Творчість класика нової української літератури І.П. Котляревського належить до тих вічно живих явищ, про які, за словами В.Г. Бєлінського, кожна епоха складає своє судження, не вичерпуючи при цьому всього багатства і глибини їх змісту.

У вірші «На вічну пам'ять Котляревському» Т.Г. Шевченко, називаючи письменника «праведною душею», пророкував невмирущу славу його імені:

«Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.»

Близько 200 років минуло з часу появи поеми Котляревського «Енеїда» і понад 150 —з дня першої вистави його п'єси-опери «Наталка Полтавка», але й сьогодні ці твори є не тільки фактом істор літератури, а живим явищем сучасної культури, яке допомагає нам відчути безперервність буття в його Історичному розвитку, збагачує наші уявлення про світ у просторі й часі, примножує особистий досвід членів нашого суспільства, дає їм естетичне задоволення, пробуджує І розвиває в них художників.

Пройнята любов'ю до народу, несучи в собі його життєствердну енергію, його глибоку віру в торжество добра над злом, творчість Котляревського дорога нам своїм гуманістичним пафосом, загальнолюдським змістом.

Котляревський жив і творив в епоху великих суспільно-історичних перетворень, головним змістом яких було визрівання гостро кризи феодального суспільства і перехід до нової, капіталістичної формації. Він був сучасником французької буржуазної революції, що знаменувала собою докорінн зміни в духовному розвитку людства, зокрема в мистецтві й літературі.

1. Біографія та кар’єра Івана Котляревського

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату, яку 1793 р. було внесено до списку дворян. Будинок Котляревських стояв в одному з наймальовничіших куточків Полтави, яка в ті часи нагадувала скоріше велике село. З високого пагорба відкривалася панорама далеких лісів і лук, серед яких сріблилася оспівана українськими поетами Ворскла. Тут у товаристві босоногих ровесників промайнуло дитинство майбутнього письменника. «Нерідко доводилося йому, — писав один з біографів Котляревського, — вдовольнятися... шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому зносити домашн нестатки».

Діставши початкову освіту, як і водилося тоді, у місцевого дяка, Котляревський десятирічним хлопцем пішов учитися в Катеринославську (за назвою єпархії) семінарію Полтави. Навчання тут звичайно тривало 10 — 13 років і починалося з читання й письма та поступово включало російську І латинську мови й літературу, поетику, риторику, філософію й богослов'я. Вивчаючи поетику й риторику, семінаристи набували практичних навичок перекладання та наслідування творів Вергілія, Овідія, Горація російською мовою. На роки навчання Котляревського в семінарії припадає державна реформа шкільної освіти, внаслідок чого він дістав можливість вивчити ще й французьку мову, з якої потім вільно перекладав.

Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Камінський зазначає: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем». 1789 р. Котляревський, не довчившись, залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, яка містилася тоді в Полтаві. 1793 р. він стає учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині. «У цей період свого життя бував він на зборищах та іграх народних І сам... брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці...»

Тоді ж, у 1794 р., письменник починає роботу над своєю бурлескно-травестійною поемою «Енеїда».

З 1796 по 1808 р. Котляревський перебуває на військовій службі у Сіверському карабінерному (пізніше драгунському) полку, сформованому на основі українських козацьких полків. Оскільки полк до 1806 р. був розквартирований на Полтавщині, Котляревський мав змогу братії участь у місцевому житті. Не припиняючи роботи над «Енеїдою», Котляревський у 1804 р. пише «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (у 1802—1807 рр. Куракін був генерал-губернатором Полтавсько Чернігівської губерній).

1798 р. у Петербурзі заходом колезького асесора М.И. Парпури (за походженням заможний конотопський поміщик) виходять у світ перші три частини поеми: «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» .

1806 — 1807 рр. Котляревський у складі Сіверського полку бере участь в російсько-турецькій війні, зокрема у взятті фортець Бендери та Ізмаїл, а на початку 1808 р. в чині капітана виходить у відставку. В цей час з'являється друге видання поеми: «Энеида на малоросспиский язык перелицованная И. Котляревскнм. Издание второе, в Санкт-Петербурге, напечатано в типографии Йвана Глазунова, 1808 года» (перші три частини).

Сподіваючись знайти якусь цивільну службу, Котляревський їде до Петербурга, але через відсутність знайомств і зв'язків ц спроби виявилися марними. Одному з біографів письменника — О. Терещенку поневіряння його в столиці бачаться так: «Тут він довго тинявся по передпокоях сильних світу, просив, але просив марно. Хоч «Енеїда» була видана ще в 1798 р., та не багато допомогла поетові: на нього дивилися як на кожного бідняка без допомоги й протекції». У час приїзду до Петербурга Котляревський здійснює перше авторське видання «Енеїди» (виправлене і доповнене четвертою частиною), що виходить під назвою: «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык преложенная И. Котляревским».

Після повернення до Полтави Котляревський у середині 1810 р. дістає посаду наглядача полтавського Будинку виховання дітей бідних дворян. Заснований 1805 р. князем О. Куракіним, цей заклад, до якого приймали І дітей різночинців, відзначався світським характером і давав знання з математики, географії, креслення, літератури, військової справи. Образ діяльного й гуманного педагога, яким зарекомендував себе Котляревський, змалював Т.Г. Шевченко у повісті «Близнецы».

Сумлінність й енергійність Котляревського була помічена тодішнім «малоросійським» генерал-губернатором Я. Лобановим-Ростовським, який з початком Вітчизняної війни 1812 р. доручає йому як колишньому військовому формування козацького полку. Сформувавши протягом 17 днів козацький полк, Котляревський (не залишаючи своєї посади наглядача Будинку виховання) у 1813 і 1814 рр. виконує окремі доручення губернатора і виїздить до Дрездена і Петербурга. В цей час він працює над п'ятою частиною «Епеїди» і в квітні 1817 р. робить російський переспів «Оди Сафо». Твір був опублікований у харківському альманасі «Молодик» на 1844 г.». Котляревського вважають також автором кантати «Малороссийских губерний общий хор», написаної, очевидно, в кінці 1814 — на початку 1815 р. з нагоди перемоги над Наполеоном .

У 1816 р. замість Я. Лобанова-Ростовського генерал-губернатором Полтавської І Чернігівської губерній було призначено М.Г. Рєпніна — рідного брата майбутнього декабриста С.Г. Волконського. Правителем його канцелярії стає М. М. Новиков — член таємного товариства декабристів «Союз порятунку», а пізніше — «Союзу благоденства». М. Новиков у 1818 р. засновує в Полтаві масонську ложу «Любов до істини», членом якої стає і Котляревський. Того ж, 1818 р. письменника обирають членом Харківського товариства аматорів красного письменства, а в 1821 р. — почесним членом петербурзького «Вільного товариства любителів російської словесності», що перебувало під впливом декабристської ідеології. На засіданнях товариства у 1821 — 1823 рр. читали уривки з п'ятої частини «Енеїди» (в 1822 — 1823 рр. опубліковані в журналі товариства «Соревнователь просвещения и благотворения»).

Хоча Котляревський, ім'я якого значиться в «Алфавіті» декабристів, і підтримував тісні стосунки з М. Новиковим — автором першого республіканського проекту конституції і одним із діяльних учасників декабристського руху, вірогідних даних про близькість письменника до таємних політичних товариств немає. Склад полтавської масонської ложі «Любов до істини» соціально й ідеологічно був дуже неоднорідний (до неї, зокрема, належали полтавський губернський маршалок С.М. Кочубей та сепаратистськії настроєний переяславський маршалок В.Л. Лукашевич). «Масонство, — як слушно зазначає Д.І. Багалій, — не було ні революційною, ні навіть яскраво опозиційною течією, хоч виникло почасти також на ґрунті незадоволення серед суспільства, — це був вираз в колективній формі індивідуального самополіпшення людини». Слід додати, що в творчості Котляревського жодних впливів революційних Ідей декабристів не проявилося. Письменник виконував обов'язки вітії (промовця) в масонській ложі й одночасно був активним членом полтавського відділення Біблійного товариства.

Коли генерал-губернатором стаз Я. Лобанов-Ростовський, у Полтаві був збудований театр, в який 1818 р. новий губернатор М. Г. Рєпнін запросив частину харківської трупи І.Ф. Штейна. Одним з двох директорів полтавського театру в 1818 — 1821 рр., його душею був Котляревський. Він докладав багато зусиль до підготовки репертуару (нерідко сам переробляв тексти п'єс), бував на репетиціях і виставах, провадив значну організаційну роботу. Можна думати, що сама атмосфера театрального життя Полтави, критичне ставлення Котляревського до таких псевдонародних п'єс, як «Казак-стихотворец» О. Шаховського, дружба письменника з М.С. Щєпкіним, крім усього іншого, сприяли зверненню його до драматургії. Написані у 1818 — 1819 рр. «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» ще задовго до їх публікації дістали сценічне життя. О. Терещенко писав про театральні постановки творів Котляревського: «Вона («Наталка Полтавка» — М.Я.) була прийнята з гучним схваленням, а ім'я творця повторювалось з любов'ю не тільки в усій Малоросії, а й у багатьох містах Великоросі: та в обох столицях. Через деякий час на Полтавському ж театрі з'явився «Москаль-чарівник», теж прийнятий із загальним схваленням. Цей «Чарівник» примітний ще як п'єса, в якій блискуче виявився талант народного артиста М. С. Щепкіна... Розкриттям свого таланту у виконанні ролей з народного життя він зобов'язаний Котляревському, який розпізнав у ньому першокласного артиста; надії Його справдилися» .

На початку 20-х років ім'я Котляревського як українського письменника і культурно-громадського діяча не тільки користувалося великою популярністю на Україні, а й було добре відоме в Росії, зокрема в культурних колах Петербурга. Друкуючи уривок з п'ятої частини «Енеїди», журнал «Соревнователь просвещения и благотворения» додав таку примітку: «Наданий Товариству відомим автором І.П. Котляревським, Пропонуємо його читачам журналу, сподіваючись, що прихильники цього твору, сповненого незвичайно веселості, дотепу й з усіх точок зору дуже оригінального, дістануть задоволення. Вони, певно, зрадіють, довідавшись, що п. Котляревський двома новими піснями повністю завершив малоросійську «Енеїду» і має намір невдовз видати її повністю».

Займаючи у 1827 — 1835 рр. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу (одночасно з виконанням обов'язків наглядача полтавського Будинку виховання дітей бідних дворян), письменник, як раніше, допомагав скривдженим, дбав про хворих і бідних: «Котляревський, за переказами, не раз заступався за скривджених сутягами козаків полтавських, будиночок його у Полтаві був відомий убогим чолобитникам...». У пам'ят сучасників він лишився привітною, доброю людиною, яка користувалася увагою любов'ю всіх, хто з ним зустрічався. С. Стеблін-Камінський, який особисто знав письменника, згадує, що той був душею будь-якого товариства, умів чудово розповідати, говорити про серйозні речі весело, жартував без жодно ущипливості; мова його була барвиста, пересипана прислів'ями і приказками.

Певний час (з 1823 до середини 1838 р.) Котляревський за дорученням В.М. Рєпніної, кураторки Інституту благородних дівиць, працював над перекладом з французької на російську мову праці Дюкеня «L Evangile medite et distibue» («Євангельськ роздуми, розподілені на всі дні року...»), не полишаючи разом з тим над видати повний текст «Енеїди». Однак підготовлене автором видання побачило світ тільки після його смерті, у 1842 р. Не були надруковані за життя Котляревського «Наталка Полтавка» (що без згоди автора увесь час виставлялась трупою І. Штейна), і «Москаль-чарівник». У 1830 — 1833 рр. опубліковані були лише чотири пісні з «Наталки Полтавки».

В останні роки життя Котляревський підтримував зв'язки з багатьма діячами культури, вченими, зокрема з М. Гнедичем, О. Сомовим, М, Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським та ін. Протягом 1829 1838 рр. у нього в Полтаві побували М. Гоголь, редактор «Отечественных записок» П. Свиньїн, російський історик М. Погодін, російський літератор В. Пассек, І. Срезнєвський, Останньому Котляревський у 1837 р. передав для публікац «Наталку Полтавку» (надрукована у першій книжці «Украинского сборника» І. Срезневського 1838 р.) І «Москаля-чарівника» (друга книжка цього альманаху 1841 р.).

2. Знавець української культури. Нова українська література

Усі, хто спілкувався в ці роки з Котляревським, відзначають його глибоке знання української Історії, народного побуту і поезії. «Знання Котляревського з історії Малоросії, — пише С. Стеблін-Камінський, взагалі з усього, що торкається народного побуту України, були дуже широкі; багато хто з письменників російських, пишучи твори, що стосуються малоросійського краю, листувався з Котляревським і діставай од нього вичерпні й вірогідні пояснення на свої запитання. Пан Бантиш-Каменський вказував на це в передмові до першого видання своєї «Історії Малої Росії» .

1835 р, Котляревський залишає службу, діставши 500 крб. щорічної пенсії. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.

В другій половині XVIII ст. феодально-кріпосницький гніт та національне гноблення набрали на Україн особливо тяжких форм. На Лівобережній та Слобідській Україні були анульован рештки державної автономії (1764); ліквідовано Запорізьку Січ (1775), законодавчо введене кріпосне право (1783). На Правобережній Україні, що перебувала під владою Польщі, настає економічна розруха, занепадає міське життя. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна опиняються під владою Австрії. За цих умов гостре невдоволення народних мас неодноразово виливалося у стихійні повстання (1750, 1754, 1757, 1761, 1764 рр.; у 1773 — 1774 рр. — повстання Омеляна Пугачова; 1789 р, — повстання у с. Турбаях на Полтавщні; в 1768 р, — повстання на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщини). Усе це приводило до підриву економічної і політичної бази самодержавного ладу, до розхитування релігійної Ідеології. В суспільній свідомості, яка складалася в той час у Росії па ширшій базі, ніж феодалізм, під впливом зароджуваних капіталістичних відносин і досвіду західноєвропейсько просвітительської думки, що ідеологічно підготувала Велику французьку буржуазну революцію 1789 р., визрівають радикально-демократичні й матеріалістичн тенденції.

Поширення ідей пізнаваності світу і самопізнання людини, раціоналізму, критицизму та вільнодумства поєднується з антимонархічними, антикріпосницькими настроями, з гострою критикою церкви духовенства. Утопічний народний ідеал загальної природної рівності людей переноситься у сферу конкретного соціального буття, висувається вимога досягнення свободи особистості і людського щастя не в потойбічному, а в реальному, земному житті. В цих умовах панівна феодально-релігійна ідеологія перестає задовольняти потреби часу. Прогресивний розвиток суспільства і, зокрема, ідейно-естетичний розвиток літератури стають можливими тільки на новій деологічній основі.

З розкладом феодального суспільства пов'язаний розпад «універсалізму» в галузі художнього мислення. В суспільно-економічних формаціях докапіталістичного часу ні життя конкретної історичної епохи, ні суспільства, ні окремого народу не мали суттєвого окремого змісту, а розумілися лише як часткові модифікації одвічно повторюваної єдиної сутності. Виходячи з цього, склалися й провідні принципи художнього освоєння дійсності як вічні і незмінні для всіх часів і народів. Однак ще в надрах цього художнього «універсалізму» виникає рух, спрямований на створення самобутнього національного мистецтва, вільного від пут раціоналістичної нормативності, утверджуючого багатоманітність художніх форм І засобів, виникає розуміння ндивідуальної творчості як вільного самовиявлення суб'єктивних творчих начал митця, його естетичних уявлень, пов'язаних з національними художніми традиціями. Цей процес в українській літературі почався ще в XVI ст. В кінці XVIII — у 30-ті роки XIX ст., в час, коли жив і творив Котляревський, незважаючи на живучість раціоналістичних правил класицизму, ідея національної своєрідності мистецтва і літератури, вільного вияву творчих здібностей письменника дістає не тільки загальне поширення визнання, а й теоретичне обґрунтування.

Нова українська література формується як дейно-естетичне явище, пов'язане з процесом складання буржуазної нац покликане за самою ідеєю задовольняти духовні потреби усіх верств суспільства, в тому числі й широких народних мас. Будучи проявом не релігійного, а світського життя, нова література так чи інакше втягується у сферу соціально боротьби і стає знаряддям розвитку національної самосвідомості. Поступово відходять у минуле традиційні форми книжної мови, розраховані на обслуговування самих тільки освічених кіл суспільства. В літературу дедалі активніше проника народна розмовна мова. Могутнім фактором оновлення ідейно-естетичного змісту літератури дедалі більше стає народна поезія, фольклор як художній літопис життя, історії, світобачення і найзаповітніших сподівань народних мас.

Гостра криза феодально-абсолютистського ладу розвиток в його надрах буржуазних відносин дістали своє ідеологічне вираження у Просвітительстві — могутньому ідейному русі XVIII ст., який охопив усі європейські країни. Характерною рисою просвітительської ідеології була безмежна віра у перетворювальну силу людського розуму й освіти, що протиставлялися усім формам суспільної свідомості і всім суспільним інститутам минулого як породженню релігійного мракобісся, темноти й забобонів. «Релігія, розуміння природи, суспільство, державний лад — все було піддане найнещаднішій критиці; все повинно було стати перед судом розуму і або виправдати сво снування, або відмовитися від нього. Мислящий розсудок став єдиним мірилом всього існуючого». Йшлося не просто про поширення освіти як такої, а про «просвітлення умів», про утвердження нового світогляду, «Істинних» уявлень про світ, суспільство й людину — на противагу хибним ідеям і уявленням старого часу. В цих умовах Ідеологія Просвітительства «сама ставала активним фактором, що допомагав розхитувати старий порядок, прискорював хід історичного розвитку» .

Виступаючи від імені всього суспільства і ще не виявляючи свого окремого інтересу, просвітителі «щиро не бачили (почасти не могли ще бачити) суперечностей в тому ладі, який виростав з кріпосного». Хоч об'єктивно діяльність просвітителів спрямовувала суспільну думку на потребу революційних змін, суб'єктивно вони не висували революцію як єдиний засіб перетворення світу. Великою мірою це пояснюється тим, що третій стан, який вони представляли, економічно був далеко не однорідний. До нього належала багата буржуазія і народні маси міста і села. В Росії і на Україні в силу специфічних умов історичного розвитку провідниками просвітительських ідей було дворянство, і різночинна інтелігенція, не кажучи вже про близькість цих ідей широким народним масам.

Загальна картина розвитку європейського Просвітительства характеризується поступовим переходом від чистого раціоналізму й віри в науковий прогрес до утвердження цінності первісного, природного стану. Живим втіленням розуму стає для просвітителів поняття природи, яке включає в себе й людину. Позбавлена строго наукового визначення «природа» виступає як найбільше благо і найповніше втілення розуму: природа розумна, раціональна, розум — природний, натуральний. Розумна природа ста аргументом у запереченні існуючого феодального ладу як такого, що відхилився від природних, а отже, й розумних начал.

Говорячи, що добра людська натура з розвитком цивілізації зазнавала руйнівного впливу нерозумно організованого соціального життя, основаного на забобонах і насильстві, що прогрес йшов у напрямі занепаду людського роду, Руссо ставив вимогу привести соціальне життя у відповідність із загальними законами природи і разом з тим перетворити: кожного індивіда на частину більшого цілого, від якого він дістає своє життя, тобто — на родову стоту. Протиставляючи соціальне, державу, і суто людське, природне, просвітителі вловлювали головну суспільну антиномію епохи, коли криза феодально-патріархального типу мислення і несвідомої злитості особистості із суспільним цілим завершується переходом до національно-буржуазної свідомост призводить поступово до поляризації понять людина і суспільство. Основною темою літератури цього періоду є конфлікт між людиною соціальною і людиною етичною, між свідомим виконанням суспільного етичного обов'язку й егоїстичним потуранням пристрастям.

Без окреслення цих головних культурно-політичних тенденцій епохи, перехідної від феодалізму до капіталізму, не можна визначити дейно-естетичного змісту української літератури другої половини XVIII — першо половини XIX ст. і, зокрема, творчості Котляревського. І. Франко говорив, що ще до Котляревського «у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних нтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення». Одним з таких письменників, «предтечею нової епохи», за словами І. Франка, був Сковорода, у творчості якого відбилися «нові ідеї європейської філософ етики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральності їх взаємних відносин, котрі у Франції проповідував Руссо». Від часу Котляревського українське письменство «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб. І мовою, і способом вислову воно наближується чимраз більше до живого народу, обхоплює всі його верстви, входить чимраз глибше в душу народу, двигає думку, піднімає ідеали, збільшує засоби духовної сили для боротьби за ті ідеали» .

Слова І. Франка вказують на ту загальну закономірність мистецтва нового часу — активізацію реалістичного типу художнього мислення, наближення літератури до життя народу, — яка була пов'язана з розвитком капіталістичних відносин, з утвердженням тверезих, «реалістичних» поглядів на природу, суспільство й людину. Настанова на художню правду, якою пройнята уся творчість Котляревського, була в просвітителів одним з найважливіших аксіологічних принципів.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського «Енеїда» стала героїчна епопея Вергілія — твір у повному розумінн класицистичний, Котляревський іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах поеми він дає зрозуміти, що його «очуднена» оповідь (він назива казкою) не являє собою суто художнього вимислу, створеного за правилами класицистичної піїтики, а базується на національній дійсності і ведеться з погляду національних уявлень про неї. Письменник говорить про своє намагання бути правдивим не тільки при описі битви між рутульцями і троянцями, а й самого пекла. Правдивість художньому твору, на його думку, може забезпечити не наслідування Вергілія, поетичне мислення якого належить дуже давній епосі, а уявлення (хоч і «людей старих»), які склалися на ґрунті власному, народному. Вихідним матеріалом для нього є вітчизняна історія, що забезпечує власну точку зору при зображенні подій. Опозиційне ставлення до старих муз, якими можна б укритії «зверху вниз Парнас», слід розуміти як заперечення поширеної тоді у вітчизняному мистецтві класицистичної поетики. Він кличе собі на допомогу нову музу — «веселу, гарну, молоду». Слідування правді у змалюванні історичних подій національних звичаїв висувається І в «Наталці Полтавці» у судженні її дійових осіб про п'єсу О. Шаховського «Казак-стихотворец», бо то «нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв повір'я нашого». «Велика неправда, — резюмує возний загальну думку, — виставлена пред очі публнчності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту». Так з'являється у Котляревського думка про суспільну відповідальність творчості письменника.

Котляревський наповнює «Наталку Полтавку» українськими народними піснями та власними стилізаціями народної пісні. Так само, на противагу «світським» романсам, якими захоплюється Финтик, письменник у «Москалі-чарівнику» підносить художню вартість народної пісні, органічно пов'язаної з життєвими ідеалами і почуттями народу. І в «Енеїді», і в п'єсах об'єктом художнього зображення є народне життя, а головними персонажами, як втілюють богатирську велич і незнищенність духу, історичний оптимізм, відвагу вірність обов'язку, багатство і незлобивість душі, працьовитість, чесність доброту, — представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності, що, за словами Бєлінського, став «альфою і омегою нового періоду літератури».

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує усіх просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософсько-світоглядному узагальненні самої її суті, у критиці суспільства як такого, що відхилилося від природного світопорядку І прагне лише до збагачення одних за рахунок інших. Розглядаючи суспільство як соціально неоднорідне, Котляревський насамперед репрезентує самосвідомість приглноблених верств, яка сформувалася протягом довгого історичного часу і сприймається вже як узагальнена оцінка їх життєво долі: «Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!» Соціально несправедливе суспільство породжує й антигуманну суспільну мораль: у людських стосунках немає нічого святого навіть у сфері родинних взаємин:

Ти знаєш — дурень не бере: У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, то здере.

Якщо в «Енеїді» моральна свідомість членів суспільства виступає як класово нейтральна, то в «Наталці Полтавці» вже виразно проявляється її класовий характер:

Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить І жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчу занепад моральності серед усіх верств суспільства — від панів до слуг. Отже, вимога правдивості у Котляревського невіддільна від критичної концепції дійсності. В змалюванні узагальнюючої картини суспільства він по-своєму продовжує традиц української та російсько сатиричної літератури XVIII ст. і Г. Сковороди, який говорив про тогочасний світ: «...Мир же єсть море потопляющиеся, страна моровою язвою прокаженных, ограда лютих львов, острог плененных, торжище блудников, удица сластолюбная, пещь, распаляющая похоти, пир беснующихся, лик і хоровод пяно-сумазбродных...». Котляревський робить значний крок вперед до з'ясування взаємозв'язку між загальним станом суспільства й особистістю.

Стара українська література суспільне середовище людину показувала ще як паралельні і, по суті, незалежні одне від одного явища. Так, у Сковороди арсенал моральних понять індивіда виникає не історично, як результат суспільної практики, а є незмінним, оскільки визначається тією чи ншою вродженою «природою» людини. Етична норма виступає автономною як форма особистої поведінки, що може бути, на його погляд, реалізована незалежно від стану моральної свідомості суспільства. Тим часом особистий моральний ідеал тісно пов'язаний із структурою моральної свідомості суспільства, оскільки Індивід об'єктивно включений у суспільний організм. Виходячи з просвітительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський у своїх творах показує, що реальна поведінка, прояв тих чи інших якостей особистості залежить від умов виховання, середовища, від соціальної ролі та суспільного становища індивіда.

У п'єсі «Наталка Полтавка» Тетерваковський заявляє: «Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расноложен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі н одного не зділал». Ці слова, по суті, характеризують антигуманний характер усього суспільного організму. Виходить, що в обов'язки возного, як одного з дрібних функціонерів державного апарату, не входить робити людям добро. Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме і дає йому можливість нехтувати Інтересами інших, зокрема домагатися силуваного шлюбу з Наталкою, погрожуючи при цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть ув'язненням. Разом з виборним він вимагає щоб Петро всупереч своїм почуттям відступився від Наталки негайно забирався з села. «А коли волею не підеш, — підтримує його виборний, то туда запраторимо, де козам роги правлять». Суспільство, основане на неправд насильстві над особистістю, сприяє, отже, виробленню егоїстичних, протиприродних рис. «Бач, возний — так І бундючиться, що помазався паном, — каже про Тетерваковського Микола — Юриста завзятий і хапун такий, що Із рідного батька злупить!» Возний чітко усвідомлює, що в такому суспільстві можна чогось домогтися тільки підкупом і брехнею, бо:

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,

Хто не лукавить, то ззаду сидить...

Суспільна детермінованість моральних норм Тетерваковського, його життєвих принципів і поведінки не становить якогось винятку з правил. Навпаки, він знаходить основу, і моральне виправдання власного крутійства І брехні в загальному протиприродному стані суспільства. У відповідь на репліку виборного, що брехати і обманювати інших — «од бога гріх, а од людей сором», возний заявляє: «О, простота, простота! Хто тепер — теє-то як його — не брешеть і хто не обманиваєть? Повір мні: єжелі б здесь собралося много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів І воскликнул: «Брехуни І обманщики!., ховайтесь, а то я поражу вас!..» — Єй-єй, всі присіли би к землі совісті ради».

Брехун і панський блюдолиз Финтик («Москаль-чарівннк»), який «в нынешнее просвещенное время» соромиться рідно матері «за мужицкие наряды», теж втрачає совість і зрікається своїх природних почуттів під впливом чиновницького середовища. Цей представник крючкотворного «крапивного Семени», в якого «совесть купоросом подправлена», не боїться ніякого осуду за неповагу до своєї матері. Таке ставлення до неї випливає з моральних норм суспільства, що і є для цього головним: «Надобно сообразоваться времена н по оному поступки и чувства свои располагать».

Оскільки суспільство основане не на засадах природно рівності людей і справедливості, а на «праві» сильного, який, керуючись своїми егоїстичними інтересами, дбає не про загальне благо, а тільки про власне збагачення і владу, соціальна несправедливість і зло у Котляревського зосереджені переважно у пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково, отже, що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у пеклі («Енеїда», частина третя):

«Начальники, п'явки людськії, І всі проклят писарі,

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків.

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.»

Тим часом у раю — «бідні, нищі, навіжені», «вдовії бідні, безпомошні, яким приюту не було». Є там «также старшина правдива, — бувають всякії пани». Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів, бо в житті «трохи сього дива». Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше проявлятиметься у творчост послідовників Котляревського — аж доки не виллється у Шевченка в гнівну й безкомпромісну інвективу, спрямовану проти народних гнобителів, — уже наявна в нього, хоч і не стала ще ідейно-художнім принципом. Показуючи зло як продукт егоїстичної станової поведінки, соціального змісту етичних переконань, класового характеру моралі загалом письменник ще не бачить.

Принцип зв'язку, залежності та єдності індивідів великою мірою у творах Котляревського ще має форму чуттєво-індивідуальних, а не соціальних відносин. Моральні норми розкриваються головним чином як сукупність принципів поведінки індивідів — представників єдиного людського роду, а не певних прошарків соціуму. Тому в «Енеїді» представників тих самих суспільних станів і груп ми бачимо і в раю, і в пеклі. У пеклі перебувають не всі пани, не вся старшина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям льготи не давали» чи «по правді не судили». Так само духовенство, попи і «крутопопи» відбувають тут покарання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов'язками не показували прикладу в додержанні норм християнської моралі. Більшість грішників — це люди із загальнолюдськими морально-етичними вадами: злі мачухи й свекрухи, вітчими і скупі тесті, сердиті шурини і сварливі зовиці, невістки, ятровки, п'яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, «що вийшли заміж за старих», «гуртові» діти і т. п. У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи, «писарчуки поганих віршів»; тут були паші й мужики, шляхта і міщани, багат убогі, миряни і попи.

Переміщення конфлікту безпосередньо у суспільне середовище, у сферу повсякденних людських контактів (це найкраще вдалося Котляревському в «Наталці Полтавці») об'єктивно наблизило письменника до розуміння причинових зв'язків між людиною і середовищем, до зображення особистості як суспільного типу. Оскільки особистість і суспільне середовище протилежні як сторони єдності, що постійно переходять одна в одну, тип особистості має розкривати характер суспільних відносин, їх найістотніші риси.

Не можна сказати, що у «Наталці Полтавці» Котляревський обходить матеріальні умови життя героїв. Навпаки, майнова нерівність власне і стає причиною драматичних переживань Наталки Петра. І Терпилиха, і її дочка добре знають з власного життєвого досвіду, що таке нестатки й бідність, однак саме соціальні причини нерівност не з'ясовано в п'єсі. На думку Наталки, «бідность і багатство — єсть то божа воля». Протилежність людини і середовища, яка базувалася у той час на гострих соціальних протиріччях панівних верств суспільства і селян-кріпаків, виведена за межі художньої дії і присутня у творах Котляревського у вигляді окремих згадок, так би мовити, «у знятому вигляді». Таким чином, суть конфлікту в його творах полягає не в непримиренності класових інтересів, як це трактувала радянська критика, а в протистоянні характерів, в порушенні індивідами гуманістичних морально-етичних принципів.

Можна сказати, що Котляревський уже наблизився до розуміння єдності типових обставин і типових характерів, однак про типові реалістичн характери говорити ще рано. Логіка їх не порушується внаслідок просвітительсько настанови на примат у суспільних відносинах «природного» і раціонального начал, абстрактних морально-етичних цінностей. І Тетерваковський і Финтик позбуваються своїх типових, характерних рис, «перевиховуються» і тим самим втрачають своє суспільне обличчя. Але суть справи не тільки в цьому. Хоча у Котляревського, насамперед у сфері творення характерів, немає ще органічного злиття типового з індивідуальним, вираження типового через індивідуальне. Це особливо яскраво проявляється при змалюванні образів героїв, які представляють у тих чи інших ситуаціях позитивне начало. Так, позитивні риси Енея, Дідони, Ганни, Лавінії, Наталки, Петра, Миколи, Тетяни та матері Финтика варіюються в одному колі синонімічних ознак: моторний, гарний, проворний, хоч куди козак (Еней); гарна, весела, моторна, розумна, працьовита (Дідона); гарна, проворна, чепуруха, дівка хоч куди (Ганна); гарна, проворна, приступна, добра, не спесива, красива, молода (Лавінія); красива, розумна, моторна, проста, до всякого діла дотепна, з добрим серцем, не спесива, весела жартівлива (Наталка); добра, розумна і поважна (мати Финтика); хлопець славний, гарний, добрий, проворний, роботящий (Петро) .

Для Тетерваковського, Макогоненка, Финтика, Венери, Амати, Латина, Турна та інших персонажів, які протистоять позитивному началу, притаманні лицемірство і підступність, обман, крутійство та нші вади. Такі прийоми художнього узагальнення близькі як до класицистичної, так і фольклорної поетики. За своїм змістом характеристика позитивних героїв, більшість яких представляє народ з його мораллю, далека, звичайно, від вимог класицизму. Вона виражає народний погляд на етичне й естетичне. Мова персонажів драматичних творів Котляревського типізована (а не індивідуалізована) в рамках збірних соціальних типів: селянин, чиновник, солдат.

3. Світоглядні позиції письменника

Зрозуміло, що проблема суспільного й естетичного деалу, невіддільна від творчого методу письменника, тісно пов'язана з його світоглядом. Разом з тим не слід забувати, що світогляд і творчий метод у свою чергу опосередковано пов'язані із суспільно-економічною структурою суспільства, з рівнем розвитку суспільної думки.

Провідним фактором формування українського просвітительського реалізму було те, що і Котляревський, і Гулак-Артемовський, і Квітка-Основ'яненко, у творчості яких проявилися основні його риси, при певних відмінностях ідейно-світоглядних позицій, характеризуються головним чином спільністю свого ідеологічного світобачення й естетичних переконань. Ця спільність об'єктивно випливала з самої суспільно-економічної структури і суспільної свідомості тогочасної України, яка у другій половин XVIII — в перш десятиріччя ХІХ ст. переживала кризу феодально-кріпосницьких відносин. Суспільна свідомість тільки почала виробляти систему уявлень, пов'язаних з розвитком капіталістичних відносин, і великою мірою спиалася ще на залишков продукти попередніх епох, насамперед феодалізму.

В силу нерозвиненості соціально-економічно структури та суспільної думки в Україні у свідомості багатьох вітчизняних мислителів живою була ще ілюзія про можливість досягнення гармонії суспільних та індивідуальних інтересів шляхом не повного державного відокремлення, а морального самовдосконалення людини, виправлення її вад та поміркованого приведення суспільного організму у відповідність до потреб такої «виправленої» людини. Тому критика просвітителями порядків феодальної монархії не зачіпала політичних і економічних основ, їх вимога перебудувати суспільство на засадах природності була критикою антропологічною і в кінцевому підсумку стосувалася не стільки основ суспільства, скільки самої людини.

Для багатьох просвітителів було характерне люзорне уявлення про можливість досягнення принципу політичної рівності членів суспільства незалежно від економічних відносин між людьми, що переносилися в сферу особистої ініціативи і таким чином вичерпували свій характер. Основою цієї рівності мало бути, зокрема, добровільне обмеження індивідуальних прав в інтересах суспільного цілого. Цей принцип підпорядкування часткового (особистого як егоїстичного) загальному (державі, суспільному обов'язку) був широко представлений у Росії в ідеології «освіченого абсолютизму», починаючи від часів Петра І та в часи царювання Катерини II, яка удавала із себе прибічницю французьких просвітителів.

Зрозуміло, Котляревський, як людина свого часу, письменник просвітительської орієнтації, не міг обійти це важливе питання, зокрема в поемі «Енеїда», що, як справедливо зауважив О.І. Біленький, «незважаючи на свою комічну зовнішність», є твором, «серйозним за своїм суспільним значенням». Суть її полягає в пародіюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлескно-комічному наслідуванні попередніх пародій римської епопеї (Скаррона, Блюмауера, Осипова), а у віднайденні своєрідної гармонії між частковим («природним», національним) і загальним (суспільно-державною системою Російської імперії).

Перехід від народної самосвідомості, синтетичним проявом якої був фольклор, уся сфера традиційно-патріархального народного побуту і звичаїв, до суспільної свідомості нового часу з його відокремленням соціального життя від «природи» та «природного» життя людини яскраво проявився в «Енеїді» Котляревського в прагненні до зведення не тільки суспільного життя до розумного начала, а й до подолання егоїстичності часткового, до підпорядкування його інтересам «загального добра». У сфері «природного», національного принцип політичної рівності (виражений у формі гумористично завуальованих натяків) письменник бачить у відновленні старої гетьманщини та збройних сил. Їх відносна автономність щодо суспільного цілого, на думку автора, зовсім не суперечила б загальнодержавним інтересам. Навпаки, ці сили могли б успішно «справляти повинність», тобто виконувати «службу» по охорон мперії від зовнішніх ворогів. Ця ідея втілена в образах Низа й Евріала, у патетичних словах про оборону «общого добра» («Де общеє добро в упадку...») та героїчну любов до вітчизни («Любов к отчизні де героїть...»).

Хто такі Низ і Евріал у Вергілія? Це — троянськ юнаки, сповнені запалу до бою. їх помисли злиті з помислами всього народу; вони виховані на традиціях батьків — захисників Трої і прагнуть подвигу та слави в м'я батьківщини. «Ідея батьківщини, своєї держави, — говорив Гегель про римлян, — ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою Його світу... Перед цією ідеєю зникала його індивідуальність, тільки для іде вимагав він збереження і довгого життя, і міг здійснити це сам». Хто такі Низ І Евріал у Котляревського? Вони не троянці («В них кров текла хоть не троянська, якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок. Пішли к Енею на вербунок»). Вони б'ються «за чужу вітчизну», «справляючи повинність» як найняті на службу воїни. Суть патріотизму як троянського, так і супротивного воїнства Котляревський при опис останньої битви Енея з Турном формулює узагальнено так:

Зроблю лиш розпис іменам Убитих воїнів на пол згинувших тут по неволі Для примхи їх князьків душам.

Низ і Евріал не стільки живі художні характери, скільки своєрідні логічні моделі, за допомогою яких автор намагається поєднати «природне», «натуру» (особисту їх мужність) із суспільно-загальним (з васальною вірністю). Котляревський підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті загальнодержавного патріотизму, що проявився «в смутне врем'я».

Концептуально Котляревський близький до Вергілія, до ідеї підпорядкування природно-особистого соціального, державним інтересам («общому добру»). Ми бачимо модель особистості, яка мусить розчинитися в «общому добрі», через служіння якому вона дістає сенс свого буття. Такий тип особистості є, зрозуміло, проекцією на людину структури централізованого феодального суспільства, яке не цікавиться її внутрішнім автономним світом життєвими потребами. Держава як незалежна і самостійна сила використову ндивіда для досягнення відчуженої від нього всезагальної мети. Це, зокрема, видно в сцені оплакування Евріала його матір'ю. В її тужливому голосінн чується мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого на заміну. Але оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «загальної справи», вона має викликати не співчуття, а осуд («кувікала, мов порося»).

Раціоналістичний детермінізм, який згодом став принципом пасивного підпорядкування окремої людини суспільній необхідност незалежно від самої природи цього суспільства та обмежував сферу суспільної активност ндивіда потребами «общого добра», у ті часи, коли жив Котляревський, в принципі неминуче служив інтересам панівних націй, які і видавали свої інтереси за це «общеє добро».

Як художник, який намагався слідувати правд життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв «природного», людського лишається поза сферою офіційного світу і проявляється, по суті, всупереч моральному імперативові «общого добра». Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і долі, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють потреби своєї «натури». Письменник об'єктивно протиставляє офіційному світові всезагальних обов'язків, як визначають особисту поведінку індивіда, світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності без втручання держави, на засадах «природної» народної моралі. Діями троянців навіть у бою керує не усвідомлення ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вони скоріше ставляться негативно), а спонтанний вияв історично вихованого бойового завзяття, їх «природної» «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв «природного» народного духу в часи Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченко сказав: «Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить») став майже неможливий. І письменник вдається до ретроспекції, певною мірою абстрагуючись від соціальних проблем свого часу. Критика суспільних вад стосується переважно минулого, що взагалі було характерним для письменників-просвітителів. У центр зображення «Енеїди» побутовий уклад, в якому відбиваються характерн особливості народності. До того ж не вся побутова культура, в якій відбивається становище суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що весь час повторюються і склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні, феодальних умовах. До них у поемі належать традиційні звичаї й обряди, народн вірування і прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо. Усі ці елементи подані в «Енеїді» в етнічно-інтегруючому аспекті (так, наприклад, святковий стіл Дідони складається як з «царських», так і з простонародних страв; вбрання Латина включає як царські шати, так і простонародні, а то й жебрацькі деталі одягу).

Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, тобто на тих рисах, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу традиції, передачі їх з покоління до покоління, Котляревський помітно абстрагується від ідеї національно незалежності. «Це любовне виписування деталей сільського побуту, — зазначав А. П. Шамрай, — треба вважати свідомим намаганням відтворити особливост селянського життя і показати не лише його смішні сторони». Говорячи, що увага до етнографічного змалювання народного життя була характерною рисою українсько літератури першої половини XIX ст. та сприяла його реалістичному відтворенню, дослідник разом з тим справедливо зауважує: «Етнографічне висвітлення народного життя - це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів». Тому, очевидно, й не випадає без будь-яких застережень називати «Енеїду» «справжньою енциклопедією народного життя», бо Котляревський, за словами І. Франка, «не вичерпав, одначе, ані свого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції».

4. Особливості гумору у творах Котляревського

Гумористичне змалювання народного життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» у свій, час привело до неправильного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору, яку найбільш виразно висловив П. Куліш, першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу гумору письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості». Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками» бачив в «Енеїді» М. Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світом гуманно думки, якої в той час не так було багато в суспільстві... Сміхотворство української «Енеїди» набуває більш глибокого смислу, тому що наближає читача до радісного настрою...». Думка М. Дашкевича про гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу і почуття соціально справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.

В.В. Гіппіус, називаючи Котляревського вчителем Гоголя, вказує на спільність самого характеру сміху в цих письменників. Порівнюючи природу сміху в «Гаргантюа і Пантагрюелі» Рабле і в Гоголя, М.М. Бахтін прийшов до висновку, що «світлий», «високий» сміх Гоголя, який виріс «на ґрунті народної сміхової культури, лишився незрозумілим (багато в чому його не розуміють і досі). Цей сміх, несумісний із сміхом сатирика, визначає головне у творчості Гоголя». Висновок М.М. Бахтіна спирається на свідчення самого Гоголя, висловлене ним у «Театральному роз'їзді після вистави пової комедії». Сміх свій Гоголь називає чесною, благородною особою, підкреслюючи, що його несе «набагато важливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не той легкий, що служить для пустої розваги, а той, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, виводить на світло те, що може промайнути без уваги» .

Не заперечуючи думки П. Житецького про спорідненість сміху «Енеїди» з характером сміху в українській літературі XVII—XVIII ст. (насамперед у різдвяних та великодніх віршах мандрівних дяків-пиворізів), було б, проте, несправедливим вважати сміх поеми тільки соціально-викривальним та «підтягувать» її до рівня реалістичної сатири, як це нерідко тлумачиться ще сьогодні. Художній світ поеми генетично пов'язаний не тільки і не стільки з творчістю мандрівних дяків чи сатиричною традицією XVIII ст., скільки з найдавнішими шарами народної культури, з її несвідомо діалектичним баченням світу й гуманістичною концепцією людини.

Комічне, сміх у ранніх (язичницьких) формах фольклору ніколи не мали однозначного характеру. При наявності відмінностей між серйозним і комічним давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і не чергуються механічно, а співіснують у синтезі, як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилежностей) у народно-язичницькому світобаченні межа між добром злом ще не прокреслена, а сміх ще не набув однобічної спрямованості сатири пізніших часів. У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння і на богів та героїв, про що, зокрема, свідчать давньовавілонськ давньогрецькі, а не тільки давньослов'янські народнопоетичні пам'ятки.

У давніх народних культурах сміх — це сфера існування тієї людської свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи і соціальною нерівністю, не могли мати в реальному повсякденному житті. В умовах антагоністичних класових формацій народний сміх неминуче і закономірно ставав опозиційним щодо офіційних норм суспільного життя. Це «друге життя» будувалося як пародія на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося у знижено-сміховий план, профанувалося, зводилося до рівня простонародного життя. У цьому «другому світі», сферою вияву якого були народні звичаї і обряди, свята, ярмаркова багатоголоса безначальна стихія (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його перевдяганням і масками) тощо, панували однакові для всіх, незалежно під суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і незалежність від норм офіційного світу, свобода від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв людсько натури.

Особистість, скинувши на час кайдани офіційних настанов, само-утверджувала свою чуттєву людську сутність як рівна серед рівних. При цьому сатиричний елемент сміху спрямовувався тільки проти того, що обмежувало природні потреби людини та принижувало її гідність як «вільної» людини. Сміх у цьому світі «свободи» мав, як правило, незлобивий, гумористичний характер і рівною мірою стосувався як об'єкта, так і самого суб'єкта (самопародіювання). Так, наприклад, в одному з великодніх віршів прославляються не Христос і святі апостоли, а ковбаса і чарка, солонина та печене порося, зужити, які зібралися царі і пророки, священики, святі мученики селяни. Тут в одному колі як рівні святий Петро з апостолами, владики пустельники, сільські молодиці й дівчата, п'яні біблійні царі Давид, Соломон і сам архістратиг Михаїл. У великодньому вірші «Нуте лиш, беріте яйця» постає гумористично-утопічна картина тотального прощення гріхів і братання всього роду людського: старців, погоничів, паничів, бідних і багатих, сільських Мусіїв і Михеїв, Адама і Єви, Ноя, царя Давида і т. д.

Якщо порівняти цей вірш з «Енеїдою» Котляревського, видно не тільки текстуальні подібності у словесних формулах «пиру на весь світ», Його козацького, запорізького розмаху, а найперше світ свободи, рівності, безпосередніх чуттєвих контактів, можливий тільки в середовищі, вільному від імперської ієрархії.

Заперечуючи однобічне й однозначне розуміння природи сміху в «Енеїді» Котляревського, В. В. ГІппіус справедливо писав: «Зухвале» поводження з античними «святинями» не означало нігілістичного заперечення х цінності; зміст був в іншому — у поширенні єдиного живого життя навіть і на античний заповідник. Життя людства, як виявлялося, не зміна золотого віку залізним: воно єдине. Немає меж для людської природи. Голодрабець Еней ста коханцем цариці, а потім — історичним героєм. Боги — ті ж люди, І з повним правом можна сміятися з хабарника Нептуна та з «сучої дочки» Юнони. Справжній український побут, з усіма улюбленими народними звичаями, іграми, танцями, вбранням, стравами, у Котляревського все заповнює і все об'єднує».

Виходячи з природи такого сміху, Котляревський не вдається до однобічного заперечення і самого твору Вергілія — його героїчно поеми. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, через призму якого Котляревський творчо переробляє «Енеїду» Всргілія, віддалену від української дійсност середини XVIII ст. багатьма віками, близька була великою мірою міфологічна сторона римської епопеї, ексцентричність й ефективність у поведінц персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські народн риси. І разом з тим це був світ новий, український, представлений у світл народної сміхової культури — всупереч суворо-героїчній однозначності епопе Вергілія.

У сферу карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й добродушного осміяння потрапляють і римські боги, що так багато в чому нагадують українських можновладців, внаслідок чого «Олімп начебто перетворюється на карнавальну площу». Суто серйозний і однозначно-похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники усіх станових груп, як світ, у якому поряд Із трагічно-жаским розквітає безтурботність веселого пекла. І разом з тим крізь цю веселість, що однаковою мірою обіймає не тільки землю, а й пекло та небеса, просвічуються як суворий і героїчний світ Вергілія, так і зовсім не безхмарна українська дійсність, що відхилилася від «природної» розумності, пригнічене Російської імперією суспільство, яке пригнічує свободу людини.

Хоча природа сміху в «Енеїді» і пов'язана органічно з народною сміховою культурою та з гумористичною традицією віршів мандрівних дяків, з певними елементами української сатири XVIII ст., суспільна функція його набуває в поемі пової якості, притаманної саме представникам просвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим суспільним, між людиною і державою. Сміх Котляревського виявляє риси типологічної подібності із сміхом Гоголя не тільки в своїй естетичній природі, а й у суспільній функції. Як Сковорода і Котляревський, Гоголь вважав джерелом основного зла в Росії невідповідність особистості її місцю в суспільстві. З тези про необхідність підпорядкування «я» обов'язкові Гоголь виводив ідею морального саморегулювання, самовиховання і самоочищення. Взаємно опосередковане утвердження і заперечення в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводить його сміх за межі суто розважального, спрямовує у сферу серйозного призначення. Та цілісність, з якою сміх «Енеїди» обіймає всі прояви життя, робить народне буття не низьким чи потворним, а тільки земним і навіть героїчним. Осміюючи не стільки соціальне зло та викриваючи його коріння, скільки моральну недосконалість членів суспільства, Котляревський вірить в об'єднуючу силу сміху в боротьбі всіх суспільних станів з людськими вадами, за піднесення і возвеличення «морально суті» людини. Заклик до морально-етичного очищення суспільства через осміяння самоосміяння людських вад, а також самоорганізації суспільства на засадах розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до зв'язку людини й суспільства. На відміну від сміху сатиричного (хоч елементи його і наявні в поемі), який випливає з непримиренності реальності й ідеалу, гумор Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Сміх «Енеїди» не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому, на відміну від дидактично віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького та потворного) взагалі не включає в себе комічного елементу і сміху в «Енеїді» з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваного об'єкта.

Гносеологічна суть такого способу утвердження полягає у «зв'язку негативного з позитивним, знаходження цього позитивного в негативному» . На відміну від однобічної класицистичної сатири «Енеїда» Котляревського належить до того гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського, потребує «освіченого, розумного погляду на життя», «що трапляється не в багатьох», бо гумор «є стільки ж розум, скільки і талант».

Глибоко народна й специфічна естетична природа сміху «Енеїди», що є організуючим центром усієї поеми і визначає характер естетичного відношення її автора до дійсності, виводить цей твір з обмеженого мало продуктивного у художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ споріднених ідейно-естетичних явищ європейської літератури, осяяних світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними своїми гранями близька до «Декамерона» Боккаччо, «Моргайте» Пульчі, до гуманістичної сатири вропейського Просвітительства (Рабле, Еразм Роттердамський, Сервантес), до творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, И. Рішарт), до комічних національних епопей часів Просвітительства («Мишоїда» «Монахомахія» І, Красіцького, «Девін» С. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та «Боротьба мишей і жаб» тощо). «Енеїда» засвідчу зв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII — XVIII ст. та бурлескною комедією XVIIІ ст., зокрема з травестованою «Енеидой» М. Осипова — О. Котельницького.

5. Історичне та художнє значення творів Котляревського. «Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник»

Значення для української літератури «Енеїди» Котляревського, яка відкрила людству цілий національний світ з його неповторною сторією, побутом, барвистою мовою, з етичними й естетичними уявленнями, яка принесла нові їдейно-художні принципи бачення світу і потужний заряд народного гуманізму та просвітительських ідей нового часу, можна певною мірою порівняти з значенням «Кєнтерберійських оповідань» Чосера — для англійської, «Дочки Слави» Коллара — для чеської і словацької, творчості Кохановського — для польської.

Естетика Просвітительства в особі його найвидатніших теоретиків Дідро і Лессінга вважала театр найбільш доступним дійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодально чужинської тиранії і жорсткої станової нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання моральності. Вони висунули й обґрунтували теорію «міщанської» драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительсько драми стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоденними нтересами й життєвими трагедіями.

Поклавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» «Москаль-чарівник» початок українській драматургії й національному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги і страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав простий народ, Котляревський виводить на сцену представників простого народу — як героїв, гідних поваги й наслідування. Характерно, що на відміну від Дідро, який висував на перше місце рух ситуацій, їх зіткнення (типові обставини), та Лессінга, який, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин дії, вимагав насамперед зображення родових типів, Котляревський намагається у своїх п'єсах показати д типових характерів у конкретних національних обставинах свого часу. Замість основного класицистичного конфлікту — між людиною і суспільством — у драматургії Котляревського з'являється типовий життєвий конфлікт у середовищ самого суспільства, між окремими його членами, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу.

На появу «Наталки Полтавки» І «Москаля-чарівника» безперечний вплив мали розвиток російської драматургії XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін, Плавильщиков та ін.) І театрального життя, зокрема могутній талант М. С. Щепкіна. Великою мірою п'єси Котляревського були пов'язані і з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст. та з фольклорно-пісенною стихією, так широко представленою у цих творах, Можна твердити, що в такому важливому аспекті, як увага до соціального змісту образів персонажів, Котляревський багато в чому пішов далі типової європейсько «міщанської» драми.

Письменник близько підходить до думки про те, що суспільна мораль тогочасної дійсності суперечить загальнолюдським гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося в самому змісті образів Тегерваковського, Макогоненка і Финтика. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного матеріального розрахунку — з другого, становить основу душевної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує іти проти своїх природних благородних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра у ставленн до Наталки приходить у конфлікт з реальною дійсністю, де мірилом усього матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тією чи іншою мірою поступитися своїми гуманістичними переконаннями, Котляревський вперше в українській літературі виводить на сцену нових героїв — Наталку і Миколу, як завдяки силі свого характеру здатні вступити на опору «нелюдським обставинам».

У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідливість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність та зберегти своє глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий не на основі почуття, з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наводить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички... Буде крепачкою». І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.

На відміну від «ідеального», але дещо слабодухого Петра, цілісним за своєю соціальною суттю типом виступає бурлака Микола. Відмітною його рисою є розвинуте почуття людської гідності, прагнення до незалежності, сміливість, почуття солідарності із знедоленими. Саме через образ Миколи проявляється критичне авторське ставлення до місцевих можновладців, викриття їх лицемірства, крутійства й захланності.

Говорячи про значення «Наталки Полтавки» для української літератури і культури в цілому, І. Срезневський у передмові до публікації писав: «Наталка Полтавка» була не тільки одним з перших книжно-народних творів України, а разом з тим і першою збіркою пам'яток української народності, взірцем для всіх наступних». Вона мала великий вплив на вивчення української народності, «можна сказати, пробудила його». На думку І. Срезневського, «Наталка Полтавка» серед великих за обсягом творів тогочасно української літератури, «за своїм внутрішнім достоїнством займає перше місце».

У 1898 р., характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя «Наталки Полтавки», видатний український драматург і актор І. Карпенко-Карий назвав цю п'єсу «праматір'ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив на глядачів, він зазначав, що «радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою».

Провідною ідеєю у водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. Сценічну славу цій п'єсі забезпечив М.С. Щепкін, у розрахунку на якого, власне, вона була й написана. Згадуючи про виконання Щепкіним «чудових за своєю простотою і грацією куплетів з п'єси «Москаль-чарівник», якими протягом свого перебування в Петербурз постійно викликав захоплення в публіки», Бєлінський зазначав, що саме в рол Чупруна гра артиста досягала повної досконалості. Завдяки п'єсам Котляревського Щєпкін, за свідченням С.Т. Аксакова, «переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили на театрі тільки грубі фарси, карикатуру па співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя. Щепкін тому міг це зробити, що провів дитинство молодість свою на Україні, зріднився з її звичаями і мовою. Чи можна забути Щепкіна а «Москалі-чарівпику», у «Наталці Полтавці»?».

Сповнені непідробного гумору, високо поетичності, щирої любові до народу, п'єси Котляревського добре відомі глядачам усієї нашої країни. Це нев'янучі квітки у всенародному вінку шани великому українському письменникові-гуманісту.

Історико-літературне значення творчост Котляревського для становлення нового українського письменства велике й багатогранне. Це стосується, зокрема, й такого важливого фактору його розвитку, як утвердження письменником в українській літературі народної мови. Живе народне слово в XVI — XVIII ст. уже було представлено у творах українського письменства, але Котляревський перший відобразив невмируще багатство розмовної мови. Він довів здатність її для творення високохудожньої літератури, відігравши цим самим велику роль у наближенні письменства до широких народних мас, привернув увагу до художньо-естетичної цінності мовної культури народу.

У творах Котляревського представлена насамперед побутова лексика (тільки «Енеїда» містить 7 тисяч слів найрізноманітніших семантичних груп). У поемі міститься велика кількість назв одягу, хатнього нтер'єру, будівель, сільськогосподарських знарядь, народного харчування, назв людей за суспільним і родинним станом, найменування рослин і плодів, тварин тощо. Поема містить також військову, абстрактну (назви суспільних явищ, процесів, людських переживань) та іншомовну лексику (зокрема імена міфологічних персонажів). Настанова автора на викликання сміху, гумористичний стиль твору визначають значний прошарок специфічно-розмовної і просторічно-згрубіло лексики, зокрема семантичні ряди лайливих слів.

Твори Котляревського відзначаються широким спектром лексики синонімічної, близьких варіантів, які демонструють багат можливості народної мови у змалюванні різних відтінків душевного стану людини, передачі мови персонажів. Особливо широкий у письменника синонімічний арсенал слів на означення дії, що об'єктивно свідчить про динамічний стиль його поеми. Так, наприклад, різні відтінки процесу мовлення передаються в «Енеїді» дієсловами: говорити, розмовляти, балакати, розказовати, балагурити, бурчати, базікати, ворнати, бормотати, мурмотати, харамаркати, булькати, верзти, цвенькати, сипати, щебетати та ін.

Котляревський подав у своїх творах багатющу стихію народної фразеології (тільки в «Енеїді» близько сімдесяти тематичних груп), зокрема прислів'їв і приказок, лексикалізація яких дає невичерпні можливост для характеристики різних життєвих ситуацій і поведінки персонажів. Багато прислів'їв і приказок виражають типові народні думки й сентенції з приводу важливих суспільних явищ, як, наприклад: «Мужича правда єсть колюча, А панська на всі боки гнуча». Мовн засоби художньої характеристики збагачуються у творах письменника шляхом використання народних образних формул, усталених порівнянь типу «Злякався, побілів як сніг».

Хоч у п'єсах Котляревського синонімічне розмаїття народної мови (що часом набуває в «Енеїді» самодостатнього значення) представлене набагато скромніше й економніше, використання народно-розмовних лексичних засобів є більш різноманітним і цілеспрямованим. Письменник засвідчу великі можливості народного слова для мовної характеристики персонажів, їх ндивідуалізації як певних суспільних типів.

Своїм доробком Котляревський спростував нігілістичне ставлення російських кіл суспільства щодо самої можливост творення літератури мовою українського народу. Він увів у нову українську літературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою послугувалися письменники дошевченківського періоду, збагачуючи розвиваючи його. При тому, що мова Котляревського була очищена й незмірно розвинена Шевченком, який став основоположником сучасної українсько літературної мови, його барвисте слово і сьогодні не втратило своєї соковитост художньої влучності, здатності викликати радісний сміх і давати нам душевне задоволення.

Творчість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ з його неповторним комплексом історичної, соціальної і морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху. Як справді великий твір мистецтва, його «Енеїда» являє собою високо-інтегровану художню систему, в якій успадковано не тільки літературну традицію, а й багатовікову народну культуру та народне світобачення в цілому. Взаємодія успадкованого і нового в поемі є дуже складною, синтетичною, оскільки риси традиційного входять в неї як органічні внутрішні елементи. Органічне поєднання традиційного і новаторського утворює нові системні зв'язки, що нада «Енеїді», незважаючи на запозичений сюжет, рис справді оригінального твору.

Виступаючи важливим фактором розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення і народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення — народу, а відтак — : до можливості пізнання його як рушійної сили історії. Вторгнення Котляревського в царину народного світобачення й естетичної свідомості сприяло відходу української літератури від статичності й умовності універсальних типів художнього мислення, У творчост Котляревського міститься дух народного гуманізму, що проявляється у прагненн особистості до соціальної та національної свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу і самої мсти художньої творчості з інтересами народних мас.

Проникнення в «Енеїду» Котляревського цілісного «язичницького» світобачення, не розчленованого раціоналістичною свідомістю на протиставлені одна одній естетичні категорії, сприяло усвідомленню тогочасною художньою думкою єдності і взаемопроникності в людському житт трагічного і комічного, піднесеного й низького, прекрасного й потворного і, таким чином, поглиблювало конкретно-історичне розуміння сутності явищ і предметів, а також параметрів людської натури, що в перспективі відкривало можливості для створення в літературі різноманітних індивідуальних характерів.

Життя у творах Котляревського є поліфонічним багатобарвним, цілісним й неприкрашеним, як сама природа. Письменник творить свій світ, наповнений достовірними життєвими реаліями, що оцінюється з неофіційних, народних критеріїв прекрасного. Він не просто «реконструює» природні стосунки між індивідами, а од відтворення родової людської сут наближається до відображення багатовимірних суспільних зв'язків між людьми, за яких особистість з кола емпіричних побутових відносин виходить на орбіту загальнонаціональних та історичних закономірностей. Соціальні інститути в його творах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу стосовно особистості, як здавалося раніш, і виступають як витвір І результат сукупної діяльност людей. На відміну від раніш усталеного в давній літературі принципу осмислення людського буття через призму незмінних релігійно-міфологічних уявлень, як наперед визначали структуру суспільства і місце в ній людини як чогось незмінного, Котляревський приходить до розуміння як провідного начала в житт суспільства й людини принципу історичної змінюваності. Відчуття цілеспрямованого руху часу (на відміну від циклічної його природи в епопе Вергілія), його протікання поза сюжетом, за межами твору пов'язане у Котляревського саме з усвідомленням історичної змінюваності і неповторност світу.

Крім наявності прямих висловлювань автора про сторичну змінюваність світу, про державне життя, суспільні порядки, про царів вельмож та історичних діячів елементи історизму у творчості Котляревського яскраво проявляються в художньому освоєнні конкретно-історичного змісту життя своєї епохи, у відтворенні його неповторного образу Я колориту, у здатност письменника схопити ряд провідних тенденції суспільного розвитку.

Історизм мислення Котляревського проявляється і в уловлюванні духу тих змін, які сталися в державному організмі протягом XVII-XVIII ст., зокрема в розумінні таких законодавчих реформ, як не порядкування церкви державі, зміна правових норм судочинства, у розумінні ним такої важливої історичної акції, як відродження національної свідомості в України, до якої він ставиться однозначно позитивно.

Звернення до об'єктивно-історичних факторів національного життя, поява рис історичного художнього мислення її історично свідомості у Котляревського приводить його до відображення національно самосвідомості народу, розуміння ним своєї історичної долі. З ідеєю «общей отчизны» у Котляревського вже поєднується ідея національної самобутності українського народу, його історичного побуту і звичаїв та права на самостійний розвиток. Представлена в «Енеїді» самосвідомість українців містить у собі й елементи їх національної свідомості, внаслідок чого у читача закономірно виникає думка про тогочасне суспільство як соціально несправедливе.

Зображення Котляревським народу як головного об'єкта літератури приводить до переходу в літературі народного з царини низького, як воно розумілося тоді у пануючій раціоналістичній естетиці, у сферу деального й героїчного. Звернення до національних культурних витоків, до народної естетики й етики вело до руйнування художнього універсалізму, поширеного в давній українській літературі, до переходу від ідейно-художньо обробки поширених літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до створення оригінальних художніх структур. Це був шлях до урізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння концепц буття й людини, до удосконалення поетичної мови, зростання активного творчого начала в літературі, шлях до українського культурного та політичного ренесансу.

Тоді як у давній українській літературі суспільне значення людини було «начебто підняте на висоту художнього ідеалу» (Д. Лихачов), за межами якого не могло бути свого, індивідуального ставлення до дійсності, поведінка персонажів Котляревського не вкладається у певний становий статус. Його «Енеїда» не просто однозначно пародіює античних героїв, а розкриває широкий спектр ролевої поведінки і почуттів персонажів, що залежить від зміни обставин. Персонажі поеми відкрито виражають незадоволення своєю (визначеною божественним провидінням) долею, тобто особистість уже почина осмислювати себе через, може, ще до кінця для неї неясну власну сутність. І хоч ці прояви внутрішнього життя дійових осіб ще не складаються в систему цілісних реалістичних характерів, письменник, показуючи їх спонтанність «невмотивованість», об'єктивно заперечує однозначність характеру особистості Та наводить читача на думку про невичерпні можливості людської натури.

Висновок

Іван Котляревський став зачинателем ново української літератури. Він першим звернувся до живої української мови, до національних витоків, що за три десятиліття призвели до здобуття Незалежност України.

Відхід Котляревського від прямолінійно позаестетичної умовності у змалюванні персонажів, від символіки й алегоризму як головних засобів художнього узагальнення в давній українській літературі, від класицистичної одноплановості й однозначності образів персонажів в його творах вільного художнього вимислу як своєрідної «гри без правил» — важливий крок вперед в історії літературного образу, на шляху творення реалістичних характерів. Ці його естетичні уроки дали могутній поштовх новій українській літературі.

Великий вплив яскравого і самобутнього таланту Котляревського, розвиток його художньо-естетичних принципів позначився на художній спадщині багатьох українських письменників і, зокрема, у творчості Шевченка, Кропивницького, Карпенка-Карого. Твори Котляревського, що увібрали в себе багатовікові традиц української і світової культури, на рубежі нової Історичної й літературно епохи знаменували перехід до нового типу художньої творчості, до реалізму й національної свідомості. Котляревський не тільки з великою силою достовірністю відобразив зміст життя свого часу, що забезпечує його творам неперехідне пізнавальне значення. Як художнє узагальнення певного історичного етапу розвитку суспільства, втілення високих гуманістичних ідеалів творчість Котляревського й сьогодні дає нам естетичну насолоду, зберігаючи принадність своєрідного і неповторного взірця.

Гуманістичний пафос її співзвучний нашим ідеалам боротьби за свободу людини і людства.

Список літератури

1. Бахтин М.М. Искусство слова и народная смеховая культура (Рабле и Гоголь).— М.: Контекст, 1972.

2. Волинський П.К. Іван Котляревський: Життя і творчість. — 3. вид., доп. і перероб. — К.: Дніпро, 1969. — 270 с.

3. Детально про образи персонажів в «Енеїді»// Яценко М.Т. На рубежі літературних епох. - К., 1977.

4. Дончик В. Історія української літератури ХХ ст. – К., 1993.

5. І.П. Котляревський у критиці та документах. - К. 1959.

6. Кирилюк Є. Живі традиції. Іван Котляревський та українська література. - К., 1969.

7. Малий словник істор України / В.А. Смолій (ред.). — К.: Либідь, 1997. — 464 с.

8. Мацько Л.І., Стилістика української мови, К.: Вища школа, 2003

9. Проблеми Просвещения в мировой литературе. М., 1970

10. Шамрай А.П. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського.—У кн.: Котляревський - П. Повне зібр. творів: У 2-х т. К., 1952, т. 1, с. 55.