Реферат: Казаки и Запорожская Сечь

Реферат: Казаки и Запорожская Сечь

ТЯЖКЕ СТАНОВИЩЕ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ ПІД ВЛАДОЮ КРИМСЬКОГО ХАНА.— НОВІ СПРОБИ

ЗАПОРОЖЦІВ ДОМОГТИСЯ ПРИЙНЯТТЯ У РОСІЙСЬКЕ ПІДДАНСТВО.- ЗАПОРІЗЬКА ДЕПУТАЦІЯ

ДО ГРАФА ВОРОНЦОВА З ПРОХАННЯМ ПРО ВИКЛОПОТАННЯ ВИБАЧЕННЯ ВІЙСЬКОВІ І

ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ ПРОХАННЯ З ПЕТЕРБУРГА.-СМЕРТЬ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ АВГУСТА II І

ЗВЕРНЕННЯ «СТАНІСЛАВЦІВ» ДО КРИМСЬКОГО ХАНА З ПРОХАННЯМ ПРО ЗАЛУЧЕННЯ

ЗАПОРОЖЦІВ ДО БОРОТЬБИ З РОСІЄЮ.— ЗВЕРНЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ ДО ФЕЛЬДМАРШАЛА МІНІХА

З ПРОХАННЯМ ПРО ВИКЛОПОТАННЯ ВІЙСЬКУ У РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРАТРИЦІ

ВИБАЧЕННЯ.—МИЛОСТИВА ІМПЕРАТОРСЬКА ГРАМОТА ЗАПОРОЖЦЯМ 1733 РОКУ. СЕРПНЯ ЗІ

ДНЯ.—ЗАЙНЯТТЯ ЗАПОРОЖЦЯМИ УРОЧИЩА БАЗАВЛУКА І ДИПЛОМАТИЧНІ НАСТАНОВИ ВІД

ІМПЕРАТРИЦІ РОСІЙСЬКИМ РЕЗИДЕНТАМ У КОНСТАНТИНОПОЛІ ЩОДО ЗАПОРОЖЦІВ.-

ЛИСТУВАННЯ РОСІЙСЬКОГО РЕЗИДЕНТА НЕПЛЮЄВА З ГРАФОМ ВЕЙСБАХОМ ЩОДО ЗАЙНЯТОГО

ЗАПОРОЖЦЯМИ УРОЧИЩА. —РОЗМОВИ РОСІЙСЬКОГО ПЕРЕКЛАДАЧА БАКУНІНА З ВЕЛИКИМ

ВІЗИРЕМ АЛІ-ПАШЕЮ ПРО ТЕ, КОМУ НАЛЕЖАТЬ МІСЦЯ. ЗАЙНЯТІ ЗАПОРОЖЦЯМИ.

Змушені силою обставин повернутися знову під протекцію Криму, запорізькі

козаки незабаром випробували на собі всю тяжкість свого становища. Як не

запевняв хан запорожців у тому, що вони користуватимуться під його захистом

найширшими правами, насправді вийшло цілком інакше. Дійсно, життя запорожців

під владою кримського хана не могло бути приємним і солодким уже тоді, коли

вони залишили свої вольності біля порогів Дніпра й річки Чортомлика і зійшли

в урочище Олешки, на Кардашинський лиман. Щоправда, на початку свого

перебування під владою Криму запорожці користувалися різними земельними

угіддями, не платили нічого зі свого скарбу у ханську скарбницю, а навпаки,

самі отримували від хана милостивий «айлик». Але з плином часу це становище

змінилося на гірше для запорізьких козаків. Замість платні запорожцям

дозволили брати сіль з кримських лиманів і озер, початкове з певним

полегшенням супроти існуючих правил у Криму, тобто з меншим митом супроти

того, яке звичайно збирали з українських козаків і різних українських

промислових людей. Потім і цей привілей у козаків відібрали, коли дізналися,

що вони під приводом вивозу солі особисто для себе брали її для українців і

продавали з певною для себе вигодою. За протекцію кримського хана Військові

запорізькі козаки мали на перший поклик хана посилати в похід на допомогу

татарам 2000 і більше козаків на чолі з кошовим отаманом, причому хани завжди

намагалися посилати запорожців у похід якомога далі. Наприклад, якось

запорожці разом з ханом ходили в похід на черкесів і дійшли до річки Сулак.

Цей похід вони вважали дуже збитковим і обтяжливим для себе. Крім того, за ту

ж ханську протекцію запорожці не раз мусили ходити на Перекоп і безкоштовно

брати участь у

праці при спорудженні Перекопської лінії по 300 й більше чоловік. Остання

вимога найбільше не подобалася козакам, у яких було особливе розуміння честі

лицаря, несумісне з працею землекопа.

І чим далі запорожці залишалися під владою кримського хана, тим більше

накопичувалося в них невдоволення проти бусурманів. Найголовнішими з безлічі

причин невдоволення були такі.

Запорожцям якнайсуворіше заборонили тримати в Січі гармати. З огляду на це

розпорядження турки відібрали у козаків усі гармати, що в них залишилися, й

заборонили їм надалі мати всіляку артилерію. Тоді в Запоріжжі трапився такий

випадок: якось запорізькі козаки після весняної повені помітили невелику

гармату в лівому березі Дніпра, в урочищі Каратебен, і сповістили про це

кошового отамана. Кошовий отаман, бажаючи особисто перевірити свідчення

рибалок на місці, знайшов біля берега Дніпра ще 50 гармат; але побоюючись,

щоб знайдені гармати не відібрали турки, він найсуворіше наказав тримати їх у

одному зимівнику в таємниці від запорізької сіроми. Поза тим запорожцям

заборонили будувати будь-які укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях

їхніх поселень. Заборонялося зноситися з Росією і їздити в російські міста,

вести торгівлю в Очакові й у Криму; дозволялося лише отримувати в зазначених

місцях товари й відвозити їх не далі Січі, а в самій Січі надавалося право

торгувати кримчакам, очаківцям, грекам, жидам, вірменам. На запорожців

накладали різні данини, коли до них приїжджали для огляду їхнього війська,

громадського ладу чи для якоїсь іншої справи кримські султани й мурзи зі

своїм численним почтом і челяддю: тоді запорожці мусили віддавати їм великі

почесті і, скільки б вони у них не перебували, мусили харчувати як їх самих,

так їхню челядь і коней, а при відїзді, крім того, повинні були вручати їм

різні цінні подарунки.

Але поза цим усім життя запорізьких козаків під владою кримських ханів і з

багатьох інших причин було «.вельми преважким».

Найперше кримський хан відібрав у запорожців весь Низ Дніпра, від Великого

лиману до самих порогів «з усіма тамтешніми степовими угіддями й ужитками» і

віддав його у володіння ногайським татарам. Далі хан не раз «допускав велику

на запорожців драчу» як з вартових на татарському кордоні, коли з їхнього

відома чи без відома хтось із кримських невільників тікав у християнські

землі чи коли в татар зникало якесь майно, табуни коней, череди волів, отари

овець чи пропадали самі господарі-татари. Якщо при цьому козаків викривали у

крадіжці худоби чи у вбивстві господарів-татар, то за худобу з них стягали

гроші подвійно чи потрійно, а за людей брали винних і невинних козаків; якщо

ж винні козаки були неспроможні, татари накладали пеню на весь курінь, а якщо

курінь відмовлявся, винних забирали, і тільки в рідкісних випадках, при

взаємних суперечках і захопленнях з того й іншого боку допускали обмін

худобою і людьми. Крім того кримський хан не раз дозволяв страчувати козаків.

Так було в той час, коли запорожці захищали себе від поляків, які чинили на

них напади, захоплювали їх у полон і навіть вішали без суду, як це не раз

траплялося у Брацлаві й у інших прикордонних польсько-українських містах. За

правом, даним ханом полякам, якось після скарги ляхів на запорожців з

останніх на користь скривджених стягнули 2400 карбованців пені. Не краще

чинили з запорожцями хани при взаємних між собою чварах. Наприклад, якось під

час боротьби ханів Адил-Гірея і Менглі-Гірея, коли запорожців, проти власної

волі, «затягнув» перший проти другого і коли другий розігнав військо першого,

то ні в чому не винних запорожців хан Менглі-Гірей звинуватив у віроломстві і

продав 1500 козаків на турецькі каторги. Ще гірших кривд зазнавали запорожці

від простих татар. Наприклад, азовські татари якось полонили кілька десятків

запорожців, котрі ходили на ріку Кальміус по звіра, і хоч Кіш просив хана

звільнити ні в чому не винних козаків, хан відмовив Кошеві в цьому. Потім хан

відібрав у запорожців фортецю Кодак, усіх жителів розігнав з фортеці, саму

фортецю зруйнував, а місто віддав у повне володіння полякам. Врешті хан

заборонив запорожцям споруджувати постійну церкву в Олешківській Січі, а під

кінець почав утискати і саму їхню віру православну .

Запорожці, помічаючи, як усе зростають і зростають утиски з боку татар, знову

вирішили поновити свої прохання російській імператриці про дозвіл їм

повернутися на рідні місця. У січні місяці 1732 року до графа Вейсбаха

з'явилося троє знатних запорожців з питанням, що діяти Військові, якщо

кримський хан вимагатиме від Коша допомоги козаками у випадку його походу в

Кабарду чи накаже всьому Запорізькому Військові перейти на інше місце, ближче

до Криму. Граф Вейсбах, вважаючи, що він не має права відповідати на такий

запит запорожців, вирішив зв'язатися з цього приводу з урядовими особами в

Петербурзі й до отримання тієї чи іншої відповіді звелів запорізьким

депутатам якийсь час почекати в Києві.

Відповідь на такий запит надійшла з Петербурга лише в місяці березні й була така

невизначена, як і взагалі питання про прийняття запорожців під російську

протекцію. «В даний час, коли у нас з турками ще твердо утримується мир,

грамоти до запорожців і ніякого письмового обнадіювання послати і їх усіх

раптом у підданство прийняти не можна, бо такий вчинок турки можуть розцінити

як порушення мирного договору, в якому щодо запорожців окреслено, що вони на

турецькому боці, зокрема те місце, на котрому вони живуть, і інша земля від

самої Самари ріки вниз Дніпра відступлена Порті; а вони, запорожці, не захочуть

відмовитися від своїх вольностей, звіриної і рибної ловитви й перейти жити в

наші кордони. Тому ви повинні з ними чинити за нашими попередніми указами,

роблячи їм, при кожній нагоді, таємно словесні обнадіювання, що згодом, за

зручних обставин, ми їх приймемо, але щоб до того часу мали терпіння.

Переконайте їх, щоб вони усякими можливими способами ухилялися від надіслання

допоміжного загону до хана у кабардинський похід; але якщо відмовитися буде

неможливо, то нехай пошлють частину козаків і накажуть їм таємно, щоб вони,

наближаючись до Кабарди, послали від себе кого-небудь у фортецю св. Хреста до

тамтешнього командира з повідомленням, скільки в поході кримських, кубанських

та інших військ і їх, запорожців; сам хан чи який султан командує і з яким

наміром іде в Кабарду, і що командир фортеці їм накаже, те б вони й робили. Що

ж до ханського наміру переселити запорожців на другий бік Дніпра, ближче до

Криму, то у випадку їхнього опору хан шукатиме способу міцно взяти їх у свої

руки або під приводом непослуху зруйнувати їх, і з нашого боку тоді їм,

доки в нас мир з турками, ніякої допомоги подати чи прямо прийняти не можна: і

тому тут міркують, що їм чинити опір ханові не випадає, нехай переходять без

суперечки: перебуваючи поблизу Криму, вони можуть зручніше проти нього діяти.

Втім, усе це покладаємо на вас: ви про тамтешні місця можете знати краще»

Отже, запорожцям слід було знову чекати доти, доки знову не настане для них

сприятливий момент, себто доки турки й татари не порушать мирного договору з

Росією.

Такий момент настав тільки в 1733 році. В цей час у Польщі помер король

Август II, колишній саксонський курфюрст. За життя Августа II його

супротивником був Станіслав Лещинський, але завдяки підтримці з боку

російського імператора Петра Олексійовича Август II отримав перемогу над

суперником і царював до 1 лютого згаданого року. Після смерті Августа II у

Польщі з'явилося два претенденти на володіння короною, Станіслав Лещинський і

син померлого короля Фрідріх-Август. Першого бажали бачити королем сама

Польща і Франція, другого — Англія і Росія. Прихильники Станіслава

Лещинського звернулися по допомогу до турець-

кого султана й кримського хана, причому згадали і про запорожців, які були

під владою Криму. Тоді регіментар земських військ західної України пан

Свідзинський відрядив свого посланця з листом до тодішнього кошового отамана

Івана Малашевича й запрошував його з Військом на польську службу. Але кошовий

отаман і все Запорізьке Військо назвалися підданими кримського хана й

відповіли в тому сенсі, що без відома свого повелителя вони «ні в які затяги»

ходити не можуть. Після такої відповіді регіментар Свідзинський звернувся до

верховного покровителя запорожців, кримського хана.

Своєю чергою запорожці звернулися з петицією до російського фельдмаршала

Мініха, який на той час стояв з військом в Україні. Кіш послав до Мініха

кількох посланців і просив через них надженого великою владою фельдмаршала

вмовити імператрицю прийняти Запорізьке Військо під скіпетр російської

держави. Граф Мініх, прийнявши запорізьких посланців, затримав їх при собі, а

імператриці надіслав власне донесення про прохання Коша. Стан справ на той

час був такий, що запорожці могли розраховувати на швидку відповідь

російського уряду. При константинопольському дворі перебував французький

посол, котрий інтригував там проти Росії. Він тримав при собі під виглядом

офіцера молодого Орлика, сина Пилипа, й через нього розраховував завдати

великої шкоди Росії. Для цього він послав Орлика таємно в Запоріжжя й на

Україну з метою залучити їх до союзу з татарами й підняти проти Росії. Сам

Пилип Орлик у той час перебував при кримському ханові. А кримський хан,

залишивши свою столицю, Бахчисарай, приїхав до Бендер, а з Бендер кинувся до

ріки Орелі з метою нападу на російські володіння .

Отже, сама необхідність змусила російський уряд поквапитися якомога швидше

вирішити питання з запорожцями.

Після отримання донесення фельдмаршала Мініха імператриця Анна Іванівна

рачила, врешті, після цілого ряду відмов прийняти запорожців під своє високе

заступництво. Виконання цієї справи доручили генерал-фельдцехмейстеру

принцові Гессен-Кобурзькому, який саме перебував на російській службі й був

під командою фельдмаршала графа Мініха. Після того, серпня 31 дня 1733 року

надіслали й саму грамоту на ім'я кошового отамана про вибачення провини

запорожців і про прийняття їх під владу Росії.

«Божою милістю від найсвітлішої і найдержавнішої великої государині

імператриці й великої княгині Анни Іоанівни, всеросійської самодержиці й

багатьох держав і земель східних і північних володарки і спадкової государині

і інше і інше і інше. Нашої імператорської величності підданому низового

Війська Запорізького кошовому отаманові ... й усьому сутньому при тобі

поспільству нашої імператорської величності милостиве слово. Ми, велика

государиня, наша імператорська величність, на ваше всепіддане і найнижче

прохання до нас, аби ми милість нашу до вас виявили й провини ваші вибачили і

знову в наше підданство прийняли, як попередньо з ваших до нас листів, так

особливо нині від нашого генерала фон-Вейсбаха, котрий прибув до нашого

двору, до котрого ви, підтверджуючи ті ваші прохання, ще письмово звернулися,

детально усно повідомлені, котрий нам про ваш дійсний і вірний намір і

бажання бути вічно в підданстві нашому і служити з усілякою вірністю

засвідчив і викладав про бажання і найпо-кірніше прохання ваше, аби до кращої

вам надії і сподівання прислали ми до вас всемилостиву грамоту з вибаченням

ваших провин і з обнадіюванням про нашу монаршу милість; за котрим вашим

всепідданим і найпокірнішим проханням ми вам провини ваші наймилостивіше

вибачаємо з тією надією, що ви ті свої провини нам заслужите і в найкращій і

досконалій вірності до нас зостанетеся і врешті, про що до вас вищезгаданий

наш генерал

фон-Вейсбах, іменем і указом нашим писати й наказувати буде, з великою

вірністю виконаєте,за що ми вас нашою високою милістю обнадіюємо»

тримавши врешті давно очікувану наймилостивішу грамоту про помилування,

запорожці на знак своєї щирої вдячності відіслали, грудня 11 дня, графу фон

Вейсбаху листа від усього Коша з глибокою вдячністю за виклопотання їм для

Війська найвищої милості. На той час кошовим отаманом Війська Запорізького

був Іван Білицький. Білицький сповіщав найсвітлішого графа про листа,

отриманого в Запоріжжі ще за кошового Івана Малашевича, від регіментаря

земських військ західної України Свідзинсько-го з проханням до Коша про

надання допомоги Польщі в наступній війні. Ухиляючись, як і Малашевич, від

надання будь-якої допомоги Польщі, кошовий Білицький тим не вдовольнився, а

послав наказ прикордонному бу-гогардівському полковникові ловити

«злочинницьких затяжчиків» і присилати їх у Січ. Але в цей час кримський хан

Каплан-Гірей, бажаючи випробувати вірність запорожців, викликав до себе

кошового отамана Білицького, військового суддю Якова Тукала й усіх курінних

отаманів з наміром через них привести до присяги все Військо на вірність собі

й турецькому падишахові. Але колишній кошовий отаман Іван Малашевич, який на

той час був у Криму, випередив таку вимогу хана й узяв на себе сміливість

відповісти йому замість кошового Білицького. Він заявив ханському візи-реві,

що кошовий усій державі кримській як був вірним, так і залишається.

Такою категоричною відповіддю хан уповні вдовольнився і відмовився від

виклику до себе властивого кошового отамана для складення ним присяги.

Доповідаючи про це все графові Вейсбаху, кошовий Білицький водночас сповіщав

його про те, що через Запоріжжя проїжджав у Крим і в Константинополь син

переяславського полковника Івана Мировича Федір з товаришами, яких послали

прихильники Станіслава Лещинського для найняття орди в Польщу. А на

закінчення просив графа «дати запорожцям настанову, як їм чинити з кримським

ханом щодо польських допоміжних військ» .

Лист запорожців графові фон Вейсбаху характерний у багатьох відношеннях і

передає стиль, прийоми і саме становище Запорізького Війська з особливою

наочністю.

Ось цей цікавий лист у його оригінальному вигляді. «Пресвітлий і

високопревосходительний пане генерал-аншеф, обох орденів кавалер і Київської

губернії генерал-губернатор і сибірського драгунського полку полковник, граф

фон Вейсбах, наш особливий володар і великий добродій. За божою поміччю й

клопотанням світлості вашої отримали ми, Військо Запорізьке низове, від вашої

графської світлості подану через посланців військових наших копію від її

імператорської величності з С.-Петербурга писану, що в ній гріхи й провини

наші попередні вибачає і у протекцію і преміцну свою оборону нині приймає,

милостиво нас мати обнадіює, за яке ваше доброчинство й клопотання при

найнижчому нашому доземному поклонінні письмову нашу військову подяку

складаємо і в тому маючи в руках наших милостивої государині нашої надію, як

її величності, так і вашій графській світлості старанну нашу послугу й

прихильність складати й оголошувати маємо, як це й нині через спеціально

посланого від нас, Війська, отамана конелівського Пилипа Прокофієва про

нижчезгадану тут відомість вашій графській світлості доповідаємо, а саме:

колишній наш отаман кошовий, пан Іван Малашевич, їздив посланцем від Війська

до Криму до хана для позову у справі втікачів-фурджіїв та інших невільників

ногайськихі кримських і, повертаючись звідти до Коша нашого військового,

минулого листопада 29 дня заявив, що одні посли польські, котрі є на боці

Лещинського-короля, у Стамбул поїхали, а інші з грошима до хана у Крим

прибули орду піднімати, а саме: один посол Шум'янський, другий Мирович,

колишнього полковника переяславського син, і Нахимовський (котрі двоє під

владою князя Вишневецького перебували) і з ними інших вершників зо 60, задля

котрих посланців його ханська величність нас, отамана кошового й усіх

курінних отаманів, для спокуси й присяги, чи у вірності ми до нього

залишаємося, туди до себе нас запросив, а потім, побачивши згаданого нашого

пана Малашевича, котрий для позову туди прибув, перед тими посланцями

польськими ханський візир і Ши-рін-бей Джантемир його про нас допитували, і

коли той Малашевич сказав, що, мовляв, як я у вірності, так і кошовий наш

усій державі Кримській вірний і не зрадник залишається, то тоді наш путь

зупинили й до себе нас, кошового не закликали. Ті самі посли і в цей час у

Криму перебувають, очікуючи, який до хана кримського зі Стамбула указ прийде,

і так чути, що хочуть на допомогу орду дати і розширення вчинити. А треті

польські посли з Немирова від регіментаря Свидинського брацлавського, партії

української, до нас, Війська, у Кіш з його ж листом сього грудня 6 дня

приїжджали, себто певний значковий товариш Квасневський казав, що у вашої

графської світлості за своїми деякими інтересами в Полтаві був; а другий,

Колосовський, і інші з ним городові козаки, чоловік з 10, прохаючи у нас.

Війська, собі допомоги, до котрого регіментаря ми. Військо, відписали, що нам

ханська величність через нашого посланця пана Малашевича ні в які сукурси

без відома свого нікуди вступати не наказував. Й

задля того ми наш військовий указ до гардового полковника нашого військового

послали, щоб там за тими вашими польськими злочинними підбурювачами, які до

Бугу ріки приходять, наглядав і, хапаючи їх, нам у Кіш присилав, аби ми,

Військо, через такі злочинні задуми у якусь ханської величності підозру не

потрапили; і так ми з тою відповіддю згаданих поляків відіславши, відразу

після від'їзду їхнього, з істинної рабської нашої військової до її

імператорської величності зичливості сю відомість пропонуємо і настанови у

вашої графської світлості просимо, яку ви нам, Військові, в силу того

настанову дати рачите, якщо б хан кримський орду полякам на допомогу посилав

й нашому Військові з тою йти наказав би, що тоді нам зі згаданим ханом

кримським чинити і як діяти, бо й нині від ногайців напади маємо, котрі з

того боку Дніпра кригою переходять Дніпро вище Старої Січі й нижче велику

нашим козакам зі своїми улусами кривду чинять, про що хоч ми не раз до

ханської величності писали, але не відаємо, чому він звідти ногайцям відійти

не накаже; орда ж кримська, яка влітку з двома султанами, калгою і Ор-беєм

під Кабарду пішла, до сього часу там у Кубані стоїть. Про се вашій графській

світлості доносимо і ще раз про настанову (як би нам з міркувань польського

су-курсу з ханом кримським чинити) просимо і при сьому копію з листа регімен-

тарського для більшої дружби нашої прикладаємо, назавжди перебуваємо вашої

графської світлості милостивого пана й добродія нашого всіх благ вірно

зичливі й найнижчі слуги Іван Білицький, отаман кошовий Війська Запорізького

низового з товаришами. З Коша грудня II дня, 1733 року»

Граф Вейсбах зважив, що всі відповіді запорожців як польському регі-

ментареві, так і кримському ханові «уповні порядні й вельми майстерні»;

повідомлення про посольство «лещинців» у Крим і до Стамбула прийняв до відома

і подякував за нього кошового, прохаючи й надалі робити такі повідомлення й

обіцяючи за те милість і нагороду монаршу. А щодо настанови, як вести себе з

ханом, коли той накаже йти разом з ордою у Польщу, граф радив відповідати, що

до походу хана все буде готове, і для більшого запевнення в тому хана почати

підготовку до виступу в похід, але не з тим, звісно, щоб бусурманам служити,

а з тим, щоб вірність російському престолові виявити, і потім про свої

приготування негайно самого графа сповістити. Якщо ж орда надто скоро вийде в

польський похід, і хан вимагатиме такого самого скорого виступу й від

запорізьких козаків, то в такому разі оголосити йому, що Військо Запорізьке в

Польщу не може йти, бо там перебувають російські війська, які, довідавшись

про виступ запорожців із Січі, можуть послати туди свій загін і наказати йому

зруйнувати Січ і всі її курені. А якщо хан вимагатиме через посланця настійно

походу в польські міста, то в такому разі ханському посланцеві відповідати,

що Запорізьке Військо більше в підданстві хана не перебуває, а перебуває у

підданстві російської государині; після цього ханського посланця або вигнати

від себе, або і взагалі вбити, і всіх ногайців угору Дніпра, вище й нижче

Січі, зруйнувати й розігнати.

Не обмежуючись самими настановами, граф Вейсбах сповістив кошового і про те,

що в польські краї, до Брацлава й на Волинь, для пошуку регіментаря

Свідзинського і для руйнування маєтностей прихильників Станіслава Лещинського

послали під командою князя Шаховського і генерал-майора Кейта російський

регулярний корпус зі значною артилерією, з яким має з'єднатися велике військо

для руйнування польських маєтностей і сіл. Незалежно від того в містечках

Медведівці й Боровиці призначили особливу команду під началом полковника з

тисячі драгунів для охорони Запорізького Війська; полковник команди на першу

вимогу запорожців може спуститися до самої Січі й захищати її від бусурманів.

Тому, з огляду на

узгодженість дій, запорожці повинні сповістити графа, скільки у них може бути

всього війська і як вони діятимуть у тому випадку, якщо кримський хан піде в

Польщу, себто чи рушать до драгунів у Медведівку й Боровицю, а чи вдарять на

Крим для зруйнування тамтешніх місць. Граф Вейсбах уважав, що через вихід у

Польщу орди й зайнятість у кабардинському поході двох султанів з ордою (вони

стояли на Кубані) у Криму залишилося зовсім мало татарських військ і в такому

разі в ньому можна було б «знатне руйнування вчинити». Запорожці повинні

також повідомити, куди зручніше поставити драгунів на постій, чи в самій

Січі, чи в Медведівці й Боровиці, де перебував західноукраїнський регіментар.

Врешті, закінчуючи листа, граф Вейсбах просив кошового отамана впіймати

одного з польських посланців, відряджених до Стамбула, а саме сина

переяславського полковника Івана Мировича — Федора Івановича, коли той

повертатиметься у Польщу через запорізьку Січ. Граф радив кошовому нічого

поганого особисто Миро-вичу до часу не чинити, а навпаки, виявляти йому щиру

приязнь, доки він буде на Коші; та потім, коли той покине Січ, звеліти його

наздогнати, раптово схопити й доставити переволочненському коменданту на

лівий берег Дніпра й від коменданта заарештованого в місто Полтаву

відпровадити. Якщо при ньому виявляться якісь гроші, то гроші пограбувати й

усе пограбоване поділити між собою. «І якщо те вчинене буде, то рачте у

вірній надії бути, що ваша вельможність від її імператорської величності

отримаєте окремо всемилостиву нагороду» ' .

Настав 1734 рік, а запорожці все ще перебували в невизначеному становищі. А

тим часом їм слід було вибрати одне з двох—або відкрито оголосити себе

підданими Росії, або ж беззаперечно підкоритися в усьому кримському ханові,

бо кримський хан саме в цей час настійно вимагав, щоб запорожці йшли в Польщу

на допомогу королю Станіславу Лещинському в боротьбі з ворожою йому партією.

Запорожці зважилися на перше. Не заперечуючи й словом проти ханського наказу,

кошовий Білицький зібрав усе Військо й рушив з ним до ріки Бугу. Не доходячи

до Гарду, він став табором і послав до графа Вейсбаха гінця з запитом, як

йому діяти надалі. Граф Вейсбах, скориставшись нещодавнім нападом ногайців,

які були підданими Туреччини, на

українське село Беркут Полтавського полку, зобразив цю справу російському

урядові як порушення мирного трактату з боку Туреччини й подав думку

імператриці негайно прийняти запорожців у російське підданство для

протиставлення їх ногайцям. Самому кошовому він в той же час, лютого 12 дня,

відіслав гінця з таким листом: «З сього мого оголошення ви й усе Військо

Запорізьке низове можете дізнатися, що її імператорська величність, наша

всемилостива государиня, невідмінний свій найвищий дозвіл і милість у

відпущенні Війська Запорізького провин підтримує і в найвищу свою державу, а

від бусурманського підданства всіх вас вічно звільняє і серед вірних своїх

підданих мати воліє».

Тим часом на запорізьких козаків розраховував і кримський хан. Він планував

собі рушити спочатку до Хотина, з Хотина йти в Польщу й там вчинити напад на

росіян. З огляду на такий похід кошовий мав зібрати кілька тисяч чоловік

Запорізького Війська й відіслати його до хана, а сам з курінними отаманами

повинен з'явитись у Крим як заложник, а решту козаків перевести «з Січі

поближче до Криму, в урочище, назване Олешки». Після цього всі запорожці з

кошовим отаманом Іваном Малашевичем, чекаючи від такого наказу для себе

погибелі, одностайно погодилися, залишили попереднє своє житло й пішли жити

вище по Дніпру на місце, що звалося Базавлук, куди наказали з'явитись і всім

козакам, посланим до хана. Вчинивши так, вони розіслали від себе листи до

кримського хана Каплан-Гірея, перекопського бея і турецьких комісарів, і

пояснили в листах, що вони не можуть, попри наказ хана, йти на допомогу

полякам проти російського війська і своїх родичів-українців. Після всього

того запорожці послали повідомлення до Києва про всі воєнні плани кримського

хана і тоді ж послали листа государині імператриці, в якому «слізно» просили

прийняти їх як природних підданих, які доти жили втікачами, у свою протекцію,

і російська імператриця «по християнству і за всенародними правами відмовити

не могла їм» '',

Попри все те з приводу переходу запорожців з гирла річки Кам'янки в урочище

Базавлук дуже довго ще тривало листування і йшли від одної і з другої сторони

різні з'ясовування.

Березня 27 дня з Петербурга в Константинополь до російського резидента Івана

Івановича Неплюєва послали «найтаємніший» запит про те, якої думки буде

резидент, якщо імператорський уряд зважиться прийняти Запорізьке Військо в

російське підданство, себто що б чинили з цього приводу турки. До цього часу

запорожців не приймали зі страху, щоб турки не облишили свої «перські дії» ^ і

не повернули війну проти Росії. Тепер імператорський уряд, задумавши війну з

турками, мусив тримати свій намір у найсуворішій таємниці доти, доки не будуть

належно впорядковані польські справи, і з цього огляду запорожців, котрі у

випадку війни Росії з Туреччиною можуть бути вельми корисними, відпускати «не

визнає за слушне» .

Та ще до отримання такого запиту російський резидент Неплюєв послав із

Царгорода через Відень до Петербурга велике донесення імператриці про те, як

слід чинити з запорізькими козаками з огляду на політичні обставини, що

склалися. Він не бачив іншого способу, як прийняти їх у кордони

імператорської величності, тому що «за кордоном без розриву ніяк утримати мир

неможливо»; до того ж, як чув резидент у столиці султана, «хтозна, чи не

проти запорожців» послали Орлика і його сина; на відмовку ж Порті можна

сказати, що сама вона прийняла підданого імператорської величності Дондук

Омбу з калмиками в протекцію, а тому тим менше є підстав для російської

імператриці не приймати назад своїх власних підданих; втім, навряд чи Порта

зважиться оголосити війну Росії заради одних запорожців.

На початку квітня граф Вейсбах сповістив російських резидентів у

Константинополі Неплюєва й Виіинякова про те, що запорожці відмовилися

коритися кримському ханові й перейшли в урочище Базавлук і що для відвернення

походу татар до російських кордонів вони розпорядилися зробити напад на

бусурманів у тил від лінії.

Російські резиденти, отримавши таке донесення, повідомили про заходи, вжиті

проти татар, змовчавши, втім, про перехід з Криму в Росію запорожців,

цісарському резидентові й послові англійському, «аби се під рукою вселити, щоб

Порта не мала ніякого резону нарікати нам на розрив, коли щось від татар

почнеться». Тверда рішучість запорожців назавжди залишити володіння Криму

цілком збігалася з поглядами Неплюєва, і він у новому донесенні імператриці

знову висловлювався за прийняття їх під протекцію Росії. «Бо рачте те в

дійсності побачити, що Порта буде їх зброєю собі скоряти, коли вони надалі на

вічні часи до високої вашої імператорської величності протекції кредиту мати не

будуть, та ще й українці те з жалем сприймуть, що так запорожців обнадіють і

покинуть, зваживши, що ханська протекція сильніша; а якщо ж у вашої

імператорської величності з турками до війни не дійде, а запорожці до

негоціації всередину вашої величності кордонів відступлять, то можна їх

утримувати, і Порті сенсу нарікати не буде, як у відповіді їй багато законної

правди вжити зважимо: а якщо вона нині до нас звернеться, то ми до указу вашої

імператорської величності в генеральних термінах незнанням відмовлятися будемо»

.

Після таких донесень з Петербурга в Константинополь квітня 26 дня послали з

київським рейтаром поручником Наковальниним велику настанову про те, що

відповідати Порті на випадок її запиту про перехід запорізьких козаків у

російські кордони. Настанова ця була такою.

1. Хоч запорожці, як самій Порті відомо, здавна є підданими російських царів,

єдиного з ними християнського закону, народилися всі у Малій Росії, де їхні

батьки й родичі і донині живуть, та жили вони в Січі, перебігаючи з Малої

Росії в різні часи за своїм давнім звичаєм свавільно, і деякі, пробувши у

Січі якийсь час, знову в Малу Росію, себто у свою вітчизну поверталися.

Незважаючи на те, коли вони при укладенні останнього вічного миру з Портою

самі добровільно на кримському боці залишилися, то російські государі до них

ніколи не втручалися, коли Кіш свій вони мали за кордоном російським, де самі

мати хотіли, і в ту справу російський уряд втручатися вважав для себе

непристойним.

2. Російські государі до себе їх не закликали й не закликають і тепер, хоч

запорожці перейшли зі свого Коша на новий Кіш, але російській государині до

того справи немає, оскільки новий Кіш не в російських кордонах перебуває і,

наскільки государиня обізнана в цьому, запорожці перейшли на те місце, де

вони здавна своє житло й перебування мали, а тому чинити їм перепону в тому

немає причини жодної.

3. З огляду на те, що кримський хан супроти вільності і звичаю козаків хотів

силою переселити їх із Січі до самого Криму з наміром розібрати їх по руках,

самого кошового з усіма знатними курінними отаманами силою до себе в аманати

взяти й насильно гетьманом над ними відвернутого зрадника Орлика поставити,

то запорожці як народ вільний, не допускаючи себе до останньої погибелі,

змушені були задля свого порятунку на інше місце перейти. І за те кримський

хан гідний докорів, бо такими вчинками своїми він до відчаю запорожців довів,

а натурально, що кожен, бачачи перед собою останню погибель свою, намагається

від неї себе порятувати.

4. А що запорожці, будучи здавна російськими підданими й маючи в Малій Росії

своїх родичів і близьких, відмовили ханові йти війною проти російської

государині і проти російських військ, то це так само цілком природно: адже

самі запорожці можуть легко зважити, що, виступивши проти росіян війною, вони

виступлять проти власних родичів і близьких, котрі живуть у російській

державі, а тому якщо запорожці не хочуть іти

війною проти своєї вітчизни, то російській імператриці нарікати на них за те

не личить.

5. Якщо кримський хан, котрому «преміцно й непорушне» слід було дотримуватися

між обома державами вічного миру, незважаючи на те, «неприятельські й немирні

свої наміри в дію приводити хоче», то й російській імператриці, всупереч

ханові, належить вживати відповідних заходів для вчинення відсічі,

6. Втім російська імператриця й до останнього часу до тих запорожців не має

ніякого відношення; запорожці самі, тільки задля свого порятунку, перейшли з

попереднього свого Коша на новий і оселилися в турецьких таки, а не в

російських кордонах, і якщо кримський хан полишить їх «при попередніх

звичаях» і не змушуватиме їх до війни проти Росії, то вони знову можуть у

кримську протекцію повернутися, і імператриця не присвоюватиме їх собі.

7. Та якщо кримський хан не облишить свого наміру конче занапастити їх і

приневолити до війни проти Росії, і ті запорожці до російської імператриці як

до природної своєї государині вдаватися будуть, то імператриця, за

християнським законом, тих запорожців як християн, єдиновірців вважає

відганяти від себе непристойним і натурально не змушуватиме їх до того, щоб

вони спільно з кримським ханом виступали ворогами російської держави.

8. Якщо ж хан житиме у спокої і миру не порушить, то все те минеться, а також

і всі запорожці надалі залишаться в мирі.

9. Російська імператриця тих запорожців до останнього часу не приймала і

прийняти не хотіла, і якби те вчинилося, й імператриця дозволила б їм житло

мати в російських межах, то це «ні за яку супротивність сприймати не можна»,

бо щодо самої Порти відомо, яким чином російські зрадники Дондук Омбо з

товаришами, хоч вони й ідолопоклонники і не єдиновірці туркам, прийняті

кримським ханом у протекцію, донині в його краях перебувають і на російські

землі без жодної перешкоди

з боку Порти чинили напади й надалі чинять. Тим менше буде рішучості в

російської імператриці відганяти від себе таких людей, котрі й за

народженням, і за християнським законом можуть називатися своїми.

«А все те можете завершити тим, що належить хана кримського угамувати й до

утримання миру змушувати, тоді й усе згідно між обома імперіями

відбуватиметься. Можете ще Порті про запорожців і се оголосити, що вони всі

до єдиного народжені в нашій імперії і, перебігаючи, живуть там у Січі з

давніх літ без жінок неодружені, і так якби повсякчас туди тих втікачів з

нашого підданства не додавалося, то вони, запорожці, давно б усі перевелися,

оскільки плодитися їм у Січі ні від кого» .

Про перехід запорожців з-під влади Криму під владу Росії турецька Порта

довідалася з донесення хана. Доповідаючи про те падишахові, кримський хан

повідомляв, що запорожці, хоч і покинули свої попередні займища, але з

турецьких кордонів ще не вийшли.

На підставі цього донесення кримському ханові надіслали наказ переконати

запорожців повернутися до попередньої протекції Криму; у випадку ж опору з

їхнього боку хан повинен скорити їх зброєю, як людей, котрі живуть у його

землі. У столиці хана всі в той час вважали, що хоч запорожці й покинули свої

житла при гирлі річки Кам'янки, та все-таки осіли на землях, що належать

Криму, а отже й Туреччині. «І якщо,— писав з цього приводу російський

резидент Неплюєв графові Вейсбаху в Київ,— у нас з Портою дійде до розриву,

тоді неможливо тих запорожців у турецькій землі в протекції її імператорської

величності утримувати: як мені тут кажуть, Базів луг — місце, що туркам

належить, оскільки вашій світлості відомо, що хоч у трактаті з Портою глухо

стоїть, та в інструменті розмежування 1714 року явно й виразно кордони

описані і вся земля до кримської сторони від тих кордонів турецькою названа

без винятку, і якщо вони, запорожці, відступлять за її імператорської

величності кордон, тоді їх і в час миру прийняти вільно можна й Порті у

відповіді вказані мені від вашої світлості резони достатні будуть»

Подання російського резидента, як небавом з'ясувалося, мало свої підстави.

Услід за оселенням запорожців в урочищі Базавлук очаківський паша доповів

великому візиреві, що на тому місці, де оселилися запорожці. яке називається

«Базаглук», російські люди «почали робити рови». Про ці рови очаківський паша

«посилав питати, для чого те чинять, заявляючи, що згадане місце Базаглук

належить до земель Порти Оттоманської». На такий запит паші відповіли, що ті

рови роблять з наміром, «аби в тому місці, за указом російського двору,

фортецю збудувати і що згадане урочище Базаглук не до осяйної Порти, а до

російської держави належить».

Донесенню очаківського паші надали в Константинополі належного значення.

Великий візир Алі-паша вважав за потрібне для розвідки справ послати в

урочище Базавлук уповноважених від Порти осіб з тим, щоб вони здійснили

«істинний і старанний огляд», кому насправді належить урочище Базавлук. До

цих довірених осіб від Порти російський резидент мав долучити обраних від

себе осіб і вже після того мати ті чи інші розмови про Базавлук. В кожному

разі і щоб там не було, будувати фортеці біля кордону з обох сторін, з огляду

на мирний трактат, не можна.

На таке подання великого візира російський резидент дав ухильну відповідь.

Він казав, що про будівництво фортеці в урочищі Базавлук не має від свого

двору ніякої звістки й докладно не знає, кому те урочище належить; але сміє

запевнити осяйну Порту, що від двору її імператорської величності «ніяк

такого указу не буде, щоб будувати фортеці не тільки на місцях, що належать

осяйній Порті, а й на таких, про які укладений між обома імперіями трактат

забороняє». Виходячи з цього, російський

резидент не вважав за потрібне посилати від себе людину на урочище Базавлук

для огляду його й радив великому візиреві найперше зв'язатися з начальником

українського корпусу, графом фон Вейсбахом, «для достовірного освідчення»,

кому насправді належить урочище Базавлук. Великий візир, погоджуючись з таким

поданням російського резидента, тим не менше зважив за краще доручити

бендерському чи очаківському паші відрядити за спірною справою комісію. Щодо

спорудження фортеці він зауважив, що, можливо, будівництво її почали й самі

запорожці, але в такому разі Росія не має права приймати під свою протекцію

ніяких народів у землях осяйної Порти; якщо ж вона бажає прийняти запорожців

у своє підданство, то нехай дає їм місця, що належать російській державі.

Після такої розмови з великим візирем Неплюєв послав від себе поручника

Наковальнина і звелів йому їхати в Бендери до місцевого паші, приєднатися там

до довіреної особи паші і їхати разом з нею до графа фон Вейсбаха; а доїхавши

до міста Василькова, зупинитися в ньому під приводом «кварантини» й там

чекати рішення від графа до того часу, доки він встигне знестися з

Петербургом і отримати звідти інструкцію, як діяти в такому випадку. «Беру

сміливість найпідданіше донести,— писав Неплюєв з цього приводу в Петербург,—

вашій імператорській величності слабку мою думку, чи не рачите ви, ваша

величність, всемилостиво звеліти тим запорізьким козакам нині увійти

всередину кордонів вашої імператорської величності, особливо задля того, що

Порта за нинішніми своїми в інших справах заняттями й браком часу сю справу

не вельми важливою вважає і сама до того нас спонукає... А якщо запорожці на

місці Базаглуці перебуватимуть, то від хана кримського й татар нападу й

розорення зазнають, до того ж і Порта, заспокоївшись від нинішніх справ і

бачачи їх на місці, де їх охоронятимуть війська вашої імператорської

величності, зважить, що оселення їхнє на Базаглуці з правдою не схоже, і якщо

нині зручну до того нагоду втратити, то надалі в потрібний час складно буде

те вчинити або ж ще більше через те може виникнути причин для суперечок. За

Страницы: 1, 2