Реферат: Україна після смерті Богдана Хмельницького

Реферат: Україна після смерті Богдана Хмельницького

Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства.

(вересень 1657 - - червень 1663 р.)

УКРАЇНА ПІСЛЯ СМЕРТІ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української

національної революції. Перебуваю­чи при владі, гетьман піклувався про

створення такої фор­ми державності, яка б забезпечувала єдність еліти,

кон­солідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим

вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під

час мол­давського походу його сина Тимоша, талановитого воєна­чальника,

здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не

врятувало і рішення стар­шинської козацької ради (квітень 1657 р.) про

встанов­лення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б.

Хмельницького його молодшому сину Юрію.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в

1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту,

навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити

справу, започат­ковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би

цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладен­ня

нового Переяславського договору з Росією, який істотно обме­жував суверенітет

Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею

Чуднівський договір. Не ма­ючи видатних здібностей і реальних можливостей

реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий

час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій

Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошен­ка, а влітку 1669 р.

взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р.

потрапив до рук татар І був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р.

призначається Портою володарем 'Руського князівства" зі столицею в Немирові.

Робив невдалі спро­би об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського

догово­ру 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як “доба Руїни”. На жаль,

спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання.

Початком до­би Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельниць­кого від

влади. І. Виговський та його прибічники фак­тично здійснили державний

переворот.

ВИГОВСЬКИЙ Іван (? — 1663) — діяч українського козацтва. По­ходив зі

старовинного українського шляхетського православно­го роду. По закінченні

Києво-Могилянської колегії служив у дер­жавних установах У роки Визвольної

війни став одним із най­ближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним

писарем Вій­ська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний

на­казним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської

булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив

промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські

війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була

ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що

зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659р. на “Чорній

раді” він був усунутий від гетьманства і повер­нув владу Юрію Хмельницькому.

Після цього перебував на поль­ській державній службі. В1664 р. за наказом

свого особистого ворога— тодішнього гетьмана Правобережної України Павла

Те­тері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського

короля і розстріляний.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість,

слабохарактерність Ю. Хмельницького. Ре­альними ж причинами — погіршення

геополітичного ста­новища держави, посилення соціального протистояння в

суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слаб­ка підтримка ідеї

спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів,

втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втру­чань

з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української

національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала

гетьманом І. Виговського, він роз­горнув активну державну діяльність. Кредо

своєї зовніш­ньої політики новообраний гетьман висловив під час пере­говорів

зі Швецією: “Визнати і оголосити Запорозьке Вій­сько з підвладними йому

провінціями за вільний і нікому не підданий нарід” (на жаль, він не завжди

фдотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією,

поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозу­міння з Оттоманською

Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом

балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Україн­ської

держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін заз­нала внутрішня політика

держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею

спадко­ємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого

державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. Зокрема,

ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину:

“Без вашої військової ради жодних справ не буду робити”. З ідеї олігархічної

республіки логічно вип­ливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку

стар­шину, які у цей час намагалися відмежуватися від реш­ти козацтва,

сконцентрувати у своїх руках велике земле­володіння та консолідуватися в

окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до

відновлення старої моделі соціально-економічних відно­син, насамперед

кріпацтва. Така внутрішня політика геть­мана вела до послаблення центральної

влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соці­альної

рівноваги в суспільстві, зростання масового невдо­волення і до вибуху

соціальної боротьби.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні

маси. Боротьба велася під гас­лом повернення козацьких вольностей — права

вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно перехо­дити на

Запорожжя, а також вибирати гетьмана “чорною радою”. Повстання швидко охопило

насамперед Полтав­ський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові

претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький

отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи

Ви­говського в пропольській орієнтації. Тому боротьба пос­тупово переросла в

громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців й

татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирі­шальній битві

під Полтавою (травень 1658 р.). Проте це була надзвичайно дорога перемога,

адже у братовбивчо­му протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише

питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня

1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами

Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на

рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі

Посполитої. Територія князівства охоплювала Київ­ське, Брацлавське та

Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався

довічно та зат­верджувався королем. Українська армія мала нарахо­вувати ЗО

тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Пра­вославні віруючі зрівнювалися

в правах з католиками.

ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР.

Водночас Галицький договір передбачав відновлен­ня адміністративно-

територіального устрою, що існу­вав до 1648 р.; повернення польським магнатам

і шляхті маєтків в українських землях: відновлення повинностей українського

селянства. Крім того, Українська дер­жава позбавлялася права на міжнародні

відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід по­дій. Невдовзі російський цар

Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського

було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору

гетьманові. У листопаді 1658 р. російське вій­сько на чолі з Г.

Ромодановським перейшло кордон Укра­їни. Після того, як навесні наступного

року під Путив­лем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський,

чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії.

Початок агресії був вда­лим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під

Ром­нами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659р. під

Конотопом. Вона тривала три дні й закінчила­ся цілковитою перемогою І.

Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до

Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький

договір викликав невдоволен­ня, зростання опозиції, посилення промосковських

нас­троїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на

чолі з В. Шереметьєвим та напа­дом запорозького кошового Сірка на Крим, що

змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І.

Виговський у жовтні 1659 р. зрікаєть­ся булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'як­шити соціальну напругу,

запобігти територіальному роз­колу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.

Хмель­ницького. Розрахунок був на те, що “чарівне ім'я Хмель­ницького”

(вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти,

консолідацію суспільства та ста­більність держави. Зрозуміло, що юний Юрій

був не стіль­ки прапором, скільки ширмою для елітної групи старши­ни, що

стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені

політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький

полков­ник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю.

Хмельницького для збереження української держав­ності обрав тактику не

прямого протистояння, а обереж­ної гри на суперечностях між Москвою та

Варшавою. Стар-

шина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила “не бути ні під вашою

королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти

обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою

королів­ською милістю”.

Новий ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ договір.

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної

помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де

сто­яв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний геть­ман згадував: “Я

два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною”. Отже, до шантажу

вдалася не українсь­ка сторона, а російська. Новий Переяславський договір,

ухвалений 27 жовтня 1659 р., фактично перетворював Україну на автономну

частину Росії: переобрання геть­мана мало здійснюватися лише з дозволу царя;

гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, кара­ти без суду

смертю старшин, виступати в похід без царсь­кого дозволу; заборонялися

відносини з іншими країна­ми; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та

Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія

підпорядковувалася Московському патріар­хатові.

СЛОБОДИЩЕНСЬКИЙ ТРАКТАТ.

У 1660 р, розпочався новий раунд російсько-польсь­кого протистояння в

боротьбі за українські землі. На Во­линь рушило 20-тисячне російське військо

на чолі з В. Ше­реметьєвим. У другому ешелоні рухалося ЗО тис. козаків на

чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєво­да з пихою говорив: “Зтому

гетьманишке идет лучше гу­сей пасти, чем гетьмановать”. Незабаром під

Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих

обставин Юрій під тиском пропольськи настроє­ної старшини на чолі з Г.

Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р.

було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову

поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і

нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності

україн­ських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство

Руське; гетьман не тільки позбавляв­ся права зовнішньополітичних зносин, а й

зобов'язував­ся подавати військову допомогу Польщі у війнах з інши­ми

державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні.

НайтрагічнІшим наслідком Сло-бодищенського трактату став початок

територіального роз­колу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив

єдність держави, а й став одним з ініціаторів ЇЇ територіального

розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того,

як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобереж­жя — І.

Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно

характеризує цей пе­ріод О. Субтельний — “ доба Руїни сягнула свого апогею”.

Отже, другий етап Української національної револю­ції (вересень 1657 —

червень 1663 р.) став часом серйоз­них випробувань для українського народу.

Ця доба при­несла жахливе спустошення українських земель; спала­хи

громадянської війни, загострення боротьби за геть­манську булаву; наростання

соціальних конфліктів та про­тистоянь; поновлення старої моделі соціально-

економіч­них відносин; відхід національної еліти від державної ідеї,

сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р.;

розмивання моральних норм у сус­пільному житті; тиск та втручання в

українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фаталь­ний

розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Слободищенський трактат, який став початком роз­колу України за

територіальною ознакою, водночас від­крив новий етап боротьби за гетьманську

владу. Особли­вість цього етапу полягала в тому, що предметом ба­жань

старшини одночасно стали дві булави. Лівобереж­жя, яке перебувало під

патронатом Москви, дедалі біль­ше відокремлюється та відмежовується від

Правобереж­жя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків

спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин

гетьманське кріс­ло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських зем­лях. На Лівобережжі

основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В.

Золотаренком. На “Чорній раді” у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було

обрано І. Брюховецького.

БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668 рр. З

1648 р. при дворі Б. Хмельницького в якості “старшого слуги” займався

вихованням гетьманича Юрія, викону­вав дипломатичні доручення. З 1659 р.

перебував на Запорозь­кій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У 1661 р.

прийняв ти­тул кошового гетьмана. Протягом 1662 — 1663 рр. один й голов­них

претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москво­фільські заяви

Брюховецького забезпечили йому підтримку цар­ського уряду. На "Чорній раді”

під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого

претендента — Я. Сомка, вчи­нив розправу над опозицією. У вересні 1665 р.

першим з україн­ських гетьманів здійснив візит до Москви. Невдалі спроби

Брюхо­вецького припинити колонізаторську політику російського уряду

спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Праг­нучи втримати

важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 р. Біля

Диканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобережної України,

підчас якого лівобережні козаки буквально розтерзали Брюховецького. За

наказом геть­мана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там

поховано з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві.

Це був спритний авантюрист і демагог, один з тих, як писав козацький

літописець С. Велично, що “для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі

око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за

Укра­їною”. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і

неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його

земель князівства на чолі з царевичем Федором.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на

Правобережжі. Ситуація особливо усклад­нилася влітку 1662 р. після невдалого

походу Ю. Хмель­ницького в Лівобережну Україну. На булаву претендува­ли П.

Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошен­ко. Після того як у січні 1663

р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині

про­голошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

ТЕТЕРЯ (Моржковський, Мошковський) Павло (бл. 1620 —1671) гетьман

Правобережної України в 1663—1665 рр. Один з най­визначніших дипломатів в

урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський

полковник (1653 — 1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту.

Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 р. — писар

Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх

міждержавних переговорах, що відбувалися в Чиги­рині, виїжджав з

дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів Березневих статей

(1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищенського трактату (1660). У ранзі

гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663-1664),

намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського

короля. Своєю політикою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки від

повстанців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний

польськими агентами.