Дипломная работа: Аграрна реформа П.А. Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)

Оптимістично дивилися на справу виділення з общини офіційні органи влади. Так, у звіт Київського губернатора за 1907 рік зазначається, що, хоча указ від 9 листопада 1906 року і торкнувся лише незначної частини населення губернії (Уманського повіту, де зосереджено майже всі громади з общинним землекористування), все ж застосування його дало значні результати [198, ф.442. - оп.636. - од.зб.422. - лл.7-12].

Руйнування общинного землеволодіння було одним з прогресивних моментів аграрної реформи. Але при цьому навіть у найбільш розвинутих районах повністю община не була знищена.

Розпад общини у роки столипінської реформи, проведення урядових заходів по виділу з общини, землевпорядкуванні, розвитку хуторів та відрубів і т.ін. у значній мір визначалося станом общини по різним районам, розшаруванням села, а також ступенем розвитку селянської боротьби проти столипінських заходів.

У процес землевпорядкування було досягнуто деяких результатів у справі ліквідац черезсмужжя надільних земель, яке дісталось селянам у спадщину від реформи 1861 року. Було зведено нанівець кількість господарств з 6 і більше ділянками землі. Однак черезсмужжя все ж лишалося. Навіть на 1916 рік кількість землевпорядкованих дворів становила на Правобережній Україні лише 7,4% до вс кількості дворів, зареєстрованих переписом цього року, на Лівобережжі – 17%, у Степовій Україні – 13,2% [71, с.495].

На першому етап проведення столипінської реформи вважалося, що виділу землі у хутірську чи відрубну ділянку повинно передувати закріплення її у приватну власність. Але вихід з общини найбільш багатоземельних селян чи навіть просто закріплення у власність чересмужних ділянок при общинному землекористуванні порушували нтереси тих селян, які залишалися у общині. Указ від 9 листопада передбачав, що "вимоги про закріплення у приватну власність частини суспільно землі" повинно бути задовільнено общиною на протязі місяця після подання, в іншому разі усі необхідні для цього заходи приймаються на місц земським начальником, тобто насильно, проти волі общини.

Треба зазначити, що за часів столипінської реформи приватне селянське землеволодіння значно зросло у порівнянні з дореформеним періодом. Зростання кількості приватного селянського землеволодіння в Україні  в період від скасування кріпацтва і за часів проведення столипінської аграрної реформи наведено у табл. 3.1.5 [148, c.16].

Таблиця 3.1.5

Зростання площі приватного селянського землеволодіння в Україні в період з 1863 по 1910 роки

Як видно з наведених даних, починаючи з 1906 року площа приватного селянського землеволодіння в Україні постійно зростає – від 139,5 тис. десятин в 1906 роц до 391,8 тис. десятин в 1910 році, тобто майже в три рази.

Отже, не зважаючи на протести селян, виділення з общини все ж відбувалося, хоч і дуже повільними темпами. Як зазначає радянський історик С.М.Дубровський, існувало декілька причин, які примушували селян закріплювати за собою землю, і вони були дуже різні. У відповідях кореспондентів на анкету Вільно-економічної громади зазначаються 3 основних мотиви: 1) побоювання загубити надлишки землі, як налічувалися при найближчому переділі; 2) намагання продати землю та 3) бажання вести самостійне господарство [49, с.213].

Для розвитку сільського господарства мало значення не тільки залучення землі у товарний обіг шляхом закріплення її у приватну власність, але й ліквідації тих недоліків землевпорядкування, які складалися у попередній період і зокрема, були пов'язані з общиною. Тому зворотнім боком процесу руйнування общини, хоча й не завжди і не всюди, було проведення землеустрою та насадження ділянкового землекористування, тобто хуторів та відрубів. Селяни, які вийшли з общини, повинні були переселятися з села на виділену ділянку землі - хутір, чи, зберігаючи садибу в селі, перенести своє господарство на відведену ндивідуальну ділянку - відруб. Останнім, разом зі знищенням общини, уряд надавав виключно важливого значення при проведенні усієї реформи.

Відомо, як великі незручності для землеробства взагалі створювало общинне землекористування. Ці незручності створилися в результаті стихійного процесу землеустрою, коли селяни при допомозі дуже нескладних "інструментів", як проста сажень та мотузка, проводили замір ділянок та розподіляли їх дрібними полосками з метою досягнення найбільшої рівномірності кількості та якост землі, яка відводилась кожному господарству. В результаті утворились черезсмужжя, мілкосмужжя, дальноземелля і тому подібні недоліки землеустрою. Нарешті, випас худоби на пару та вигонах вимагав збереження трипілля з примусовою сівозміною і т.інш.

Доки господарство було натуральним та напівнатуральним, а також екстенсивним, доки не приходилося землю старанно обробляти, вивозити на поля багато добрив і т. інш., доки весь врожай з дальнього поля уміщувався на невеликій кількості возів, недоліки землеустрою, який склався, не давали себе так гостро відчувати. До того ж можливість випасу худоби на пару та вигонах компенсували ці недоліки. В умовах слабкорозвинутої найманої праці селянство у своїй масі працювало силами сво сім'ї, "власними м'язами", які якщо не вважались "божими", то у всякому випадку не враховувались у калькуляцію так, як враховується витрата на наймання робочої сили.

Якщо наблизити садибу до землі чи землю до садиби примушувала необхідність економити на витратах транспорту та на робочій силі, то зведення землі у можливо меншу кількість ділянок примушувало і до застосування більш досконалих сільськогосподарських знарядь та машин. Часто зазначалося, що прагненню до знищення мілкосмужжя сприяло застосування більш досконалого плуга. Відомо, що на вузькій полосі з ним "ніде повертатися". Все це відноситься і до застосування сіялок, потім жаток і т.інш. [49, с.233-234].

Намагаючись створити найбільш сприятливі умови для розвитку заможних господарств, уряд приділяв ланці землевпорядкування виключну увагу. Хутори та відруби посилено насаджувалися як на надільних землях, так і на банківських та казенних. Біля с.Бірзули Ананівського повіту на Херсонщині було продано удільну землю селянам з умовою, щоб вони на протязі 3 років обов'язково поселилися там хуторами [161, 1909. - 28 апреля].

Хутірське селянське господарство вимагало певного мінімуму землі, без якого хутірська система не могла бути продуктивнішою за подвірну, чи, навіть, громадську. Мінімальна кількість площі хутірського господарства міцно була пов'язана з продуктивністю грунту та загальним рівнем сільськогосподарської культури. Так, для Правобережної Україні розмір хутірської ділянки мусив бути не менший ніж 7-8 десятин [148, c.29]. Але для переходу на хутори потрібно було також достатньо грошей. Разом з поліпшенням системи землекористування необхідно було придбання сільськогосподарської техніки. А це можливе було лише для заможних селян. Основна маса селян не могла цього собі дозволити. Крім того, при переході на хутори важливу статтю витрат складало збудування хати та інших будівель на нових місцях. На Волині перенесення будівлі приблизно оцінювалось в 200 крб.

Отже, розвиток сільського господарства, прагнення до найбільшої доходності своїх господарств, примушували селян переходити на відрубні та хутірські ділянки, створювати можливо кращу конфігурацію своєї землі, що й досягалося новим землеустроєм. Однак помилково вважати, що тільки заможні селяни були в цьому зацікавлені. Середнє селянство також при відповідних можливостях намагалося з допомогою землеустрою підвищити продуктивність своєї праці. Як раз цю економічну необхідність у землеустрої і враховував уряд, коли він поруч із знищенням общини прагнув домогтися виділення землі на хутори та відруби, ліквідац мілкосмужжя, черезсмужжя, дальноземелля і т.ін. Безперечно, з точки зору сільського господарства, хутори являли собою велику перевагу. Зведенням в одне землі місце вони відкривали перед господарем можливість покращення свого господарства. Однак при тодішньому рівні техніки, хутори були можливі далеко не всюди. Їх розвиток залежав передусім від наявності коштів, від водопостачання, зручної шляхової мережі. Відрубні ділянки та хутори полегшували ліквідацію трипілля та перехід селян при відповідних економічних умовах. Якщо ж не було цих умов, то всі намагання уряду позаекономічним шляхом примусити селян перейти на ділянки звичайно закінчувався невдачею.

Офіційна влада дуже багато приділяла уваги пропаганді нового господарського устрою. Головне управління землеустрою та землеробства з метою розповсюдження серед селян переваг хутірського господарства влаштовувало показові поїздки для селян різних губерній на Волинь. Справа в тім, що на Волині і Білорусі давно і дуже широко було розповсюджено хутірське господарство. Головною умовою цих поїздок було ознайомлення з розселенням на хутори у тих місцевостях, які більш-менш схожі за кліматичними та ґрунтовими умовами з мешканням селян. Організовувалися також, за згодою земств та окремих землевласників, в кожній волості показові ділянки хутірського господарства [154, 1908. - 9 июня; 161, 1908. - 6 июля; 174, 1906. - 16 листопада].

Слід зазначити, що відношення до виділення на хутори серед селян було не завжди негативним. Справа в тім, що у Волинській губернії ще у другій половині ХІХ століття  багато земель було колонізовано німецькими переселенцями, які в основу свого господарства поклали хутірське господарство. Їх приклад наслідувало багато місцевих селян. Так, в Житомирському повіті селяни с.Зубринки ще у 1886 році надіслали прохання про розподіл їх землі на хутори, зазначає І.Лиховський, автор статт "Селянське хутірське господарство" в газеті "Світова зірниця". У 1904 році цей приклад наслідували вже 12 волостей – 712 сіл [174, 1906. - 20 квітня]. І все ж таки німецька колонізація земель завдавала значної шкоди місцевому землеволодінню. У звіті губернатора про стан Волинсько губернії за 1908 рік зазначалося, що право іноземних поселенців "…приобретать и арендовать землю, создают для коренного крестьянского населения сильную конкуренцию в покупке земли" [198, ф.442. - оп.639. - од.зб.629. - л.3-4].

Правом закріплення наділів у приватну власність поспішали скористатися ті групи селян, які з різних причин були зацікавлені у виході з общини. Сюди відносилась частина сільської бідноти, яка ще раніше розірвала господарський, але не юридичний зв'язок з землею, а саме: робітники, ремісники та інші. Вони закріплювали наділи, щоб продати їх та остаточно розв'язатися зі своїм господарством. Значна ж частина тих, хто вийшов з общини, складали переселенці. Поспішали закріпити наділи у власність і ті селяни, у яких в користуванні знаходилося більше землі, ніж належало їм за нормою. Це були в основному заможні домогосподарі, як прагнули до збагачення за рахунок земель общини. Одним з мотивів виділення з общини був намір продати землю – зведена до одного місця земля коштувала дорожче. В цілому земельні наділи тих хто виділився з общини, були більше середніх і, звісно, заможні селяни складали серед них більшу частину [107, с.361].

В результат проведення землеустрою за 10 років було розверстано на хутори та відруби тільки 10% загальної кількості селянських господарств. Об'єктивна значимість цих 10% хуторян та відрубників була дуже невелика. До того ж у роки столипінсько реформи вже виявилася тенденція до руйнування багатьох із створених хуторів та відрубів внаслідок сімейного розподілу. Уряд навіть зайнявся розробкою заходів по обмеженню роздрібнювання хутірських та відрубних селянських господарств в основному на принципі обмеження, а то й заборони сімейних розділів з введенням фактичного однонаслідування.

Для досягнення наміченої урядом мети було недостатньо тільки руйнування общини. Перетворення черезсмужних наділів у приватну власність, що означали великий переворот у житті села та відкривало шлях до мобілізації земель в руках заможних селян, само по собі ще не створювало значного прошарку "міцних" земельних власників, оскільки не ліквідовувало самого черезсмужжя – важливо агротехнічної причини відсталості землеробства та повільності процесу виділення з селянства капіталістичної верхівки. Тому уряд ставив своїм завданням всіляке заохочення переходу до хутірського чи на крайній випадок відрубного господарства, і указ від 9 листопада надавав тим, хто виходив з общини, право вимагати виділення їм землі "по можливості до одного місця".

Виділення на хутори та відруби всіляко пропагувалося урядом. Асигнувалися спеціальні суми як від земств, так і від казни на влаштування хутірських та відрубних господарств, на видачу одночасної допомоги тим селянам, які виявили своє бажання виходити на хутори та влаштовувати там собі хати; виділялися премії за нові селянськ зразкові хутірські господарства; надавалась агрономічна допомога, головним чином тим, хто вийшов на хутори та відруби; організовувались ходакування для ознайомлення зі зразковими хутірськими господарствами; асигнувалися значн кошти на утримання повітових агрономів, влаштування ділянок і т.ін.[149, 1910. - 5 листопада].

Земельні комітети поширювали серед селян думки про вигоду хазяйнування на хуторах та відрубах. Ц ж комітети допомогали у розпродажу земельного фонду Селянського банку, здебільшого на умовах утворення на цих землях хуторів та відрубів. Київська газета "Рада" в статті Ф.М. "Про хутори" для висвітлення картини ламки селянського хліборобського господарства, подала деякі цифри з "Огляду діяльності повітових землевпорядкувальних комісій": у 1907 році до земельних комісій звернулося 169 тисяч дворів з проханням дати інший лад щодо користування надільною землею. З них 90 тисяч хазяїв просили розмежування землі між селянами і окремими частками сіл; 2600 хазяїв звернулися з проханням, щоб їм було дозволено перейти на виселки; 5900 хазяїв – щоб їм було виділено з общинної землі їхні частки у одному місці і 70227 хазяїв – щоб вести господарство хутірське і на одрубах [161, 1908. - 25, 27, 28 травня].

Хутірське господарство найбільше розповсюдження отримало в Волинській, Вітебській, Ковельській, трохи менше в Могилевській, Смоленській та Гродненській губерніях. Це пояснювалося тим, що хутори були розповсюджені в лісових районах, де було мало землі, яка придатна для рілля, через це там утворювалося страшенне черезсмужжя. Звісно, що дуже важко обробляти землю, коли вона складається з 20, а то й 30 шматків, не дивно й те, що селянам, які там проживали, зручніше працювати на своїх наділах, коли вони зібрані до купи. У вищезазначених районах було нараховано 712 селищ з хуторами на 193191 десятинах надільної землі. (в середньому 270 десятин на село). Найбільше їх було у Житомирському повіті: 66 селян на 89166 десятинах землі. (в середньому 1350 десятин) [161, 1908. - 25, 27, 28 травня]. Волинська губернія зі своїми особливостями землеволодіння на 1908 рік стояла на першому місці за кількістю дворів, розселених на хутори - 3935. Після неї йшла Чернігівська – 216. На останньому місці в цьому списку стояла Володимирська – 19 [199, 1908. - 4 июля].

Якщо проаналізувати цифри кількості господарств, виділених на хутори, то можна побачити, що хутірське господарство заводили селяни, які мали для цього багато землі. У Могилевській губернії, наприклад, в одному з сіл Биховського повіту в середньому на хутір припадало 7,4 десятини, в двох селах Сенненського повіту по 9,6 десятини, а в Чериновському повіті – 12,4 десятини на двір [154, 1907. - 4 августа].

В табл. 3.1.6 наведено дані за телеграфними повідомленнями губернаторів на 1 листопада 1908 року про виділення закріпленої землі у приватну власність і відведення її до одного місця (тобто на хутори та відруби) в середньому на 1 домогосподарство [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - л.6].

Таблиця 3.1.6

Відомості про відведення до одного місця землі, укріпленої у приватну власність на 1 листопада 1908 року і середня кількість наділів на 1 господарство

Як бачимо, середній наділ хутора не нижче 5,8 десятин. Саме на такій площі можливо було завести хутірське господарство. Порівнюючи цифри про виділення селян з общини вихід на хутори та відруби, можна зробити висновок про те, що хутірська форма господарства була корисною для землевпорядкування лише за певного мінімуму землі. З табл. 3.1.6 видно, що цей мінімум для України в середньому становив не нижче 5 десятин на господарство. Це підтверджують і офіційні відомості. Так, у звіті губернатора про стан Подільської губернії за 1909 рік зазначається, що "крестьянские хозяйства вполне жизнеспособны в Подольской губернии не менее чем на 5 десятинах и более или менее обеспечивают существование крестьянской семьи лишь на 3-4 десятинах" [198, ф.442. - оп.641. - од.зб.704. - л.11]. Тут же зазначалося, що в губернії таких господарств було лише 16%, всі інш господарства мали менше 3 десятин. Отже, виділення на хутірське господарство можливим було лише за умови придбання землі за допомогою Селянського банку.

Для підтвердження цього прикладу можна взяти дані Київського губернатора про вихід з общини перехід на хутори на 1 січня 1909 року по Київській губернії [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.373. - л.2]. Ці дані наведені в табл. 3.1.7.

Таблиця 3.1.7

Кількість селянських господарств, які виділили землю у приватну власність і перейшли на хутірське господарство в Київській губернії на 1 січня 1909 р.

З цієї таблиц видно, що тільки половина господарств, які виділилися з общини, перейшла до хутірського господарства. Однак, якщо брати окремих домогосподарів, то ця цифра становитиме трохи більше третини. Отже, не всі селяни, які вийшли з общини, поспішали переходити на хутори. Що ж стосується окремих домогосподарів, то вони після закріплення землі у приватну власність, складали ще менший відсоток серед тих, хто виділявся на хутори. Підрахувавши середню кількість землі на хутірське господарство, отримаємо 4,5 десятини. Середня ж кількість земельного наділу тих, хто закріпив землю у приватну власність, складає 4,7 десятини на господарство. Зрозуміло, що не всі селяни могли зважитися за таких умов створювати хутірське господарство на наділі, який складав менше 5 десятин на господарство.

Порівняльні дан по окремих губерніях України про кількість виходу селян з общини та виділення на хутори та відруби за телеграфними повідомленнями губернаторів наведені в табл. 3.1.8 [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - л.2].

Таблиця 3.1.8

Дані про вихід з общини на 15 жовтня 1908 р. та відведення землі до одного місця на 1 жовтня 1908 р. і середня кількість наділів на 1 домогосподаря.

Проаналізувавши ці дані, можна дійти висновку про те, що найбільша кількість селян виділялася з общини в тих районах, де не так гостро стояло питання малоземелля селян. Якщо на Правобережжі рівень аграрного перенаселення був вищий, то селяни скористалися законом від 9 листопада 1906 року для покращення свого землеволодіння. На Лівобережжі і у Південних районах України рівень аграрного перенаселення був нижчим, однак селяни теж поспішали скористатися цим законом, оскільки середня кількість наділу в цих губерніях більша від малоземельних районів – у Таврійській губернії вона становить 13 десятин на домогосподаря. Середня кількість земельного наділу у тих районах, які найбільше потерпали від малоземелля та безземелля, також найменша: Київська губернія – 4,7 десятин, Харківська – 5,9 десятин, Чернігівська – 6,9 десятин.

Але якщо брати до уваги кількість селян, які відводили землю до одного місця, тобто на хутори чи відруби, то тут постає зовсім інша картина. У порівнянні з кількістю закріплених у приватну власність наділів, кількість виділених на хутори відруби дуже різниться. Якщо у Катеринославській губернії найбільша кількість закріплення землі у приватну власність, то кількість виділених найменша, але середня кількість наділу також найбільша – 13,6 десятин на господарство. В малоземельних губерніях, таких як Київська та Харківська, у порівнянні з виділенням у приватну власність, виділення на хутори складало відповідно 6,2 та 3,5%. Кількість хутірської ділянки в цих губерніях в середньому була трохи більша 5 десятин. Отже, можна зазначити, що селяни які закріплювали сво ділянки у приватну власність не завжди робили це для виділення на хутори. Більша кількість селян поспішала вийти з общини для того, щоб продати сво наділи і переселитися на Схід. Для малоземельних селян це був єдиний вихід. Трохи менше селян після закріплення землі у приватну власність вдавалися до послуг Селянського банку, оскільки не мали достатньо коштів для придбання землі. Однак, придбання землі через банк було доступним не всім селянам, навіть тоді, коли надавалися для цього позички.

Однією із причин виходу на хутори та відруби було сусідство з колоністами – чехами та латишами. Вихід однієї частини села на хутори іноді примушував все село наслідувати цей приклад. Але існували і такі села, в яких общини не існувало, де здавна велося подвірне володіння землею. Там виселення на хутори йшло доволі швидко і без особливих перешкод. Що ж стосується розмірів хутірських наділів, то вони коливалися від 4,5 десятин до 16,5. В середньому на двір припадало від 6 до 12 десятин. Найбільше хутірські господарства заводили середняки.

Дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по губерніях України, представлені у табл. 3.1.9 [148, с.22].

Таблиця 3.1.9

Кількість господарств, які виділилися на хутори та відруби в губерніях України в період з 1907 по 1911 роки

Проаналізувавши ці дані, можна побачити, що найбільший середній хутірський наділ був у Катеринославській губернії – 11,1 десятини. У Волинській, Харківській, Херсонській та Чернігівській він коливався від 7 до 8 десятин. В малоземельних Київській та Полтавській губерніях середній хутірський наділ складався з 5-5,5 десятин. Найменшим він був в Подільській губернії – 3,2 десятини.

Особливо розвинутим виділення на хутори та відруби було в Лівобережній та Степовій Україні. По Катеринославській, Харківській та Полтавській губерніях кількість виділених земель складає 57,1% від загальної кількості, тим часом як на Правобережній Україні ця земля складає лише 20,2%.

В трьох правобережних губерніях (Київській, Подільській та Волинській) вилучена на хутори та відруби селянська земля складала лише 4,6% від загальної кількості, а в Катеринославській, Харківській та Полтавській - 9,7% [148, с.23].

Таким чином, величезна кількість селян вилучала свою землю в особисту власність, але лише незначний відсоток цих селян скористався цим для переходу на хутори та відруби. Це можна пояснити тим, що хутірська форма господарювання мала чинність лише за певного мінімуму землі. Але не в усіх губерніях було достатньо такої кількост землі (дані про кількість землі, виділеної на хутори та відруби по українських губерніях наведені вище, в табл. 3.1.9).

Цікаві відомост друкує "Рада" щодо питання хутірських господарств у буряково-цукрових районах південно-західної України. Це уривок з книги Ярошевича "Очерки экономической жизни юго-западного края. К освещению хуторского вопроса" [161, 1908. - 25, 27, 28 марта]. Автор книги доводить, що умови буряково-цукрових районів зовсім не сприяють хутірському господарству. Але найбільше на перешкоді йому в цих районах стає малоземелля. На двір приходиться 2-3 десятини землі. Окрім того, на Правобережній Україні багато безземельних селян: Київська губернія – не менше 14,7%, Поділля – 7,5%, Волинь – 6,5%. Звісно, що на 2-3 десятинах землі хутірське господарство не заведеш. 

Вельми недостатньою була й агрономічна допомога селянам. Більша частина засобів, як були асигновані на неї, витрачалася на утримування обслуговуючого персоналу та створення показових господарств, ланів, ділянок. За таких умов тільки незначна кількість заможних хуторян та відрубників, які й до "землеустрою" жили заможно, продовжували розвивати своє господарство. Основна маса бідних селян, які виходили з общини (особливо на хуторах) внаслідок нестатку, ще більше розорювалася, нерідко перетворюючись "у безземельних бродяг". Взагалі сам процес землеустрою вимагав вкладання великих коштів. Приведемо для прикладу розпис видатків по Волинській губернії на 1910 рік. З 1100000 крб. для допомоги селянам, які переселяються на хутори, виділено 420 тис. крб. З них: 123 тис. крб. – витрати на землемірні роботи, 217 тис. крб. – на меліорацію селянських земель, 120 тис. крб. – організація агрономічної допомоги, 60 тис. крб. - на землевпорядкувальні комісії [161, 1909. - 9 июня]. З цієї калькуляції видно, що більше половини витрат призначено не на грошову допомогу селянам у справ влаштування хуторів. Взагалі суми, які виділялися урядом на позики при переход на хутірське господарство, були дуже малими. Так, селянам с.Білич Володимирського повіту було виділено для видачі позики на перенос будівель та господарське покращення земель на 76 чоловік 6060 крб. – тобто в середньому 80 крб. на чоловіка [198, ф.442. - оп.708. - од.зб.173. - л.14].

Треба зазначити, що весь тягар по землеустрою серед селян ліг на плечі землевпорядкувальних комісій. Вони повинні були допомагати селянам купувати землю через Селянський Банк, керувати переселенцями, займатися скасуванням черезсмужжя і устрою хуторів тощо. Останньому належало в діяльності комісій перше місце. Так, у плані робіт землевпорядкувальної комісії на Волині всі роботи були разподілен на 4 черги. Перша – розбивка надільних земель на хутірські та відрубні ділянки. На другому місці були поставлені роботи по ліквідації земель Селянського банку. Третє місце – ліквідація казенного земельного фонду. Четверте – робота по розверстанню черезсмужної землі. [154, 1908. - 1 апреля]. Як бачимо, найбільшу увагу землевпорядкувальні комісії приділяли розверстанню надільної землі на хутори та відруби. Але оскільки в більшості губерній України все таки існувало селянське малоземелля, цим комісіям доводилося дуже часто звертатися до земель, придбаних Селянським Банком. Саме ці землі займали найбільшу частину у план хуторизаці.ї. Так, Олександрівська землевпорядкувальна комісія в 1909 роц утворила на 11000 десятин казеної землі біля 600 хутірських господарств (в середньому на хутір 18 десятин). Харківська землевпорядкувальна комісія розділила куплені у поміщиків маєтки на хутірські делянки від 4 до 9 десятин. Подільська комісія розділила придбаний маєток на 2000 ділянок по 6,5 десятин [161, 1909. - 27 августа; 1907. - 11 серпня; 18 актября].

Основною проблемою землевпорядкувальних комісій були кошти. Для пропаганди виходу селян на  хутори урядом виділялося дуже мало коштів. А землевопрядкувальним комісіям потрібно було ще й організовувати школи, купувати хліборобське знаряддя для надання його в позику селянам і т.інш. Тому всі витрати комісії перекладали на плечі селян. Так, Уманська землевпорядкувальна комісія для цього підвищила ціну на земельний маєток, який продавав банк, з 646600 крб. до 682200 крб. [161, 1907. - 6 октября]. Звісно, що селяни, які сподівалися після відкриття ІІ Державної думи у 1907 році, отримати землю "без грошей", не дуже поспішали купувати її за підвищеними цінами.

Взагалі питання грошового забезпечення хутірського розселення селян вимагало від уряду значних коштів. Селяни, які виділилися на хутори, надсилали багато прохань на виділення м з казни грошей на поселення на нових місцях. До того ж потрібно було утримувати самі землевпорядкувальні комісії, агрономів, гідротехніків та інших. Так, на Волині у 1908 році на позики селянам для влаштування на хуторах було виділено 39000 крб. і 25000 крб. безпозикових. На утримання землевпорядкувальних комісій по цій губернії – 140000 крб. Для запрошення 12 агрономів потрібно було виділення ще 30000 крб. на рік [161, 1909. - 6 мая]. Якщо проаналізувати ці цифри, то можна побачити, що у порівнянні з витратами на утримання комісій, сума допомоги селянам була майже в 2 рази меншою.

Хутори і відруби відводились селянам не тільки на надільній землі. Було створено спеціальний фонд поміщицьких і казенних земель, які продавалися селянам на виплату за 55,5 років через банк. Саме на цих землях землевпорядкувальні комісії утворювали хутірське і відрубне господарство. За повідомленням газети "Киевлянин", в Уманському повіті "производится ныне крупный опыт насаждения "хуторского хозяйства" – придбаний земельний маєток (більше 2 тисяч десятин) було розбито на ділянки різної величини розпродавалися селянам при умові виділення на хутори. На Поділлі у 1907 році на банківських землях було утворено 4584 хутори, у 1908 році – 3670 хуторів; на казенних землях за ці 2 роки – 9926 хуторів [87, 1908. - 28 июня; 161, 1909. - 9 июня].

При значному малоземеллі та безземеллі українських селян, у справах покращення землеволодіння існувало декілька варіантів вирішення цього питання. Одним з них була купівля селянами землі. При дуже високих цінах на землю через Селянський Банк, селяни намагалися купувати землю безпосередньо у поміщиків. Але і тут при посередництві у купівлі земель землевпорядкувальні комісії вимагали утворення на придбаних землях хуторів. Аналіз даних про кількість купленої землі для розселення на хутори дуже важливий. Щоб покращити земельний устрій хуторів, селянам доводилося купувати землю. Так, у Бердичівському повіті кількість придбано землі селянами коливалася в середньому від 5 до 6 десятин на хутір, безземельн селяни придбали в середньому по 3 десятини для виділення на відруб [31, 1909. - 6 февраля].

Велика кількість селян виходила з общини і закріплювала землю у приватну власність. Але тільки невеликий відсоток селян переходив на хутірську систему. Це пояснюється тим, що така форма господарства ставала корисною лише за певного мінімуму землі.

Закон від 9 листопада 1906 року дав можливість розвиватися капіталізму у сільському господарстві. Він закріпив законодавчо те, що існувало в Україні фактично – індивідуальне селянське господарство. Але непродуманість урядом заходів по наділенню малоземельних і безземельних селян землею, насильницьке руйнування общини, насильницьке ж виділення на хутори та відруби мало в Україні свої негативн наслідки. Більшість селян, яка не мала матеріального зебезпечення хутірського господарства поступово розорювалась. Малоземельні селяни, які не в змозі були придбати землю через Селянський Банк, змушені були продавати ті землі, як мали, і переселятися за Урал.

Однак, незважаючи на всі негаразди реформи, в Україні все-таки створився окремий прошарок заможних селян. Великими землевласниками вони не стали. Заможне селянство становило в Україні на 1911 рік всього 7%. Але залишалась основна постать середняцьке господарство. Саме воно складало найбільшу групу. І саме вони протистояли прусському типу господарства, який обрав уряд після революції 1905 року. О.Погребинський навіть називав ці середняцькі господарства "фермерськими елементами, які розвивалися всупереч реформі".

Взагалі по Російській імперії виділення з общини не отримало серед селян широко підтримки. В перші роки реформи кількість селян, які закріплювали свої наділи у приватну власність постійно зростала, але на 1910 рік ця кількість стала меншою. Якщо в Полтавській губернії практично вдалося ліквідувати общинне землеволодіння, то в центральних губерніях Росії уряд зіткнувся з тим, що селяни, які отримали у власність невеликий наділ, були не в змозі прогодуватися з нього. Основним фактором невдалого впровадження реформи в більшості губерній Росії було неврахування кліматичних, ландшафтних, демографічних та інших умов. В Україні хуторське та відрубне господарювання мало значний відсоток. За часів з 1907 по 1914 роки в степових губерніях хутірське та відрубне господарство склало 25%, в Харківській губернії – до 20%, Чернігівській – 4,5% господарств [116, с.139].

Основною проблемою царського уряду в створенні хутірського та відрубного господарства була недостатність фінансування. Це підкреслював у своїй промові "О праве крестьян на выход из общины" на засіданні Державної Ради 15 березня 1910 року і сам П.А.Столипін. "Я, господа, не преувеличиваю значения закона 9 ноября. Я знаю, что без сопутствующих, упорно проводимых мероприятий по мелкому кредиту, по агрономической помощи, по просвещению духовному и светскому нас временно ждут и неудачи и разочарования…" [139, с.139]. Грошей, які були виділені на реалізацію реформи, було явно недостатньо. Так, за підрахунками Державного контролю, мінімальна вартість облаштування одного господарства на хуторі складала від 250 до 500 крб. Міністерство землеробства на всю вропейську частину Росії виділило позик на загальну суму в 32,9 млн. крб., у той час як у країні, за даними перепису, в 1905 році нараховувалося біля 12 млн. селянських сімей.

Хоча для здійснення реформи було характерним примусове насадження хутірської системи землеволодіння без врахування природних, географічних, соціально-психологічних умов, вже на 1915 рік більше 25% домогосподарств по всій імперії заявили про свій намір вийти з общини.

Для здійснення реформи урядом не було створено належної фінансової та матеріальної бази і вона форсувалася чисто адміністративними заходами. Як відомо, П.А.Столипін вважав, що реформи можуть бути здійснені на протязі 15-20 років. Однак, навіть Прус для переходу від общинного землеволодіння до хутірської системи знадобилося 100 років.

Отже, руйнування общини за часів столипінської аграрної реформи в Україні проходило достатньо швидкими темпами. Однак, виділення селян на хутори та відруби не виправдало сподівань уряду. На заваді цьому стояло збереження великого поміщицького землеволодіння, селянське малоземелля, недостатня фінансова допомога уряду та багато інших причин.

3.2. Фінансові проблеми на шляху впровадження реформи

Руйнування общини та землеустрій за часів столипінської реформи вирішували тільки деякі питання, які уряд поставив у справі реформування села. Особливу роль відводили в цих питаннях Селянському Поземельному Банку. Але політика банку, направлена на підвищення цін на поміщицькі землі, перекладання на покупців землі витрат, як пов'язані з управлінням та утримання таких маєтків, призводили до гальмування розпродажу поміщицьких земель через Селянський Банк.

Одним з наслідків указу від 9 листопада 1906 року виявилося пожвавлення купівлі-продажу землі. Самим законом було передбачено, що земля стає товаром і багато селян скористалися цим. Землі, які виділялися у приватну власність, поступали на ринок. Бідняки продавали свої наділи і перетворювалися на батраків чи переселялися до Сибіру. Заможні селяни скуповували наділи малоземельних селян маєтки великих землевласників. Переважно ці операції відбувалися за допомогою Селянського Банку. Але оскільки ціни банку на землю були занадто високими, то значна частина покупців намагалася купувати землю за власні кошти, вдаючись до позик, які виділяв банк. Однак ця сторона землевпорядкування майже не висвітлювалася в літературі. Тогочасна преса часто друкувала дані про ц торгові операції, оскільки саме вони давали реальну картину стану землевпорядкування. Купівля-продаж землі в обхід Селянського Банку дає яскравий портрет покупців землі, адже малоземельні та безземельні селяни часто не мали коштів навіть для утримання власної сім'ї, не кажучи вже про купівлю землі. А звідси можна зробити висновок, що основна частина покупців являла собою заможну частину селян, і тільки у деяких винятках це були середняки.

Операції з землею, які проходили повз Селянський банк, дають реальну картину ціни на землю, яка скуповувалась заможними селянами. Разом з проектом про видачу позик під заставу надільної землі, з'явився проект, який дозволяв селянам продавати свою надільну землю, яка вже називалася власною. Заможні селяни намагалися не вдаватися до допомоги Селянського Банку при купівлі землі у сільської бідноти, адже земл останніх коштували набагато дешевше, ніж при купівлі через банк панських маєтків. Селяни, які продавали свої землі, теж не вдавалися до послуг банку, тому більша частина земель сільської бідноти проходила повз банківську систему.

В табл. 3.2.1 наведені телеграфні звіти губернаторів про продаж землі, закріпленої в приватну власність за указом від 9 листопада 1906 року та кількість покупців цих земель [198, ф.442. - оп.707. - од.зб.371. - лл.8-9].

Таблиця 3.2.1

Відомості про продаж землі, укріпленої за указом від 9 листопада 1906 року станом на 1 серпня 1908 року.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9