Підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією» започаткувало встановлення цивілізованих міждержавних взаємин між обома країнами, що означа завершення процесу територіального розмежування України та Росії, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою й закінченого 1999 р., тобто наприкінц ХХ ст., коли президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою й схвалений радою Федерації договір, одна із ключових статей якого - а саме друга - проголошує: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН зобов'язань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європ поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність снуючих між ними кордонів"[5, с 427]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісност непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.

У руслі "Великого Договору" між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п'ятирічне (1992-1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, - майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.

З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність отримали різновекторність. Проте достатньо очевидним є і те, що наслідки легалізації довготривалого (до 2017 р.) перебування російського флоту в Криму було нав'язано українській стороні. Сенс його присутності тут вбачається в контролі цієї української території, морських комунікацій, повітряного простору, що дасть можливість Росії вирішальною мірою впливати на зовнішню політику України.

Особливе значення при цьому має збереження військової присутності Росії в Криму і здійснення військового контролю над півостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав ціл стратегія країн в Чорноморському регіоні набули нового змісту. Це значною мірою стосується і Росії, що зв'язано, перш за все, із суттєвим скороченням протяжності берегової лінії після переходу від СРСР до Російської Федерації. Радянський Союз володів на Чорному морі 26 портами та військово-морськими базами, з яких 19 дістались нашій державі, 4 - РФ і 3 - Грузії. За ситуації, що склалася, найдовші чорноморські берегові лінії тепер мають Україна і Туреччина.

Та, зважаючи на те, що традиційна російська гегемонія на Чорному морі неможлива без військової присутності в Криму та на Кавказі, РФ скористалась орендою - єдиним вибором для одержання доступу до кримських портів та берегових засобів обслуговування. Україні це загрожу втратою - частково або повністю - суверенітету Криму. Але ж незаперечним факт, що головна база Чорноморського флоту - Севастополь, як і в цілому Крим, набули українського суверенітету де-факто і де-юре. Водночас, для збереження посилення Росією свого впливу в Чорному морі, Крим має вирішальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти.

Більше того, кримські аеродроми, на яких базуються сучасні російські військові літаки, як стверджує відомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегічне значення[12,с 512]. Ці літаки здатні контролювати величезну територію, що включає такі країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирія, Ізраїль, балканські і Закавказькі країни, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, Білорусь, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Російські впливи на Кавказ в Центральній Азії, з одного боку, і в Чорному морі, з іншого, взаємозалежними і такими, що посилюють забезпечення російських інтересів. Базування в Криму Чорноморського флоту Росії дозволяє їй оперативно реагувати на зміну ситуації на всьому Чорноморському ареалі. У контексті геополітичних нтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено одним з основних завдань військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї.

Першорядність того чи іншого завдання Чорноморського флоту залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки.

Та сьогодні керівництво Росії нібито відводить головну роль у захисті національних інтересів на Чорному мор невоєнним чинникам впливу: економічному, дипломатичному, інформаційному, культурному. Саме тому зусилля Росії на Чорному морі концентруються, насамперед, на Севастополі. Сьогодні їх, тобто український Севастополь Чорноморський флот Росії, називають сіамськими близнюками. І не випадково. Адже на початок 2002 р. ЧФ мав у Криму і Севастополі 16 тис. військових, а на підприємствах, які його обслуговують і які розташовані в основному в Севастополі, працювало 20 тис. робітників і службовців. Понад п'яту частину всього працездатного населення міста становлять військовослужбовці, робітники та службовці Чорноморського флоту Росії. Фінансові надходження з Росії за його базування в Севастополі складають 20 - 22 % бюджету міста.

До того ж у Криму, особливо у Севастополі, активно діють сформовані за комплексного впливу Росії (державне керівництво, спецслужби, політичні партії, економічні угруповання і т. ін.) політичні сили проросійської спрямованості. Тут активно розгорнув свою діяльність великий російський бізнес, який, за відсутності серйозної конкуренції з боку місцевих ділових кіл і західного бізнесу, реально претендує на монопольне становище.

В перспективі мова може йти про розділення за сприятливої глобальної геополітичної ситуації, яка склалася останнім часом, сіамських близнюків - українського Севастополя і Російського ЧФ. Цьому вирішальною мірою може сприяти тісне співробітництво РФ з Північноатлантичним альянсом і створення Ради НАТО - Росія та відсутність глобальних суперечностей по лінії НАТО - не-НАТО. А з прийняттям Росії в елітний клуб провідних країн на саміті в Італії в червні 2002 р. і формуванням "великої вісімки" з'являються реальні можливості для конструктивної взаємодії російських західних капіталів у Криму і Севастополі. Це призвело б до зниження військово-політичних протиріч на Чорному морі при збереженні до 2017 р. російської військової присутності у Криму. А за сприятливих геополітичних геоекономічних реалій - до лімітування військової присутності Росії на півострові чи її повної ліквідації.

Але такий розвиток подій не влаштовує, як свідчать останні події, ні командування ЧФ, ні кланово-корпоративні групи, тісно пов'язані з російським флотом. Вони категорично не сприймають ідею демілітаризації Криму та Севастополя і займають радикальну, навіть антиукраїнську позицію. Це може призвести до загострення ситуації в Криму Севастополі. До цього свого часу немалі зусилля докладав колишній командувач ЧФ адмірал В. Комоєдов, який залишив після себе чимало послідовників серед теперішнього командування флоту, не відстають від них і такі політичні діячі, породжені ще радянською тоталітарною системою, як депутат Верховної Ради України, лідер кримських комуністів Л. Грач. Останній в інтерв'ю російському телебаченню в липні 2002 р. відверто лякав росіян катастрофічними подіями після швидкого, ним же надуманого, виведення Чорноморського флоту Росії з Криму та Севастополя. Небезпека провокування зацікавленими колами в Росії та Севастопол антиукраїнських, антизахідних, антинатовських, мілітаристських настроїв на захист присутності Чорноморського флоту Росії, а також чергового порушення питання про правовий статус Севастополя і Криму, стала, на жаль, перманентною.

І все ж переважний загал севастопольців, зорієнтований в економічному плані на російський флот, більше турбу стабільність свого соціально-політичного становища і, рано чи пізно, він буде сподіватися саме на бізнес-структури, що розгортаються в місті, гарантують йому стабільність і процвітання. Тому слід мати на увазі, що Росія була й об'єктивно залишається глобальним стратегічним партнером і пріоритетом України, а співіснування з Росією є чи не найбільшою, найскладнішою і найважливішою проблемою для України.

Але при цьому, Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом "великого сусіда". А для цього Україна має, навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в ХХІ столітті - стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.

Отже, демаркація українсько-російського кордону стає одним з факторів впливу на процес інтеграції України в вроструктури, адже один з ключових критеріїв вступу до НАТО (як ми вже зазначали складовою реалізації європейського вибору є співробітництво України з Альянсом) - вирішення державою-кандидатом всіх своїх територіальних проблем та відсутність претензій до сусідів. Тому розмежування акваторії Азовського моря має для України першочергове значення.

Основною перешкодою на шляху врегулювання прикордонних питань для Росії став заявлений європейський вибір України. Активізацію дій Росії щодо вирішення питань Азовського моря і Керченсько протоки прискорив посилений курс України до Північноатлантичного альянсу, а саме: прийняття Верховною Радою України Закону від 17 липня 2003 року (у першому читанні) про Меморандум співробітництва України з НАТО, підписаний українським Урядом 9 липня 2002 року .

Таким чином, з другого розділу можна зробити наступні висновки.

Найдовший кордон України з Російською Федерацією та, як бачимо, найскладніший. Сухопутня ділянка з Росією довжиною 1974,04 км вже де лімітований, тобто узгоджений та затверджений на картах. Договір між Україною та РФ про українсько-російський кордон був підписаний 28 січня 2003 року та ратифікований Верховною Радою та Держдумою. Однак незважаючи на це проблеми договірно-правового характеру між нашими країнами ще залишилися. Це пов’язане перш за все з тим, що роботи по демаркації ще не розпочати. Ще в грудні 2005 року указом Президента України була створена українська частина демаркаційної комісії, а російська до сих пір ще не встановлена. В односторонньому порядку такі роботи не проводяться. В грудні 2006 року в Києв відбулося перше засідання українсько-російської міждержавної комісії за участю президентів України та Російської Федерації. По закінченню засідання прийнято політичне рішення про інтенсифікацію переговорного процесу для демаркац сухопутної ділянки сумісного кордону.

Також гостро стоїть питання розмежування Азовського моря, північно-східної частини Чорного моря та Керченської протоки. Відповідні переговори ведуться з 1996 року, однак компромісу не досягнуто. Причина цьому – небажання російської сторони визнавати вже встановлений адміністративний кордон між УРСР та РСФСР в якості державного кордону нинішньо України та Росії.

Основні суперечності між країнами в загальних рисах наступні.

На нашу думку, акваторія Азовського моря в радянський час не була делімітована у відповідності до норм міжнародного права та потребує розмежування лінією державного кордону на внутрішні води України та Росії як незалежних держав. При цьому розділ акваторії логічно було б проводити на основі метода «серединної лінії».

Російські дипломати пропонують розмежувати акваторію Азовського моря за принципом пропорційності та комбінування методів побудови рівновіддаленої лінії. Однак це не відповідає нашим політичним та економічним інтересам.

На даному етапі визначені точки початку та закінчення українсько-російського державного кордону в Азовському морі. Експерти продовжують працювати над підготовкою консолідованого тексту проекту Договору між Україною та РФ про українсько-російський державний кордон в Азовському морі. Делегації домовилися умовно розділяти лінію розмежування в Азовському морі на північну, центральну та південну. Питання делімітац центральної ділянки на сьогоднішній день не узгоджений.

Щодо Керченської протоки, то українська сторона вважає, що в Керченській протоці Україна та Росія також успадкували кордон з часів Радянського Союзу, та відповідно вона має співпадати з лінією адміністративно-територіального поділу між УРСР та РСФСР. Двояке трактування в цьому питанні може привести до проблем, яких необхідно не допустити.

Позиція російської сторони зводиться до трьох варіантів врегулювання цього питання. Перший: недоречно встановлення державного кордону в акваторії Керченської протоки, достатньо статусу «історичних внутрішніх вод» України та Росії. Другий: провести кордон по узбережжю обох країн, а саму акваторію протоки залишити для спільного користування. Третій варіант полягає в тому, щоб виділити обом сторонам узбережні полоси від 0,3 – 0,5 морських миль, а іншу частину акваторії залишити знов-таки у спільному користуванні. Однак такий підхід від самого початку закладує на майбутнє міждержавні проблеми.

Аналізуючи питання базування Чорноморського флоту в контексті досліджуваної проблеми, треба зазначити, що воно безпосередньо стосується територіальної цілісності України. Військова присутність російських громадян на території Криму, значний політичний вплив російської сторони, такі дії сусідньої країни, як видача паспортів РФ українським громадянам, може створити передумови територіальних претензій, що будуть обґрунтовані міжнародним правом (захист «своїх громадян»), до України з боку Російської Федерації

Щодо північного сусіда України – Білоруссі, то після того як в травні 1997 року в Києві був підписаний Договір про державний кордон між Україною та Білоруссю, демаркаційні роботи так і не були розпочаті. Причина загальновідома: Національні Збори Білоруссі не ратифікували цей договір, визнаючи за Україною минулі радянські борги. Тому 1084,2 км спільного кордону мають офіційний статус лише на картах.

Невирішені питання делімітації державного кордону залишаються в України також з північним сусідом – Білоруссю. Білоруська сторона не висуває до України якихось територіальних претензій, проте намагається ув’язати вирішення цього питання з виплатою існуючого в українсько сторони перед Білоруссю зовнішнього боргу.

Підсумовуючи, можемо зазаначити, що відсутність територіальних спорів з сусідами є однією з ключових умов Європейського Союзу та НАТО для вступу до цих організацій. Тому, очевидно, Україна і надал намагатиметься щонайшвидше провести делімітацію свого державного кордону. І насамперед з Російською Федерацією, яка відверто не зацікавлена в інтеграц України до ЄС та НАТО і саме тому намагається усілякими способами затягти вирішення цього питання.

Відсутність роботи по демаркації державного кордону з Російською Федерацією сприяє поширенню нелегальної міграції через Україну, нелегальному перевезенню зброї, що негативно відображається на міжнародному іміджу України. На нашу думку, причиною такої поведінки Рос намагання Кремля повернути собі статус імперії, небажання втратити контроль над країнами, що були у складі СРСР, але вже стали на шлях самостійного розвитку.

Висновки

Звісно, питання кордонів, особливо в регіоні ЦЄ, було і є одним з “найчутливіших” питань новітньої історії - як у ХХ, так і у ХХІ століттях.

В умовах глобалізації концепція незалежності змінюється підходом, який грунтується на визнанні взаємозалежност держав, їх національних економік, які інтегруються в систему світового господарства. Свідченням цього є об’єднавчі процеси, які відбуваються сьогодн в Європі і грунтуються на взаємних стосунках довіри та співробітництва. Нинішня міжнародна обстановка зменшує можливість застосування силових методів для вирішення територіальних суперечок, а кількість форм використання чужо території для отримання вигод її географічного положення без зміни її державно приналежності збільшується.

Питання про міжнародно-правовий статус державних кордонів України виникло з прийняттям ВР УРСР Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.): із зміною державного статусу України змінився і міжнародно-правовий статус її кордонів. Україна проголосила, що у своїх діях буде керуватись загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, що поважає територіальну цілісність і непорушність кордонів держав-сусідів і не має до них жодних територіальних претензій. Вона послідовно дотримується цих принципів.

Оформлені договорами та позначені на місцевості державні кордони є гарантом миру та співробітництва між державами. В національному законодавстві України значна увага приділена питанням територіальних відносин з сусідніми країнами.

Аналізуючи сучасний стан делімітації та демаркації державного кордону, можна сказати наступне. Щодо кордонів з Російською Федерацією. Сухопутна ділянка: делімітацаія державного кордону між Україною і Російською Федерацією завершена, у 2003 році підписаний Договір між Україною і Російською Федерацією про україно-російський державний кордон, що у квітні 2004 року був ратифікований Верховною Радою України і Державною Думою Російської Федерації.

6 квітня 2006 року в м. Києві було проведене засідання Підкомісії по прикордонним питанням Підкомітету по міжнародному співробітництву, під час якого обговорювалося питання початку процесу демаркації сухопутної ділянки україно-російського державного кордону.

Відповідно до Указу Президента України від 6 грудня 2005 року українською стороною створена українська частина Спільно демаркаційної комісії. До сьогоднішнього дня російська частина демаркаційно комісії не створена. Демаркація кордону не розпочата.

Морська ділянка українсько-російського кордону: у 2003 році був підписаний Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченсько протоки, що у квітні 2004 року ратифікувала Верховна Рада України і Державна Дума Російської Федерації. Переговорний процес по розмежуванню Азовського Чорного морів, а також Керченської протоки продовжується.

Відбулося 25 раундів переговорів. Переговори проводяться у форматі роботи Підкомісії по Азово-Керченському врегулюванню Підкомітету по міжнародному співробітництву Україно-Російсько міждержавної комісії.

На сьогоднішній день існують різні підходи сторін до питань розмежування Азовських, Чорного морів і Керченської протоки.

Найбільші розбіжності зв'язані з небажанням російської сторони визнати адміністративний кордон між колишніми УРСР і РСФСР як державну границю між Україною і Російською Федерацією.

Делімітація українсько-білоруської ділянки державного кордону довершена. 12 травня 1997 року був підписаний Договір між Україною і Республікою Бєларусь про державний кордон. Договір ратифікований Верховною Радою 18 липня 1997 року (Закон України від 18 липня 1997 року 491/97-вр). Національні Збори Республіки Бєларусь дотепер не ратифікували Договір про границю, що затримує позначення границі на місцевості (демаркацію).

Протягом 2006 року продовжувалася робота делегацій по визначенню крапки стику державних кордонів України, Республіки Бєларусь і Республіки Польща.

Державний кордон і його режим установлен Договором між Україною і Республікою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях, підписаним 12 січня 1993 року в м. Києві. У 2002 роц довершена перевірка проходження українсько-польської ділянки державного кордону. 14 квітня 2005 року в м. Цисна відбулася тристороння зустріч делегацій Прикордонних Комісій України, Республіки Польща і Словацька Республіка. По результатах був підписаний Протокол про прикордонний знак "кременец", установлений на стику державних кордонів України, Республіки Польща і Словацька Республіка, що затверджується урядами країн.

16-18 травня 2006 року в місті Рава-Руська відбулося 12 засідання Українсько-Польської Прикордонної Комісії з метою проведення спільного огляду ділянок українсько-польського державного кордону, підписання Положення про Українсько-Польську Прикордонну Комісію, а також обговорення питань, зв'язаних із проведенням робіт на державному кордоні.

Державний кордон установлений Договором між Україною і Словацькою Республікою про спільний державний кордон, підписаному від імені держав Прем'єр-міністрами України і Словацької Республіки 14 жовтня 1993 року в м. Братиславі. Режим державного кордону встановлений Договором між Україною і Словацькою Республікою про режим українсько-словацького державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях, підписаним 14 жовтня 1993 року в м. Братиславі. Перевірка проходження українсько-словацької ділянки державного кордону довершена, підсумков документи перевірки затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2000 року № 1606.

У 2006 році довершена друга спільна перевірка українсько-словацького державного кордону. В м. Києві 6 грудня 2006 року були підписані підсумкові документи за результатами другої спільного перевірки.

Продовжується процес затвердження підсумкових документів спільної перевірки.

Державний кордон і її режим установлен Договором між Україною й Угорською Республікою про режим українсько-угорського державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях від 15 травня 1995 року. У 2003 році була завершена перевірка проходження українсько-угорської ділянки державного кордону. Підсумкові документи перевірки ратифіковані Законом України від 26.11.03 № 1336-І. 21-22 червня 2005 року здійснений спільний вибірковий огляд ділянки українсько-угорської границі.

У 2003 році був підписаний Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, що у квітні 2004 року ратифікував Парламент Румунії а в травні 2004 року - Верховна Рада України (закон України № 1714-1V). Продовжується робота з висновку Угоди між Урядом України й Урядом Румунії про делімітацію континентального шельфу виняткових економічних зон обох держав у Чорному морі. Згідно ст. 21 Договору між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництві і взаємній допомозі по прикордонних питаннях і постанов Кабінету Міністрів України від 5.10.04 №1312 була створена міжурядова постійно діюча Змішана українсько-румунська прикордонна комісія. З 2005 року почалися роботи безпосередньо на державному кордоні.

Не довершена делімітація континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.

Усього було проведено 24 раунду переговорів по розмежуванню ВМЭЗ і КШ, позиції сторін не змінилися.

19 листопада 2004 року румунська сторона подала заяву в Міжнародний Суд ООН по делімітації континентального шельфу виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.

Делімітація державного кордону між Україною Республікою Молдова довершена, підписаний Договір між Україною і Республікою Молдова про державний кордон (Договір ратифікований Законом від 06.04.00 1633-ІІІ). 29 січня 2003 року відбулося урочисте відкриття першого прикордонного знака в районі міжнародного автомобільного пункту пропуску "Мамалига-Крива" і було підписане Положення про демаркації державного кордону між Україною і Республікою Молдова.

Проведено 28 засідань Спільно українсько-молдовської демаркаційної комісії.

Закінчено роботу на північній ділянц границі, продовжується демаркація на південній ділянці українсько-молдовського державного кордону.

За станом на січень 2007 року продемаркированы 764 км українсько-молдовської границі, у тому числі в 2006 р. - 204 км.

Отже, західний державний кордон України нині міжнародно визнаний, закріплений системою договорів. Висувати ревізії його означає знову відновити міжнародні суперечки. Справа полягає не в зміні лін кордонів, а в організації сприятливого режиму їх функціонування.

Сьогоднішня геополітична ситуація в Європ виключає появу територіальних претензій до України із заходу, оскільки однією з умов вступу в ЄС для країн-аплікантів є відсутність територіальних претензій до сусідніх країн.

Розширення ЄС на схід в найближчі роки неодмінно вплине на відносини України з західними сусідами.

Відносини України за часів її незалежност та ЄС складалися по-різному. Однак із західними сусідами Україна має непорушн з радянських часів кордони, навколо яких найменше суперечностей.

Саме аналіз історії формування кордонів, який було зроблено в даній роботі, дозволяє виокремити, передбачити виникнення сучасних територіальних спорів нашої країни, спрогнозувати можливі шляхи вирішення вже існуючих.

На режим функціонування західного державного кордону України мають вплив такі політичні фактори (внутрішні та зовнішні): розширення НАТО та ЄС на схід і позиція України щодо цього процесу; непослідовність зовнішньополітичного курсу України; повільний темп демократичних реформ, що зменшує авторитет держави і інтерес до неї з боку сусідів; труднощі у формуванні кола дружніх і прихильних до України держав; необхідність захисту національного ринку і національного товаровиробника від зарубіжних експортерів (однак при цьому для нього не створюються сприятлив умови на внутрішньому ринку); необхідність дотримання ряду міжнародних зобов’язань, важких для національної економіки України.

Важливими аспектами подальшого розвитку прикордонного співробітництва України із сусідніми державами на заход гармонізація податкових систем, прикордонного та митного контролю, розширення та модернізація прикордонних пропускних пунктів, вдосконалення транспортного обслуговування через державний кордон, посилення рівня інформаційного забезпечення діяльності єврорегіонів.

Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних відносинах. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км), різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. В українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб. На наш погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. Основним каменем спотикання в цих відносинах було питання про розмежування континентального шельфу та вирішення долі острова Зміїний.

Аналізуючи результати вирішення цього питання, можна зробити наступні висновки. Румунія згодна з данним рішенням Гаагського суду, реакція ж української сторони була неоднозначною – від «перемоги» до «державної зради». Що стосується реакції різних українських політичних сил, щодо вирішення суперечності, то вона була наступною:

- в прес-службі Президента вважають,що Україна отримала більшість нафтогазових покладів;

- МЗС України побачило «широкі можливості»;

- в Партії регионів запідозрили держзраду;

- експерти говорять про провал українско дипломатії, її «беззубість» та втрати мільярдів кубометрів газу.

З вирішенням територіальної суперечност навколо острова Зміїний, Україна частково поступилася своїми економічними нтересами, що,іншого боку, сприяло встановленню нового формату українсько-румунських відносин на політичному рівні.

Розглядаючи територіальні суперечності на західному кордоні України в контексті процесів європейської інтеграції, можна зазначити, що вони певною мірою сприяють поглибленню останніх, оскільки створюються відповідні органи для співробітництва, проводяться багатосторонні, в тому числі за участю України та ЄС, засідання та конференції, що у свою чергу дає змогу накопичення досвіду цивілізованої міждержавної взаємодії та співпраці.

Що стосується проблем східного прикордоння, то основні територіальні суперечності Україна має з Російською Федерацією.

Як раніше зазначалося, Україна наполягає на тому, щоб кордон був проведений по лінії, що за часів СРСР визначала адміністративний кордон між республіками. На думку голови держави В.Ющенка, саме використання адміністративного кордону в питанні рожділу цієї частини території є найбільш відповідним до норм та принципів міжнародного права (аналогічний принцип застосовувався при вирішенні подібного спірного питання між Росією та її балтійськими сусідами) [45].

Позиція Росії ж полягає в тому, щоб Керченська протока отримала статус «внутрішніх вод» двох держав, що знаходяться у спільному користуванні. Страхи Москви щодо офіційного та остаточного встановлення кордону в ціїй частині акваторії грунтуються на можливост відкриття шляху до Азову іноземним військовим кораблям. У Києві ж навпаки вважають, що переговірний процес навмисно затягується російською стороною.

Гострота проблеми стала для всіх очевидною восени 2003 року, коли відбувся гучний скандал навкруги острова Тузла в Керченській протоці.

Звертаючи на те, що багаторічні намагання вирішити це питання у двосторонньому порядку не дають результатів, поста необхідність його розгляду в односторнньому, що є досить поширеною міжнародною практикою. Україна може направити позов у Міжнародний суд у Гаазі, щоб примусити Росію затвердити кордони між двома державами в Азовській та Керченській протоці. Оскільки переговори з питання делімітації Азовського моря та водних просторів в Керченській протоці знаходяться в тупіку, Україна ма формально звернутися до Російської Федерації з пропозицією передати суперечку на розгляд Міжнародного суду ООН. Це буде свідоцтвом того, що позиція України не є своєвіллям, а грунтується на міжнародному праві.

В вирішенні цього питання Україна хотіла б отримати поміч Європейського Союзу для демаркування кордону з Росією та Білоруссю, оскільки ЄС має великий досвід у вирішенні подібних проблем. Щодо вирішення територіальних спорів з Росією через Міжнародний суд, то, на думку експертів, теоретично таке можливо за умови, що на вирішення цієї суперечки щодо делімітації кордонів у Міжнародному суді ООН буде добра воля сторін. Але це лише теоретично. На відміну від Великого договору з Румунією, наш Великий договір з Росією не передбачає можливості розв’язання цієї суперечки в Міжнародному суді. З РФ у нас ситуація схожа до тої, що була з Румунією в тому плані, що делімітувати потрібно шельф, на якому є нафтогазові родовища. Але тут найважче питання – це кордон по Керченській протоці та фарватер. Тут також острів Тузла, який за українською версією повинен визначати серединну лінію розмежування. З того, як себе поводять щодо цього питання росіяни, видно, що вони не зацікавлені вирішувати його ближчим часом. Росія залишає питання делімітації кордонів на морі з Україною для можливості тиску на українську владу. Росія навряд чи піде на те, щоб вирішити цей спір з Україною в судовому порядку, тому що Москва тут очікуватиме не на рішення суду як якоїсь об’єктивної міжнародної інстанції, а на те, що вона самостійно вирішить це питання на свою користь у результаті дипломатичного міждержавного торгу та геополітичних бартерів. Росія чекатиме на зміну влади в Україні, на зміну політичного режиму, тобто на прихід в Україні до влади тих політиків чи настання такої політичної ситуації, яка дасть змогу Росії реалізувати той нтерес, на який вона розраховує. Росія робить все, аби з Україною не було проведено повноцінної делімітації та демаркації як сухопутних, так і морських кордонів.

Міжнародний арбітраж був би оптимальним для України, але не для Росії: міжнародні суди ж не піддаються політичному тиску, призначення суддів там не є політичним. А тому тут можливі об’єктивні рішення несподіванки для Росії, яка буде все-таки вичавлювати з України те, що вона вважає за потрібне, розраховуючи на нестабільність політичного режиму, конфлікти у владі, скрутну економічну ситуацію, а також на нових політиків, як з точки зору Росії є більш прийнятними для російських національних інтересів, аніж нинішні.

І це стосується не тільки демаркації та делімітації, а й, наприклад, тієї ж проблеми Чорноморського флоту РФ. Як з економічної, так і з політичної точки зору час грає на користь Росії. Тому що з економічної – ситуація в Україні погіршується, а відповідно, можна диктувати свої умови в обмін на економічну допомогу. З політичної точки зору росіяни вважають, що час працює на них, тому що розраховують не те, що Віктор Ющенко не залишиться президентом на другий термін, а вибирати між Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем краще, аніж коли приходиться вибирати між Ющенком і кимось ншим [46].

Підсумовуючи, можемо зазначити, що відсутність територіальних спорів з сусідами є однією з ключових умов Європейського Союзу та НАТО для вступу до цих організацій. Тому, очевидно, Україна і надалі намагатиметься щонайшвидше провести делімітацію свого державного кордону. І насамперед з Російською Федерацією, яка відверто не зацікавлена в інтеграції України до ЄС та НАТО і саме тому намагається усілякими способами затягти вирішення цього питання.

Отже, будь-які суперечки з приводу зміни проходження встановлених після Другої світової війни кордонів є порушенням принципів міжнародного права і, як наслідок, - дуже вагомим чинником, що негативно впливає на інтеграційні процеси в міжнародну спільноту, частиною яко Україна та Європейський Союз.

Використана література

1. Миграция и пограничный режим: Беларусь, Молдова, Россия и Украина. Сборник научных трудов. Под общ. ред. С.И. Пирожкова. – К.: НИПМБ, 2002. – 176 с.;

2. Хомра О. Нелегальна транзитна міграція як загроза національній безпеці України // Стратегічна панорама. – 2003. – №1;

3. Безпосереднє сусідство України з ЄС: закрит кордони чи нові імпульси до

4. співпраці? – Ужгород, 2002. – 180 с. 2.

5. Кіш Є. Кордони та їх значення за умов вроінтеграційних процесів // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України. – 2003. 24. – C. 148-157.;

6. Кіш Єва. Політико-правові засади українсько-угорського кордону в контексті розширення ЄС // Людина і політика. 2003. – №6 (30). – C.15-21.;

7. Кіш Є. Політико-правова основа нового європейського кордону: історичний досвід та сучасні проблеми // Персонал. – 2004. – №3. С.8-14.;

8. Копійка В.В., Взаємовідносини ЄС з Україною та Росією в контексті розширення 2004 р.//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна.– К., 2005.– С.319-382

9. Кіш Є. Питання безпеки на нових східних кордонах Європейського Союзу // Стратегічна панорама. – 2004. – №1. – С. 44-50.;

10. Шемякін О.М. Острів Зміїний: проблеми делімітац морських просторів// Правова держава. вип. 16 – К: ін-т держави: права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. – с. 473 – 480

11. А.Ермолаев. НАТО и ЕС поддерживают Румынию в деле пересмотра украинских границ./http://www.regnum.ru/news/1058515.html

12. МИД Украины молчит по поводу претензий Румынии на остров Змеиный, поскольку занят борьбой с РФ // NEWSru.com // В мире // 11 сентября 2008 г.

13. Украина и Румыния спорят в Международном суде ООН из-за острова "Змеиный" – там 10 млн тонн нефти // NEWSru.com // В мире // 4 сентября 2008 г.

14. На острове Змеином Ющенко создаст свободную экономическую зону // NEWSru.com // Экономика // 15 января 2008 г.

15. Румынская пресса: Ющенко унизил Бухарест сильнее Путина // NEWSru.com // В мире // 2 ноября 2007 г.

16. Дмітрієнко М. Кордони України на зломі 20-21 ст. //Урядовий курєр. – К,2004. - №238, 14 грудня. – с.6

17. Політична історія україни ХХст.: у 6-ти томах. т.6: Від тоталітаризму до демократії(1945-2002 рр.)/ В.П.Андрущенко, В.К. Барон, О.Д. Бойко та ін. – К:Генеза, 2003 – 580 с.

18. Бреусенко-Кузнецов А.А., Геополитический миф: общий мифологический контекст атлантической экспансии на Восток//Національний технічний університет України "Київський політехнічний нститут".Вісник:Зб. наук. пр.:Філософія. Психологія. Педагогіка.-К.:Політехніка,2006.-№ 2 (17)/ 2006.– 67-74

19. Кіш Є., Геополітичний вимір зміни характеру кордонів Європейського Союзу та України//Сучасна українська політика:Політики політологи про неї.-К.:Укр. центр політ. менеджменту,2008.-Вип. 12.– 312-324

20. Колишко Р.А., Деякі аспекти політики транскордонного співробітництва Європейського Союзу//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).– 44-59

21. Вонсович О., Довгостроковий проект: Роль Європейського Союзу у врегулюванні конфліктів//Зовнішні справи,2007.-10.– 44-47

22. Панченко Ж.О., Ключові чинники та ключов невизначеності євроінтеграціного вибору України//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).– 254-264

23. Барановський Ф., Критерії вступу до ЄС як чинники розбудови демократичної, соціальної, правової держави в Україні//Політичний менеджмент,2008.-Спеціальний випуск.– 204-212

24. Барановський Ф.В., Особливості розвитку та проблеми подальшого розширення ЄС в контексті успішної реалізації євроінтеграційного курсу України//Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса.Наукові записки. Вип. 36:Курасівські читання - 2007 "Влада суспільство в сучасній Україні: механізми взаємодії".-К.:Знання,2007. 161-168

25. Перешкоди на шляху інтеграції України в ЄС//Політика європейської інтеграції.– К., 2007.– 114-117

26. Рижков М.М., Перспективи вступу України до Європейського Союзу на сучасному етапі/ М.М.Рижков, Р.Коружинець;/Актуальні проблеми міжнародних відносин:Зб. наук. праць.-К.:Ін-т міжнарод. відносин,2005.-Вип. 53.-Ч. 2.– 29-31

27. Музика Г.О., Перспективи та деякі актуальн проблеми розвитку співробітництва України з Європейським Союзом у галуз спільної зовнішньої політики та політики безпеки//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.:Київський нац. ун-т ім. Т.Шевченка Інститут міжнародних відносин,2005.-Вип. 53.-Ч. 1.– С.57-60

28. Морозов К.П., Політологічне обгрунтування вроатлантичного вибору України//Наука і оборона,2008.-3.– 50-60

29. Копійка В.В., Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення Україна.– К., 2005.– С.244-281

30. Брусиловская О.И., Процес интеграции Украины и стран Восточной Европы в Европейское сообщество: источники проблем и достижений//Вісник Одеського національного університету. Соціологія і політичн науки.-Одеса,2003.-Том 8.-Вип.9.– С.672-676

31. Запорожець О.Ю., Співробітництво України та ЄС в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).– С.178-182

32. Копійка В.В., Суперечності розширення ЄС на Схід//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна.– К., 2005. С.224-318

33. Пирожков С., Сучасна політика національної безпеки України в контексті євроатлантичної інтеграції: між можливим необхідним//Євроатлантикінформ,2007.-№2-3.– С.98-101

34. Україна-ЄС-Росія: проблеми формування виважено внутрішньої та зовнішньої політики//Погляд на безпеку України у контекст сучасної геополітики:Аспекти державного управління.-К.:ННДЦ ОТ і ВБ України,2006.– С.76-79

35. Барановський Ф., Чинники та мотиви європейсько нтеграції України//Політичний менеджмент,2007.-6.– С.115-124

36. Малиновська О.Ю. Етнополітичні аспекти формування українсько-польського кордону у 1918-1939 рр. // Вісник Київського національного універсиетут імені Тараса Шевченка. Географія. – 2000. - Вип.46. С.68-70.

37. Малиновська О.Ю. Державні кордони як лін розмежування і об’єднання // Економічна та соціальна географія: Наук. зб. – К., 2001. – Вип.51. – С.153-157.

38. Малиновська О.Ю. До питання про територіальне розмежування Української СРР з Молдавською Автономною СРР // Географія сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. – К., 2001. – Вип.6. – С.180-188.

39. Кіш Є. Візовий режим Шенгена. Наслідки для Європейського Союзу та України // Віче. – 2004. – №3. – С.60-64.;

40. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами. Інститут регіональних та вроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна” – Київ: КІС, 2004. – С.25-69

41. Польща – Україна – Франція – Німеччина. Другий діалог про кордони // Незалежний культурологічний часопис «Ї». - № 12, 1998;

42. Україна - ЄС. Кордон 2000 + ? Розмова про кордони. Третій діалог про кордони // Незалежний культурологічний часопис «Ї». - № 20, 2001. 7. www.ji-magazine.lviv.ua.

43. Закон України Про державний кордон України. I. Загальні положення. Стаття 1-2. Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 2, ст. 5. Вводиться в дію Постановою ВР N 1778-12 від 04.11.91, ВВР 1992, N 2, ст. 6, - із змінами, внесеними згідно із Законом N 245/96-ВР від 18.06.96, ВВР 1996, N 37, ст.167.

44. 18. Розширена Європа – Сусідні країни. Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами. Повідомлення Європейської Комісії для Ради та Європейського Парламенту. http://www.delukr.cec.eu.int/ua/eu_and_country/bilateral_relations.htm.

45. МиколаГоманюк. УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКИЙ КОРДОН. КАНАЛ ДУНАЙ – ЧОРНЕ МОРЕ” /Центр досліджень південноукраїнського Пограниччя (м. Херсон)

46. Ю.Онишків. Керченська протока: другий Зміїний?/ http://ua.glavred.info

47. Договор о Европейском Союзе от 7 февраля 1992 г. с изменениями, внесенными Амстердамским договором от 2 октября 1997 г. и Ниццким договором от 26 февраля 2001 г.

48. ЕС хочет определиться с Востоком: «Восточное партнерство» - два измерения, один инструмент/ http://telegrafua.com/456/world/9662

Страницы: 1, 2, 3