Нині цікаві колективи керамістів працюють у Києв Л. Богінський, Н. Ісупова, Л. Красюк, О. Миловзоров та ін., Сімферополі — Л. Абраменко, О. Вородін, О. Львович, Одесі — О. Дмитрієва, Н. Зеблова, а також у Вінниці, Тернополі, Львові, Івано-Франківську тощо [15,.45 ].

I.2 Традиції давньої та сучасної української керамічної

народної іграшки

Серед традиційно народної кераміки, іграшка посідає своєрідне місце. Не так багато видів декоративно-прикладного мистецтва мають таку типологічну групу як іграшка. На Україні з давніх-давен виготовляли дерев’яні іграшки, з соми та рогозу, плели з ниток. Але саме кераміка малих форм і керамічні іграшки служили не тільки дитячими забавками, як це є звичним на нинішній день, але й були оберегами, символами, під час несли в собі щось магічне.

Художня самобутність української народної іграшки закладена її багатовіковою історією, традиційністю, відчутним відгоміном язичницько давнини.

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені на пізньопалеолітичній стоянці в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це узагальнені жіночі постаті (за іншою версією фігурки пташок), а також маленькі анімалістичні фігурки вовка або собаки, виготовлен близько 25 тис. років тому з мамонтового бивня. Перші були оздоблені ритованим геометричним орнаментом (складні меандрові завитки, скісні, зигзагоподібн лінії тощо). Усі ці зооморфні фігурки, мабуть, мали обрядове, тотемічне значення, а тому їх загалом можна віднести до культової пластики малих форм лише опосередковано пов'язувати з іграшкою, точніше з її прадавніми витоками.

В епоху неоліту (IV—III тис. до н. е.) у трипільців зародилася керамічна дрібна пластика жіночих статуеток у сидячій позі, витончених стоячих жіночих постатей, а також різноманітних фігурок тварин (бики, корови, вівці, барани, коні та ін.), пов'язаних з ідеєю плодючості. З'являються ліпні порожнисті фігурки пташок (могильник с. Висоцьке Бродівського району Львівської області), що згодом трансформувалися на зооморфн грашки-свищики [8 28 ].

Особливий інтерес становлять керамічн яйцеподібні тарахкальця, моделі житла трипільців із деталями інтер'єру, розписом, оскільки серед іграшок наступних епох принцип «моделювання» виготовлення мініатюрного посуду, військового обладунку, знарядь праці — один з важливих напрямів творчості [1, 85].

Про іграшки стародавніх слов'ян важко щось стверджувати через відсутність необхідних відомостей. Найдавніші дитячі іграшки Київської Русі — вирізані з дерева коники, пташки (качечки),— виявлені при розкопках у Києві і датовані приблизно X—початком XII ст. Крім зображальних іграшок побутували і незображальні, так звані технічні іграшки мечі, луки, кульки, дзиґи, тріскачки.

Керамічна дрібна пластика переважно зображала священних тварин, птахів, фантастичних істот, жіночі постаті Матері-землі, вершників, півфігурки воїнів тощо, їх віковічні форми, “концептуальні мотиви”, мандрівні сюжети слов'янського і не слов'янського походження свідчать про зв'язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства в Київській Русі реакція проти поганства була відчутною. Швидко розібрали поганські капища, але повільно “виживалися” поганські звичаї із пам'яті народу. Люди ще довга носили прикраси-обереги з прадавніми символами, а в житлах приховували сакральні фігурки, яким надавали значення оберегів. Очевидно, із плином часу магічна функція іграшки, послабилася, забулася трансформувалася в ігрову та декоративну. Одними іграшками забавлялися діти, нші стояли на полиці або підвішувалися до сволока як улюблена прикраса житла.

Від українських іграшок XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. До нас дійшли переважно керамічні і дерев'яні зразки, датовані XIX ст. Найпоширеніш стереотипи, виявлені в музейних колекціях (лялька, кінь, вершник, птах тощо), дають змогу стверджувати стійкість і безпосередність традиції дрібної пластики, Починаючи з епохи Київської Русі. На нашу думку, виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI ст. Інша справа, що їх масове виробництво на продаж, Мабуть, розпочалося лише у другій половиш XVIII ст. внаслідок розвитку на Україні ярмаркової торгівлі.

На середину XIX ст. припада найвищий розквіт кустарного іграшкового промислу. Саме в цей період на Україн сторично сформувалися три найбільші регіони виготовлення забавок: Подніпров'я, Поділля і Прикарпаття, а в їхніх межах визначилися провідні осередки. Протягом тривалого часу тут виробилися і закріпилися локальні стильові особливості, характерні лише для іграшок відповідного центру [ 11 29 – 31 ].

Народна керамічна, дерев’яна і плетена іграшка переважно була побічним Промислом щодо основного виробництва — гончарства, художнього деревообробництва чи плетіння виробів, а тому “чистих” іграшкоробних осередків дуже мало. У селах Придніпров'я, де виготовляли з дерева на продаж різноманітні побутові речі, оздоблені різьбленням, водночас виготовляли і їхн маленькі моделі, що відрізнялися від справжніх хіба що зменшеним масштабом. У с. Макієвка теперішньої Полтавської області у XIX ст. виточували витесували іграшкові тачівки, товкачики, рублі, оздоблені різьбленням (Музей антропології та етнографії АН Росії).

Серед іграшок Подніпров'я кінця XIX ст. трапляються оригінальні дерев'яні кухлики для зачерпування рідини; загальним обрисом вони нагадують качечку с. Морквина Кіровоградської області). Дерев'яні ляльки узагальненої форми, видовженої, стрункої статури характерні для с. Боровиця Черкасько області (кінець XIX ст.).

Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами — вирізані фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, трачів, теслярів, що працюють внаслідок руху планок.

На Полтавщині дерев’яні ляльки у вигляді воїна прилаштовували на хату або господарську будівлю. Замість рук до плечей кріпили палички із загостреною платівкою, іона швидко оберталася від вітру, створюючи враження, що воїн вертить шаблею, до цього ж типу іграшок можна віднести дзиґи -вітряки. Так, дерев'яний вітряк з с. Згурівка Київської області (1894 р.) конструктивно нагадує вітряний млин. З цього ж осередку походять цікав головоломки для дітей — так звані велика і мала мороки. Перша відрізняється більшою кількістю частинок: два довгих і 12 коротких кілочків утворюють на основній вісі три хрестоподібні конструкції. Мала морока складається із чотирьох одинакових модулів, зв'язаних у хрестик. Такі мороки потребують кмітливості. Без знання секрету їх не можна ані скласти, ані розібрати. Подібн головоломки (мороки), навіть досить складні модульні конструкції — хрести, віночки тощо — зустрічаються на Гуцульщині. І

На Прикарпатті відомими осередками виготовлення дерев'яних іграшок столярної конструкції були села Ілінці, Прутів, Тростянець, Річка Івано-Франківської області, Мервичі, Вільшаниця, Наконечне та передмістя м. Яворів Львівської області. У Яворові кустарне виробництво дерев'яних забавок започатковане у XVIII ст. і найбільшого піднесення досягло у середин минулого століття. Яворівські столярі виготовляли різноманітні візочки з драбинками або з профільованими і розмальованими побічнями, з одним або двома силуетне вирізаними кониками на його передній частиш основи. Користувалися популярністю іграшкові меблі (столи, скрині, стільці, лави- ліжка — бамбетлі), грашкові музичні інструменти: скрипки, сопілки, пищики, тарахкальця, тріскачки.. Художня досконалість Іграшок залежала від тектоніки форми, виразності силуету, плавності профільованих контурів, звучності мальованого декору т. ін. Токарі переважно виточували іграшковий посуд: мисочки, тарілочки, горнятка, маснички, розписані рослинними візерунками — вербівками, розетками, китицями тощо. Яворівські різьбярі виготовляли на продаж анімалістичні фігурки, переважно коників [ 14, 35 –42].

Наприкінці XIX ст. кустарне виробництво грашок не витримало конкуренції із фабричною дешевою продукцією і поступово занепало. З метою збереження традиційного промислу іграшок Галицький краєвий відділ 1886 р. відкрив у Яворові так звану забавкарську школу. Вчитель Павло Придаткевич прагнув якось осучаснити давні форми іграшок, навчити майстрів досконалішої технологічної обробки деревини, ьі Однак вони не сприймали нововведених зразків, стійко дотримуючись традиційних пласких форм конструкцій. З приводу цього директор школи писав, що «домашні Яворівськ промисловці виконують свої твори з вправністю автомата, навіть без світла, завжди на одну моду, так як це робили їх батьки і діди» [ 10, 51 ]. Школа проіснувала трохи більше десяти років. Після її закриття яворівські майстри продовжували виготовляти забавки, хоч попит на них і далі скорочувався.

У 20—30-х роках XX ст. під впливом фабричних іграшок у Яворові крім традиційних забавок починають виготовляти автомобілі й літаки. У розписі рослинні барвники повністю замінені яскравими аніліновими фарбами. Майстри додатково вводять жовтий колір — у вигляді прямих хвилястих смуг, що оживлює тло, надає цільності орнаментальній композиції.

Глиняні забавки виготовляли майже в усіх гончарних осередках переважно жінки і діти гончарів. Вони виліплювали їх насамперед для себе та сусідів, а з окремих центрів (Опіпшя, Бубнівка, Адамівка, Випшівець, Стара Сіль та ін.) іграшки вивозили і на ярмарки. Основн традиційні стереотипи — лялька, коник, вершник, пташка і под.— відомі у Київській Русі як міфологічні зображення [ 1, 78-79 ]. У XIX ст. вони втратили—міфологічну основу, набуваючи побутових рис, зокрема в одязі зачісках та ін. У кожному іграшковоробному осередку склалися свої традиції у ліпленн форми і розписі улюблених образів. Так, для жіночих фігурок з с. Отпшя Полтавсько області характери низькі, дебелі постаті з півнем під пахвою. Гончар Остап Ночівник, крім традиційних присадкуватих постатей, ліпив витончені фігурки дівчат з кошиками (1902 р.), вершників на конях він зображував “на трійці”, застосовуючи відомий прийом: до одного коня прилаштовував три голови.

Усі анімалістичні постаті забавки були водночас свищиками. Резонатором служив циліндричний корпус для тварин і яйцеподібний для пташок. Розрізняли тварину або пташку переважно за формою голови: коник, бичок, баранець, кізонька, півник, зозуля і т. ін.

На Поділлі керамічні іграшки виготовляли більш як у десяти осередках (Бар і Бубнівка Вінницької області, Адамівка, Смотрич Міньківці Хмельницької, Калага-рівка Тернопільської, Гологори Львівсько областей та ін.). Як і на Полтавщині, тут користувалися попитом ляльки, коники вершники. Подільські ляльки мають під пахвою пташку або тримають у руках дитину. Очевидно, в таких примітивних пластичних зображеннях майстри-гончар підсвідоме виражали вічні нерозривні зв'язки селянина із землею-годувальницею. Стереотип жінки із птахами поширений у багатьох видах народного мистецтва слов'ян та інших народів і має надзвичайно глибокі міфологічні корені. Крім цього, лялька з найдавніших часів — один із засобів шлюбної магії, вона супроводжувала дівчину в подружнє життя, сприяла народженню дітей. У XIX ст. зображення жінки з птахом почало втрачати узагальнену міфологічну і магічну основу, набуваючи звичайних побутових рис. Саме тому в пізніх варіантах подільських ляльок все частіше повторюється жіноча постать з немовлям — не як символ материнства, а як конкретизований, локальний тип жінки у характерному місцевому одязі, і лише в деяких осередках ще траплялися ляльки з птахами як відголоски давньої символіки. Наприклад, на початку XX ст. жіноч фігурки з птахами під пахвою виготовляли у с. Міньківці Хмельницької області. Ляльки завжди ліпили у святковому одязі, сукня, розширена до низу,— стійка основа фігурки і місце для розпису; на шиї намисто, на голові модна зачіска; очі і рот позначені умовно, з поспіхом, крапками і рисками [ 29, 11 – 13].

Традиційні подільські іграшки-вершники — були завжди чоловічої статі. Зображували на коні селян, козаків, військових тощо. Попри всі загальні риси стереотипу, вершник мав чимало локальних відмін. Так, у с. Мазурівка коників робили витонченими, на високих, дугоподібних ногах, з гордовито піднесеною головою на довгій шиї.

Досить цікаві й рідкісні за фантазійністю образу керамічні свищики виготовляв Яків Бацуца наприкінці XIX— початку XX ст. (с. Адамівка). В основі їх композиції людська постать (можливо, жіноча) із пташкою під пахвою. Людина сидить верхи на антропозооморфній істоті — кентаврі. Таке фантастично-химерне поєднання не має прямих аналогій в українському народному мистецтві, виняток становлять російські полкани (напівлюди, напівтварини).

Багатий і самобутній світ подільських забавок у вигляді тварин і птахів. Передусім це свищики. Гончарі найчастіше ліпили їх кониками, баранцями, кізочками, півниками, курочками, індиками тощо. Особливою пластичною виразністю відзначаються коники й олені з м. Бар, баранці та індики з с. Смотрич (початок XX ст.) [28, 201 - 203].

Майже в усіх гончарських осередках виготовляли й грашковий посуд — зменшену копію справжнього. Так, майстри з с. Адамівка виробляли мініатюрні збаночки, чаші на низьких і високих ніжках, мисочки й макітерки, пляшечки і двійнята, розписуючи світло-вохристий черепок темно-коричневим ангобом здебільшого рослинними мотивами за композиційним принципом вільного заповнення форми. Поміж гілок квітів інколи вносили силуетн зображення тварин, пташок, людей і под. Таким чином, дитячий посуд з Адамівки загальною формою та орнаментальною системою прикрас дуже нагадує місцев керамічні вироби.

У XIX— на початку XX ст. на Волин діяли два найбільших осередки вигртовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та с. Великий Кунинець, тепер Збаразького району Тернопільської області). Вишнівецькі забавки порівняно із подільськими надзвичайно витончені, стрункі та барвисті. Коло образів тут цілком традиційне, як і в інших регіонах: ляльки з птахами, вершники, а ще узагальнених форм пташки і свійські тварини. Однак кожен стереотип багатий локальними варіантами. Вишневецькі ляльки мають чітку пропорційну форму, м'який силует, по-дівочому струнку, гордовиту поставу. Яскравий колорит суцільно фарбованого одягу графічно окреслений чорними й охристими смужками, оздоблений зигзагами, хрестиками тощо. У такому ж стильовому ключі виготовляли вершників та інші фігурні свищики.

На Львівщині керамічні іграшки виробляли у м. Миколаєві, с. Салаш, с. Стара Сіль, м. Стрий Самбір та ін. Давні традиції мають дуже цікаві, пластичні свищики і тарахкальця зі Старої Солі — переважно теракотові і розписані білими вертикальними, похилими або горизонтальними смугами. Наприкінці XIX ст. у згаданому осередку крім загальнопоширених стереотипів (вершник, лялька, пташка) виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети — “танок”, “колисочка”. “Танок” — двофігурна композиція жінка й чоловік, узявшись за руки, танцюють. До жіночої фігурки ззаду прилаштований мундштук для свистка. Скульптурне зображення “колисочки на кружалах”, а в ній дитини, становить сюжетну й пластичну основу свищика колисочки” [25, 13 –17].

Окрему групу забавок становлять керамічн тарахкальця, так звані хихички. Їх виготовляли у вигляді порожнистої кульки завбільшки з гусяче яйце. Подібні тарахкальця, як уже згадувалось, яйцевидно форми, відомі трипільській культурі. Старосільські хихички при стандартній формі мають різноманітні оздоби, утворені із стародавніх мотивів: “сонце”, півмісяць”, “спіраль” і т. ін.

Близько до керамічних іграшок є дрібна пластика з сиру, що побутувала на Гуцульщині з давніх часів. Однак, зважаючи на недовговічність матеріалу, достовірні відомості про характер виробів походять з XIX ст. З відповідно обробленої сирної маси майстри ліпили коників, оленів, кіз, пташок, витягуючи з одного шматка окремі частини — тулуб, ноги, голову, хвіст та ін. Матеріал утруднював деталювання, потребував узагальнення, тому фігурки тварин майже однакові, вирізняються лише головою або її окремими частинами — вухами, рогами тощо. Єдиним інструментом при формуванні фігурок були пальці. Мабуть тому стільки пружності, м'якості й теплоти відчувається у малесеньких забавках із сиру. Гадаємо, що вироби із сиру, враховуючи їх майже однаковий набір сюжетів з керамічною іграшкою, мали колись спільну оберегову функцію. Згодом, на початку XX ст. Переважали естетичні засади. Села Брустурів, Річка, Снідавка і Шепіт теперішньої Івано-Франківської області — осередки виготовлення традиційної сирної пластики.

На Україні іграшки виготовляли не тільки з твердих і пластичних матеріалів, а й з лози, рогози, соломи технікою плетіння. В осередках Бібрка, Яворів Львівської області, сіл Джурів, Мишин, Прутівка Івано-Франківської, Пишківці, Хотовиці Тернопільської та інших водночас з кошиками для дорослих виробляли й маленькі дитячі. В Остері та околицях наприкінці XIX ст. виплітали візочки.

Чудернацькі солом'яні ляльки з ледь помітною перев'яззю голови, тали і довгими руками на Україні, як і в інших слов'янських народів," були для дітей простого люду найдоступнішою іграшкою, а давніше, мабуть, використовувались у магічних, ритуальних обрядах. З соломи виплітали також тарахкальця у вигляді порожнистої подушечки, настромленої на паличку.

Для виготовлення саморобних іграшок застосовувалися наявні матеріали — тканина, кольоровий папір, картон. З них робили ляльки, зокрема, паяци, витинали для забави силуетні зображення тварин, птахів тощо.

У 20-х роках народні керамічні та дерев’яні іграшки переважно залишалися традиційними. У пізніших творах окремих майстрів відчутн новаторські спроби змінити ігрову фіункцію забавки ідеологічною. Так виникла скульптура малих форм, насичена відповідним ідейно-тематичним змістом (наприклад, дрібна пластика Івана Гончара з с. Крищинці — будьонівці, арешт буржуїв і под.). У 20— 30-х роках традиційні керамічні іграшки виготовляли майже в усіх гончарних осередках, але найбільшого визнання дістали Опішня, Ніжин, Ічня, Вороніж, Адамівка, Бубнівка та ін.

Крім керамічних забавок у багатьох центрах деревообробництва виробляли іграшкові меблі, свищики, мороки, рухливі фігурки. На Україні діяли також дві майстерні ляльок з пап'є-маше (голівки) та м'яких матеріалів у Києві й Полтаві. Полтавські ляльки — це романтизовані типи червоноармійця, комуністки та сатиричні постаті куркуля й попа, а київськ (майстерня деякий час працювала під керівництвом художника М. Л. Бойчука і його дружини С. О. Неліпінської-Бойчук) — мали узагальнені неконкретизовані образи дівчинки (жінки)-українки, характерні для традиційних народних ляльок.

У 50—60-х роках кількість іграшкарських центрів зменшилася. Керамічні забавки виготовляли опішнянський завод “Художній керамік”, керамічні майстерні Київського зонального науково-дослідного нституту експериментального проектування, а також гончарі сіл Адамівка, Бубнівка, Великий Кунинець, м. Косів та ін. Найбільшим центром керамічних грашок залишалась Опішня. Тут у 50— 60-х роках працювали відомі майстри Настя Білик-Пошивайло, Трохим Демченко, Григорій Кирячок, Мотря Назарчук, Олександра Селюченко та ін. Іграшки Т. Демченка здебільшого були анімалістичного характеру, тоді як іграшки М. Назарчук і О. Селюченко інколи утворювали багатофігурні тематичні композиції.

Традиції опішнянських іграшок розвивала й талановита одеська майстриня Ольга Шиян. Родом з Опішні вона ще в юнацтв захопилася виготовленням теракотових свищиків у вигляді кумедних тварин, що нколи приймають людські постави. Особливо вдалими є звірі-музиканти, як складають кілька тематичних композицій: “Тріо”, “Квартет”, “Оркестр”, “Джаз тощо. Іграшки О. Шиян наділені особливою теплотою і природністю фактури, оскільки майстриня не приховує шорстку поверхню випаленої глини ані барвниками, ані лискучими поливами [1, 84 – 88 ].

Розділ II Методика проведення занять ліплення

в початковій школі

II.1 Матеріали та інструменти для створення

кераміки малих форм

Вихідним матеріалом для виготовлення керамічних виробів є глина. В основу класифікації глин покладено їх відносну чистоту. Поділяють глини і за їх вогнетривкістю (тугоплавкістю). Чистота глини впливає на тугоплавкість, тому що сторонн домішки великою мірою сприяють плавкості глини.

Найкращі глини білого кольору без домішок йдуть на виготовлення фарфору та фаянсу. Ці глини спікаються при високій температурі, яка підвищує якість продукції. Гончарна глина пластична, вона містить велику кількість окисів заліза, тому має червоне забарвлення та плавиться при нижчій температурі [41, 54 ].

Найбільш поширена проста цегельна глина.

Глину спочатку відповідно обробляють, причому від ретельної обробки залежить якість виробів. Насамперед, необхідно надати глині однорідності, тобто ліквідувати прошарки, прожилки, відколоти великі частинки (грудки, камінці, кусочки вапна). У всіх своїх частинах глина повинна мати однаковий склад та будову, а значить однакову пластичність, інакше під час подальшої обробки вона легко ушкоджуватиметься і не буде достатньо міцною та рівномірно забарвленою.

Обробка глини починається із замочування. Глину замішують з водою для утворення пластичного тіста. Замочують її в широкій посудині ( найкраще в пластмасовій мисці ) невеликими кусками. Співвідношення сухої глини та води таке: для жирної глини – 1 : 0,5, для пісної – 1 : 0,25. Щоб прискорити вбирання води, куски глини проштрикують у кількох місцях. Вже за кілька годин замочування глина готова для вимішування. Вимішують її руками на дерев’яній дошці, надаючи масі однорідності, При цьому з неї витискують зайве повітря.

Великий шматок глини ділять на маленьк кусочки, які вимішують, наче тісто. Після такої обробки, крім однорідності, підвищуються липкість та тягучість. що так потрібні для виготовлення тонких виробів, Якщо маса вийшла рідкувата, її витискують на гіпсовій дошці, яка вбирає зайву вологу.

Перед ліпленням потрібно добре вимішати глину, покласти її в поліетиленовий мішок та діставати при потребі, Поруч у мисочці повинні бути вода та інструменти для ліплення металічний або виструганий із твердого дерева ножик, дерев’яні стеки.

Існує ряд технік для створення керамічних виробів. Точіння форм на гончарному крузі – це означа виготовлення тіла геометрично правильної форми обертання за допомогою круга, що обертається. Спочатку гончарні круги були дуже простими і виготовлялися повністю з дерева, а під низ клали камінь із видовбаною та змащеною жиром ямкою.

Сучасні гончарн круги значно удосконалені: вони виготовлені на металічній основі з ніжним або електричним приводом. Такий круг складається з вертикального вала, на якому закріплена кругла плоска голівка. На голівці точать вироби. На звичайному круз працюють, сидячи збоку на лаві його станини.

Круг повинен обертатися зі швидкістю від 50 до 300-350 обертів на хвилину із потужністю, яка забезпечує виготовлення великих виробів. Робоча площа у всіх випадках повинна обертатися проти годинникової стрілки.

При виготовленн тонкостінних виробів, які важко знімати з робочого майданчика у сирому вигляді (можлива деформація), рекомендується застосовувати товстий гіпсовий диск, який закріплюється та знімається разом з виробом [ 32, 66 ].

Якщо робота виконувалась на гіпсовому диску, то щоб не дуже засмітити днище виробу гіпсом, рекомендується прокласти шматок пластичної маси. Після закінчення роботи струну протягують вже під цією підкладкою, а потім, коли виріб трохи підв’ялений, відривають від днища.

Головним нструментом гончара є гончарний круг та його руки. Застосовують також різн допоміжні пристрої: шаблони, товщиномір, струна для зрізання, губка, різак.

Товщиноміром уточнюють розміри виробу. Шаблони та лекала допомагають перевіряти і створювати кілька однакових виробів. Їх виготовляють із дерева, пластмаси, і вони можуть бути найрізноманітніших форм. Дротик-струна з двома руками призначений для зрізання з голівки круга, гончарний різак (звичайна дощечка з дерева твердо породи або пластмаси) – для обточування та вирівнювання при завершенні роботи, поролонова губка – для зволоження поверхні виробу при обточуванні, а також для загладжування та вибирання залишку вологи з дна посудини (в такому випадку закріплюють на дротику, щоб можна було дістатися на глибину).

Всі тонкощ роботи на гончарному крузі не описати, бо багато чого залежить від особистост кожного, тому розглянемо лише основні прийоми [ 35, 105 - 108 ].

Перший прийом – центрування глини на головці круга. Для цього глиняну кулю потрібно розмістити в центрі. Якщо ж вона поставлена правильно відносно центра, то при швидкому обертанні здаватиметься майже нерухомою. Час від часу, відриваючи руки від глини, потрібно зволожувати губкою. Поступово підсилюючи тиск долонями рук та пальцями, як закриваються, намагаються розташувати глиняну кулю в центрі круга та перетворити її в загладжений купол.

Другий прийом можна назвати витягуванням та здавлюванням утвореного купола. Його необхідно повторити 8-10 разів для того, щоб глиняний виріб став одноріднішим, а після випалювання міцнішим. Тому після центрування при здавлюванні глини обома руками і поступовому підніманн вверх купол перетворюється в конус. Перетворивши глиняну масу в правильний купол, зменшити швидкість обертання круга та кінцем пальця намітити на вершин купола центр.

Тепер сформуємо порожнину та днище виробу. Це буде третій прийом. Великим пальцем лівої руки робимо заглиблення в центрі. Круг при цьому весь час має обертатися. Після розширення заглиблення поступово ставимо в нього два великих пальці, а рештою пальців та долонями обох рук охоплюємо глину. Глина повинна оброблятися вологими руками. Після того як будуть утворені необхідний діаметр днища та невелика порожнина, губкою вибираємо у ній воду.

Четвертий прийом – витягування циліндра. Підтягніть стінку циліндра вверх лівою рукою зсередини та суглобом вказівного пальця зовні до потрібної висоти. Витягувати невеличкий циліндр можна лише однією рукою, витискаючи нижню частину порожнини між великим пальцем та рештою. Щоб витягнути циліндр до потрібної висоти, цю вправу треба повторити 2-3 рази, воду періодично слід вибирати сухою губкою.

Отже, п’ятий прийом – виготовлення із циліндра вази. Якщо тиснути на внутрішню частину стінки циліндра, то вона витягуватиметься з розширенням форми. При такому формуванні дуже важливо, щоб діяли обидві руки, які знаходяться всередині та зовні циліндра, точно одна навпроти другої, взаємно координуючи тиск, потрібний для утворення необхідної форми [ 35, 44 – 51].

Вже при витягуванні циліндра в його стінках можна виявити повітряні бульбашки, що наслідком поганого переминання глини. Їх можна усунути проколюванням дротиком та видавлюванням повітря. Якщо бульбашок багато, то глину потрібно перебити по-новому, Коли край циліндра вийшов нерівний, то бокову стінку проколюють дротиком до порожнини і, стінку в найнижчому місці, де починається нерівність.

Шостий прийом – вивертання краю стінки вази. Його можна віднести і до оздоблення вази деталями. Для цього верхній край виробу виточують тоненьким. Потім маніпулюючи пальцями, глину “виводять назовні та завертають.

Виготовлення ручки можна віднести до сьомого прийому. Потрібно взяти шматок глини, з яко точилася ваза, і змоченою правою рукою поступово витягнути та розгладити його до потрібної довжини. Витягнувши край ручки і підв’яливши, можна приклеїти цією ж рідкою глиною до стінки вази, легко притиснувши.

Восьмий прийом. Після виконання всіх додаткових вправ вазу зріжте з круга. Виготовлений інструмент – стальну стружку з двома ручками – прикладіть до низу днища і, притискаючи пальцями до диска, одночасно тягніть її до себе. Відразу ж на диск підлийте води і протягніть струну ще раз. Після цього вазу зсуньте або зніміть на підставку – рівну, змочену водою, дерев’яну або пластмасову дощечку. На цій же підставці її і підсушуйте.

Після підсушування глечика чи вази перед приклеюванням ручки іноді виконують незначне обточування.

Проводять його теж на гончарному крузі на невисокій швидкості. Невеликі вироби обточують у день їх виготовлення. Необхідна вологість у великих виробах підтримується зберіганням їх щільно закритими. Інструментом може бути невелика металічна стрічка завширшки 2-2,5 см і завдовжки 20-30 см, зігнута на кінці під прямим кутом. З такої ж стрічки можна виготовити і петлю, прикріпивши її до дерев’яно ручки.

Для обточування вазу встановлюють догори днищем на голову круга та центрують спочатку на дуже малій частоті обертання, використовуючи для орієнтації концентричні кола на диску.

Після центрування шматочками глини вазу міцно закріплюють на головці диска з чотирьох боків. Глину прикладають із двох протилежних боків одночасно.

При обертанн нструмент просувають від центра вази прямо до краю дошки, поки не вирівняється днище і не стане за товщиною однаковим зі стінкою. Рух має бути обов’язково від центра до краю, інакше виникає напруга у глині. Після вирівнювання днища нструмент прикладають знизу та спрямовують рух від днища до шийки.

Для розмноження однакових глиняних виробів, абсолютно ідентичних за величиною, але складніших за формою, застосовують техніку заливання у гіпсові форми.

Для виготовлення гіпсових форм та моделей використовують гіпс ( Ca SO4*2H2O ), який часто буває засмічений домішками. Гіпсову форму виготовляють із застосуванням гіпсової модел оригіналу виробу. Таку модель спочатку роблять із глини або з пластиліну, а потім переводять у гіпс. Модель має бути трохи більша, ніж готовий виріб, бо розміри керамічної маси після сушіння та випалювання зменшуються.

У процесі роботи використовуються такі інструменти: металічні лопатки, ніж, стамеска, шкребок, гумова чашка, цикля, ложка, ножівка, дерев’яний молоток, мастило, трикутник.

Гіпсові форми бувають одно - та багатокускові. Однокускові форми, тобто у вигляді одного монолітного куска можна виконати кількома способами [ 4, 65 - 68 ].

Перший спосіб.

Модель рельєфного панно розміром 20х20 см, виконана із сирої глини та розміщена на аркуші паперу. Для виготовлення форми перекладемо модель на шматок скла, який за розміром більший, ніж панно. Зробимо огорожу, відступивши від стінок на 2-3 см, заввишки теж на 2-3 см більшою, ніж найвища виступаюча точка на панно. Огорожею може бути стрічка картону, глини, пластиліну, Щоб вони не розсувалися при заливанн гіпсу, закріпимо її зовні та закриємо всі щілини, де заливаємо готовий гіпсовий розчин.

Другий спосіб.

Є модель цього ж самого панно, але з висушеної глини, В такому випадку для виготовлення форми заливати її рідким гіпсом не можна, адже у гіпсовому розчині є вода, яка розмочить глину, а та розшириться і зруйнує форму. Тому спочатку потрібно виконати ізоляцію глини від гіпсу, Найпростішою ізоляцією може бути розчинене у воді до стану рідкої сметани звичайне господарське мило. Цим розчином змащують модель перед заливанням гіпсом.

Багатокусков форми виготовляти складніше, ніж однокускові. Розглянемо це на приклад виготовлення форми з гончарного, вже випаленого глечика. Його ґрунтуємо та використовуємо як модель. Оскільки глечик не конусоподібний, доведеться ділити його по вертикалі точно на дві половини, а значить і форма буде двоконусовою. Виготовимо короб-огорожу з дощечок з розрахунком, щоб відстань із трьох боків моделі до короба була приблизно 3-4 см. Висота огорожі теж повинна бути на стільки ж сантиметрів більшою від найвищої точки моделі. Верх моделі, а у нас отвір, притискаємо до внутрішнього боку короба. Простір, утворений із трьох боків між моделлю та коробом, від поверхні столу до лінії розподілу, заповнимо глиною абр пластиліном. Вирівняємо глину та змастимо половину моделі, що залишилась. Приготувавши свіжий розчин гіпсу, заллємо зверху модель і згладимо поверхню врівень із коробом. Коли гіпс затвердіє, розберемо огорожу та звільнимо модель від глини. Ми одержали один кусок форми.

Для другого куска вставимо модель у вже виготовлений кусок форми тим же боком. Покладемо знову на стіл так, щоб вона була зверху, а гіпс знизу, Приготуємо свіжий розчин гіпсу та заллємо короб доверху. Коли гіпс затвердіє, знімаємо короб і в з’єднаному стані двох половинок зачистимо всю форму як одне ціле. Постукуючи, роз’єднаємо х, виймемо модель. Двокускова форма готова, її можна зв’язати за допомогою нарізаних кілець від старих гумових камер шин автомобіля.

Крім глечика, за допомогою двокускової форми можна виготовляти й інші керамічні вироби.

Різні побутов вироби можна виготовляти технікою лиття спеціально приготовленої рідкої глини у гіпсові форми. Така техніка називається шлікерним миттям.

Принцип роботи полягає в тому, що глиняним шлікером заповнюють підсушену гіпсову форму, Надлишок води, який є у шлікері, всмоктується в мікроскопічні пори гіпсу, і на стінках форми наростає шар сирого черепка [20, 18 – 24].

Розглянут техніки створення керамічних виробів, мають, безумовно, складний процес. Учн 1-4-х класів не можуть працювати в таких техніках, проте даний теоретичний матеріал доцільно використати в гуртковій роботі з відбором технік та способів творчої роботи із врахуванням віку дітей. Теоретичні відомості та практичні вміння, навички необхідні вчителю образотворчого мистецтва. Адже щоб створити навіть простий виріб і навчити цьому виду творчої роботи учнів, йому потрібно самому володіти основами конкретного ремесла, зокрема – художньої кераміки.

ІІ. 2 Методика проведення занять ліплення з глини

Виготовлення глиняних іграшок – це особлива галузь керамічної справи. Практика свідчить, що учні молодших класів люблять ліпити, м дуже цікавий процес створення в об’ємі власного задуму. Але саме головне, як свідчать численні педагогічні дослідження, до ліплення дітей заохочує те, що вони можуть зі шматка пластиліну чи глини неодноразово виліплювати фігурки, змінювати х, переробляти. Цей вид творчої роботи дає можливість відчути об’ємність, пластику навіть рухомість як матеріалу, так і створених фігурок, іграшок.. Створені дітьми об’ємні фігурки в дитячій уяві і в ігровій формі набувають живих рис. В руках дитини вони рухаються, “розмовляють”, сміються тощо.

Традиційно в початковій школі на уроках образотворчого мистецтва учні займаються ліпленням з пластиліну. Тека практика ведеться дуже багато років. Поряд із пластиліном під час використовують такий матеріал як пластика. Ззовні він нагадує пластилін і в роботі теж м’ягкий та еластичний. Проте для міцності і довговічності виробів він вимагає термічної обробки. Пластилін і пластика як матеріали ліплення зручні та доступні для молодших школярів. Глина, як матеріал для ліплення в шкільних умова використовується дуже рідко. Це пояснюється тим, що учні на початках не вміють акуратно працювати з цим матеріалом. Та і для вчителя це начебто зайвий клопіт, певні труднощі. Не кожен вчитель початкових класів волод практичними вміннями в області кераміки. Така справа більше доступна фахівцям образотворчого та декоративного мистецтва. Але не зважаючи на це, все ж доцільно практикувати на уроках образотворчого мистецтва займатися ліпленням саме з глини. Це природній матеріал, це – жменька землі, глини, з яку використовували наші предки з давніх-давен. І тому потрібно залучати дітей навчатися основам ліплення саме за допомогою глини, прилучати їх до народного мистецтва.

Керамічна іграшка, як уже зазначалося у роботі, цікава дітям тим, що вона піддатлива для творчості, фантазії. Навчати учнів основам ліплення, розвивати у них відчуття об’єму, простору, пластики (все те, що вимагають сучасні шкільні програми з образотворчого мистецтва) ефективніше і доцільніше на традиціях народного мистецтва. Учням значно цікавіше виліплювати типажів народної творчості, аніж ліпити просто овочі, фрукти, листочки тощо.

Розглянемо послідовність роботи з глиною на уроках образотворчого мистецтва.

Глину, як готовий робочий матеріал, вчитель повинен підготувати заздалегіть і на початку заняття дати кожній дитині потрібну кількість готової глиняної маси. Вчитель пояснює і обов’язково показує, як потрібно працювати з цим матеріалом, виліплює фігурки, коментуючи сво дії. На основі почутого і побаченого учні приступають до самостійної роботи. В процес ліплення вчитель повинен підсказувати дітям, вказувати на недоліки і помилки, допомагати створити виразні образи.

Уроки ліплення не обмежуються однією годиною. Повинен бути так званий цикл уроків, тематичний блок, коли протягом двох-трьох уроків учні працюють в техніці ліплення. Такі тематичн блоки доцільно проводити два – три рази на рік, найбільш доцільно у 3 і 4 класах. Завдання повинні поступово ускладнюватися. На перших уроках ліплення вчитель приділя більшу увагу теорії і демонструє прийоми ліплення. Подальші уроки – це в основному практична творча робота дітей.

Техніка і технологія кераміки включає не лише ліплення. Це основна частина роботи, але не менш важлива сушіння та випалювання виліплених фігурок. Цю частину роботи вчитель проводить самостійно, учні можуть лишень спостерігати процес випалювання.

Розглянемо декілька простих прикладів роботи з глиною на уроках.

Ліплення котика, собачки.

Учням потрібно передати характерні ознаки тварини, рухи. Проте, фігурка повинна носити узагальнений, дещо стилізований характер.

Наприклад, у котика тулуб видовженої циліндрично форми з пластичними передніми і задніми кінцівками, голова — кругла з короткими гострими вушками. Ліпити котика найпростіше з окремих частин. Спочатку треба виліпити тулуб з ніжками і голівку, врахувавши їх пропорції та форму. Потім приєднують інші частини (вушка, хвостик).

Розглянемо, наприклад, форму іграшкової лисиці. У неї маленька голівка, загострена до носа, видовженої форми тулуб, довгий хвіст, короткі тонкі лапи. Ліпити лисицю краще з одного видовженого шматка, якому надають характерної форми довгастого тулуба з невеликою голівкою і довгим хвостом. Лапи ліплять окремо, дотримуючись пропорцій натури.

Послідовність ліплення фігурки баранчика.

Поділи пластилін (глину) на дві непропорційні частини, (мал.1). З першої частини зроби тулуб. Для цього розкачай пластилін (глину) прямими рухами рук і утвори товстий валик. Кінці валика зігни дугою та стекою зроби розрізи. Пальцями рук утвори передн та задні ноги (мал.2).

Від загально форми відтягни пластилін (глину) для шиїта голови, потім відтягни мордочку, а на ній — маленький носик.

З іншого кінця форми відтягни пластилін (глину) і пальцями утвори хвіст (мал.З).

З другої частини пластиліну (глини) зліпи ріжки і з'єднай з головою.

Стекою виділи очі, ніс. Зарівняй нерівності та надай фігурі характерні ознаки. Порівняй її із зразком (мал.4). Готову фігуру можна розфарбувати. Таким чином можна виліпити коника.

ІI.3 Процес створення керамічно грашки на уроках образотворчого мистецтва

Для занять ліплення вчителю необхідно розробити тематику завдань, визначити, обрати способи створення глиняних фігурок і в цілому розробити процес виготовлення керамічної іграшки, який буде посильний для дитячої роботи та реальний зі сторони матеріальної бази та умов творчої праці. Як уже зазначалось, вчителю потрібно самому підготувати глину для занять. Це досить трудомісткий обсяг роботи, вимагає значних затрат часу. Тому вчителю необхідно заздалегідь підготувати глину (робочу масу) і принести її на урок ліплення, розділивши на порції, частини для кожного учня. На уроці учні працюють тільки над ліпленням своїх фігурок.

Одна із самих традиційних та популярних керамічних іграшок – це свистунці у вигляді фігурок коня, півника, зозульки, козлика, барана. Із декоративних настільних іграшок виділяються яскравістю та м’яким гумором зображення жіночих фігурок, всіляких годувальниць, “водоносок” тощо. Народні керамічні іграшки дивують своєю простотою та виразністю форми, яка передає саме яскраве, саме значне. Із дитячої іграшки вона поступово перетворилась в настільну декоративну скульптуру, яка використовується для прикраси інтер’єру. Заслуженою славою користуються іграшки, зроблені в Яворові Львівської області, Косові, Космач Івано-Франківської області, а також Васильківська та Онішнянська кераміка.

Щоб доторкнутись до чудового світу народно керамічної іграшки, треба взяти в руки добре перемнуту глину та приступити до ліплення іграшки.

Розглянемо процес виготовлення простої іграшки - “Лялечка”. Таке завдання посильне для учнів молодших класів. Маючи елементарні навички роботи з пластиліном (підготовка дитячого садочку), учні сміливо можуть братися за це завдання.

Із шматка глини величиною з куряче яйце скачайте в руках кульку. Втисніть у неї вказівний палець на глибину приблизно двох фаланг. Перетисніть лівою рукою кульку в середині, розділивши її на дві частини. Нижня частина повинна бути більшою ніж верхня. Із верхньої частини ліплять тулуб, голову та руки, із нижньо спідничку у вигляді дзвоника. Глибина спідниці-дзвоника повинна співпадати з довжиною вказівного пальця. Щоб зробити форму дзвоника, глину поступово обминаємо навкруги вказівного пальця. Коли товщина стінок буде приблизно 5-6 мм, переходимо до ліплення тулуба, голови та рук. Глину, яка знаходиться зверху, розділяємо на дв частини так, щоб верхня була менша, ніж нижня. Із нижньої виліплюємо тулуб та руки, а із верхньої – голову.

Підрівнявши ножем знизу спідничку, фігурку закріпляємо на дощечку, яку можна тримати на колінах або поставити на стіл. Намічаємо талію та руки, а із верхньої частини ліпимо голову разом з головним убором. Потім ліпимо із запасу глиняної маси, залишено в середній частині фігурки, руки. Деякі деталі глиняної фігурки виконуються окремо, наприклад, фартух. Його вирізують із тонкої пластинки розкачаної глини. Змочити фартух водою, притиснути його треба як можна щільніше до спіднички.

Для ліплення немовляти” на руках у “Лялечки” використовують малі деталі. Вони скоро сохнуть, тому їх треба ставити на мокру ганчірку. Перед тим, як з’єднати виліплен деталі одна з одною, їх треба змочити водою. Для ліплення “немовляти розкачуємо невеликий валик глини. Із однієї його частини виліплюємо голівку, із другої – ноги. Залишається тільки виготовити із тонкої пластмаси плаття та приклеїти до фігурки “немовляти”. На заключному етапі вкладаємо немовля в руки “лялечки-няньки”.

Готову іграшку слід де-не-де підправити стеками та розгладити вологою ганчіркою, Після цього можна ставити сушити.

Декоративна грашка “Водоноска” ліпиться в тій же послідовності, що і “Лялечка”. Тільки у неї в руках не дитя, а коромисло з відрами.

Ліплення Жар-птиці”. На відміну від фігурок людей жар-птицю повністю ліплять із цілого куска глини. Для цього слід добре розімнути в руках глиняний шматок та надати йому яйцеподібну форму. Потім закріпивши на дощечці, розділити зверху глиняний шматок на дві частини. Із однієї частини ліпимо голову, тулуб та ноги, а із другої – хвіст та крила. Закінчують ліпку тим, що тоненькі краї хвоста та крил вигинають хвилеподібно пальцями.

Іграшки-свистунці. Кінець дерев’яної палички завдовжки 7-10 см та товщиною 0,5-1 см обліплюють глиною та добре обтискають. Виліплюють свистунець у вигляді птаха, барана або коника. Знімають із палички та закривають отвір, затиснувши пальцями глину. Після цього знову заструганою на конус паличкою, але тонкою, роблять новий отвір з торця перпендикулярно знизу або зверху. Він повинен з’єднуватися з утвореною камерою. Всі отвори пробивають дуже акуратно. Випробовують, чи свистить виріб. З першого разу не завжди це вдається, але регулюючи отвори, ви можете досягнути успіху. Велика камера дасть низький звук, менша – високий. Потім виріб декорують.

Ще можна зробити так. Розпластати глину, завернути її з усіх боків та добре зліпити. Утвориться невелика камера.

Потім зверху доліпити решту деталей (крила, гребінь, ноги, хвіст тощо) та тоненькою паличкою проколоти отвори та нанести декор. Таким способом можна ліпити півників, курочок, зозульок, коників, баранців тощо.

Про глечик із глиняних спіралей або кілець було відомо вже стародавнім гончарам. Спосіб спіралей або кілець пернедував виробництву на гончарному крузі. Він не потребу особливого обладнання, але не дає ні особливої свободи творчості, ні велико різноманітності при створенні форм. Цього можна досягнути лише при використанн гончарного круга. Проте ліплення із кілець, спіралей посильне для учнів молодших класів. В такий спосіб можна легко створювати невеличкі фігурки порожнисті у середині.

Розглянемо послідовність виготовлення невеличкого горщечка. Як і в усіх інших випадках, перед початком роботи глину добре переминають, щоб вона була однорідною та щільною. На дощечку кладуть папір або шматок тканини. Залежно від висоти глечика підбирають товщину шару, яка є також товщиною днища та стінок глечика. Вирізають із картону потрібного діаметру днище і прикладають на глину. Стеком обрізають глину та переносять на заготовлену дощечку. Після цього виготовляють кілька глиняних ковбасок такої довжини, яка тільки можлива без розриву. Кладуть перший джгут на дно, закручуючи його по спіралі. При цьому через кожний сантиметр глину легко та з однаковою силою придавлюють, намагаючись витіснити повітря. Коли перша спіраль повністю скручена, її кінець косо зрізають і до нього притискають початок нової спіралі. Це продовжують доти, поки стінка не збільшиться до 10-12 см. Обов’язково спостерігають, щоб виріб нарощувався геометрично правильно. Для цього під час роботи оглядають його з усіх боків. Оскільки він стоїть на окремій підставці, то його можна повертати разом з нею. Коли необхідні висота та контур форми досягнуті, шийку (верхню частину або завершення) попередньо підрізають, прикривають поліетиленовим мішечком та залишають для сушіння до підв’яленого стану. Поставивши глечик догори днищем, вибирають глину на глибину 0,5 см для утворення ніжки [ 25,.43 – 51 ] .

Іншим способом, за допомогою глиняних ковбасок, також можна нарощувати стінки. Після одного повного укладання джгут обрізають та з’єднують його кінці між собою. Таким же чином укладають наступний круг. При цьому створюється велика кількість з’єднаних кругів. Щоб не послабити виріб, з’єднання розміщують не на одній вертикальній лінії, а зміщено. Кільця можуть бути загладжені як і з внутрішнього боку, так і ззовні, або залишені як своєрідний декор, характерний для даного методу.

При розширенн форми потрібно поступово збільшувати довжину ковбасок, і навпаки, при звуженн зменшувати. В міру розширення глечика напівфабрикат підв’ялюють все довше та довше, оскільки вага його стінок збільшуватиметься.

Виліплений та підсушений глечик декорують. Щоб він мав гладеньку поверхню, його загладжують вологою поролоновою губкою або шкуркою.

Для зручності в роботі можна виготовити круглий поворотний столик, який ще називають турнеткою. На ній виготовляють різні предмети, повільно повертають разом з виробом та перевіряють правильність його форми. Для зачищення днища та виточування ніжки перевертають і добре закріплюють виріб у центрі турнетки за допомогою вологих шматочків глини, притиснувши їх до шийки глечика та диска [ 33, 60 ].

Ще один цікавий спосіб виготовлення малих керамічних форм - формування за допомогою моделі.

Глину розкачують до товщини 5-7 мм, накривають нею просту, вирізану із затверділого гіпсу або деревини модель (наприклад, медальку), покриту шматочком тонкої тканини. Не продавлюючи дуже глини, притискають її всю якомога щільніше, починаючи від центра і до країв, щоб витиснути повітря. Залишок глини підрізають, на цій же моделі сирець підв’ялюють.

Після підсихання (а не висихання) виріб знімають із моделі, зачищають і легко загладжують вологою губкою. Можна ще до основної форми доліпити невеличку деталь.

Розглянемо технологію виготовлення намиста із кульок, циліндрів, еліпсів, кубиків або пластинок. Для цього розкатують глиняну ковбаску будь-якого діаметру та стеком нарізують майбутні намистинки. Якщо намисто складатиметься із однакових кульок, то нарізи повинні бути однаковими за довжиною. А коли потрібні різного діаметру кульки, то відповідно розкатують більшого та меншого діаметру глиняні ковбаски. У долонях обкатують нарізан шматочки в кульки. На їх поверхню наносять дротиком по колу невеличкі проколи, або стеком канавки тощо. Аналогічно чинять із пластинками або циліндриками. При цьому можна проявляти фантазію та винахідливість. В кульках, циліндриках та пластинках тонким дротиком роблять отвори. Із глини можна виготовити різноманітні ґудзики. Для цього на тканині (мішковині) розкладають глину та накривають її зверху теж тканиною. Розкатують качалкою і знімють шар із тканини. З нього і вирізають ґудзики [16, 19 – 21].

Дитяча керамічна іграшка – дивовижний світ пластики, форми, гармонії. Ознайомлення та вивчення цього виду кераміки у шкільній практиц розкриває широкі можливості для творчого розвитку школярів.

Висновки

Проведений науково-методичний аналіз педагогічної, методичної та мистецтвознавчої літератури показав глибоке зацікавлення дослідників у пошуках педагогічної направленост декоративно-ужиткового мистецтва України. Будучи невичерпним джерелом культури українського народу і духовним оберегом, воно допомагає виховувати та формувати юну особистість, як повноцінну, естетично збагачену людину сучасності.

В ході виконання дипломної роботи нами зроблений ретроспективний огляд історії розвитку народної кераміки, її регіональних особливостей, функціонального значення, змісту і форми, декору і кольору. В дослідженні детально описано та проілюстровано техніки ліплення малої пластики, зображено інструменти та приспосіблення.

На основі теоретичного дослідження та вивчення взірців керамічних виробів, а саме народної іграшки, розроблено методику проведення занять ліплення в молодших класах.

В роботі описано процес, послідовність виготовлення керамічних іграшок в умовах шкільного кабінету образотворчого мистецтва. Додатки включають ілюстративний матеріал, ескізи іграшок та фотографії готових виробів, які учні можуть виготовляти за допомогою невибагливих інструментів та доступно сировини.

Отже, проведене науково-теоретичне дослідження даної теми, опрацювання практичних можливостей використання художньої народної кераміки в навчальному процесі виявили широке поле плідної навчально-виховної та творчо роботи з учнями на уроках образотворчого мистецтва. Ознайомлення учнів з народною керамічною іграшкою та розвиток вмінь створювати керамічні вироби розширює діапазон пізнання, розвиває творчу активність, спонукає до подальшої образотворчо діяльності.

Література

1. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є, Декоративно-прикладне мистецтво.- Львів, Світ, 1992. – 272 ст.

2. Азаренко А.І. За порадою до мистецтва. К., Рад. школа, 1990, №6,

С.37-38.

3. Боголюбов Н.С. Скульптура на заняттях в школьном кружке. –

М.,1986, 126 ст.

4. Від ремесла до творчості. Збірник за редакцією Ю.Г. Легенського.- К,, "Техніка", 1990.

5. Вільчинський М.В. Шляхи підвищення ефективності уроків

образотворчого мистецтва. - К., Поч. школа, 1980, №12, С.21-23.

6. Вільчинський В.М. Образотворче мистецтво. Підручник для 1 – 2

класів. К., 1990, 128 ст.

7. Велігоцька Н. Окраса інтер'єру. Розвиток української

кераміки.- К., Мистецтво,- 1986 - №4. С.22-24.

8. Воронов Н.В. Искусство, рожденное огнем. – М., 1970. – 64 ст.

Гассанова Н. Кераміка в сучасній архітектурі // Образотворче мистецтво, 1994,-№1,0.24-26.

9. Гура Л.П., Жоголь Л.Г. Прикрась свій дім.- К.,Техніка", 1990.

10. Гургула І.В. Нариси з історії українського образотворчого мистецтва.- Львів, "Каменяр", 1985.

11. Гошко Ю. Державний музей етнографії та художнього промислу у Львові (до 100-річчя з дня заснування) // НТЕ,- 1974,- №3,- С.68-71.

12. Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстернях. Методичн рекомендації.-К., РНМК, 1990.

13. Демчик М. Планування нетрадиційних занять / образотворча діяльність. //Палітра педагога, 2000, № 4.

14. Держав ний музей етнографії та художнього промислу АН

УРСР.-К.; 1989. - 60.

15. Данченко Л. Невмируще джерело .-К.,Мистецтво, 1975.

16. Данченко Л. Новаторство і традиції II ОМ.- 1973,- №2,- С.27-29.

17. Жоголь Л.Є. Декоративное искусство в интерьере.- К.,

"Будівельник", 1985.

18. Жаркова І. Календарне планування /1-4 класи/, - Тернопіль, 2001.

19. Захарова В.М. Методические указания к курсу “Изобразительное

искусство и методика руководства изобразитенльной

деятельностью детей”. – М., 1998. – 68 ст.

20. Задаєш Я. Образотворче народне мистецтво і навчальний процес. -

НТЕ.- 1987.-№1-С.54-60.

21. Експериментальна інтегрована програма “Мистецтво”. 1 – 4 класи.

\Укладач С. Коновець. – К., 1999.

22. Кайші Ю. Розвиток художніх здібностей дітей молодшого

шкільного віку.. – К.,1981. – 43 ст.

23. Каменский А.Д. О смисле художественной традиции. - М., 1986.

24. Кардашов В.М. Шляхи активізації творчої діяльності на уроках образотворчого мистецтва, - Поч.школа, 1987, №6.- С.23-27.

25. Колос С.М., Хургін М.В. Декоративна кераміка. - К., Мистецтво, 1989..

26. Коновець С. Образотворче мистецтво як засіб активізації дитячої творчості. // Мистецтво та освіта. , 2001, №3, ст.. 34.

27. Кузин В.с. Методика преподавания изобразительного искусства в 1 – 3 классах. М.,1987. – 180 ст.

28. Культура і побут населення України: Навчальний посібник для

вузів. К., 1991. – 230 ст.

29. Макаренко О.Ю. Казковий світ іграшки. – К., 1984, - 56 ст.

30. Микитчук В.И., Лепа В.Е. Руками сельского умельца. – К., 1989., -

173 ст.

31. Миклашевский А.И. Технология художественной кераміки:

Практическое руководство в учених мастерских. – М. – Л., 1981. –

85 ст.

32. Мусієнко П.Н. Кераміка в архітектурі і будівництві. – К., 1983. –

67 ст.

33. Найден О.С. Українська народна іграшка. – К., 1999, - 256 ст.

34. Новек Л.С. Естетичне виховання в сучасній школі України.

Поч.школа, 1991, №5.- С. 10.

35. Основи художественного ремесла: Практическое пособие для

руководителей школьних кружков / Под ред. В.А. Барадулина. – М.,

1979, - 320 ст.

36. Ростовцев Н.Н. Методика преподавания изобразительного

искусства в школе. – М., 1984. – 286 ст.

37. Степанова Н.Н. Цвет в интерьере - К., "Вища школа", 1988, - 124 ст

38. Творчість молодих: Альбом. //Автор-упорядник Л.Г. Коновалова., -

К., 1983, 93 ст.

39. Ткач С.К., Мельник В.М. Образотворче мистецтво. 4 (3) клас:

Альбом-посібник., Тернопіль, 2000, 64 ст.

40. Художники Прикарпаття: Альбом. /Автор тексту та упорядник

Р.В. Дреботюк. – К., 1989, 240 ст.

41. Федотов Г. Глина и керамика. – М., 2002. – 158 ст.

42. Чесноков Л.А. В мире увлечений. – К., 1986. - 96 ст.

43. Черток М.Ю. Повесть о глине. – М., 1990. – 54 ст.

44. Шорохов Е.В. Композиция. М., 1986,-С.288.

Страницы: 1, 2