Курсовая работа: Капітал як економічна категорія товарного виробництва

Курсовая работа: Капітал як економічна категорія товарного виробництва

Зміст

Вступ

1. Капітал як економічна категорія товарного виробництва     

1.1. Сутність капіталу в історії економічної думки

1.2. Сутність зміст категорії “капітал”

2. Іноземн нвестиції у світовій економіці

2.1. Сутність нвестицій. Класифікація інвестицій

2.2. Розподіл прямих іноземних інвестицій у світовій економіці

2.3. Портфель цінних паперів та фондовий ринок

3. Іноземний капітал в Україні

3.1. Державна політика щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України

3.2. Інвестиц на території України       

Висновки

Література

Вступ

В процес глобалізації міжнародної економіки особливої актуальності набувають дослідження процесів міжкраїнового залучення іноземного каптіалу. Забезпечення потужного притоку інвестицій в основний капітал для економіки будь-якої країни є одним із найактуальніших завдань.

Проблеми, пов’язані з активізацією інвестиційної діяльності, стимулювання інвестиційних надходжень, підвищення ефективності нагромадження основного капіталу тощо мають давню глибоку наукову розробку. Так дані проблеми широко дискутуються в наукових працях провідних учених України та світу. Серед них: Базилевич В., Войцеховська В., Харламова Г., Данилов О., Носова О., Гостюк М., Гайдуцький В., Лісовицький В., Макконелл, Брю, Предборський В., Абрамович І. та інші.

В сучасних умовах швидкий розвиток міжнародних інвестиційних процесів посилив їх вплив на економіку приймаючих країн. Країни, що розвиваються чи переживають трансформаційний період все сильніше вбачають іноземний капітал як джерело економічного розвитку та модернізації економіки, покращення соціальних позицій розвитку країни. Саме тому такі країни намагаються лібералізувати сво нвестиційні режими та застосовувати інші необхідні заходи задля приваблення більших потоків іноземних інвестицій. Міжнародний простір інвестиційних ресурсів оперує за ринковими правилами й в умовах жорсткої конкуренції за основний товар – інвестиції (зокрема, прямі іноземні інвестиції, як найпривабливішими для економіки країн), а гравцями тут виступають вже окрем країни. Тому в умовах жорсткої кокуренції найбільші і найефективніші інвестиц залучають до себе ті країни, чиї інвестиційні стратегії виявляються найбільш вдалими, що проявляється через сприятливість інвестиційного клімату країн до потреб та запитів інвесторів [8,79]. Проблема залучення й ефективного використання іноземного капіталу постійно привертає до себе увагу. Вітчизнян та зарубіжні вчені стверджують, що на розвиток міжнародної інвестиційно діяльності вцілому впливають фактори політичного, ресурсного, загального глобального характеру. Важливе значення мають потенційні можливості країн приймати капітал у будь-яких масштабах і формах, умови його використання із забезпеченням достатнього для інвестора прибутку за припустимого рівня розвитку.

Прискорення глобалізації світової економіки призвело також до появи нових напрямів припливу ноземного капіталу, особливо у країни, що розвиваються. Йде мова про грошов перекази міжнародних працевлаштованих мігрантів, венгурний капітал, проникненя капіталу у банківські сектори.

За сучасно економічної ситуації надходження іноземного капіталу до України є досить актуальним для неї. Адже глибокі зміни в господарському механізмі України, зумовлені переходом до ринкової економіки, потребують підвищеної уваги до вирішення питань інвестиційної діяльності. Як один із найважливіших напрямів розширення та відтворення основних фондів і виробничих потужностей господарства на базі науково-технічного прогресу інвестиційна діяльність уможливлю регулювання розвитку економіки, істотне підвищення її ефективності. Розв’язання нвестиційної проблеми є досить важливим та актуальним для України оскільки саме інвестиції вкрай потрібні підприємствам і організаціям для переходу до стабільної господарської діяльності, для преозброєння виробництва, підвищення якості продукції [18, 40].

Досить важливим також питання фондового ринку і цінних паперів. Оскільки такий ринок дуже серйозно впливає на економіку, регулює приплив капіталів в країни.

Мета: Метою з’ясування: багатоаспектності категорії “капіталу”, що проявляється в різноманітності його форм, властивостей, категорій, а також порівняти різноманітні історичні економічні думки щодо сутності капіталу; з’ясувати, що таке вивіз капіталу, в яких форамх він здійснюється; сутності іноземного капіталу, яке значення для розвитку світової економіки та економіки України мають прямі іноземні інвестиції та портфельні інвестиції.

1. Капітал як економічна категорія товарного виробництва

1.1. Сутність капіталу в історії економічної думки

Питання теор капіталу відноситься до числа найбільш складних в економічній науці. Термін капітал” походить від латинського “capitalis” – головний, основний, дуже важливий і німецького - “kapital” – основне майно. В економічних школах капітал трактується по-різному. Основними науковими концепціями при вивченні теорії капіталу являються: натуралістична, соціально-економічна, монетарська, а також концепція, заснована на взаємовідносинах “людського” і “фізичного” капіталів [1, 142].

Так автори підручника “Історія економічних учень” Базилевич В. Д., Лісовицький В. М. наводять різні теорії капіталу. Зокрема, Франсуа Кене (1694-1774рр.) відомий фізіократ, вперше звернув увагу на категорію капіталу і спробував дати науковий аналіз. Він під капітаом розумів сукупність засобів (авансів), використовуваних у виробництві для створення чистого прибутку. Кене стверджував, що різні частини капіталу виконують свої функції неоднаково. Одна частина – первісні аванси – функціонують у процесі виробництва тривалий час, не покидаючи його, інша - “щорічні аванси” – вимагає постійного поновлення. Тим самим було покладено початок структурного аналізу капіталу, розподілу його на основний і оборотний [4, 19]. Однак А. Сміт (1723-1790 рр.) один із представників політичної економіки на відміну від фізіократів, визначав капітал як частину запасів, від яких певна особа очікує отримати прибуток; трактував як продуктивний увесь суспільний капітал. Водночас, він вважав, що капітал не снував за умов раннього примітивного суспільства і з’явився у результат первісного нагромадження, яке вчений пов’язував виключно із працелюбністю та бережливістю окремих індивідів. Сміт продовжив після фізіократів розподіл капіталу на основний та оборотний, але “весь капітал будь-якого підприємця неодмінно поділяється на капітал основний і на капітал оборотний”.

Табл. Відмінності між основним та оборотним капіталом

за А. Смітом

Автори підручника зазначають, що великою “заслугою вченого стало розуміння того, що співвідношення між складовими капіталу є неоднаковим у різних галузях виробництва. Крім того, він зрозумів значення капіталізованої цінності, набутих корисних здібностей усіх жителів або членів суспільства”. Сміт трактував капітал як головну рушійну силу економічного прогресу, стверджував, що будь-яке збільшення або зменшення капіталу природним чином сприяє зростанню або скороченню мінової вартості річного продукту землі та праці країни реального балансу та доходу населення. А. Сміт зазначав, що зростання національного багатства неможливе без нагромадження капіталу [2, 193].

Активним опонентом та послідовником вченого був інший представник класичної економічної думки Д. Рікардо (1772-1823 рр.). Він визначав капітал як провідний фактор розвитку продуктивних сил суспільства, “частину багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин, всього необхідного для того, щоб привести в рух працю”. Та на відміну від А. Сміта, який пов’язував виникнення капіталу з переходом від примітивного до розвиненого господарства, Д. Рікардо трактував капітал позаісторично, стверджуючи, що знаряддя прац перісної людини, також є капіталом [2, 211]. Ще одним із представників класичної політичної думки, який розвивав теорію капіталу був Дж. С. Мілль (1806-1873 рр.). Услід за Смітом стверджував, що “крім початкових і загальних умов виробництва – праці і продуктивних сил – існує ще одна умова, без яко неможливо здійснити виробничу діяльність... Йдеться про попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці - капітал”. Трактуючи капітал як раніше нагромаджений матеріалізований продукт праці, Дж. С. Мілль зазначав, що останній є продуктом заощадження (продовжуючи вчення Сміта, який вважав, що ощадливість, а не працьовитість є безпосередньою причиною зростання капіталу”), тобто утримання від теперішнього споживання заради майбутньо корисності. Відтак він дійшов висновку, що “зростання капіталу необхідним чином залежить від двох моментів – величини фонду і від сили схильностей, як спонукають заощаджувати”. У руслі ідей класичної школи Мілль стверджував, що зростання капіталу викликає безмежне розширення виробництва, оскільки межою багатства завжди слугує нестача не споживачів, а виробників і виробничих потужностей. Та водночас вчений визначав, що розвитку капіталів та виробництва притаманні певні обмеження, пов’язані із зменшенням граничної продуктивност капіталу. Мілль, так само як і Сміт, виокремлював у складі капіталу, зайнятого у виробництві: оборотний та основний [2, 261]. Отже, саме в працях Рікардо, Ф. Кене, Дж. С. Мілля та інших економістів, які були проаналізовані вище, визначений зв’язок капіталу з його тривалим використанням, а також речовою (товарною) сутністю. Представник неокласично школи А. Маршал зазначав, що капітал – це речі, які утворюють передумови виробництва. Він виділяв спожвичий капітал (їжа, одяг, житло), опосередкований капітал (інструменти, машини, сировина) [1,142]. Автори підручника “Економікс С. Брю і К. Макконелл визначають “капітал як створені людиною ресурси, використані для виробництва товарів і послуг; товари, які безпосредньо не задовільняють потреби людей” [3,338]. Трактування капіталу Макконеллом та Брю є своєрідним узагальненням усіх вищевикладених визначень капіталу економістів, як представниками натуралістичної концепції, згідно з якою капітал – це засоби виробництва або товари для продажу.

За статтею “Теорія капіталу: науково-економічний аспект“, автори якої Лисенко та Арлайович, другою концепцією, що трактує капітал є соціально-економічна. Згідно із якою капітал розглядається не як річ, а як відношення, що суперечить натуралістичній концепції. Представники – Клименко Г. А., Нестеренко В. П., відмітили, що капітал – це категорія, яка виражає не стільки технічне або організаційне, скільки соціально-економічне відношення, тобто він може існувати лише за певних соціально-економічних умов.

В основ монетарського підходу трактування капіталу покладений тезис про відсутність зв’язків між капіталом і благами, що є відмінністю її від натуралістично концепції, для якої капітал – це, насамперед, виготовлені блага, які можна використовувати для подальшого виготовлення майбутніх благ. Монетаристи розглядають капітал в якості фонду цінностей; це “грошовий” капітал, в тому розумінні, що він представляє собою засоби виробництва, які можна виміряти в грошових одиницях. Особливий напрям в даній концепції розвинув Й. Шумпетер. В його розумінні “капітал підприємства – це не сукупність... благ, тому що капітал протистоїть світові благ”. В теорії Шумпетера капітал слугує “фондом”, за рахунок якого підприємець оплачує придбані засоби виробництва. Вчений зазначав, що капітал представляється не просто сумою грошей, але й інших платіжних засобів, які можуть бути використані підприємцем.

На сучасному етапі в розробці теорії капіталу виділяється концепція “людського” та фізичного капіталу”, з’явилася в 60-ті роки ХХ ст. Дана концепція виникла внаслідок зростання людського фактора в умовах науково-технічної революції. Першими концепцію почали розробляти представники неокласичного напрямку: Г. Беккер, Т. Шульц. Розвиток даної теорії знайшло відображення у роботах: Е. Бородіна, Щетиніна В., Ісаєнко І. Вони зазначали, що у виробництві взаємодіють два фактори - “фізичний” капітал та “людський”. Фізичний капітал – це засоби тривалого використання, використовувані фірмою під час своєї діяльності; засоби виробництва. Саме розуміння фізичного капіталу є спільним між натуралістичною концепцією та концепцією “людського” та “фізичного” капіталів. Та сучасна концепція включає ще й “людський” фактор, який включає вроджені здібност талант, а також освіта, каліфікація, знання, навички, енергію людини. Саме взаємозв’язок “фізичного” і “людського” капіталів призводить до отримання економічних благ підприємцем.

1.2. Сутність зміст категорії “капітал”

Капітал – одна із провідних категорій економічної теорії. Автори підручника “Основи економічної теор зазначають, що капітал – це категорія історична, вона відбиває конкретний сторичний етап розвитку товарного господарства, певні за змістом відносин між товаровиробником, коли просте товариство перетворюється у капіталістичне, тобто таке товарне виробництво, де провідні позиції займає капітал [5, 201].

В сучасній економічній літературі існує велика кількість дефініцій капіталу. Найпоширенішими є:

* капітал це загальна величина коштів у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, укладених в активи (майно) підприємства, тобто джерела коштів підприємства, що приносить дохід;

* це початкова сума коштів, призначених для здійснення підприємницької діяльності;

* це гроші, велика сума грошей [7,215];

* самозростаюча авансова вартість [16, 256].

На мою думку, найбільш точне визначення терміну “капітал“ дав Мочерний С. В., оскільки він у поясненн сутності капіталу об’єднав всі, вищевикладені дефініції, тобто вчений визначає капітал як сукупність виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, при яких засоби праці, певн матеріальні блага, гроші та різні види цінних паперів служать знаряддям експлуатації [6.156].

Багатоаспектність категорії “капітал виявляється у різноманітних конкретних формах його існування. У сучасній економічній літературі категорія капіталу аналізується за такими аспектами:

Капітал

Рис. 1. Багатоефективність форм існування капіталу

Капітал за способом обороту та перенесенням способу вартості поділяється на основний, оборотний. Більшість сучаних вчених до основного капіталу відносять т засоби виробництва, які використовуються у виробництві тривалий час (промислов будинки, споруди, верстати, транспортні засоби тощо; у сільському господарств робоча худоба, багаторічні насадження) і переносять свою вартість на вартість новоствореної продукції в процесі свого значення. Оборотний капітал – це частина продуктивного капіталу, вартість якої входить у створені товари, послуги і повністю повертається підприємцю у грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять: вартості сировини, палива, допоміжних матеріалів, окільки вони повністю споживаються у кожному виробничому циклі і їх вартість повністю переноситься на вартість товарів, послуг [5,201]. Зазначу: те, що А. Сміт у свій час вкладав у поняття “основного“ і “оборотного“ капіталу, в сучасній економіці залишається актуальним, і істотних корегувань не зазнало. Так за Смітом основний капітал “характеризується тим, що приносить прибуток, не надходячи в обіг або не міняючи власника“, а оборотний - “тим, що приносить прибуток тільки в процесі обігу або міняючи господарів“ [2,193].

За сферами застосування: промисловий, торгівельний, позичковий капітал. В більшості підручників з економіки дані види капіталу тлумачаться так: промисловий каптіал функціонує у виробничій сфері (незалежно від галузі цієї сфери) одночасно у трьох формах: грошовій, продуктивній, товарній; торгівельний – капітал, що функціонує у сфері товарного обігу, відокремлюється від промислового у тому випадку, коли підприємець спеціалізується виключно на реалізації товарів; позичковий грошовий капітал, майно, що його надають у позику на умовах повернення плати у формі процента [5, 2006], [7, 220].

За роллю у створенн додаткової вартості: постійний капітал – частина авансового промислового капіталу, яка вкладається у засоби виробництва і переноситься конкретною працею на новостворений продукт, не збільшуючи його вартості: змінний – частина авансового промислового капіталу, вкладень в найм робочої сили, яка змінює свою вартість у процесі виробництва і є джерелом додаткової вартості. Так тракту постійний і змінний капітал Базилевич [16, 256]. Зазначу, що пояснення К. Маркса постійного і змінного капіталів досить подібні, і до тих, що були зроблені Базилевичем. Тобто розподіл Марксом капіталів на постійний і змінний і пояснення їх є доречним досі.

За джерелами формування: власний капітал – капітал, вкладений власником фірми, визначений як різниця між сукупними активами фірми та її зобов’язаннями; залучений капітал створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.

За значенням у створенн та перерозподілі доходу: реальний капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілючись у матеріально-речові, грошові, духовні цінності; фіктивний капітал не функціонує безпосередньо у виробничому процесі, уречевлюється у цінні ппери та дає їхнім власникам право на отримання прибутку. Зазначу, що сам по соб фіктивний капітал не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу [16, 256].

Саме така кваліфікація найчастіше зустрічається в сучасній економічній літературі.

У традиційному політекономічному визначенні капітал має такі властивості:

1) обмеженість;

2) здатність до нагромадження;

3) ліквідність;

4) здатність до конвертації (постійної зміни форми);

5) самозростання.

Загальновизнано, що капітал є складною динамічною субстанцією, яка постійно змінює свої форми. В сучасній економічній літературі набули поширення такі категорії:

І. Людський капітал як міра втіленої у людині здатност приносити дохід. Освіта, професійна підготовка, здоров’я, природні здібност творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприя збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції, виступають найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходм, який він може приносити власнику.

ІІ. Інтелектуальний капітал – нагромадження в процесі інтелектуальної діяльності сукупності знань, досвіду, навичок, здібностей, взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються з метою отримання доходу. В сучасній екнономічній літературі розрізняють нтелектуальний капітал суспільства, інтелектуальний капітал компанії, нтелектуальний капітал окремого індивіда.

ІІІ. Соціальний капітал – капітал втілений в якості соціальних зв’язків та відносин, заснованих на довірі як концентрації очікувань та зобов’язань, що спонукають суб’єктів господарювання до ефективних дій з метою досягнення спільних цілей.

Західні дослідники визначають соціальний капітал як певну суму ресурсів (фактичних чи віртуальних), які накопичуються в індивідів та груп завдяки наявності мереж більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного визнання і довіри.

Отже, згідно з сучасними науковими підходами капітал може набувати не лише уречевлених, але й неуречевлених форм. На думку французького дослідника П. Бурдьє, постіндустріальн перетворення сприяють розвитку таких основних етапів капіталу:

1) інкорпорованого (сукупність відносно стійких, відтворюваних диспозицій і здібностей, якими наділений власник тієї чи іншої форми капіталу);

2) об’єктивного (уречевлених форм капіталу, доступних безпосередньому сприйняттю та передач у фізичній предметній формі);

3) нституціоналізованого (визнання певного виду капіталу як ресурсу, який має бути неформалізованим або формалізованим у вигляді прав власності, сертифікатів).

Людський, нтелектуальний, соціальний капітал не є відокремленими і незалежнми активами. Вони формуються та розвиваються в органічній єдності, взаємодії та взаємозв’язку, взаємопроникаючи та доповнюючи один одного [16, 256].

2. Іноземні інвестиції у світовій економіці

2.1. Сутність інвестицій. Класифікація інвестицій

Однією з головних форм вивозу капіталу є інвестування капіталу – інвестиції.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. 1560 – ХІІ “інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті яко створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект” [19, 105]. Такими цінностями можуть бути грошові кошти, цільові банківські вклади, цінн папери; рухоме й нерухоме майно, прояви користування землею, водою, ресурсами, будівлями, обладнанням та інші цінності. Інвестиціями називають те, що відкладають” на завтрашній, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Тобто під інвестиціями розуміють економічні ресурси, як спрямовуються на збільшення реального капіталу товариства, тобто на розширення або модернізацію виробничого апарату [15,7]. Зазначим, що в Господарському кодексі України від 16 січня 2003 р. № 436 – IV вказується, що інвестиціями в сфері господарювання є “довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об’єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення ншого соціального ефекту” [19, 105].

На мою думку нвестиції – це спосіб вкладання грошей, капіталу, який має забезпечити зростання вартості каптіалу чи принести прибуток.

Інвестиції в об’єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. В економічн теорії і на практиці з метою ведення обліку, аналізу і планування інвестиц класифікують за окремими ознаками:

1. За об’єктами вкладення: реальні інвестиції – це довготермінові вкладення у реальн активи, як матеріальні (будівліі, обладнання), так і нематеріальні (ліцензії, патенти, ноу-хау тощо). Основними формами реального інвестування є: придбання цілісних майнових комплексів, нове будівництво, інноваційне інвестування в нематеріальні активи тощо [7, 196]. Фінансові інвестиції – вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи), наприклад, фондові цінні папери, спеціальні банківські вкладення, депозити, паї і т. д.

2. За способом участі в інвестиційному процесі виділяють прямі інвестиції, як характеризуються безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування вкладення коштів, вони, як правило, здійснюються у формі кредиту без нвестиційних посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій компанії; та непрямі інвестиції – під ними розуміють інвестування, опосеродковане третіми особами (інвестиційними або фінансовими посередниками).

3. Залежно від форми власності інвесторів розрізняють державні інвестиції – це вкладення, які здійснюють центральні і місцеві органи влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і залучених коштів, а також інвестицій державних підприємств та закладів за рахунок власних і залучених коштів [15, 10]. Якщо мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права, то тоді під державними інвестиціями розуміють позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. Можлиі також і “діагональні відносини”, коли консорціум (група) приватних банків надає інвестиції державі [19, 105]. Приватні інвестиції – вкладення коштів громадянами, а також підприємствами недержавної форми власності, перш за все колективної [15, 10]. Або ж під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповідним суб’єктам іншої країни – в ситуац міждержавних відносин [19, 105].

Іноземн нвестиції – вкладення, які здійснюються іноземними грмадянами, юридичними особами та державами [15, 10]. Згідно із Законом України “Про режим ноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР, іноземні інвестиц це “цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційно діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту” [19, 105]. Спільні інвестиції – вкладення, що здійснюються суб’єктами даної країни та іноземних держав, а також інвестиц підприємств за участю іноземних інвесторів.

4. За періодами інвестування розрізняють короткострокові інвестиції – це вкладення капіталу на період, що не перевищує одного року: довгострокові – вкладення каптіалу на період більше одного року.

5. За регіональною ознакою виділяють інвестиції внутрішні – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані в територіальних межах даної країни; зовніш нвестиції – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані за межами даної країни. До них належать і купівля різних фінансових інструментів інших країн – акції іноземних компаній, облігації інших держав [15, 10].

Як уже зазначалося, інвестиційна ідяльність може здійснюватися не лише між суб’єктами, які знаходяться в межах однієї країни, але й між інвестиційними суб’єктами різних країн. Отже, визначення категорії “іноземні інвестиц ключовим питанням для законодавця, оскільки таким чином він визначає коло правовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу чинного законодавства. Визначаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава таким чином визна його право на пільги та гарантії.

Іноземн нвестори мають право здійснювати інвестиції в таких формах:

- участь ноземних інвесторів у підприємствах країни;

- створення підприємств,які повністю належать іноземним інвесторам;

- придбання діючих підприємств;

- придбання рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт тощо) [19. 105].

Залежно від ступеня контролю над зарубіжнми компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Прям нвестиції – основна форма експорту приватного капіталу, що забезпечу встановлення ефективного контролю і надає право безпосереднього розпорядження закордонною компанією. Як зазначаєтся у вітчизняній економічній літературі ПІІ снують у тому випадку, коли іноземний власник володіє не менше ніж 25% статутного капіталу акціонерного товариства.

Прям нвестиції поділяютьна дві групи:

1) трансконтинентальні вкладення, зумовлені кращими умовами ринку, тобто тоді, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплексу безпосередньо на ринок даної країни;

2) транснаціональні вкладення – прямі вкладення, часто в іншій країні, з метою мінімізації витрат порівняно з материнською компанією [15, 56].

Портфельн нвестиції – кошти, вкладені в цінні папери довготермінового характеру, які не передбачають отримання швидкого доходу. Здебільшого це інвестиції великих промислових програм, зокрема й за участю держави. Залежно від того, де вкладають капітал (у межах країни чи за кордоном), портфельні інвестиц бувають внутрішніми або зовнішніми (чужоземними) [7,196].

2.2. Розподіл прямих іноземних інвестицій у світовій економіці

Важливими чинниками розвитку світової економіки в умовах глобалізаці стають прям ноземні інвестиції (ПІІ), які є складовою міжнародного ринку капіталу. Дане питання є досить актуаьлним у дослідженнях багатьох науковців, економістів, таких як Гайдуцький А. П., Панфілова Т. О., Гостюк М., Носова О.

У своїй статті Гайдуцький зазначив, що особливо швидко прямі іноземні інвестиц зростали у 1980-2000 рр., коли їх темпи в 10 разів перевищували ріст світового виробництва і торгівлі. Так, співвідношення суми залучення ПІІ до світового ВВП зросло з 0,5% до 5%. У 2001-2003 рр. темпи росту ПІІ дещо знизилися, в 2003 р. обсяг залучених ПІІ опустився до рівня 1997 р.; та вже у 2004 р. – збільшився, оскільки, зросли на 2% і досягли рівня 548 млрд. дол. США в порівнянні з 2003 р. [9, 67] .

Зазначимо, що особливість розподілу ПІІ на сучасному етапі полягає в тому, що притік капіталу в розвинені країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і СНД, де спостерігається підвищення темпів залучення ПІІІ, що майже 35 млрд. дол., що на 20% більше, ніж у 2003 р. [10, 52]. Серед основних форм іноземного інвестування в світі переважають інвестиції в акціонерний капітал, інша форма реінвестиційний (33%) прибуток, третя форма – внутрішньокорпоративні позики (5%).

Для того, щоб привабити іноземного інвестора уряди багатьох країн–реципієнтів вводять в дію нові нормативно-правові документи, в деяких країнах знизилися ставки оподаткування прибутків компанії, підписано значну кількість додаткових двосторонніх інвестиційних договорів та договорів про уникнення подвійного оподаткування, а також інші міжнародні інвестиційні угоди, які сприятимуть підвищенню відкритості економіки країн для іноземних компаній [11, 81].

Як вже зазначалося, найбільш значний притік інвестицій у 2004 р. відбувся в країнах, що розвиваються. Так Гайдуцький у своїй статті пояснює дану ситуацію такими чинниками: загострення конкуренції в більшості галузей змушує країни шукати підвищення їх конкурентноспроможності, активізація трансграничних операцій з злиття та поглинання; високі ціни на більшість ресурсних товарів слугу додатковим стимулом для розміщення іноземного капіталу в тих країнах, що забезпечені нафтою, газом. Так, такі економісти, як Панфілова, Гостюк, Носов, зазаначають, що в більшості випадків зростання інвестиційних потоків у країни, що розвиваються, пов’язані з фінансуванням нових проектів. На 2004 р. найбільшим реципієнтом капітіалу стали країни Азії та Океанії, даний регіон залучив нвестицій на 148 млрд. дол. США. Такий приріст став найбільшим в історичному вимірі. Регіон Західної Азії отримав найбільший притік ПІІ – 9,9 млрд. дол. США, проти 6,5 млрд. у попередньому році; інвестиції у Південно-Східну Азію зросли на на 48%, на 46% - у Східну азію і на 30% - до Південної Азії. Однак найбільшим реципієнтом залишається Китай - у 2004 р. залучено 61 млрд. дол. США. Необхідно зазначити, що Гайдуцький також підтверджує, що притоку ПІІ сприяють різноманітні зміни: політичні, економічні, на регіональному та національному рівнях. Зокрема, Асоціація держав Південно-Східної Азії і Китай підписали угоду про створення до 2010 р. зони вільної торгівлі, а низка азіатських країн заключили угоди про створення таких зон зі США. В країнах Латинської Америки простежуєтсья тенденція до зростання інвестиційних потоків. У 2004 р. вони досягли 68 млрд. дол., що на 44% більше, ніж у 2003 р., чому сприяло економічне зростання в регіоні, прискорення темпів розвитку світово економіки та підвищення цін на ресурсну продукцію. Найбільшими країнами реципієнтами були Бразилія та Мексика, які отримали ПІІ у розмірі 18 та 17 млрд. дол. США відповідно. Водночас відбулося суттєве зменшення притоку каптіалу в окремих країнах: зокрема в Болівії та Венесуелі, що пов’язано із законодавчою невизначеністю у роботі нафтогазової галузі країн. Також низка країн внесла зміни у власне законодавство і податковий режим для того, щоб збільшити частку держави в прибутках від експлуатації природних ресурсів. Що досить шкодить інвестиційному клімату та привабливості даних країн, що важливо для іноземних інвесторів, як зазначали Панфілова, Носов, Гостюк. Залучення ноземних інвестицій в країни африканського континенту майже не змінилося в порівнянні з 2003 р. і становить 18 млрд. дол. США. Основними реципієнтами ноземного капіталу в Африці є країни, що багаті на природні ресурси – це Ангола, Нігерія, Судан, Екваторіальна Гвінея. В Єгипет надходить майже половина усього капіталу, що інвестується в континент. Найбільша частина вкладів припадає на такі країни-донори як США, Південна Африка, Франція, Нідерланди, Великобританія [9,69]. Гостюк М. зазначав, що обсяг залучення ПІІ в країни Південно-Східної Європи та СНД досягли рівня 35 млрд. дол. США. Автор зазначає, що це був єдиний регіон, якого не торкнулося трирічне зниження (2001-2003 рр.) світових потоків ПІІ і який зберіг високі темпи притоків іноземного капіталу у 2004 р. Але динаміка притоку ПІІ в ці два регіони дещо відрізняється під впливом певних чинників. Залучення інвестицій в ПСЄ почало збільшуватися лише у 2003 р. завдяки, в основному, значним приватизаційним угодам, які дозволили майже потроїти іноземний капітал. Найбільшим реципієнтом ПІІ стали Румунія (5 млрд. дол. США). Болгарія (2,5 мрд. дол. США), Хорватія (1,1 мрд. дол. США) [11,81]. Залучення інвестицій у країни СНД збільшилось з 5 млрд. дол. у 2000 р. до 24 млрд. дол. в 2004 р., причиною цього є високі ціни на нафту та природний газ. Найбільше ПІІ надходить до Російської Федерації (12 млрд. дол. США), Азербайджан (4,8 млрд. дол.), Казахстан (4,3 млрд. дол.) – основні експортери природних ресурсів в цьому регіоні [12, 22]. Як вже зазначалося, залучення іноземного капіталу в розвинені країни світу скоротилися і становлять 380 млрд. дол. США у 2004 р. В порівнянні з 2003 р., як зазначає Панфілова Т. О. у своїй статті, темпи такого зниження були не надто різкими, що свідчить про вирівнювання негативної тенденції і можливе зростання потоків капіталу в майбутньому. Але в США та Великобританію значно зріс притік ноземних інвестицій, в основному, завдяки трансграничним угодам зі злиття та поглинання. Водночас експорт капіталу з розвинених країн збільшився та досяг 637 млрд. дол. проти 577 млрд. дол. США. Залучення іноземних інвестицій в країни ЄС також знизилося до 216 млрд. дол.. США, тобто до найнижчого рівня, який був у 1998 р. Найбільші темпи падіння притоку капіталу відмічено у Німеччині, Данії, Голландії, Швеції. Як зазначає Панфілова, така ситуація пов’язана з “погашенням” значних внутрішньо-корпоративних кредитів та репатріацією прибутку з окремих країн членів ЄС. Водночас притік капіталу в нові країни - члени ЄС продовжував зростати внаслідок високих темпів їх економічного зростання, наявності кваліфіковано та помірної в оплаті робочої сили, а також більшої визначеності у відношенн нормтивно-правового режиму регулювання ПІІ після вступу до ЄС. Найбільші обсяги ПІІ надійшли в Польщу (6,2 млрд. дол. США), Чеську Республіку (4,5 млрд. дол. США) та Угорщині (4,2 млрд. дол.) [10, 52].

За висновками Гайдучинського зазначимо, що за визначеннями експертів ЮНКТАД, на думку міжнародних експертів і ТНК, тенденція щодо розподілу ПІІ у світовій економіц залишиться, приблизно, на тому ж рівні, хоча можливе незначне зростання. Так, серед країн Азії саме Китай та Індія зможуть залучити найбільшу частку ноземного капіталу в даному регіоні. Щодо країн Латинської Америки, то найбліьш привабливими будуть Бразилія і Мексика. Стосовно країн Південно-Східної Європи та СНД привабливими країнами можуть стати Росія, Польща, Україна.

Не дивлячись на скорочення інвестиційних потоків у 2004 р. в розвинених країнах, перспективи прискорення залучення капіталу в майбутньому залишаються досить позитивними, що підкреслюється прогнозами помірного екномічного зростання та помітного підвищення прибутків корпорацій, як зазначив в своїй статті Гайдуцький А. П. [9,69].

2.3. Портфелі цінних паперів та фондовий ринок

У другій половині ХХ ст. в економіці розвинутих країн відбулися радикальні зміни. Вони були пов’язані з бурхливим нарощуванням інвестицій, зокрема і портфельних. На місці окремих ізольованих регіональних фінансових ринків виникає єдиний міжнародний фондовий ринок. До традиційного набору фінансових інстурментів (іноземна валюта, акції та облігації підприємства, державні облігації) додався постійно зростаючий список нових похідних інструментів – депозитарні розписки, форвардні контракти, ф’югерси на товари, опціони, варакти, сбони, процентн ставки. Як дозволяють реалізувати складніші та тонкіші стратегії управління доходністю й ризиком фінансових угод; як зазначає Довбенко у своїй статт Сучасна теорія портфельних інвестицій” [14,31].

В сучасній економічній теорії під портфелем цінних паперів розуміється сукупність різного виду цінних паперів, які відповідають прийнятому для інвестора рівню доходност ризику та ліквідності. Як зазаначає Гриньова В. М. “управління портфелем цінних паперів повинно починатися з: оцінки динаміки цін скупки та продажу наявних у портфелі активів і рівня їх коливань; розрахунку рівня прибутковості цінних паперів, що складають портфель: визначення необхідного рівня прибутковост цінних паперів, що дозволяє врахувати рівень ризику вкладення засобів; розрахунку дійсної вартості акцій, що дозволяє з’ясувати доцільність придбання цінних паперів, з’ясування строку скупності акцій» [13, 251]. Відповідно до сучасного підходу до типізації портфелів та реалізації конкретної економічно стратегії підпрємства можлива їх наступна класифікація: Данілов, Івашина, Чумаченко виділяють лише два типи інвестиційного портфеля (ІП) за його метою формувння: портфель доходу – ПІ, сформований за критерієм максимілізац рівня інвестиційного прибутку в поточному періоді незалежно від темпів росту нвестиційного капіталу на тривалу перспективу; портфель росту – ПІ, сформований за критерієм максимілізації рівня інвестиційного капіталу на тривалу перспективу незалежно від рівня прибутку в поточному періоді [15, 176].

Але Гриньова, на відміну від Данілова та інших, крім двох вищезазначених типів ПІ, виділила ще й: портфель ризикового капіталу – складається пераважно з цінних паперів (ЦП) молодих компаній агресивного типу, що вибрали стратегію швидкого розширення на основі універсалізації нової технологівї, випуску ново продукції; збалансовані портфелі – частково складаються з ЦП, що швидко ростуть у курсовій вартості, а частково з високоприбуткових ЦП; спеціалізовані портфелі – об’єднані не за загальним цільовим, а за найлокальнішим критерієм, наприклад: критерії стабільного капіталу та доходу, портфелем ноземних цінних паперів, портфелем короткострокових фондів, портфелем середньо- і дострокових фондів з фіксованим доходом.

В економічній літературі за ступенем ризику портфелі поділяються на агресивні, помірні, консервативні.

Як зазначають більшість економістів, теорія інвестиційного портфеля побудована на основ статистичного підходу, тобто про прибуток і ризик можна говорити тільки в середньому, за результатами діяльності протягом тривалого часу.

Так, щоб сформуватись, сучасна інвеситційна теорія пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Так Гриньова В. М. в підручнику за її редагуванням зазначає, що перший етап відноситься до 20-30 – х років ХХ сторіччя, збігається із зародженням теорії фінансів як науки і представлений основними роботами І. Фішера з теор процентної ставки та Вільямса, який запропонував теоретичний підхід до оцінки капітальних вкладень. В цей час усвідомлювалася присутність і важливість визначеності факторів невизначеності і ризику. Однак початок сучасної теор ймовірності пов’язують з появою у 1952 році статті Г. Марковіца “Вибір портфеля”, у якій вперше була запропонована математична модель формування оптимального портфеля цінних паперів і приведені методи побудови таких портфелів. Його основною заслугою є запропонована ним у цій статт теоретико-імовірнісна формалізація понять “доходність” і “ризик”. У його модел для вирахування співвідношення між ризиком інвестицій та їх очікуваною дохідністю використовується розподіл імовірностей [13,25] . Як зазнача Довбенко М. у своїй сатті, саме Марковіц “вперше привернув увагу до загальноприйнятої практики диверсифікації портфеля і точно показав, як нвестори можуть зменшити стандартне відхилення його доходності, вибираючи акції, ціни на які змінюються по-різному” [14, 81]. Сьогодні вважається, що його модеь доцільно використовувати на першому етапі формування портфеля активів при розподілі капіталу, який інвестується за різними типами активів. У 1963 р. учнем Марковіца Шарпом В. була запропоновна однофакторна модель ринку капіталу, у якій вперше з’явилися знамениті “альфа“ - і “бета характеристики акцій. Шарп запропонував спрощений метод вибору оптимального портфеля. Модель Шарпа використовується “на другому етапі формування портфеля активів, коли капітал, що інвестується у визначений сегмент ринку активів, розподіляється між окремими конкретними активами, які складають обраний сегмент“. Наприкінці 50-х початку 60-х років з’явилися праці Дж. Тобіна. Але на відміну від підходу Марковіца, який лежить в руслі мікроекономічного аналізу й акцентує увагу на поводженн окремого інвестора, що формує оптимальний портфель на основі оцінки прибутковості і ризику активів, що включаються в нього, підхід Тобіна макроекномічний, бо об’єктом вивчення стає розподіл сукупного капіталу в економіці у формі цінних паперів і у формі готівки. З середини 60-х років закінчується перший етап розвитку сучасної теорії інвестицій і починається наступний, пов’язаний з моделлю оцінки капітальних активів (САРМ)“. Розвиток даного етапу пов’язаний із працями Шарпа, Літнера, Моссіна. Значна частина їхніх праць була присвячена одній проблемі: “визначити ціни на ринку акцій, якщо всі інвестори, володіючи однаковою інформацією, однаково оцінять прибутковість і ризик окремих акцій і будуть формувати оптимальні в контексті теорії Марковіца портфелі, виходячи з індивідуальної схильності до ризику“, що вказується Гриньовою [13,251]. Данілов у своїй статті вказує, що “основним результатом САРМ стало встановлення співвідношення між доходністю та ризиком активів для рівноважного ринку. Важливим є той факт, що при виборі оптимального портфеля інвестор повинен враховувати весь ризик, пов’язаний з активами (ризик за Марковіцем), а не тільки його частину, названу “систематичний“, “несистематичний,“ ризик ліквідується вибором відповідного портфеля“ [14, 81].

Страницы: 1, 2