Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи ту місію (реалізують програму або мету) і діють на засаді певних правил і процедур. Проте мета й характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності називають підприємствами.

Підприємство ¾ це організаційно виокремлена та економічно самостійна основа (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платн послуги).

Найбільш важливим елементом продуктивних сил головним розвитком економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якост трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

Інтегральним показником якості робочої сили продуктивність праці. Під продуктивністю праці слід розуміти витрати праці на виробництво одиниці продукції.

Вимірювання продуктивност праці здійснюється шляхом порівняння результатів прац у вигляді обсягів виробленої продукції (робіт, послуг) із витратами праці (середньооблікова чисельність робітників).

Резерви росту продуктивност та ефективності праці на підприємствах можуть розрізнятися за двома ознаками — за характером факторів, як використовуються: екстенсивні та інтенсивні; за напрямками сприяння: за групами ресурсів, які використовують.

1. Персонал підприємства.

На будь-якому підприємстві ключовим є людський фактор ¾ люди, яки на ньому працюють. Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства використовують терміни: кадри, персонал, трудовий колектив.

Під кадрами розуміють основний (штатний) склад працівників підприємств, установ та організацій у різних галузях народного господарства.

Трудові фактори характеризуються кількісно і якісно.

Кількісною характеристикою трудових факторів є ступінь забезпеченості виробництва працівниками тієї чи іншої категорії. Цю характеристику визначають такі показники:

Ø загальна кількість населення;

Ø співвідношення працюючих і непрацюючих;

Ø тривалість робочого часу;

Ø наявність на ринку праці працівників необхідної категорії.

Якісними характеристиками є:

Ø професія;

Ø спеціальність;

Ø кваліфікація;

Ø досвід;

Ø рівень освіти і виховання.

Професія характеризує певний вид роботи в одній із галузей виробництва, що вимагає відповідного комплексу спеціальних знань практичних навичок, необхідних для її виконання. У самій професії розрізняють спеціальності, що вимагають додаткових знань і навичок для виконання роботи на певній ділянці даної галузі виробництва. Наприклад, професія слюсаря поділяється на спеціальності “слюсар-складальник”, “слюсар-інструментальник т.ін.

Кваліфікація ¾ це сукупність знань та умінь виконувати роботи відповідного рівня складност на окремих ділянках виробництва. Обов’язковим і найбільш суттєвим елементом кваліфікації є загальноосвітня і загально технічна підготовка працівника нарівні з одержанням виробничих навичок з певної спеціальності. Чим вище технологічний рівень виробництва, складніше система машин і технологічних процесів, тим більш значні вимоги до кваліфікації робітника. Він має не володіти певними прийомами виконання виробничої операції, але й знати конструкцію машини, властивості використаних сировини і матеріалів, розуміти теоретичні основи виробництва ¾ технологію, економіку і організацію виробництва галузі, у якій він працює. У діяльності робітника високої кваліфікації зростає частка розумової праці, його функції наближаються до функцій інженерно-технічних працівників.

Персонал підприємства ¾ це провідний мобілізуючий фактор виробництва. Його творчий талант і практична робітнича майстерність особливо виразно проявляється в умовах ринкових відносин, де постійно присутня підприємницька конкуренція. Так, інженерна діяльність працівників підприємства має вирішальне значення у виявленні і оцінці попиту, створенні високоякісної продукції, вибор прогресивних технологій, раціональній організації виробництва в цілому, тобто в ефективному поєднанні всіх складових факторів виробництва. В той же час кожне таке мистецьке рішення може залишитися лише побажанням на папері, якщо не буде фахово завершене робітниками у вигляді матеріалізованої продукції.

Саме така, цілеспрямована, гармонійна діяльність колективу забезпечує економічний поступ підприємства. Згідно з діючим в Україн з 1995 року Класифікатором професій весь персонал працюючих у нашій країн поділяється на дев’ять груп (розділів професій):

1. Законодавці, вищ державні службовці, керівники.

Крім представників, що визначають державну регіональну політику, даний розділ професій містить керівників об’єднань, підприємств, установ, організацій і їхніх підрозділів (керівники функціональних підрозділів, цехів, дільниць).

2. Професіонали.

Цей розділ містить професії, що передбачають високий рівень знань у сфері фізичних, матеріальних, технічних, біологічних, агрономічних, медичних і гуманітарних наук. До них належать наукові співробітники, нженери, конструктори, технологи, архітектори тощо, а також професіонали високого рівня (як правило, ті, що мають наукові ступені і звання або значний досвід роботи).

Згідно з Постановою КМ України професіонали відповідно до їх кваліфікації поділяються на 4 категорії: вищу, першу, другу і професіонал даної галузі знань (наприклад, фізик, астроном, архітектор, конструктор, економіст тощо). Однак у деяких галузях можуть використовуватися й інші види кваліфікаційних категорій. Зокрема, у науковій сфері використовується такий розподіл: головний науковий співробітник, провідний науковий співробітник, старший науковий співробітник і молодший науковий співробітник.

3. Фахівці.

Даний розподіл враховує професії, що передбачають знання в одній чи декількох сферах природничих, технічних чи гуманітарних наук. Професійні знання полягають у використанні методів відповідних наук. Профес даної категорії відповідають рівню молодшого фахівця, бакалавра, фахівця. Фахівці поділяють на такі кваліфікаційні категорії: першу, другу, третю, без категорії.

4. Технічні службовці.

Даний розподіл містить професії, що передбачають знання, необхідні для підготовки, збереження та відтворення інформації, а також виконання розрахунків. Ці професії вимагають повної рівня загальної і/або професійної середньої освіти чи середньої освіти і професійної підготовки на виробництві. Технічні службовців можуть одержувати такі категорії: першу, другу, третю, без категорії.

5. Робочі сфери торгівлі і побутових послуг.

Професійні знання охоплюють забезпечення послуг, пов’язаних із перевезеннями, харчуванням, побутовим обслуговуванням, торгівлею, охороною, ін. Значна частина професій вимагає загальної середньої і/або професійної освіти або середньої освіти і професійної підготовки на виробництві.

6. Кваліфікован робітники сільського і лісового господарств, риборозведення і рибальства.

Професії даного розподілу вимагають знань і навичок виконання функцій у

відповідних секторах економіки. Необхідний рівень освіти ¾ повна середня освіта і/або професійна освіта або середня освіта і професійна підготовка на виробництві.

7. Кваліфікован робітники з інструментом.

Цей розподіл містить професії, що передбачають знання, необхідні для вибору способів використання матеріалів та інструментів, визначення стадій виробничого процесу, характеристик і призначення готово продукції.

Необхідний освітній рівень ¾ середня і/або професійна освіта і професійна підготовка на виробництві (у деяких випадках ¾ кваліфікація молодшого спеціаліста). Робітники за тарифними розрядами поділяються на такі кваліфікаційні групи (при 6-розрядній сітці): висококваліфіковані робітники ¾ 5-й і 6-й розряди, кваліфіковані ¾ 3-й 4-й розряди, низько кваліфіковані ¾ 1-й і 2-йрозряди, некваліфіковані робітники, що не мають розрядів.

8. Оператори складальники устаткування і машин.

Розділ містить професії, що передбачають знання, необхідні для експлуатації і нагляду за роботою устаткування і машин, у тому числі високоавтоматизованого, а також для їх складання. Необхідний освітній рівень ¾ середня освіта плюс професійна освіта чи професійна підготовка на підприємстві (у деяких випадках – кваліфікація молодшого фахівця). Кваліфікаційна диференціація в даному випадку аналогічна попередній групі.

9. Найпростіш професії.

Даний розділ містить професії, що вимагають знання для виконання завдань із використанням простих інструментів, у деяких випадках з значними фізичними зусиллями. Зазначені завдання пов’язані з продажем товарів на вулиці, збереженням та охороною майна, прибиранням, очищенням, пранням, виконанням низькокваліфікованих робіт у різних галузях економіки. Необхідний рівень освіти ¾ незакінчена середня освіта і мінімальна професійна підготовка на виробництві або інструктаж.

Отже персонал підприємства можна поділити на дв основі частини за участю у процесі виробництва: робочі та службовці.

Робочі, або виробничий персонал, здійснюють трудову діяльність у матеріальному виробництві з переважною долею фізичної праці. Вони забезпечують випуск продукції, її обмін, збут і сервісне обслуговування. Виробничий персонал можна розділити на дві складуючи частини:

ü Основний персонал ¾ робочі, переважно зайняті випуском продукції;

ü Допоміжний персонал ¾ робочі, переважно зайняті в заготівельних обслуговуючих цехах підприємства.

Результатом праці виробничого персоналу є продукція у речовій формі (будівлі, автомобілі, телевізори, меблі, продукти харчування, одяг та ін.).

Службовці, або керівний персонал, здійснюють свою трудову діяльність в процес керування виробництвом із переважною долею розумової праці. Вони зайнят переробкою інформації з використанням технічних засобів керування. Основним результатом їх трудової діяльності є вивчення проблем керування, створення нової інформації, зміна її складу та форми, підготовка управлінських рішень, а після вибору керівником найбільш ефективного варіанта ¾ реалізація та контроль виконання рішень. Керівний персонал поділяється на дві основні групи: керівники та спеціалісти.

Спеціалістів підприємства можна розподілити на три основні групи залежно від результатів їх праці:

- функціональні спеціалісти керування, результатом діяльності яких є управлінська інформація (референти, економісти, бухгалтера, фінансисти, маркетологи та ін.);

- спеціалісти — інженери, результатом діяльност яких є
конструкторсько-технологічна або проектна інформація в галузі техніки та технології виробництва (технологи, інженери, конструктори, будівельники, проектувальники та ін.);

- службовці — технічні спеціалісти (машиністи, оператори, кур’єри, ліфтери, комірники, офіціанти та ін.), які виконують допоміжні роботи в керівницькому процесі.

2. Ефективність праці та резерви її росту.

Ефективність праці та резерви росту. Успіх будь-якої трудової діяльності характеризується ефективністю. Під ефективністю праці треба розуміти соціально-економічну категорію, яка визначає ступінь досягнення тої чи іншо цілі, співвіднесеної зі ступенем раціональності витрачання використаних при цьому ресурсів. Таке визначення відображає поняття ефективності з якісного боку як співвідношення між результативністю праці та економічністю виробничих витрат. З кількісного боку поняття ефективност визначається як частка від ділення отриманого ефекту (результату) на понесені при цьому витрати.

Процес постійно цілеспрямованої праці з підвищення ефективності праці можна назвати ефективізацією праці. Поняття "ефективізація" продиктовано необхідністю вживання динамічного еквівалента поняттю "ефективність" у тій же ж мірі, як співвідносяться поняття "інтенсивність" та "інтенсифікація", "активність" і "активізація".

Стратегія ефективізації припускає визначення основних напрямків підвищення ефективності праці на основі комплексного використання та розвитку всіх факторів і ресурсів за для швидшого подолання кризового стану економіки.

Тактика ефективізації полягає в розробці та здійсненні поточних заходів з виявлення та використання резервів підвищення ефективності праці на основі усунення невиробничих витрат.

Ефективізація праці як на стратегічному, так і на тактичному рівні має своїм результатом прирощення ефективності праці. Багатоаспектність ефективності як соціально-економічної категор потребує роздивляння ряду понять, які виражають її сутність.

Якщо ефективність характеризує співвідношення результатів і витрат із кількісної сторони, то їх якісна сторона характеризується поняттям "якість праці". Якість праці, як характеристика ефективності, розглядається з точки зору двох критеріїв: результативност витрат і економічності витрат.

Під результативністю витрат розуміється ступень досягнення заданої цілі: в даному випадку забезпечення конкурентоспроможності продукції високо якості, виконуваних робіт, послуг за всією сукупністю споживацьких властивостей (понад тих вимог, які враховані в оцінц продуктивності праці).

Економічність витрат визначається інтенсивністю праці та продуктивністю використання речових ресурсів. Інтенсивність праці — це ступень її напруженості в процес виробництва, яка вимірюється витратами фізичної та нервово енергії людини в одиницю часу. Інтенсивність праці залежить від застосованої технології, використання можливостей виробництва, які маються, відношенням людини до праці. В той же час, прямо впливає на продуктивне використання природних, матеріальних та технічних ресурсів.

З точки зору результативності праці та економічності витрат стабільність праці означає ступень стійкості, непорушності, постійності організаційних і економічних умов, які забезпечують ефективну роботу персоналу підприємства, використання його трудового потенціалу, запобігання схованого безробіття.

3. Продуктивність праці:

3.1 Поняття продуктивності праці.

Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої, уречевлено майбутньої) праці. Конкретно воно полягає в тім, що частка живої прац зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна величина трудомісткості товарів зменшується.

Підвищення продуктивност праці завжди має вирішальне значення для розвитку економіки країни. Ріст продуктивності праці завжди виявляється у наступних формах:

- скорочення витрат праці на одиницю вироблено споживацької вартості, що виражається в економії матеріальних трудових ресурсів;

- ріст маси споживацьких вартостей, що виробляються в одиницю часу, що відображається не у витратах, а в результатах праці;

- зміна співвідношення між живою та упредметненою працею зі зменшенням витрат сукупної праці;

- збільшення маси та норми прибавочного продукту.

Вимір продуктивності праці стосується трьох взаємопов’язаних питань:

- економічного змісту продуктивності праці;

- визначення показників, які могли би служити кількісною мірою виміру рівню продуктивності праці;

- принципів порівняння показників продуктивност праці в часі та просторі.

Вимоги, як висуваються обліку продуктивності праці:

а) одиниця виміру не повинна перекручувати показники продуктивності праці і при цьому повинна відповідати задачам обліку;

б) змістовність обліку і відповідність облікового обсягу виробництва фізичному обсягу робіт;

в) єдність методів виміру продуктивності праці;

г) показник продуктивності праці повинен бути наскрізним, зведеним, порівняним і мати високий ступень узагальнення, гнучкості, універсальності застосування;

д) забезпечення можливості отримання даних не тільки для виміру, але й для
планування, а також аналізу факторів, за рахунок впливу яких продуктивність
праці змінюється або повинна змінюватися в порівнянні з базисним (плановим)
періодом.

В залежності від прямого або зворотного відношення цих величин існують два показники продуктивності праці.

Виробіток — кількість продукції, виробленої в одиницю робочого часу або прихожої на одного середньооблікового робітника або робочого на місяць, квартал, рік. Чим вищою є величина цього показника, тим вищою є продуктивність праці, тому він називається прямим показником продуктивності праці.

Рівень та динаміку продуктивності праці можна висловити і за допомогою зворотно величини — трудомісткості. Тобто — витрати робочого часу на одиницю продукції.

Таким чином, виробіток виражає ріст продуктивност праці через збільшення обсягу продукції в одиницю часу; трудомісткість характеризує економію праці, затраченої на випуск одиниці продукції.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниц продукції (виконання роботи чи послуги).

Різноманітність підходів до визначення рівня продуктивності праці залежить від специфіки діяльності тих чи тих підприємств або їхніх підрозділів, від мети розрахунків та базується на методичних особливостях, перелік яких подано на рис.1.

Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції (послуг) та використовувати для розрахунків потрібної кількост робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці. Достовірність розрахунків зростає за визначення повної трудомісткості (технологічної, обслуговування та управління виробництвом).

Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію. Використання так званих умовно-натуральних вимірювачів (наприклад, умовна консервна банка) дозволяє розширити можливість застосування цих показників.

Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці. Переважно їх використовують на робочих місцях, дільницях, цехах, що випускають різнорідну продукцію, та за наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних та грошових одиницях.

Розраховуються з використанням:

ü загальної вартост виробленої продукції (послуг)

ü обсягу продажу

ü доданої вартості

ü обсягу продукції у фізичних одиницях

ü обсягу продукції (послуг) у нормо годинах

ü оцінки трудозатрат на виконання замовлень

Рис. 1. Методи вимірювання та показники рівня

продуктивност праці.

Найуніверсальнішими, а тому й найпоширенішими, є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що випускається, і послугами, що надаються.

Для забезпечення точност вимірювання продуктивності праці (особливо її динаміки) за вартісними показниками слід ураховувати вплив на рівень передовсім цінового фактора.

Для характеристики рівня продуктивності праці можна використовувати:

- прямий показник (прямий метод), що характеризує випуск продукції за одиницю робочого часу (виробіток продукції);

- зворотний показник (зворотний метод), що оцінює витрати робочого часу на одиницю вироблено продукції або виконаної роботи (трудомісткість продукції).

Прямий показник визначається за формулою

П=,

де П - показник виробітку продукції; В - обсяг виготовленої продукції; Т - кількість робочого часу, витраченого на виробництво даної продукції.

Варто зазначити, що показник обсягу виготовлено продукції можна визначити за такими чинниками:

- обсягом валової продукції (містить готову незавершену
продукцію);

- величиною чистої продукції (національного доходу - для
оцінки продуктивності суспільної праці на рівні держави);

- обсягом товарної (готової) продукції;

- обсягом реалізованої (проданої) продукції.

При цьому сам показник може бути виражений як в натуральних оцінках (шт., м3 т.ін.), так і у вартісному вимірі.

Продуктивність праці є одним із ключових показників оцінки ефективності економіки. Тому збільшення продуктивності праці, безумовно, буде забезпечувати стійке економічне зростання.

Зворотний метод да можливість оцінити трудомісткість продукції (Нпр ), тобто величину, обернену виробітку:

Нпр =.

Широке застосування ма також показник виробітку продукції на одного працюючого, а саме:

ППв =

де ППв — виробіток продукції на одного працюючого в штуках або гривнях; В — кількість продукції, виготовленої в одиницю часу (наприклад, шт. в місяць, рік); r — чисельність робітників (працівників), чол.

Таке поняття продуктивності праці цілком задовольняє вимоги, коли йдеться про кількісне вимірювання виготовленої продукції в часі.

Однак визначення продуктивності праці лише в часі аж ніяк не відображає якісну корисність праці, тобто величину суспільно корисності. Саме тому в ринковій системі поняття продуктивності прац розглядається значно ширше, виходячи з основного завдання економічної системи — спроможності праці задовольняти (забезпечувати) певний рівень потреб (тобто корисності) в умовах обмежених ресурсів (при мінімальних їх витратах). Отож продуктивність праці визначається співвідношенням:

ПП = вартість реалізованої продукції (виторг) .

витрати на виробництво і реалізацію продукції

В умовах ринково конкуренції величина виторгу формується через ціну кількість реалізованої продукції. У свою чергу, ціна залежно від якості продукції відображає її вартість в конкретних умовах ринку, де взаємод цілий ряд факторів, зокрема, попит та пропозиція, кон'юнктура, якість продукції тощо.

Величина витрат на виробництво і реалізацію продукції також значною мірою залежить від ефективності роботи підприємства. Отже, цей показник дещо трансформують, а саме:

ПП = “зовнішня” продуктивність фірми .

“внутрішня” продуктивність фірми

“Зовнішня” продуктивність за своєю суттю відображає результативність старань колективу фірми (в першу чергу її інженерів і робітників), щодо створення, виготовлення та реалізації якомога більше високоякісно продукції, що забезпечить високу ціну і відповідний належний виторг (прибуток). Цим визначається діяльність колективу фірми, що спрямована на „зовні", тобто на ринок.

„Внутрішню" продуктивність розуміють як діяльність колективу фірми щодо раціональної організації і ефективного формування технологічних процесів, економічного використання всіх ресурсів (сировинних, матеріальних, трудових, енергетичних тощо), тобто її спрямованість на економічно високопродуктивну внутрішню роботу.

За своєю суттю зіставлення зовнішньої" і „внутрішньої" продуктивності праці характеризу поєднану економічну ефективність діяльності підприємства (фірми). Цей показник відображає загальну цілеспрямованість, тобто філософію" роботи колективу фірми, її окремих підрозділів, а тому і ринкової системи в цілому. Така дієва „філософія" за змістом зводиться до максимального забезпечення потреб ринку висококорисною продукцією при мінімальних витратах ресурсів.

Вартість готової продукції, що підлягає реалізації, формується в процесі проектування конструкції, вибору технології, тобто шляхом поєднання трудових ресурсів, сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, які виготовляються ншими підприємствами-партнерами. Тому необхідно виділити чисту" частку вартості (корисності), що створюється безпосередньо колективом підприємства-виробника кінцевої продукції.

Аналізуючи структуру створюваної вартості, бачимо, що цю частку ¾ додану вартість (ДВ) формують прибуток і всі витрати на оплату праці. Саме ці складові становлять величину “винагороди” суспільства за якісну і кількісну корисність запропонованої на ринку продукції:

ДВ = П + ОП,

де ДВ ¾ додана вартість, грн.

П ¾ прибуток, грн.

ОП ¾оплата праці, грн.

Виходячи з таких особливих міркувань, продуктивність праці у фірмі та в окремих її підрозділах визначається співвідношенням:

ПП = ,

де ПП ¾ продуктивність праці, грн./чол.

ДВ ¾ сумарна додана вартість, що створена колективом, грн.

r ¾ чисельність працюючих, чол.

Похідними варіантами цього показника можуть бути співвідношення ДВ до витраченого часу, використаного капіталу тощо.

З усіх розглянутих напрямів (показників) оцінки рівня продуктивності праці впливає висновок, що кожен з них може застосуватися в певних конкретних умовах. Однак найбільш змістовно результативність діяльності фірми відображає частка доданої вартості, що створюється одним працівником підприємства.

3.2 Фактори та резерви зростання

продуктивност праці.

Резерви, тобто невикористан можливості зростання продуктивності праці, визначаються протягом кожного періоду часу за можливим використанням на конкретному підприємстві чи в галузі досягнень науки і техніки, організації суспільного виробництва, соціального розвитку. Залежно від особливостей виявлення використання резерви можна поділити на дві групи:

• резерви зниження трудомісткості, тобто можливості скорочення витрат праці (фонду часу) робітників, ІТП та інших категорій працівників на одиницю виробленої продукц за рахунок механізації, автоматизації виробничих процесів, удосконалення організації виробництва і праці;

• резерви якісного поліпшення використання одиниці робочого часу за рахунок ліквідації всіляких його втрат, усунення
непродуктивних витрат праці (зокрема, пов'язаних з браком, відхиленнями від діючої технології і т.ін.), поліпшення умов праці на робочих місцях.

Для виявлення резервів розроблення конкретних заходів з їх використання необхідно визначити відповідні фактори, тобто рушійні сили чи об'єктивн умові?, що визначають можливості підвищення продуктивності праці. Усі ці фактори можна поділити на чотири основні групи: матеріально-технічні, організаційні, економічні і соціальні.

Матеріально-технічні фактори пов'язані з науково-технічним прогресом, що забезпечу підвищення ефективності техніки, удосконалення технології, підвищення якості матеріалів.

Важливу роль у забезпеченн зростання продуктивності праці відіграють організаційні фактори. Вони пов'язані з підвищенням рівня концентрації, спеціалізації і кооперування, раціональним розміщенням підприємств, забезпеченням ефективної організації виробничих процесів, праці і заробітної плати. Особливе місце серед організаційних факторів зростання продуктивності праці займають питання удосконалення управління народним господарством.

Економічні фактори зростання продуктивності праці пов'язан з впровадженням у виробництво економічних методів управління. Вони базуються на використанні принципів матеріальної зацікавленост відповідальності, на впровадженні повного господарського розрахунку, на удосконалюванні ціноутворення, фінансово-кредитного механізму.

Великий вплив на підвищення продуктивності праці мають соціальні фактори. Вони пов'язані з умовами життя та діяльност людей у виробництві й інших сферах суспільного життя.

Усі чотири групи факторів зростання продуктивності прац діють не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку, доповнюючи один одного. Однак слід зазначити, що реалізація організаційно-економічних і соціальних факторів потребує, звичайно, значно менших капітальних вкладень, ніж забезпечення інших двох груп факторів. При цьому вони можуть справити великий вплив на підвищення ефективності виробництва і забезпечити найбільш швидку віддачу, а отже, повинні використовуватися в першу чергу.

Резерви росту продуктивност та ефективності праці на підприємствах можуть розрізнятися за двома ознаками — за характером факторів, які використовуються: екстенсивні та інтенсивні; за напрямками сприяння: за групами ресурсів, які використовують.

Резерви екстенсивного росту:

v покращення використання фонду робочого часу;

v залучання в обіг невикористаних матеріалів та
енергії;

v покрашення використання обладнання та інших технічних засобів у часі;

v освоєння невикористаних природних ресурсів;

v залучання фінансових коштів (кредит, акціонування та ін.).

Резерви інтенсивного росту:

v зниження витрат праці на одиницю продукції;

v зниження витрат матеріалів та енергії на одиницю
продукції;

v покращення використання техніки за паспортною
потужністю;

v збільшення обсягу продукції з одиниц використаних природних ресурсів;

v економне витрачання та вигідне вкладення фінансових коштів.

Резерви покращення використання ресурсів (за групами):

v трудові ресурси;

v матеріальні ресурси;

v технологічні ресурси;

v природні ресурси;

v фінансові ресурси.

Резерви покрашення екстенсивного використання ресурсів визначаються різністю між ресурсами, які є в розпорядженні (за кількістю, обсягом) та фактично задіяними. Резерви покращення нтенсивного використання ресурсів визначаються різністю між можливим (розрахунковим або практично апробованим) ступенем ефективності використання ресурсів (за рівнем витрачання на одиницю результату або іншому критерію) та фактичним. Приблизно в кожній групі ресурсів відповідно виділено два напрямки заходів із покращення використання фонду робочого часу та зниження витрат праці на одиницю продукції та ін.

Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективнішого використання трудового потенціалу підприємства (організації) потребують класифікації чинників її динаміки. З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства (організації) всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи — зовнішні та внутрішні.

До групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинники загальнодержавн та загальноекономічні — законодавство, політика стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх — ті, на як підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації тощо). Проте зовнішні чинники теж мають для підприємства неабиякий господарський інтерес. Урахувавши їх, можна ґрунтовніше мотивувати відповідні управлінські рішення, як дають змогу виробити стратегію щодо продуктивності праці на тривалий період.

3.3 Факторний метод прогнозування.

У практиці реального управління підприємством (організацією) завжди є актуальною необхідність кількісного визначення впливу окремих факторів (чинників) на рівень продуктивності праці. Розрахунки базуються на виявленні резервів (невикористаних можливостей) зростання продуктивності праці, що виявляються яку просторі (для всіх ланок підприємства), так і в часі (за календарним графіком їхнього можливого використання).

Кількісний вплив окремих чинників деталізується за групою чинників представлених нижче, а їхній загальний вплив на зміни у продуктивності праці на підприємстві визначається в такому порядку:

• розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого
персоналу в розрахунковому періоді (Чвих), тобто умовна чисельність, що була б необхідною для забезпечення планового (розрахункового) обсягу виробництва за збереження базового рівня виробітку продукції на одного працівника;

• визначається зміна (зменшення «-», зростання «+») вихідної
чисельності працівників під впливом окремих чинників продуктивності праці, а також сумарна зміна чисельності Ес;

• розраховується загальний приріст продуктивності праці у розрахунковому періоді ( ) відносно базового періоду за формулою

Розрахунки змінювання вихідної чисельності працівників за фактором продуктивності прац здійснюються, як правило, через порівняння затрат праці на весь обсяг продукції (послуг) з розрахунковими та базовими умовами діяльності відповідних категорій та груп працівників.

Так, наприклад, економію чисельності працівників за рахунок запровадження нової техніки, технології, модернізації обладнання Еч можна розрахувати за такою формулою

де tc, tн —трудомісткість виробництва відповідно на старому та новому (модернізованому) обладнанні (за старою та новою технологіями); Чр — питома вага робітників, що зайняті на цьому обладнанн (користуються технологією) у загальній кількості працівників у базовому періоді, %.

Зміни чисельності за рахунок скорочення внутрішньо змінних простоїв розраховують за формулою

де , — внутрішньозмінні просто відповідно в розрахунковому та базовому періодах, %.

За неможливості зробити розрахунки за конкретними формулами (особливо це стосується виявлення впливу економічних та соціальних факторів), економія чисельності та відповідне зростання продуктивност праці визначаються на підставі експертних оцінок ситуаційного аналізу, зіставлення з аналогами тощо.

Групи чинників зростання продуктивності праці:

I. Структурні зрушення у виробництві: зміна питомої ваги окремих видів продукції (послуг) та виробництв;

II. Підвищення технічного рівня виробництва: заміна діючих технічних засобів прогресивнішими, модернізація обладнання; запровадження систем машин; механізація та автоматизація виробництва; застосування прогресивних технологій; використання економічних видів сировини, матеріалів та енергії;

III. Удосконалення управління, організації виробництва та праці: удосконалення структур та раціональний розподіл функцій управління; запровадження раціонального розподілу та організації праці робітників; збільшення реального фонду робочого часу; поліпшення ергономічних характеристик праці;

IV. Збільшення обсягів виробництва: відносне зменшення чисельності промислово-воробничого персоналу завдяки зростанню обсягів виробництва;

V. Галузев фактори: збільшення робочого періоду в сезонних виробництвах; змінювання геологічних умов видобутку та корисних компонентів руди;

VI. Уведення та освоєння нових виробничих об’єктів: диверсифікація виробництва та введення в дію нових цехів.

Висновок.

Персонал підприємства ¾ це провідний фактор виробництва. Його інтелектуальний потенціал організаційно поєднує всі інші фактори виробництва (робочу силу, капітал, сировинні і енергетичні ресурси), забезпечуючи ефективну діяльність працівників всіх категорій.

Мотивуючою, рушійною силою раціональної роботи колективу підприємства є особисті доходи його членів (робітників, ІТП, службовців, МОП та інших). Ці доходи забезпечуються через оплату праці, яка значною мірою гарантує продуктивну, цілеспрямовану роботу, досягнення поставленої виробничої мети.

Результативність діяльності підприємства безпосередньо пов’язана з продуктивністю праці членів його колективу. Вона залежить від ступеня впливу ряду факторів (технологічного, організаційного, економічного, соціального характеру). Визначальним є вміння висококваліфіковано виконувати на кожному робочому місці поставлені завдання.

Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої, уречевленої і майбутньої) праці. Конкретно воно полягає в тім, що частка живо праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна величина трудомісткості товарів зменшується.

Вимірювання продуктивност праці здійснюється шляхом порівняння результатів прац у вигляді обсягів виробленої продукції (робіт, послуг) із витратами праці (cередньо облікова чисельність робітників).

Список використаної літератури

1. О.П.Крайник, Є.С.Барвінська.

Економіка підприємства: Навчальний посібник /За редакцією О.П.Крайник/ ¾ Львів: Національний університет “Львівська політехніка” (Інформаційно-вадавничий центр “ІНТЕЛЕКТ+” Інституту післядипломної освіти), “Інтелект-Захід”, 2003.¾ 208 с.;

2. Мельник Л.Г., Карінцева О.І.

Економіка підприємства: Конспект лекцій: Навч. посіб.¾ Суми: ВТД “Університетська книга”, 2004.¾ 412 с.;

3. Економіка підприємства: Структурно-логічний навч. посібник /За ред. д-ра екон. наук, проф. С.Ф.Покропивного./ ¾ К.: КНЕУ, 2001.¾ 457 с.;

4. Економіка підприємства: Підручник /За заг. ред. С.Ф.По кропивного. ¾ Вид. 2-ге, перероб. та доп.¾ К.: КНЕУ, 2001.¾ 528 с., іл.;

5. Протопова В.О., Полонський А.Н.

Економіка підприємства. Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів.¾К.: ЦУЛ, 2003¾220 с.