Реферат: Українська Центральна Рада

Реферат: Українська Центральна Рада

Національний університет

“Києво-Могилянська Академія”

кафедра історії та політології

Реферат на тему

“Українська Центральна Рада”

Виконав: студент ДЕН-ІІ Перегуда Максим

Київ –2000

План.

Вступ

1. Створення Української Центральної Ради.................................3

2. 1-й Універсал УЦР......................................................5

3. Стосунки Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом..............6

4. Посилення конфлікту з Тимчасовим урядом................................7

5. Жовтневі події 1917 р. у Києві.

Проголошення Української Народної

Республіки...........................................8

6. Українсько-більшовицька війна.........................................10

7. Брестський мирний договір. Його результати............................12

Висновки.

Вступ.

Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників відбулася

завершальна сцена в існуванні Російської імперії. 24 лютого в Петрограді

здійнялася хвиля масового страйкового руху, Державна дума стала в опозицію до

уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового

комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт

про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українські

вояки, які стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді

утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня

опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою

енергію „на завоювання власних національно-політичних прав", наповнити її

„свідомістю власних національних інтересів".

Досить своєрідною є та особливість Лютневої революції, що коли в столиці

імперії поширювались політичні пристрасті, решта території і населення

країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це

стосувалося України. Перша інформація про революційні події в Петрограді

почала надходити в Україну 28 лютого.

З цього моменту можна починати відлік короткочасній історії української

революції (так називають її сучасні історики); спроби відтворити незалежну

Україну після багатьох століть поневолення. Саме цей період невпевненості

Тимчасового уряду, нестабільності соціальної та політичної ситуації був

найсприятливішим для відновлення української державності. Тому цілком

закономірним став і наступний розвиток подій. Українська інтелігенція зі

своїми ідеями незалежності, що перебували у стані формування та усвідомлення,

доклала усіх зусиль для організації майбутнього незалежного українського

суспільства за принципами, що були притаманні саме народу України.

Спробуємо розглянути основні етапи цієї революції, причини та наслідки

поразки руху за незалежність української держави. Відзначимо, яку роль в цих

процесах відігравала Українська Центральна Рада.

1. Створення Української Центральної Ради.

Вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах

самодержавства. У Києві одразу стали формуватися нові революційні органи

влади. Найавторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських

організацій на чолі зі М.Страдомським. З 5 березня на території України

практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу отримали

призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила шлях до легалізації політичних партій, створення

різноманітних громадських організацій. В Україні, як і в Петрограді, в

першій декаді березня виникають ради робітничих і солдатських депутатів,

проте у нас ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували,

тому про існування розмежування влади не доводиться говорити.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не

могла не позначитися на українському русі. 3 березня в клубі „Родина"

Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників

київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах

народилася ідея заснування Центральної Ради.

Гостра полеміка точилася коло принципів її творення, завдань і програмних

гасел. Саме ТУП хотіло стати центром єднання українських сил. На противагу

молодше покоління, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на

утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські

організації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного

ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрали М.Грушевського, заступниками голови

стали: Ф.Крижановський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Крім того, було обрано

секретаря та скарбника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати датою

створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль міської організації ще з

несформульованою політичною платформою своєї діяльності. 9 березня

Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду

„всіх прав, які тобі природно належать". У відозві не йшлося ні про місце, ні

про роль Центральної Ради в цих домаганнях. Зауважимо, що в перші дні свого

існування ЦР переживала процес організаційного та ідейного становлення.

Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з

лівофлангових у громадсько-політичному житті, поступаючись ініціативою

російським політичним партіям і організаціям. Грушевський вирішив зламати цей

статускво. Важливим кроком у цьому напрямі стало проведення у Києві 19

березня української маніфестації. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало

резолюції, підготовлені Центральною Радою, і насамперед про автономію

України.

Остаточно викристалізувати політичну програму Центральної Ради і завершити її

організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Підготовка конгресу

активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої

партійні з'їзди. Це зробили ТУП, партія соціалістів-революціонерів та соціал-

демократична робітнича партія. 6 - 7 квітня після багаторічної перерви

відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими

самими днями в Києві було створено Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонстрували одностайність програмної

вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до

ідей соціалізму. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і

проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги,

політичної заангажованості та резонансу.

Конгрес відкрився 6 квітня у Києві в присутності дев'ятисот делегатів від

різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних

організацій. Вся попередня українська історія не знала подібних форумів.

Журналіст „Києвской мысли" назвав його „українським патріотичним

паломництвом". Робота Конгресу зводилася врешті-решт до двох речей:

обговорення різноманітних аспектів національнотериторіальної автономії

України і виборів нового складу Ради. Обидва завдання вдалося блискуче

вирішити. Учасники підтвердили своє рішення по формуванню української

автономії. Також було обрано новий склад УЦР, яку очолили Грушевський,

Винниченко та Єфремов.

УЦР було надане право розширювати свій склад. Таким чином кількість мандатів

поповнилась представниками рад селянських та військових депутатів, а також

національних меншин. Врешті-решт на серпень 1917р. розрахунковий склад Ради

становив 798 мандатів.

Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленум) Ради.

Таких відбулося 9. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної

Ради, згодом реорганізований в Малу раду, яка відігравала ключову роль у

діяльності УЦР - формувала її політику, виступала із законодавчими

ініціативами. І Велика, і Мала ради формувалися на партійних засадах.

Найчисельнішою у Раді була фракція українських есерів; українські соціал-

демократи дещо їм поступалися, але тривалий час відігравали у Раді провідну

роль.

Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради ідею національно-

територіальної автономії, М.Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити її

зформульований зміст. “Ся українська територія, - зазначав Грушевський, - має

бути ор-ганізована на основах широкого демократичного (нецензованого)

громадського самоупорядкування, від самого споду („дрібної земської одиниці")

аж до верху - до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої

справи - економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо,

розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими

натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд".

Отже, за Грушевським, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

Грушевський добре розумів імперські посягання „единой й неделимой" Росії,

несумісність демократії з такою формою російської держави: „Ми всі стомлені й

знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не

хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми

хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати

без втручання центральної власті". Він бачив майбутнє у федерації цілком

незалежних держав. В ній центру він надав тільки пріоритет в зовнішніх

зносинах та у функціях забезпечення порядку в державі. Таким чином, можна

говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення

незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р.

йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя

України.

2. 1-й Універсал УЦР

Центральна Рада намагалась на початку свого заснування вести лояльну

політичну гру з Тимчасовим урядом. Інакше поводили себе інші політичні сили.

На 1-ому Всеукраїнському військового з'їзді (5 - 8 травня 1917 р.) делегати

однозначно закликали ЦР домагатися від Тимчасового уряду визнання

національно-територіальної автономії України. З'їзд розгорнув кампанію

боротьби за українізацію військових частин, створивши Український військовий

генеральний комітет. Все це сприяло зміцненню становища Ради.

До Всеукраїнського військового з'їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з

Тимчасовим урядом. Холодне ставлення уряду з його прагненням будь-що

дистанціюватися від УЦР не створювали грунту для переговорного процесу.

16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на

чолі з заступниками голови Ради В.Винниченком та С.Єфремовим. Головна з

пропозицій ЦР полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне

ставлення до автономії України. Сторони так і не порозумілися. Однак ця

поїздка створила умови для переходу в наступ. Тепер треба було йти по

революційному шляху.

На хвилі політичних пристрастей четверті загальні збори Української

Центральної Ради З червня вирішили звернутися до українського народу із

закликом „організуватися і приступити до негайного закладання підвалин

автономного ладу на Україні". Збори зобов'язали Центральну Раду негайно

підготувати універсал.

10 травня на засіданні Комітету Центральної Ради в остаточному читанні було

ухвалено й того ж дня на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднено

документ, який дістав назву 1-го Універсалу Української Центральної Ради. Він

юридично закріпив право України на незалежність.

Проголошення Універсалу викликало бурхливе піднесення революційного

ентузіазму мас. Російська революційна демократія в Україні змушена була

переглянути свої позиції і визнати, що відкриту боротьбу з УЦР безпрецедентно

програно.

Таким чином небажання Тимчасового уряду принципово розв'язати проблему

державного устрою Росії означало прагнення російського політичного й

державного істеблішменту зберегти Росію централізованою, єдиною і неділимою.

Універсал Центральної Ради став провісником неминучої децентралізації Росії в

разі її перетворення на країну демократичну.

3. Стосунки Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом.

Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова „однині будемо творити наше

життя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив

Генеральний секретаріат на чолі з Винниченком. Такі швидкий розвиток подій в

Україні справив відповідне враження на Тимчасовий уряд. 29 червня до Києва

прибули три міністри Тимчасового уряду для налагодження взаємин з Центральною

Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме.

Вимагаючи закріпити за Всеросійськими установчими зборами право остаточного

вирішення питань стосовно організації української автономії, Тимчасовий уряд

заявив, що не заперечуватиме її права на існування.

Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, приймаючи Закони стосовно України,

узгоджуватиме їх з УЦР Вона висловилася за створення крайового органу влади,

фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді

посади комісара з українських справ. Отримала право на життя ідея

українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч

це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

Результатом переговорів стало офіційне визнання Тимчасовим урядом

Генерального секретаріату, а також видання ЦР ІІ Універсалу. Зміст його - це

обіцянки продовження курсу ЦР стосовно автономії України і створення для

цього відповідної правової бази.

4. Посилення конфлікту з Тимчасовим урядом.

Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР, ретельно дотримуючись узятих

на себе зобов'язань, почала втілювати здобуті права.

15 липня мала Рада ухвалила новий склад Генерального секретаріату. Того ж дня

Винниченко виїхав до Петрограду для переговорів з Тимчасовим урядом.

Передбачалося затвердити новий склад Генерального секретаріату, а також

узгодити його Статут, текст якого Винниченко віз із собою. Статут закріплював

основні засади діяльності Генерального секретаріату, його права та обов’язки.

Зміна керівництва в Росії, прихід до влади Керенського змінили ситуацію на

непередбачену. Уряд Відмовив у затвердженні Статуту і запропонував натомість

“Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату”, яка фактично позбавлювала

українську сторону ознак самостійності. Українська делегація звичайно не дала

на неї згоди. Конфлікт між двома сторонами так і залишився незалагодженим.

На Україні одразу ж з’явилися два рухи. Перший, який представляли націонал-

революціонери, вимагав негайно розірвати стосунки з Тимчасовим урядом і

самочинно затвердити Статут. Проте, така ситуація могла призвести до повного

краху ЦР, оскільки незгуртовані українські не мали б шансів на перемогу над

Росією за таким сценарієм.

ЦР не могла так різко міняти свою політику, оскільки це підірвало б її

авторитет серед українських мас, зважаючи на поширення ІІ Універсалу. Тому

вона знову вдалася до низки компромісів, на які йшла й досі. Українські

політики-аматори сподівалися отримати автономію з рук Росії обмін на невеликі

поступки. В такій ситуації вони були просто неготові до незалежності, що й

показала нерішучість їхніх дій. Опинившись у незвичному становищі переможців,

розгублені провідники Ради вдалися до рефлексії - отих болісних роздумів,

притаманних іноді творчій інтелігенції і згубних для політиків.

„Інструкція" формально взяла гору над „Статутом". Щоправда, конструктивної

співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом, по суті, не

було. В жовтні внаслідок заяви УЦР про проведення Українських установчих

зборів між ними спалахнув новий конфлікт. Цей акт уряд розцінив як намір УЦР

підірвати державну владу. В.Винниченка викликали до Петрограда для пояснень,

пригрозивши розпустити Раду. 22 жовтня він виїхав з Києва, однак давати

пояснення урядові не довелося. Жовтневе повстання в Петрограді відкрило нову

сторінку в історії революції.

5. Жовтневі події 1917 р. у Києві.

Проголошення Української Народної Республіки

Після повідомлень про переворот у Петрограді українські більшовики почали

закликати маси до повстання з метою захопити владу. Але їх дії не мали

жодного успіху.

Владу отримав створений Малою радою Крайовий комітет охорони революції в

Україні, який підлягав Центральній Раді. Йому підпорядковувалися з метою

охорони революції всі органи влади означеної території, а також усі сили

революційної демократії. До комітету поряд з представниками УЦР та

українських політичних партій увійшли представники російської та єврейської

демократії.

Українська більшість УЦР не обрала чіткої позиції стосовно перевороту в

Петрограді, а відповідальність за те, що діялося в Петрограді, покладала як

на уряд, так і на більшовиків. При цьому зростало напруження у стосунках

штабу КВО та УЦР.

Для покращення своїх позицій УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в

країні, що фактично позбавила права на владу більшовиків.

Висновок був такий: „українська ЦР висловлюється проти повстання в Петрограді

й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні".

Проте наслідки виявилися невтішними. Штаб округу, знехтувавши резолюцію,

відмовився від співробітництва з Крайовим комітетом, а більшовики заявили про

свій вихід з Малої ради. Крайовий комітет оголосив про свій розпуск, не

бажаючи відповідати за наступні події. Мала рада, обговоривши на своєму

надзвичайному засіданні рішення Крайового комітету, почала шукати виходу із

становища, що склалося.

28 жовтня до Києва прибула з фронту підтримка штабові КВО. Оточивши о 18

год. Маріїнський палац, частини штабу КВО заарештували утворений напередодні

більшовицький ревком. Події в Києві свідчили про дезорієнтацію суспільства в

політичних питаннях. Повстання було абсолютно неорганізованим, чим і виявило

свою непідготовленість. Результатом стала капітуляція сил КВО, чим і

скористалася ЦР, взявши владу в свої руки. 28 жовтня Генеральний

секретаріат, який кілька днів залишався в тіні, перебрав функції

ліквідованого Крайового комітету охорони революції. Він вирішив взяти у свої

руки справи військові, продовольчі та шляхи сполучення.

ЗО жовтня загальні збори УЦР заслухали доповідь М.Грушевського про проект

конституції України. Йшлося в ній про Українську республіку як складову

частину федеративної Російської держави. Було поширено владу Генерального

секретаріату на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без

Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку губернії. Центральна Рада

вжила заходів щодо припинення військових дій у Києві та демократизації штабу

КВО. Це спростовувало повністю думку про захоплення влади Центральною Радою.

Можна сказати, що на той час в Україні не існувало політичних сил,

впливовіших за Центральну Раду. Але питання влади на місцях вирішувалося не

скрізь однаково. Так, у Харкові з надходженням повідомлення про повстання в

Петрограді виник військовореволюційний комітет, а рада робітничих і

солдатських депутатів проголосувала за утворення об'єднаного демократичного

уряду країни. По кількох днях вона схвалила акт проголошення Центральною

Радою Української Народної Республіки.

Однак у загальноукраїнському масштабі альтернативи УЦР не було. Київ

поступово перетворювався на важливий політичний центр. Навколо нього

гуртувалися як українські політичні сили, так і організації російських та

єврейських революційно-демократичних партій. Ця тенденція виразно

простежується у виступі М.Рафеса 26 жовтня на засіданні Київської міської

думи. Лідер бундівців під впливом більшовицького перевороту заявив: „Наше

щастя, що ми живемо в Україні, де є Українська Центральна Рада, до голосу

якої прислухається все населення".

7 листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення

Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською

державою. Як територія УНР ним визначалися „землі, заселені у більшості

українцями". Крім того. Універсал декларував програму соціально-економічних і

політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого

дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого

самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів,

страйків, недоторканість особи і житла.

Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною

подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з

погляду сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних

зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою

захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада

водночас прагнула „дружнього великого будівництва нових державних форм, які

дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову

будучність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення

Росії на федеративну республіку, УЦР добровільно зобов'язувалася „силами

нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і

вільних народів". Це, можливо, і було найбільшою помилкою ЦР: неможливо

будувати власну незалежність, спираючись на “старшого брата”, що керується

поглядами здебільш імперськими, ніж унітарними.

У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, керуючись власною ідеологією.

Навіть 3-й Універсал дався їй не просто. До цього акту її підштовхнули

зовнішні чинники події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. Не

вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на

федеративну Росію. У листопаді в „Народній волі" М.Грушевський закликав

рятувати Російську федерацію. Далі ми побачимо, як багато енергії і часу

Центральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну, федеративну

Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона вступила в конфлікт

з більшовиками, змарнувавши час, необхідний для консолідації українських сил.

6. Українсько-більшовицька війна

Ліквідувавши Тимчасовий уряд у Петрограді, більшовики не змогли до кінця року

поширити свій вплив за межі Центральної Росії. їм не завжди вдавалося швидко

зосередити владу на місцях у руках рад, які до того ж не були готовими

виконувати функції державних органів, бо не мали ні відповідних структур, ні

досвіду. Більшість регіональних урядів Росії прямо висловлювалися за

оформлення однорідного демократичного уряду країни. Великі надії покладалися

на Всеросійські установчі збори, вибори до яких відбулися в листопаді-грудні

1917 р. Вони показали, що більшовиків підтримує неповних 25% виборців, тоді

як партію есерів - понад 40%. В Україні за більшовиків голосувало ледве 10%

виборців, а за українські партії - понад 75%.

Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно визначив, що для її збереження

контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих

зборів. 9 листопада Раднарком видав наказ про заміну верховного

головнокомандуючого генерала Духоніна, який відмовився коритись більшовикам,

прапорщиком Криленком. Надавши полковим та військовим комітетам право

переговорів з противником, розпочали революцію в рядах армії. Повалення

Тимчасового уряду, розклад старої армії підірвали соціальні та економічні

підвалини, на яких трималася країна, розпочалася ланцюгова руйнівна реакція у

всіх сферах державного, політичного, економічного і соціального життя. Росія

перетворилася на країну людей, позбавлених соціального статусу й

безвідповідальних перед законом і моральними нормами .

Центральна Рада засуджувала руйнівну політику більшовиків. Відбулися спроби

формування Українського фронту шляхом централізації українських військових

сил. Суттєвою деталлю є те, що ЦР вважала, що повноважним суб’єктом

переговорів від Росії повинен бути центральний уряд, створений за згодою усіх

політичних сил.

Більшовики, вбачаючи у ЦР головно конкурента на владу розгорнули шалену

ідеологічну пропаганду. Змальовуючи ЦР як контрреволюційну, буржуазно-

націоналістичну організацію, більшовики також робили спроби підірвати

єдність ЦР. Саме завдяки їм впроваджувалась ідея переобрання складу ЦР на

Всеукраїнському з’їзді.

Дії ЦР мали здебільшого оборонний характер. Поступаючись більшовикам в такій

грі, їй доводилось йти на поступки, вигідні для них. Спроби ЦР якимось чином

зорганізувати українську армію було зустрінено відкритими силовими заходами.

Яскравим проявом агресивності Петрограда став ультиматум РНК до УЦР від 4

грудня. Цей зразок революційної демагогії відкрив шлях до воєнного

продовження конфлікту.

ЦР опинилася під загрозою воєнних дій з Росією. Українські політичні сили

розцінили ультиматум більшовиків як замах на УНР. І хоча вони виявили своє

право на владу у країні, помилкою була недооцінка тієї загрози, що надходила

від більшовиків. Справу тепер вирішувала не політична демагогія, а реальні

військові сили.

9 грудня перші ешелони військ Раднаркому прибули до Харкова. Захопивши владу

у свої руки, більшовики провели з’їзд рад, створивши в результаті

маріонетковий Радянський уряд. Протягом 2 місяців війська більшовиків

захопили Центральну частину України. Такий поворот справ для ЦР був

несподіваним. Не маючи змоги сконцентрувати військові сили, ЦР проголосила

незалежність УНР своїм 4 Універсалом.

Історичне значення цього документу загальновідоме. Він завершив процес

розвитку українського національного руху, проте, його прийняття не збіглося з

піднесенням руху за незалежність. Країна, наповнена різко протилежними

політичними силами, не мала централізованої влади, тому її подальшу долю

вирішували вже треті сторони.

25 січня члени Малої Ради й Ради народних міністрів залишили Київ. Тепер

врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могли лише країни

Четверного союзу.

7. Брестський мирний договір. Його результати.

Останньою надією перед лицем неминучої поразки була допомога чужоземної

держави. Симпатії ЦР взагалі були на боці країн Антанти, але західні країни

не хотіли визнавати незалежну Україну. 22 грудня виник цілком новий вибір

можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську з

Центральними державами. Українську делегацію було визнано на цих переговорах.

Отримавши статус незалежної сили, делегація ЦР підписала договір країнами

німецького блоку. Після взяття більшовиками Києва ЦР змушена була звернутися

по допомогу до Центральних країн. Не важко зрозуміти, які цілі переслідувала

Німеччина в наданні такої допомоги: Україна цікавила її як поставщик сировини

і продовольства.

8 лютого німецькі війська чисельністю 450 тис. чоловік, вступили на Україну.

Було відновлено владу ЦР та Ради міністрів. Населення сприймало це повернення

досить стримано. ЦР намагалася пояснити задачу іноземних військ, як

допоміжну, що не несе за собою ніяких негативних наслідків. Проте,

захопившись національною ідеєю, політична еліта втратила підтримку широких

мас. Брак чітко спрямованої соціально-економічної політики, суперечки в

земельному питанні призвели до того, що український уряд втратив реальний

вплив на українські маси.

Незадоволення селянства, що не отримало реального права на землю, різнобій

думок і політичних поглядів у верхніх колах призвели до формування

альтернативної сили на чолі зі Скоропадським, що стала реальним претендентом

на владу. До того ж німецький уряд. Помічаючи кволість політики ЦР, почав

втручатися у внутрішні справи України, порушуючи умови надання допомоги. Під

його тиском ЦР змушена була підписати угоду про надання величезної кількості

продовольства. Ця угода стала вироком для ЦР. Німці видали наказ засіювати

всі вільні земельні площі. Для централізації влади вони вирішили усунути

владу ЦР і замінити її на владу гетьмана Скоропадського.

Гру було програно. День 29 квітня став останнім в історії Центральної Ради,

яка без бою здала владу в руки Скоропадського. Треба зазначити, що в останній

день свого існування ЦР ухвалила конституцію УНР. Україна проголошувалась

суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на

виконавчу, законодавчу і судову. Однак українське суспільство було неготове

до сприйняття цих абстрактних демократичних принципів, які Конституція

ставила на реаліями життя.

Висновки.

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним

чинником на Україні вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних

невдач. З огляду на політичну недосвідченість та дискримінованість

української інтелігенції до революції, її створення і зміцнення було

безперечним здобутком. Вона перетворила українське питання на одне з ключових

революційного періоду. З політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з

Тимчасовим урядом більшого, ніж хтось міг сподіватися.

Прагнучи створити демократичний парламентський устрій, Центральна Рада

лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що ситуація вимагала

жорсткості дій. Чи не найбільш далекосяжним здобутком Центральної Ради було

те, вона серйозно підірвала раніше недоторканий принцип “єдиної та

неподільної Росії”.

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. Причини

полягають у відсутності двох головних опор державності, а саме – боєздатної

армії та адміністративного апарату. Не меншої ж шкоди завдавала відсутність

згоди щодо того, яку політику проводити. Нарешті, безпосередньою причиною

кінця Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

У кінцевому рахунку поразку Центральної Ради зумовила нерозвиненість

українського національного руху. Центральна Рада фактично була змушена

починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації.

Більшість освічених людей в Україні була або росіянами, або русифікованими.

Крім того, відчувався гострий брак компетентних людей для організації

адміністративного апарату української держави. З огляду на ці, здавалося б,

нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому сучасники називали молоду

українську інтелігенцію “богами, які бралися з нічого створити цілий новий

світ”.

Список використаної літератури.

1. В.Ф.Верстюк, О.В. Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія, -

К., Альтернатива, 1997 – 424с.

2. Orest Subtelny Ukraine: A History, University of Toronto Press, 1988,

переклад з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ

століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.

4. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних

закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568с. (Гаудеамус).