Висоцький О.Ю. Українські національні партії початку ХХ ст.:

соціалістичний сегмент. — Дн-ськ, 2001. — 160 с.

3. Леонов С.В. Партийная система России: конец XIX – 1917 год // Вопросы

истории. — 1999. — №11 – 12. — С. 29 – 49.

4. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ

– ХХ ст.) / Малик А. Й. та ін. — Львів: Світ, 2001. — 294 с.

5. Политические партии России. Конец XIX – первая треть ХХ ст.:

энциклопедия. — М.: РОССПЭН, 1996. — 800 с.

6. Політологія: кін. ХІХ – перша половина ХХ ст.: хрестоматія. — Львів:

Світ, 1996. — 800 с.

7. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине. — Х.: Вища

школа, 1987. — 157 с.

Страницы: 1, 2