Учебное пособие: Вища освіта України і Болонський процес

Учебное пособие: Вища освіта України і Болонський процес

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

Р.І. Кінаш, Д.Г. Гладишев

ВИЩА ОСВІТА УКРАЇНИ І

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС

Конспект лекцій

з курсу „Вища освіта України і Болонський процес”

для студентів базового напряму „Мистецтво”

Львів -2006

ТЕМА 1. ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ

Упродовж останнього десятиріччя Україна наполегливо наближається до європейських стандартів. На рівні держави напрацьовано універсальні принципи взаємодії з географічними сусідами та країнами-учасниками Європейського Союзу: взаємоповага, взаємодопомога, готовність до вирішення усіх проблем, не зважаючи на рівень їх складності.

Одним з найважливіших вихідних документів співпраці є „Угода про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною, з одного боку, та ЄС і його членами, з іншого, яка набула чинност у березні 1998 року та має термін дії 10 років. Основними цілями УПС є розвиток тісних політичних стосунків між Україною та ЄС шляхом постійного діалогу з політичних питань, сприяння розвитку торгівлі, фінансового, громадського, науково-технологічного та культурного співробітництва.

Відповідно до укладеної Угоди, сторони проводять регулярний політичний діалог: відбуваються переговори на найвищому політичному рівні в рамках самітів; для спостереження за дією Угоди згідно з її положеннями створено Раду з питань співробітництва, засідання якої відбуваються на міністерському рівні щонайменше раз у рік. З Радою співпрацю Комітет з питань співробітництва, який веде політичний діалог на парламентському рівні.

11 грудня 1999 р. у м. Гельсінкі Європейська Рада схвалила спільну стратегію ЄС щодо України, спрямовану на зміцнення стратегічного партнерства з Україною.

Метою цієї стратег :

1. Фундаментальне зближення та поступова інтеграція України до ЄС. Основою цього процесу принципові положення і цілі європейської інтеграції та проголошений Україною курс на інтеграцію до ЄС, який сприятиме проведенню реформ у країні.

2. Реалізація Угоди про партнерство та співробіт­ництво між Україною та ЄС, що є важливим завданням на найближчі роки, базою та одним із дієвих інструментів поглиблення інтеграц України до ЄС. Якнайповніша імплементація УПС має створити передумови для подальшого розвитку торгівлі ЄС з Україною та суміжними країнами. ЄС спрямує зусилля на послідовне спільне з Україною виконання положень УПС у рамках чинних двосторонніх інституцій, фінансових інструментів та спільних робочих програм з імплементації УПС.

3. Підтримка реформ в Україні.

4. Успіхи України в реалізації Угоди про партнерство та співробітництво, здійснення реформ продовження курсу на інтеграцію до ЄС дозволять Україні повною мірою долучитися до процесу розширення ЄС.

5. Забезпечення зони стабільності, співробітництва та процвітання у Центральній і Східній Європі. Неоднаков темпи європейської інтеграції центральних і східноєвропейських країн породжують різноплановість стосунків між країнами регіону. Тому таким принциповим є вироблення спільної стратегії, яка б забезпечила збереження еволюційності та незворотност процесу розширення, а також координацію дій, пов'язаних з різними темпами інтеграц центрально-східноєвропейських країн до ЄС, поглиблення транскордонного та регіонального співробітництва, використання багатостороннього діалогу із залученням усіх країн регіону. Спільна стратегія має зміцнити регіональну безпеку шляхом покращення та подальшої гармонізації відносин між країнами, які мають на меті інтеграцію до ЄС.

6. Адаптація законодавства України до норм ЄС. Євросоюз посилить та активізує роботу, яка сприятиме процесу адаптації законодавства України до норм ЄС та враховуватиме наміри України набути у майбутньому повноправне членство в Європейському Союзі.

7. Поглиблення співробітництва у сфері зовнішньої політики, що є одним із визначальних факторів безпеки та стабільності в Європі.

8. Поглиблення співробітництва у сфері безпеки та оборони. ЄС визнає нерозривність та взаємозалежність безпеки Союзу та України.

9. Поглиблення співробітництва з Україною у галузі юстиції та внутрішніх справ. Виконання положень Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, використання можливостей поза межами цієї Угоди з урахуванням існуючих потреб та інтересів сторін у галузі юстиції і внутрішніх справ, залучення України до програм ЄС та тісне співробітництво у цій сфері є важливою передумовою створення в Європі простору безпеки та стабільності.

10. Поглиблення міжлюдських зв'язків, регіонального та культурного співробітництва між Україною та ЄС, що, разом з іншими заходами, дозволить уникнути появи будь-яких нових ліній поділу на континенті.

11. Посилення торгово-економічного співробітництва та співпраці у сфері транспорту, зв'язку, телекомунікацій.

12. Охорона довкілля.

Одним з важливих інструментів створення в Україні нової правової системи є адаптація законодавства України до законодавства ЄС.

У 1998 році в Україні було створено Міжвідомчу координаційну раду щодо адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У 1999 році створена єдина система планування, координац та контролю за підготовкою проектів законів та адаптації законодавства органами виконавчої влади. ЄС підтримує адаптацію законодавства України шляхом надання технічно допомоги через європейський консультативний центр з питань законодавства (UEPLAC). ЄС забезпечує створення належної інформаційної бази для практичної реалізації процесу адаптації українського законодавства до норм Євросоюзу.

Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу – це тривалий процес поетапного прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС.

Метою співробітництва України з ЄС у сфері науки і техніки є заохочення цивільних наукових досліджень та технологічного розвитку, включаючи спільну науково-дослідницьку діяльність, навчання та переміщення науковців, а також інші форми співробітництва. Угода також передбачає, що сторони забезпечуватимуть належний доступ до своїх відповідних програм на основі ефективного захисту прав інтелектуальної, промислової та комерційної власності.

На сьогодні запропоновано декілька програм у сфері дослідництва та розвитку:

1. Інтеграція зміцнення Європейського дослідницького простору. Зазначена програма встановлює наукові пріоритети, на яких Єврокомісія концентруватиме фінансові ресурси, а також нові ініціативи, спрямовані на удосконалення мереж національних дослідницьких програм країн-учасниць.

2. Зміцнення структури Європейського дослідницького простору. Ця програма спрямована на подолання структурної слабкості європейського дослідництва шляхом глибшої інтеграц дослідництва та інновацій, розвитку мобільності дослідників, скоординованого планування та доступу до дослідницької інфраструктури, а також реалізацію заходів, спрямованих проти відтоку вчених, та розвиток громадського усвідомлення щодо значення науки у розвитку суспільства.

3. Незалежн дослідження в ядерній сфері. Програма зосереджується на аспектах зберігання ядерних відходів та безпеці ядерних реакторів.

4. Європейськ спільні дослідницькі центри. Проект програми представляє три нових інструменти:

- створення мережі майстерності. У рамках нової програми буде створено мереж дослідників, кожна з яких розвиватиме наукову базу в різних напрямках шляхом напрацювання та використання набутої майстерності;

- впровадження нтегрованих проектів. Використання зазначеного інструменту спрямовано на зміцнення вропейської конкурентоспроможності та вирішення соціальних питань. Розмір інтегрованих проектів буде відрізнятися залежно від потреб для досягнення очікуваних результатів, хній бюджет коливатиметься від кількох мільйонів євро до кількох десятків мільйонів. Кожен інтегрований проект повинен чітко визначати завдання, спрямовані на отримання науково-технологічних результатів;

- забезпечення участі ЄС у національних дослідницьких програмах. Цей інструмент націлений на те, щоби пріоритети більшості національних дослідницьких програм країн-учасників співпадали з інтересами і завданнями ЄС у зазначеній сфері. Крім цього, важливим підвищення впливу національних дослідницьких програм задля реалізації дослідницьких завдань ЄС шляхом підготовки гармонізованих робочих програм, оголошення спільних конкурсів тощо.

Україна та ЄС реалізують окремі науково-технічні програми у сферах спільного інтересу. Співробітництво між Україною та ЄС у галузі науки та технологій розвивається в різних напрямках та умовах і базується на співробітництві та конкуренції.

Стосунки між Україною та ЄС у сфері дослідництва продовжують динамічно поглиблюватися.

На сучасному етапі актуальна проблема зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ, забезпечення їх комп'ютерною технікою, новітнім обладнанням та приладами, створення належно оснащених регіональних та міжгалузевих центрів спільного користування.

Оскільки процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності, базове значення у них повинна відігравати освіта.

Осередком освітніх та наукових процесів у контексті євроінтеграції є Науково-технологічний центр в Україні – міжурядова неприбуткова організація, діяльність якої спрямована на запобігання розповсюдженню зброї масового знищення.

 26 червня 2003 р. Європейською Комісією були затверджені проекти, які отримали гранти за програмою ТЕМПУС. Серед пріоритетних напрямків, що реалізуються в рамках проектів – впровадження сучасних навчальних технологій, створення та застосування новітніх методів управління навчальним процесом, відновлення тісної співпраці між університетами та промисловістю, що передбачає пожвавлення інноваційної діяльності.

Українськ вищі навчальні заклади братимуть участь у реалізації 14 проектів:

1. Створення мережі „об'єднаних пунктів” з метою поширення практики використання інформаційних технологій в управлінні діяльністю університетів (Херсонський державний педагогічний університет, Харківський національний університет, Запорізький державний університет).

2. Централізована електронна бібліотека для користування електронною літературою при відкритому та дистанційному навчанні. Мультимедійна комунікаційна мережа, що поєднує університети, промисловість та сферу управління. Поліпшення комунікаційного зв'язку між Україною та країнами ЄС (Національний університет „Києво-Могилянська Академія”, Національний університет „Острозька Академія”).

3. Вища освіта та ринок праці в галузі охорони довкілля (Харківська державна академія муніципального господарства).

4. Ефективне виробництво зернових культур у фермерських господарствах (Білоцерківський державний аграрний університет).

5. Застосування нформаційних технологій у діяльності університетських бібліотек (Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”).

6. Створення франкофонійного напрямку в архітектурі (Придніпровська Академія цивільного будівництва та архітектури).

7. Сприяння розвитку ефективного підприємництва в Україні (Харківська державна академія муніципального господарства).

8. Освіта підготовка фахівців у галузі європейських наук (Донецький національний технічний університет, Національний технічний університет „Харківський політехнічний інститут”).

9. Журналістика та навчання в галузі ЗМІ (Запорізький державний університет).

10. Електронне навчання. Віртуальна юридична бібліотека та юридичний консультаційний центр (Харківська Національна юридична академія України).

11. Нові навчальн програми в галузі міжнародного економічного права в Київському національному економічному університеті (Київський національний економічний університет).

12. Підготовка фахівців у галузі бізнесу, управління та інформаційних технологій (Житомирський державний технологічний університет, Донецька державна академія управління, Запорізький державний університет).

13. Розвиток мережі навчальних закладів для професійної перепідготовки в галузі управління прикордонними водними ресурсами (Рівненський Національний університет водного господарства та природокористування).

14. Стратегічне планування менеджменту (Одеський державний економічний університет).

ТЕМА 2. СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ У КРАЇНАХ ЄВРОПИ

Структура світової вищої освіти видається надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:

1. Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забез­печується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять лише університети. Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції.

2. Бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію університету та на окремий не університетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізован заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

У не університетському секторі запроваджено велику кількість нових програм для здобуття ступеня бакалавра, розроблені після бакалаврські курси. Не університетські заклади освіти що не мають права на магістерські програми можуть співпрацювати із зарубіжними установами, які таке право мають. Заклади вищої освіти не університетського сектору не пропонують докторські ступені, але це не означає, що кандидати на докторські програми з не університетського сектору не можуть на них навчатись.

Стисло опишемо головні тенденції розвитку вищої освіти деяких країн Європи.

Вища освіта Великобританії

Майже століття система вищої освіти У Великобританії мала бінарну структуру, але у 1992 р., з наданням технічним інститутам статусу університетів, ці дві ланки вищої освіти об’єднались. Усі університети Великобританії мають високий рівень автономії у визначенн курсів, програм і методів навчання.

Зарахован до університету студенти спочатку намагаються здобути першу ступеневу кваліфікацію бакалавр, яку можна отримати на гуманітарних, природничих чи педагогічних спеціальностях за 2-3 роки, архітектурних, інженерних спеціальностях та менеджменту – за 3-4 роки, ветеринарії та медицині – за 5-6 років. Отримавши кваліфікацію бакалавра, студент має право продовжити навчання для отримання магістерського ступеня. Для цього необхідно 2-3 роки викладання, навчання чи досліджень при достатньо глибокому вивченні одн чи групи суміжних дисциплін. У країні немає єдиного зразка диплома про освіту. Тут захищеними є лише титули „бакалавр”, „магістр”, „доктор”.

Британськ університети – це великі науково-навчальні комплекси, що включають коледжі, магістерськ та докторські школи, дослідні інститути, наукові центри, обсерваторії та ін.

Середня освіта триває 13 років, два останніх з яких присвячуються поглибленому вивченню тих дисциплін, які учень планує обрати для студій до ВНЗ. Школи надають змогу обрати курси різного рівня складності, що призводить до нееквівалентних атестатів. Право вступу у ВНЗ без екзаменів надає атестат про загальну освіту підвищеного рівня.

Для зарахування абітурієнти подають свої заяви у службу прийому в університети і коледжі, вказуючи до п'яти бажаних закладів. Документи направляються у ВНЗ, які вирішують, чи вартує кандидат зарахування. Якщо кількість заяв перевищує квоту чи кількість вільних місць в аудиторіях, застосовується відбір, форми якого визначаються самими ВНЗ.

ВНЗ самі встановлюють методи контролю роботи і знань студентів: більшість практикують підсумкові екзамени, часто проводиться поточний контроль. Після закінчення програми першого циклу студент може отримати наступні оцінки: найвищу (Class 1), дуже добру (Class 2, Division 1) з правом продовжити навчання на другому циклі, непогану (Class 2, Division 2), найнижчу (Class 3).

Вища освіта Іспанії

Система вищої освіти Іспанії відзначається винятковою однорідністю, адже аж 98% студентів навчаються в університетах, поза якими готують лише фахівців з туризму, ремесел та деяких інших видів занять. З 52 університетів 7 – недержавні.

Університети мають досить складну структуру і пропонують курси, програми та кваліфікації різного рівня. Так, на факультетах передбачено програми тривалістю 4-5 років із присудженням повного диплома. Вищі технічні школи після 4-5 років навчання присуджують дипломи вищих інженерів. Університетські та інженерно-технічні школи надають дипломи після трьох років навчання.

До не університетської вищої освіти входять інститути, що видають два види дипломів: еквівалентний до університетських (А), і нижчий від університетських диплом простіших програм мистецьких фахів (В). Дипломи типу А надають Військова Академія, інститути туризму, цивільної авіації та теологічні заклади. Дипломи типу В надають інститути та професійні школи з легшими умовами вступу і простими програмами.

Професорсько-викладацький склад ВНЗ в Іспанії поділяється на чотири категорії: професори, виконувачі обов'язків професорів, викладачі-заступники, викладачі-асистенти.

Конкурсн вступні екзамени формуються у вигляді двох тестів, які запроваджуються екзаменаційною комісією одночасно на всій території Іспанії. Перший тест спрямований на перевірку загальних вмінь абітурієнта (культури, знання мов, здатності до аналізу й синтезу тощо), другий - засвоєння тих дисциплін, що поглиблено вивчалися на курсах орієнтації.

Трирічне навчання в університетських школах надає кваліфікацію інженера-техніка з правом продовження навчання у другому циклі цих же університетів чи переходу на ринок праці.

П'ятирічне навчання на факультетах університетів чи в їхніх вищих школах (і в частині інститутів) увінчується дипломом, що надає право на післядипломне навчання.

Успішне закінчення двох перших циклів університетів надає право продовжувати навчання для отримання диплома доктора. Воно триває два-три роки під наглядом наукового керівника, супроводжується самостійними пошуками, написанням і захистом дисертації.

Обов’язкова середня освіта в Іспанії триває 10 років з правом продовження освіти (2 роки) у середній школі вищого рівня та отримання права участі в конкурсних екзаменах в університетах.

Іспанська система оцінювання – 10-бальна. Прохідною оцінкою є 5¸6,9 балів.

Вища освіта Німеччини

На сьогодні систему німецької освіти можна схематично показати наступним чином: початкова школа (4 роки), середня школа (8-річне училище або 9-річна гімназія), вища школа (університети, педагогічні ВНЗ, вищі школи мистецтв, вищі технічні навчальні заклади).

Після об'єднання у 1992/93 навчальному році в Німеччині стало 318 закладів вищої освіти різного рівня: 91 звичайний та один загальноосвітній університети, 11 педагогічних, 19 теологічних, 43 мистецьких і 153 технічних та спеціалізованих ВНЗ. Зі згаданих до недержавного сектору входили 6 університетів, 17 теологічних закладів, 2 мистецьких коледжі, 35 вищих фахових шкіл.

Ус заклади вищої освіти поділяються на такі групи:

- університети (класичні, технічні, загальноосвітні та спеціалізовані заклади університетського рівня – вищі педагогічні, теологічні та медичні школи). Більшість університетів мають класичну структуру. У них готують і докторів наук;

- вищі фахов школи зі спеціалізованою фаховою підготовкою, готують спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту;

- вищі школи (коледжі) мистецтв і музики.

Основою системи вищої освіти є університети. Вони мають класичну структуру і завдання: несуть відповідальність за наукові дослідження, навчання, підготовку кадрів вищої кваліфікації, готують докторів наук, наділені правом присуджувати габілітацію (докторат-2) для заміщення посад завідувачів кафедрами. Навчання триває щонайменше чотири роки.

Педагогічн вищі школи готують учителів для нижчих рівнів освіти та спеціалізованих шкіл. Вищ фахові школи відіграють важливу роль, готуючи спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту тощо; наукові дослідження в них звужено і вони не претендують на фундаментальність.

Музичн мистецькі виші школи готують фахівців з усіх видів мистецтв музики, включаючи музикологію, історію мистецтв тощо.

Для вступу до закладів вищої освіти потрібно мати атестат про середню освіту, який бува трьох типів: „загальний” (дає право вступу до всіх ВНЗ); „фаховий” (дає право вступу на певні спеціальності); документ для вступу лише у вищі фахові школи чи на відповідний факультет загальноосвітнього університету. Перші два видаються після закінчення гімназії чи відповідного до неї професійного закладу з тривалістю навчання 13 років. Третій отримують після навчання тривалістю 12 років у профшколах.

Кожен предмет закінчується екзаменами. Після завершення програми виконуються письмов роботи, а також складаються письмові чи усні екзамени з головних дисциплін. Знання студентів оцінюється за 6-бальною системою: дуже добре (1 бал), добре (2 бали), задовільно (3 бали), достатньо (4 бали), незадовільно (6 балів).

Випускникам вищих навчальних закладів після складання державного іспиту присвоюють титул дипломованого спеціаліста, а в університетах – магістра, що дає право на державну службу, відповідну фахову діяльність та аспірантуру. Магістратура зорієнтована на викладацьку роботу. Вищою кваліфікацією в Німеччині є титул доктора. Це вимагає 3-5 років наукових досліджень, здачі державного екзамену та захисту дисертації.

Вища освіта України

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу.

Вища освіта є складовою системи освіти України, що регулюється Законами України „Про освіту” та „Про вищу освіту2. Вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку студентів.

Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівн акредитації:

- перший рівень - технікум, училище, інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади;

- другий рівень - коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади;

- третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) університет, інститут, академія, консерваторія.

В 90-х роках було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступневість полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних ступенях вищої освіти. Перший ступінь передбачає здобуття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня „молодший спеціаліст”, другий ступінь – „бакалавр” (базова вища освіта), третій ступінь – „спеціаліст”, „магістр” (повна вища освіта),

Вищ навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

- молодший спеціаліст – забезпечують технікуми, училища, вищі навчальн заклади першого рівня акредитації;

- бакалавр забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

- спеціаліст, магістр – забезпечують вищі навчальні заклади третього четвертого рівнів акредитації.

Схематична структура ступеневості вищої освіти України наведена на рис. 2.1.

Вища освіта здобувається у вищих навчальних закладах відповідних рівнів акредитації на основі: базової загальної середньої освіти, повної загальної середньої освіти та освітньо-кваліфікаційних рівнів „молодший спеціаліст” і „бакалавр”, а також „спеціаліст як післядипломна. Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей – екстерном.

Прийом громадян до ВНЗ проводиться на конкурсній основі відповідно до здібностей та незалежно від форми власності навчального закладу. Для отримання права вступу до ВНЗ необхідно мати атестат за 11-річну загальноосвітню школу чи диплом середніх проф- і техшкіл. Більшість молоді складають конкурсні вступні екзамени, програми яких встановлю Міністерство освіти і науки України. Переможці предметних олімпіад високого рівня зараховуються до закладу без іспитів, медалісти складають один вступний екзамен.

Система оцінювання 5-бальна: найвища оцінка – 5 (відмінно), 4 (добре), 3 (задовільно), 2 (незадовільно). Здійснюється експеримент з рейтинговим оцінюванням і модульними навчальними планами.

Ступенева структура вищої освіти передбачає чотирирічну базову вищу освіту з отриманням проміжного сертифіката про базову вищу освіту, і наданням кваліфікації „бакалавр” та можливістю часткової зміни напряму навчання чи спеціальності на другому циклі тривалістю 1 рік, навчальний план якої містять переважно спеціальні дисципліни. У такому випадку присвоюється кваліфікація „спеціаліст”. Глибша фундаментальна та фахова підготовка протягом 1-2 років як на базі освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр”, так на базі освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст” дає право після успішного захисту магістерської роботи отримати диплом освітньо-кваліфікаційного рівня „магістр”. Продовжити навчання і стати магістрами можуть тільки кращі студенти, які відбираються для навчання на основі рейтингових показників на попередніх циклах навчання та з урахуванням їхніх досягнень у науково-дослідницькій роботі.

Заключний рівень підготовки фахівця-професіонала – це аспірантура та докторантура. До аспірантури зараховують на конкурсній основі, зазвичай, фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістр” та в окремих випадках фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст на 3-4 роки для виконання самостійних досліджень під наглядом наукового керівника, написання і захисту дисертаційної роботи визначеного рівня та обсягу. Успішний захист роботи у Спеціалізованій вченій раді (за спеціальностями), дає право на здобуття наукового ступеня „кандидат наук”. Підготовка дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук може здійснюватися і поза межами аспірантури на засадах „здобувача”, дослідження якого контролює науковий керівник та відповідна фахова кафедра вищого навчального закладу чи структурний підрозділ науково-дослідного закладу.

Особа, яка має науковий ступінь „кандидата наук”, за умови тривалішої наукової роботи та узагальнення її наслідків у тій самій або іншій (зазвичай, суміжній) галузі знань з більшою за обсягом дисертацією може захистити у Спеціалізованій вченій раді дисертацію на здобуття наукового ступеня „доктор наук”, який є найвищим рівнем наукової кваліфікації. Присудження спеціалізованими вченими радами наукових ступенів „кандидат наук” та доктор наук” затверджується державним органом – Вищою атестаційною комісією (ВАК) України.

До складу навчального персоналу ВНЗ входять чотири категорії викладачів: професори, доценти, старші викладачі, асистенти. Визнання науково-педагогічного рівня кандидата чи доктора наук здійснюється шляхом присвоєння вчених звань. Вченими званнями доцент” та „професор” і їх присвоює Атестаційна колегія Міністерства освіти і науки України.

Тема 3. Основні підходи та етапи формування Зони європейсько вищої освіти

Упродовж п’яти років європейське освітнє співтовариство консолідується задля освітньої концепц Болонського процесу: формування на перспективу загальноєвропейської системи вищо освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільност фундаментальних принципів функціонування. З 1998р. по 2003 р. у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій, тощо, які дозволили сформулювати шість ключових позицій щодо створення єдиного Європейського освітнього і наукового простору:

1. Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й цикл – до одержання першого академічного ступеня і 2-й цикл – після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS (Європейська система перезарахування кредитів (залікових одиниць трудомісткості)), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції „навчання впродовж усього життя”.

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності. Передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейсько системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

Для ознайомлення з основними документами, прийнятими в рамках Болонського процесу, наведена табл. 3.1.

Таблиця 3.1

Хронологія подій Болонського процесу

Розглянемо деякі з цих документів.

Сорбонська декларація

(25 травня 1998 року, м. Париж)

Спільна декларація про гармонізацію архітектури Європейської

системи вищої освіти

У Європейському процесі нещодавно було зроблено декілька надзвичайно важливих кроків. Однак не варто забувати, що Європа – це не тільки євро, банки й економіка: вона повинна стати також і Європою знань. Отже необхідно будувати і посилювати інтелектуальну, культурну, соціальну й технічну базу нашого континенту. Особливо це стосується університетів, що продовжують відігравати переломну роль у такому розвитку.

Університети з’явилися в Європі, понад три чверті тисячоліття. Наші чотири країни пишаються своїми найстарішими університетами з-посеред них Університет Парижу, що святкує сьогодн ювілей. У ті часи студенти і вчені могли вільно і швидко поширювати свої знання на цілім континенті. Сьогодні ж багато хто з наших студентів закінчує своє навчання, так і не маючи можливості навчатися поза межами своєї країни.

Ми йдемо до періоду істотних змін в освіті й умовах праці, до розмаїтості шляхів становлення фахової кар’єри з очевидною необхідністю навчання й підготовки протягом усього життя. Ми заборгували нашим учням (і нашому суспільству в цілому) систему вищої освіти, у якій їм давалися б кращі можливості шукати й знаходити галузі, в котрих вони мали б перевагу перед іншими людьми.

Відкрита Зона європейської вищої освіти несе багатство позитивних перспектив, звісно ж, із повагою до наших розходжень, але потребує, з іншого боку, продовження зусиль для ліквідації бар’єрів і розробки таких умов для викладання й навчання, що розширили б мобільність і зробили співробітництво більш близьким, ніж будь-коли досі.

Таке міжнародне визнання і високий потенціал наших систем освіти безпосередньо пов’язан з їх зовнішньою і внутрішньою зрозумілістю. Здається, що з’являється необхідність у системі, в котрій для міжнародного порівняння й еквівалентності повинні існувати два основних цикли: доступеневий і післяступеневий.

У цій системі багато новизни і гнучкості може бути досягнуто через використання семестрів кредитів (як це зроблено в схемі ECTS). Це забезпечить перевірку правильност отриманих кредитів для тих, хто вибирає початкову освіту або продовження навчання в різноманітних європейських університетах і тих, хто хотів би мати можливість одержати ступінь у будь-який зручний для себе час протягом життя. Дійсно, ті, котрі навчаються, повинні мати право ввійти в академічний світ у будь-який час їхнього фахового життя та незалежно від їхньої попередньої підготовки.

Студенти доступеневого циклу мусять мати доступ до диверсифікованих програм, що сприяють можливості отримання міждисциплінових занять, розвитку знання іноземних мов і використання нових інформаційних технологій.

Міжнародне визнання першого, який відповідає сумірному рівневі кваліфікації, важливе для успіху цієї спроби, в якій ми хотіли б зробити наші схеми розвитку вищої освіти зрозумілими для усіх.

У післяступеневому циклі мусить бути вибір між більш короткою за тривалістю програмою отримання ступеня магістра і більш тривалою програмою одержання докторського ступеня з можливістю переходу від однієї програми до іншої. І в тій, і в іншій програмах відповідний акцент повинен бути зроблений на дослідницькій і самостійній роботі.

Студенти як доступеневого, так і післяступеневого циклів мають заохочуватися до навчання, принаймні один семестр, в університетах поза межами своєї власної країни. Водночас, усе більша кількість викладацького й дослідницького персоналу повинна працювати в європейських країнах, відмінних від своєї власної. Підтримка Європейською спілкою мобільності студентів і викладачів має використовуватися повністю.

У більшості країн, не тільки в межах Європи, тепер є дуже відчутною потреба в такій еволюції, що спонукало до широкого обговорення цієї проблеми на конференціях європейських ректорів, президентів університетів, груп експертів і вчених у деяких наших країнах.

Торік у Лісабоні була узгоджена конвенція про визнання в Європі кваліфікацій вищої освіти для академічних цілей. Вона впровадила велику кількість базових вимог і підтвердила, що окремі країни можуть брати участь у більш конструктивній схемі визнання. Приймаючи цю позицію, можна користуватися вимогами Конвенції і йти далі. Уже зараз є багато точок дотику у сфері взаємного визнання ступенів вищої освіти для фахових цілей з використанням перспективних директив Європейської спілки.

Наш уряди, однак, продовжують відігравати визначальну роль у досягненні цих цілей, заохочуючи засоби підтвердження надбаних знань і кращого визнання відпо­відних ступенів. Ми очікуємо, що це буде сприяти подальшим міжуніверситетським угодам. Прогресивна гармонізація всіх наших ступенів і циклів навчання може бути досягнута через зміцнення вже існуючого досвіду, спільні дипломи, експериментальні ініціативи і через діалог із усіма зацікавленими особами.

Ми, отже, погоджуємося схвалити створення загальної системи, спрямованої на зовнішн визнання й полегшення мобільності студентів, а також і на розширення можливостей х працевлаштування. Сьогодні тут у Сорбонні ювілей Університету Парижа дає нам прекрасну можливість брати участь у спробі створення Зони європейської вищої освіти, де національні особливості й спільні інтереси можуть взаємодіяти й посилювати один одного задля вигоди Європи, її студентів та, в більш загальному сенсі, її громадян. Ми закликаємо інші держави, членів Спілки та інші європейські країни приєднатися до нас для досягнення цієї мети, а всі європейські університети – об’єднатися для підсилення становища Європи у світі через плавно регульоване поліпшення й модифікацію освіти для своїх громадян.

Страницы: 1, 2