Реферат: Казаки и Запорожская Сечь

для сих резонів я сю справу (себто, настанову, як відповідати в

Константинополь про перехід запорожців до кордонів Росії) при Порті мовчанням

обійшов, оскільки якби я нині Порті оголосив, що ваша імператорська

величність за них вступатися не рачить, то вона відразу вжила б заходів їх до

покори собі привести і те моє оголошення й надалі собі за виправдання мати.

На тій же підставі я нині промовчав і про калмиків, котрі у кримські краї

втікають, і міркую моїм слабким розумом, що 20 тис.козаків запорізьких

прибутковіші за багато калмиків, куди б їх не рачили використати: чи в Польщу

проти станіславців, чи при нагоді проти татар. Якщо ж запорожців всередину

кордонів вашої імператорської величності перевести неможливо, в такому разі

мені здається, що генерал граф фон Вейсбах може до паші бендерського дати

таку відповідь, якщо тільки на те вашої імператорської величності дозвіл

буде, що в Базаглуці ніякої фортеці з боку вашої імператорської величності не

будують і тим місцем ваша величність нітрохи не цікавиться, бо воно належить

Оттоманській імперії; відомо, що там оселяються запорізькі козаки, від утиску

ханського з Січі вийшовши, які просили у вашої імператорської величності як у

своєї законної государині вибачення за втечу і прийняття у протекцію, в чому

їм як підданим і єдинозаконним відмовити було неможливо; але разом з такою

заявою відповідати, що коли вони прийдуть всередину кордонів вашої

імператорської величності, тоді їм дадуть протекцію, а поза кордонами вашої

величності цікавитися ними не рачите, бо вічну дружбу з Портою непорушне

утримувати рачите, і тому якщо хан кримський оздоблювати їх більше не буде,

то, можливо, вони іншого місця шукати не будуть і на Базаглуці залишаться...

А щодо погроз турецьких, то ми вже їх не боїмося, бо виставили дві обставини

перед очі Порти: по-перше, що персіяни в руках вашої імператорської

величності, по-друге, що ваша величність терпіти більше туркам не буде» '^.

Та минуло ще півроку часу, а питання про запорожців усе ще не було вирішене.

Російський резидент Неплюєв мав величезні труднощі в Константинополі й не знав,

як «утримувати» запорожців, тобто вважати їх своїми чи чужими: зайнявши землі

біля урочища Базавлука, запорожці не вважали їх власністю Порти, але вони не

знали того, що ті землі насправді належать Порті. Для з'ясування цього питання

Неплюєву довелося звернутися до справ 1705 року з розмежування кордонів

між Портою і Росією і до того листування, яке велося в той час між начальником

російської комісії думним дяком Омеляном Українцевим і кошовим отаманом

Костянтином Гордієнком. З постанов тієї комісії зрозуміло, що за Дніпром у

володінні Росії, крім Києва зі слободами, нічого не повинно бути.

Опинившись у такій скруті, російський резидент посилав замість себе для розмов з

великим візирем свого перекладача Івана Бакуніна. Від того перекладача резидент

дізнався, що Порта обурена на російський уряд не так за прийняття імператрицею

у підданство запорожців, бо Порта й сама так би вчинила, якби до неї прийшли з

Росії які-небудь магометани, як за те, що імператриця утримує запорожців на

землях турецьких і дозволяє їм споруджувати різні будівлі, чим порушує

встановлені мирні трактати й сусідську дружбу. У вічному мирі, встановленому

між Росією й Туреччиною, виразно сказано, що «від острова, названого Січчю, всі

місця суть Турецької імперії, а згадані запорізькі козаки нині живуть по сей

бік вищезгаданого урочища (себто не до російської сторони, а до Турецької

держави), задля чого кожен, хто прочитає той трактат, виразно без інших доказів

побачити може, що ті місця суть осяйної Порти, в силу котрого трактату паки

він, верховний візир, вимагає, щоб конче вищезгаданих козаків звідти в

російські кордони перевели» '°.

Така розмова між російським перекладачем Бакуніним і великим візирем Алі-

пашею відбувалася листопада 22 дня 1734 року, тим часом як запорізькі козаки

вже ЗІ дня місяця березня сиділи «міцно гарно» своїм Кошем в урочищі Базавлук

і зовсім не збиралися міняти його на якесь інше місце.

СПОДІВАННЯ ПИЛИПА ОРЛИКА ПІДНЯТИ

НАЦІОНАЛЬНО-УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР ДЛЯ ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД МОСКОВСЬКОГО ЯРМА

УКРАЇНИ.— ЛИСТИ ОРЛИКА З ЦЬОГО ПРИВОДУ ДО ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА.— ВІДПОВІДЬ

ЗАПОРОЖЦІВ ПИЛИПОВІ ОРЛИКУ Й ХАНУ КАПЛАН-ГІРЕЮ І ВІДІСЛАННЯ ОРЛИКОВИХ І

ХАНСЬКИХ ЛИСТІВ ДО ГРАФА ВЕЙСБАХА.— ВІДПОВІДЬ ГРАФА ФОН ВЕЙСБАХА З ОБІЦЯНКОЮ

ЗАХИСТУ ВІД ТАТАР І ТУРКІВ.— ПАМ'ЯТНА ЗАПИСКА КОШОВОГО МАЛАШЕВИЧА ПРО ТЕ, ДЕ

Й СКІЛЬКИ ЧАСУ СИДІЛИ ЗАПОРОЖЦІ КОШЕМ ЗА ЧАС ЇХНЬОГО ЖИТТЯ ПІД ПРОТЕКЦІЄЮ

КРИМУ.— СУПЕРЕЧКА РОСІЇ Й ТУРЕЧЧИНИ ЗА УРОЧИЩЕ БАЗАВЛУК, ДЕ ЗАПОРОЖЦІ СІЛИ

СВОЇМ НОВИМ КОШЕМ.— ПРИЇЗД ТУРЕЦЬКОЇ КОМІСІЇ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ СПІРНОГО

ПИТАННЯ.—ПРИСЯГА ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА НА ВІРНІСТЬ РОСІЙСЬКОМУ ПРЕСТОЛОВІ.—

ПРИЇЗД РОСІЙСЬКОГО Й ТУРЕЦЬКОГО ПОСЛІВ У СІЧ І РІЗНА ЗУСТРІЧ, ВЛАШТОВАНА

ОДНОМУ Й ІНШОМУ. КІЛЬКІСТЬ УСЬОГО ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА, ПРИЙНЯТОГО У

ПІДДАНСТВО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРАТРИЦІ.

В той час, як запорожці безповоротно покинули ненависні їм володіння

кримського хана, так званий гетьман українських козаків Пилип Орлик усе ще

намагався схилити їх до Криму й відвернути від Росії. Давно чекав Пилип Орлик

сприятливої нагоди, щоб вийти на історичну сцену, взяти в руки національно-

український прапор і позбавити свою батьківщину від ненависного йому

московського ярма. Така нагода з'явилася у нього після смерті польського

короля Августа II, коли вся Польща, а разом з нею і майже вся Європа

поділилася на два ворожі табори. Оскільки рідна дочка одного з претендентів

на польську корону, Станіслава Лещинського, Марія була за французьким королем

Людовіком XV, то за Лещинського вступилася Франція, а до Франції пристали

королі — іспанський, дядько французького, сардінський, брат французького, і

король шведський. Тоді на бік другого претендента, курфюрста саксонського

Фрідріха Августа, стали германський цісар і всеросійський імператор. Але

французький король, маючи величезну армію з 350 000 чоловік, почав війну в

Італії, здобув там у германського цісаря королівство Ломбардське, князівства

Міланське й Мантуанське, далі захопив володіння цісаревого зятя, князя

лотарінгсько-го, а потім перекинув свою армію через ріку Рейн і спрямував п

на Відень, столицю германського цісаря. В цей час Оттоманська Порта поставила

в бойову готовність усі свої сили й також зайняла проти цісаря загрозливу

позицію, а кримський хан рушив свої численні орди до меж Польщі.

У таких складних умовах ні цісар германський, ні його союзник імператор

російський не могли ніде знайти собі співчуття й допомоги: Англія, Голландія,

Данія, Пруссія, Баварія й інші князівства, бачачи, як германський цісар і

російський імператор «беззаконно й богопротивно» ґвалтують вільності й права

Речі Посполитої, в чужій державі свавільно розпоряджаються і виганяють

законного короля Станіслава Лещинського,

відмовилися подати одному й іншому якусь допомогу. Так цісар і імператор -

самі створили собі скрутне й вельми небезпечне становище, і цим становищем як

щасливим випадком повинні були скористатися усі ті, кому дорога була «матка

вітчизна» Україна. Саме таким був Пилип Орлик. Він залишив македонське місто

Салоніки, переїхав до містечка Каушан і звідти квітня 23 дня 1734 року

звернувся з великим листом до запорізького товариства. В тому листі він

зобразив спочатку все політичне становище в Європі; далі докоряв запорожцям

за зносини з Росією і наводив всілякі докази того, що саме тепер настав час,

найщасливіший для звільнення вітчизни від московського тиранського ярма, й

називав цю справу такою священною, високим подвигом, задля якого можна не

пошкодувати і власного життя.

«І в такий зручний, щасливий, сприятливий і для війни зручний час ви, добрі

молодці. Військо Запорізьке, дозволили собі захопитися хитрими улесливими

обіцянками московськими, які вони рідко коли виконують, а тим більше не

виконають щодо вас, добрих молодців. Війська Запорізького й усього нашого

народу, тому що з давніх часів вони закляті вороги наші. Я б не здивувався,

якби ви, ваша мосць, добрі молодці, Військо Запорізьке, не зазнавши на самих

собі московської підступності, перейшли на бік Москви, та мене дивує те, люба

братія моя, що ви, вже маючи, крім попередніх доказів, живі й свіжі' приклади

брехливої обіцянки московської як на собі, так і на вітчизні своїй, легко,

нерозважно й необачно йому вірите. Хіба випарувалося з вашої пам'яті те, як

Москва, здобуваючи Січ, приманила облесними обіцянками царської ласки

військову старшину й товариство до присяги й рубала їм у таборі голови? Як

вона ще раніше, до здобуття Кизикермена, бажаючи обмежити й викоренити

Військо Запорізьке низове, самарські городки заселяла й Кам'яний Затон під

приводом складання там воєнних припасів і провіанту уфундувала, обнадіюючи

царськими грамотами, що по закінченні війни з турками й татарами ті самарські

городки й Кам'янозатонська фортеця будуть знесені дощенту. Та чи ж виконана

ця обіцянка? Як під час шведської війни, затягнувши на свою службу немало

низового товариства й пообіцявши йому свою платню, в Петербург його

запровадила, а потім у каторги порозсилала, де козаки й погинули. Не

сумніваюся, що Москва, бачачи звідусюди війну важку й небезпечну, потурає,

лестить вам, золоті гори обіцяє, жалуванням грошовим утішає і всілякі

вільності обіцяє, але що трапиться з вами по закінченні і до якого нещастя і

згуби ви тоді дійдете? Самі тоді дізнаєтесь і шкодуватимете, що нерозважно й

легковажно, не озираючись на задні колеса, вчинили, так само, як тепер цілий

народ український, братія ваша, рідня й співвітчизники ваші, не послухавши

щирих і правдивих розпоряджень з боку покійного славної пам'яті гетьмана

Мазепи, самі на себе чинять жалісні й слізні нарікання, повіривши неприязним

і брехливим московським обіцянкам; ці обіцянки підписані були в грамотах

власною царською рукою, оголошені по всіх містах України, прочитані вголос по

всіх церквах повсюди й у свідоцтво виконання їх самого Бога закликали й усе

Військо Запорізьке городове й низове і весь народ запевняли, що права й

вільності військові ніколи й ні в чому на вічні часи з боку Москви не будуть

ні порушені, ні зламані; навпаки, всі люди військові й посполиті житимуть

завжди при таких вільностях, при яких вони жили у дні славної пам'яті

покійного гетьмана Богдана Хмельницького. А як стримала Москва свої присяжні

обіцянки — це гаразд відомо не тільки вам, добрим молодцям, а й усьому

світові. Щоправда, спочатку Москва потурала всьому українському народові,

обдаровувала грошима всю старшину й усе значне військове й городове

товариство, наділяла їх соболями, роздавала

маєтки, але все це робила до того часу, доки не здобула перемогу над шведами

під Полтавою, після чого відразу ж ввела на Україну війська свої й розмістила

їх повсюди на квартири по містах і по селах, не звільняючи від військових

постоїв ні будинків генеральної старшини, ні полковничих, ні попівських, ні

простих козацьких. Потім, тільки-но Москва закінчила війну з шведами і

встановила з ними мир, відразу ж усі присяжні й підтверджені царськими

грамотами обіцянки відмінила, всі вільності поламала, суд і свої закони люті

в Україні запровадила і встановила, а наші військові знищила, гетьманський

лад викорінила, якийся колегіум з 12 осіб (великоросійського) народу, краще

сказати з 12 лютих катів складений у Глухові, затвердила; ці люди у наших

майно відбирали, одному з іншим розмовляти не дозволяли, тиранськи мучили,

батожили, на тортури тягнули, ребра ламали, немов свиней пов'язавши, на вогні

смажили, смолою киплячою поливали, вішали, голови рубали, четвертували й

численні інші катування, у світі нечувані, народові нашому чинили! І коли

генеральні особи, полковники, старшина, з усім городовим Запорізьким Військом

і з усім народом, покірно й слізно через своїх послів почали просити царську

величність про дарування прав і вільностей і нагадувати про дотримання

царського слова й підтверджених грамотами обіцянок, тоді, всіх забравши й до

Петербурга під вартою відіславши, одних замучили, інших у заслання

позасилали, третіх до тяжкої в'язниці посадили, у якій багато років страждав

і сам кривоприсяжця і відступник наш, покійний миргородський полковник Данило

Апостол який добре Москві прислужився, зламав свою присягу й перейшов від

нас на супротивний бік; за нього ви, добрі молодці, покинувши мене, вашого

гетьмана, не стільки вільними голосами обраного, скільки до прийняття того

уряду змушеного, повинні

у вашій церкві багато літ Бога молити за ту його для вас послугу, що він

рекомендував Москві Ґалаґана для зруйнування запорізької Січі. Нарешті

Москва, бажаючи не тільки знесилити Військо Запорізьке, а й зовсім винищити

його, знайшла до того засіб: копання там, десь у далекому краю, якогось

каналу й побудова у Персії фортець: пославши на кілька місяців за указами

десятки тисяч козаків, одних з них тяжкими й незвичними роботами вигубили,

інших голодом заморили, а третіх борошном, гнилим, протухлим, з ящірками і з

вапном підмішаним, потруїли. Зметикуйте, добрі молодці, Військо Запорізьке,

до яких ідете ви, чи вже відійшли приятелів! Пишу все те, про що й раніше

багаторазово й широко писав вам для остороги, добрим молодцям, і якщо

знайдете у чомусь неправду, викрийте мене. Та тільки сподіваюся, що ніхто,

навіть з ворогів моїх, не знайде в тому брехні, бо все, що я раджу вам, від

чого застерігаю, все те відомо всьому світові і багато з вас, тікаючи від

московського тиранства, були самовидцями всього того, можуть підтвердити

слушність моїх слів. Питаю я вас, добрих молодців. Військо Запорізьке: що ви,

після вашої присяги, складеної на непорочному євангелії, принесли вітчизні,

батькам, вашій братії, родичам і всьому народові українському, віддаючись під

владу й панування московське? Чи поліпшилися від того права й вільності,

Москвою порушені й відібрані? Чи ви домовилися й на тому міцно утвердилися,

щоб Москва на майбутні часи гетьманський уряд, міста у свою владу не

відбирала й військами своїми не обсаджувала? Чи ви домовилися про те, щоб

Москва не нав'язувала вам силою в гетьмани москаля чи якогось волошина і

надала Військові вільне на гетьманський уряд обрання? Чи війська московські з

України будуть виведені й ніколи на постій не будуть ставати в ній? Чи

москалі, волохи, серби й інші чужинці, як і перехрести від урядів військових

будуть відставлені, а на їх місця заслужених козаків оберуть і поставлять? Чи

козаки, крім звичної для них військової служби, ні до яких важких і незносних

робіт не будуть змушуватися? Чи з Полтави, Глухова й інших, крім Києва,

Чернігова й Переяслава, міст москалів випровадять? Чи міста й села, роздані в

підданство різним особам народу московського, волоського й сербського, у них

відберуть і під гетьманську владу віддадуть? Чи ви, добрі молодці,

застрахували себе від того, щоб Москва у права наші не втручалася, а свої, на

Вкраїні встановлені, зовсім знесла, людей наших до судів своїх не волочила,

справ ніяких не судила, людей наших ні смертю не карала, ніякими подарунками,

данинами, підводами далекими й іншими незліченними тягарями не обтяжувала?

Чи, врешті, Військо городове Запорізьке й низове надалі при своїх правах і

вільностях, ні в чому ніколи не порушених залишатиметься й гетьманському

регіментові, а не владі й велінням воєвод і генералів московських

коритиметься? Знаю гаразд, що ви, добрі молодці, Військо Запорізьке, все те

облишивши й ніякого захисту й полегшення від тягарів і від московського

тиранства ні Війську, ні посполитому людові не вчинивши, облишивши всі свої

угіддя, майно і здобичі у Дніпрі, в Бузі й у всіх по обидва боки Дніпра

річках і полях, Москві належних, передається на московську, собі й усьому

народові неприязну й ворожу сторону. Хочу, отож, знати, де ви, добрі молодці,

Військо Запорізьке, задумали й урадили Січ собі заснувати й фундувати?

Звісно, по той бік Дніпра. Але турки й татари вам того не дозволять, бо той

край, де були найкращі ваші угіддя й ужитки, а саме: по Самарі й інших

місцях, віддані Москвою і підтверджені мирними договорами на вічні часи

турко-татарам і обмежені по Оріль ріку; про те ви самі, добрі молодці,

знаєте, тому до турецьких комісарів вислали для розмежування і військове

товариство. По цьому, лівому боці Дніпра Москва ніде, крім Києва, Трипілля й

Василькова, ні п'яді землі не має, навіть і сама Стара Січ (Чортомлицька) не

належить їй і на вічні часи не належати-

ме Москві, що й затверджено мирним договором між Портою і Москвою спочатку

під Прутом, потім у Стамбулі і врешті в Адріанополі. А вся сього-бічна

пустеля з полями, ріками й річками почасти до Речі Посполитої, польської

України відійшла й давнім Карловицьким договором підтверджена; почасти туркам

і татарам по самий Очаків належить. Зважте, добрі молодці, Військо

Запорізьке, і обміркуйте вашими мудрими головами, де сядете під московським

пануванням, де матимете здобичі від солі, від риби, від звіра, де пасіки свої

матимете, де пастимете свої череди, що розмножилися під обороною хана його

милості? Звісно, Москва не захоче для вас ні з турками, ні з татарами воювати

за ті землі по обидва боки Дніпра,— навпаки, рада буде, щоб навіть імені

вашого запорізького низового не було, як це вже постановив був небіжчик

государ цар Петро Олексійович, тільки чекав закінчення війни зі шведами.

Через неможливість оселити вас, добрих молодців. Військо Запорізьке, по

обидва боки Дніпра Москва здійснить давній свій замір і ворожі задуми:

забравши вас. Військо Запорізьке, зашите за ріку Волгу й тим викорінить

навіки і гніздо військове, й ім'я Війська Запорізького низового. До кого тоді

у своєму нещасті звернетесь ви по допомогу? Тоді вже ні турки, ні татари, ні

поляки не захочуть ні прийняти, ні захищати, ні обороняти вас, бачачи ваш

теперішній безчесний і ганебний вчинок. Признаюся вам, добрим молодцям, милій

братії моїй, що я соромлюся тепер не тільки перед Портою Оттоманською, а й

перед королівською величністю французькою, польською і шведською через вашу

несталість, оскільки Порта Оттоманська й усі ті монархи були повідомлені й

оповіщені мною в багатьох листах (у Салоніках я не сидів даремно, склавши

руки протягом 12 років) про мужність, відвагу і постійну, непохитну й

присяжну готовність звільнити вітчизну й наміри ваші, отож обіцяли нам, за

допомогою божою й за готовності найсвітлішого хана, уповні зичливого й

прихильного до нас, допомагати нам і війною, і мирними договорами. Не

забувайте, добрі молодці, про складену вами разом зі мною на непорочному

євангелії присягу захищати вітчизну від тяжкого й нестерпного гніту

московського. Пожалійте батьків, братів, родичів і всіх земляків ваших,

обтяжених знущаннями, грабунком і нестерпним московського панування ярмом, а

що найбільше, не мають вони волі ні в майні, ні в житті, ні у здоров'ї, ні в

жінках, ні в дочках своїх від військ московських, повсюди по містах і селах

на квартирах розташованих. Будуть вони на вас, добрих молодців, плакатися й

Бога на помсту кликати, якщо ви їх віддасте у ще більшу й тяжку неволю своїм

переходом до Москви. Вони на нас, після Бога, мають постійну надію, як про те

мені часто переказували ченці київських і інших українських монастирів і

різні купці, які компаніями ходять через Салоніки до святої Афонської гори.

Отож, не залиште, добрі молодці, безпомічної вітчизни своєї! Не сумніваюся,

що Москва, якщо ще не встигла притягнути, то напевно намагатиметься

притягнути вас до присяги на вірність собі, та сумніваюся в тому, щоб та сама

Москва захотіла присягнути зі свого боку на збереження всього того, чим вас,

добрих молодців, обнадіює, чого вона ніколи не вчинить, а якщо і вчинить, то

до більшого ошуканства, щоб тою брехливою присягою скоріше знадити і згубити

вас. Знайте і те, добрі молодці, що та присяга, якщо тільки ви її склали, не

чинна і перед Богом не грішна, бо, присягнувши попередньо одностайно на

звільнення вітчизни, тепер ви присягнули лукаво, а чи ж можна присягати на

погибель вітчизни? А до того ж Москва, узявши з вас присягу, як захоче, так з

вами і з вітчизною нашою вчинить, і тоді присяга ваша й душу вашу

занапастить, і вітчизну в безодню кине, і вільностей позбавить. Після всього

цього прошу вас, добрих молодців, Військо Запорізьке, в ім'я любові до

вітчизни й перед Богом вчиненої присяги про оборону вітчизни до останньої

краплі крові, облишити свій намір, який ви здійснили чи ще тільки збираєтеся

здійснити про перехід на ворожий вам і вітчизні бік, скористатися вигідним і

щасливим часом, що зараз нам випав, за таких великих і непереможних для

виконання наших священних обов'язків; в іншому разі

через наиіу несталість ми втратимо цей момент для звільнення нашої любої

батьківщини і ніколи вже такого не побачимо й до кінця днів не дочекаємося.

Звертаю, врешті, вашу увагу, що я тут, залишаючись при його милості ханові,

маю уважне, пильне й невтомне про вас старання і збагнув цілковито його

ханську милість, що він за натурою — пан, ласкавий до вас, добрих молодців,

Війська Запорізького, усім серцем прихильний і всілякого добра вам і вітчизні

нашій зичливий; слід тільки, щоб ви, добрі молодці, відгукнулися до його

ханської милості листом через своїх посланців і запевнили його, що ніколи не

збираєтеся переходити на московський бік і відходити від оборони й

володарювання його ханської милості, а залишаєтеся в готовності до воєнного

походу на перший його ханської величності указ. Запевняю вас християнською

совістю, що не шкодуватимете і не тільки платню, а й належну винагороду за

свою працю й подвиги матимете в польській стороні й отримаєте пожиттєві й

вигідні постої. Все це пишу вашмосцям, добрим молодцям, Війську Запорізькому

з ревності і від щирої моєї до вас і до вітчизни любові й приязні, з якою до

вас і зостаюся щиро зичливий всього добра приятель і брат, Пилип Орлик,

гетьман Війська Запорізького»

Разом з листом Пилипа Орлика запорожці отримали листа й від хана Каплан-

Гірея. Лист хана доставив у Січ «гетьман і стражник» дубосарський і, за

військовим звичаєм, його прочитали разом з листом Орлика на загальній раді. У

своєму листі хан знову запрошував запорожців під свою протекцію і давав їм

місце для заснування Коша «униз Дніпра, до Олешок, до Кардаши-на й до Сирті»,

обіцяв утримувати їх у попередніх вольностях дніпрових і милості й наказував

слухатись і за вождя вважати «пана гетьмана Пилипа Орлика, який прибув за

указом Порти Оттоманської з міста Солуня в особисте розпорядження ханської

величності»

Та марно Пилип Орлик і Каплан-Гірей зверталися до запорожців. Попри всі

докази, попри всю красномовність Орлика, запорожці залишалися цілком

байдужими як до нього особисто, так і до його покровителя, кримського хана.

Покладаючись на милість російської імператриці й на слова графа Вей-сбаха,

який обіцяв захищати Запорізьке Військо від татар у випадку їхньої появи

поблизу російських кордонів, запорізькі козаки послали травня 8 дня відповідь

Пилипові Орлику й Каплан-Гірею і в тих відповідях «прямо від їхнього послуху

відмовилися і в підданстві імператорської величності декларувалися» ^

У листі до Орлика запорожці вказували на всі погані вчинки кримських ханів

щодо козаків за весь час їхнього життя під кримською протекцією: відкрито

заявляли Орликові про те, що не Москва козакам листи «знадливі» писала, а

самі козаки чоломбитні посилали до царської величності з невідступними

проханнями прийняти запорожців «до попередньої ласки й милості», яку вони,

врешті, тепер отримали. Вони радили й самому Орликові зробити те саме, що все

Військо зробило, і доводили, що якщо хан, з'єднавшися з Орликом, здобуде

Україну, то все одно отримає її не Орлик, а хтось інший, котрий глумитиметься

над нею, як глумилися поляки, переслідуючи православну віру й насаджуючи в

народі унію. А на завершення листа запорожці просили Орлика залишити їх

цілковито в спокої і не писати більше ніяких листів, бо тепер вони вже

піддані не кримського хана, а російської імператриці, котрій служитимуть до

останніх днів свого життя «з роду в рід і ставатимуть за щасливе володіння її

і всього християнського посполитого люду»

У листі до кримського хана Каплан-Гірея запорожці писали те саме. Вклоняючись

аж до землі ханській милості і вдруге дякуючи ханові за хліб, за сіль і за

протекцію, виявлену ним протягом кількох років усьому Військові, запорожці

відверто заявляли йому про те, що вони бажають жити під обороною російської

православної государині й вічно служити всім її наступникам. Багато зазнали

запорожці кривд і від ногайських татар, які захопили всі степові угіддя від

Великого лиману вгору до порогів Дніпра, і від

кримських татар, котрі грабували ні в чому не винних запорожців за втікачів з

Криму, за зникнення татарської худоби й усілякого майна , і від ляхів, котрим

хан дозволяв вішати козаків, які вирушали у Брацлав і в інші міста по рибу, і

від їх милості Адил-Гірея й колишнього хана Менглі-Гірея, коли після їхньої

міжусобної боротьби ні в чому не винних півтори тисячі запорожців віддали на

каторги, від азовських татар, котрі не раз нападали біля річки Кальміуса на

запорожців, які ходили по звіра. Та й тепер, якби запорожці пішли за ханом

проти поляків, то могло б статися те саме, що сталося під час походу з Адил-

Гіреєм: тоді б запорожців або в далекі місця попродавали, або ногайці,

забравши, порубали, як порубали вони шістьох запорожців, які ходили до

містечок на ріці Орелі. Внаслідок усього викладеного Запорізьке низове

Військо й вирішило схилитися під державу православного монарха, щоб не гинути

«в невідомих нападах» .

Обидва листи, лист Пилипа Орлика й лист хана Каплан-Гірея, і копії з власних

своїх відповідей запорожці відіслали через колишнього кошового отамана Івана

Білицького з шістьма товаришами графові фон Вей-сбаху до Києва. При цьому,

користуючись такою нагодою, кошовий отаман Малашевич і все запорізьке

товариство просили графа пропустити Білицького до Петербурга для подання на

найвище ім'я чоломбитної про дозвіл Війську Запорізькому на випадок протесту

з боку кримського хана й турецького султана за те, що козаки зайняли нове

урочище, залишити Військові тільки те місце, де воно заснувало Кіш свій, бо

«те місце від давніх літ низовому Військові належить і ніким не обмежене». За

це козаки обіцяють вірно до кінця днів своїх російському престолові служити й

усьому великоросійському й українському народові сторожею бути. Козаки й

тепер готові на допомогу російському військові виставити тисячу товариства на

той час, який вкаже сам граф, хоч усього Війська, доки ще літо, вони зібрати

не можуть, бо, користаючись літнім часом, козаки розбрелися хто до пониззя

Дніпра, хто на річки польові для рибальства.

Граф Вейсбах, отримавши такого листа, похвалив запорожців «за мудру до

зрадника й до хана на листи їхні відповідь», просив і надалі такі листи

доставляти йому, а посланців від гетьмана й від хана в себе затримувати, за

що обіцяв робити про них найнижчі донесення й доставляти всьому Військові

різні милості. А щодо посольства Івана Білицького з товаришами в Петербург,

граф писав кошовому, що він спочатку хотів дочекатися повернення зі столиці

колишнього судді Решетила й отамана Прокопа Федоріва, яких Військо послало до

столиці з цією ж метою; але потім на настійне прохання Білицького послав його

з трьома курінними отаманами до столиці, а трьох його товаришів повернув до

Коша. Через цих товаришів граф Вейсбах оголосив усьому Військові, що козаки

можуть на зайнятих ними місцях жити безперешкодно; а якщо татари спробують на

них напасти, просив негайно сповістити його про це, щоб послати до запорожців

загін російського війська, розташованого на правому боці Дніпра; а доки

татари не чинитимуть ніяких на козаків нападів, жити спокійно й не завдавати

їм ніяких кривд. А на запит кошового Івана Малашевича, на який час він

повинен

випадок війни поЬільше коней і рушниць і виступити в похід з коша за першим до

Війська листом, а тим часом «вільно на своїх наданнях справи провадити» .

Покінчивши раз і назавжди з Кримом, кошовий отаман Іван Малашевич і все

запорізьке низове товариство склали травня 29 дня оригінальну записку на

«потомну пам'ять» про те, скільки років Військо Запорізьке низове під

протекцією кримського хана мешкало і в яких місцях Кошем чи Січчю сиділо ''.

3 цієї записки видно, що після зруйнування Чортомлицької Січі запорожці

спочатку оселилися в Олешках, біля Кардашинського лиману, і прожили там 19

років; потім з Олешок піднялися вгору Дніпром й сіли на місці старої

Чортомлицької Січі. Проживши у Чортомлицькій Січі два роки, пустилися до

гирла річки Кам'янки і прожили там чотири роки. Від Кам'янки піднялися до

урочища Базавлука й березня ЗІ дня 1734 року осіли на ріці Підпільній,

проживши всього під кримською протекцією 25 років.

«Перве, когда покоино Иоан Мазепа гетман пресвітліишому православному монарсі

московскому сіє єсть покоиному Петру Алексіевичу, первому імператору, змінил,

а до короля швецкого пристал й Войско ж Запорож-ское низовое указами й

прелісньіми свойми писмами до тоеи ж зміни своей привабил, то, по разоренію

воиском московским за тую зміну старой Січи, якая бьіла при Чортомлику над

Скарбним, Войско Запорожское низовое оттудова вниз Днепра в року 1709-м мая

12 числа избигши й совокупив-шися своим же воиском, якая часть бьіла' при

помянутом Мазепе к шведу, когда он, король швецкій значне под Полтавою того ж

року 1709 іюня 27 числа от воиска ж московского побіжден зостал, тамо на низу

Днепра под крьімскую державу за Девлет-дерей хана удавшися. Січ бьіли себі

при Олешках й Кардашину над Конскою завели, где літ девятнадцать мешкальі й

пакьі збунтовавшьіся й кошевого себі Йвана Гусака изобравши й раскол между

собою учинивши, на тое ж вьішпомянутое старое містце й к Чор-гомлику вгору

Днепра сошедльі й Січью два года сьідільі. А потом за Делльі-дерей хана

указом вниз Днепра спустившьіся вьішше Казьікерме-на над Каменкою в третом

містцу й сіли бульі Кошем й четнре года мешкали, що чьіньіть под крьілом в

тьіх трех містцах всіх літ числом двадесять й пять зоставалм й за

блаі'оразсудньім поводом й урядом на тот час Его Милостьі пана Йвана

Малашевича атамана кошевого куріннаго Пашковска-го, гдьі Каплан-Дерей, хан

крьімскій, з гетманом Орликом Станиславу Лещьінскому из ордами свойми ишол на

помощь под Хотин й Камянец По-долскій протьі Саса , короля полекого й проти

воиска московского, хотя-чи его королем полским постановить, й Войско

Запорожское низовое туда ж хан крьімскій затягал во помощ, то в той час не

изволившьі рук на войско християнское поднимать й жаліючи кревньіх своих й

всего народу християнского малороссійского, жеби орда, вибравши в неволю, не

запровадила з тоеи помянутой Камянской Січи а протекцій крьімской в року вьіш

описанном 1734-м марта 28 числа рушившись суд... водним й трактом степовим й

прибувши того ж марта ЗІ-д вгору Днепра і вншьше Базавлука над Подполною

містце изобравши. Кошем по прежнемупод владініем своего

веленно вьішеименованнаго ж року й дня записать й лутшаго віроятія, кто сего

потребоват иметь, воисковою кошевою печатью при Коші Подполной утвердить»

'''.

За рік до того, як запорожці на чолі з кошовим отаманом Іваном Малашевичем

покинули Кам'янку й перейшли на Чортомлик, помер головний рушій подій у

Запоріжжі з 1707 до 1728 року Костянтин Гордієнко. Про останні дні Гордієнка

не відомо нічого. З абсолютною певністю можна лише сказати, що він залишався

вірним собі до останніх своїх днів. Ненавидячи Москву, Гордієнко всіляко дбав

про те, щоб утримати запорожців у Криму, але врешті-решт зазнав невдачі й

навіть жорстокої зневаги від товариства. Як прожив Гордієнко останні роки

свого життя, з 1728 до 1733 року, на те немає жодних вказівок. На кам'яному

високому хресті, встановленому на правому високому березі Дніпра над великою

земляною могилою, що зберігся, незважаючи на час і руйнівну стихію, до нашого

часу біля насипу колишньої Кам'янської Січі ^, є таке: «Во имя отца й енна й

святаго духа зде опочиваеть рабь божій Константин Горд^евич атамань кошовий:

славнаго воиска запорозского низового а куреня платн^ровского: преставися

року 1733 мая 4 числа». На західному боці хреста викарбувані півмісяць,

зображення хреста й мовби квітки, на східному вирізьблені розп'яття й

арматура Запорізького Війська . З тієї обставини, що на хресті кошового

названо Гордійовичем, а не Гордієнком, можна зробити висновок, що прізвище

Гордієнка було зовсім не прізвищем, а радше прізвиськом по батькові, як це

часто бувало у запорожців, та й тепер буває в українців ; справжнє ж його

прізвище могло бути іншим, можливо Головко, може Гординський чи Городецький,

як про це свідчить історик Запоріжжя середини XVIII століття. Той же історик

каже, що в Костянтина Гордієнка був син Василь Головко, який жив після смерті

батька в тому-таки Платнірівському курені ^. А з тієї обставини, що Гордієнка

після смерті вшанували спорудженням великої могили й монументального

кам'яного хреста, слід розуміти, що його не зовсім забули товариші і що в

нього були щирі віддані йому друзі. Зв'язок Гордієнка з Мазепою в останній

час перед Полтавою, та й опісля неї, зробив ім'я цього кошового непопулярним

серед української черні взагалі й запорізької зокрема. Та Гордієнко не любив

Мазепу і якщо простягнув йому руку допомоги перед Полтавською битвою, то

вчинив це не задля самого Мазепи, а задля тієї ідеї, яку сам плекав у своїй

душі. Костянтин Гордієнко є найвидатнішим з кошових отаманів кінця XVII і

початку XVIII століття, який узяв на себе сміливе завдання що б там не було

зберегти вольності козацькі від посягань московського уряду, але, на жаль, не

досягнув своєї мети й ліг із болем у серці і з великою гіркотою на душі в

похмуру могилу. Життя цієї людини, сповнене трагізму й розчарування,

надзвичайно повчальне. Така людина, як Костянтин Гордієнко, здавалося,

спеціально з'явилася на історичній сцені, аби на її прикладі яскравіше й

наочніше показати, наскільки марна боротьба окремих, хоч і сильних волею,

осіб з духом історії, з її могутнім і невідворотним плином. Гордієнко мав

безумовний хист полководця, набагато переважаючи в цьому свого сучасника

гетьмана Мазепу. Беручи близько до серця інтереси своєї вітчизни й

намагаючись проникнути в далеке майбутнє, Гордієнко відкрито повставав проти

прагнення московського уряду, який, будуючи фортеці в самому Запоріжжі, хотів

накласти руку на споконвічні права й вольності козацькі, і був палким

поборником внутрішньої автономії і незалежності Запоріжжя від Москви. Але, не

знаючи ні в чому міри, людина надто пристрасна й запальна, Гордієнко в

останньому випадку доходив до крайнощів і всією своєю діяльністю виразно

довів, що йому чуже було історичне усвідомлення єдності всієї Великої й Малої

і Білої Росії в лоні православ'я і під єдиною державною владою. Тому цей

кошовий, гідний кращої долі, вмер, проклятий Москвою і гірко зневажений

власним товариством. Втім, не можна не віддати належного цій людині могутньої

волі за те, що він і сам з собою не лукавив, і щодо інших не кривив душею, а

завжди відкрито обстоював свої переконання, якими б вони не були в очах його

сучасників і далеких нащадків.

Так чи інакше, але запорожці не пішли за радою Гордієнка й, поховавши свого

сумнозвісного кошового отамана, назавжди залишили володіння Криму. Перейшовши

під владу Росії, вони чекали тільки відвертого визнання їх російською

імператрицею синами російської вітчизни. Вони з великим неспокоєм чекали

повернення своїх депутатів з Петербурга і всі надії свої в цьому випадку

покладали на свого найближчого захисника й заступника графа фон Вейсбаха.

Червня 5 дня граф Вейсбах сповістив «шляхетного й високошановного» кошового

отамана Івана Малашевича про те, що колишній запорізький суддя Решетило й

отаман Прокіп Федорів уже повертаються з Петербурга на Кіш. У Петербурзі їх

допустили на очі її імператорської величності і «усно від її величності

обнадіїли про відпущення всьому низовому Запорізькому Військові провини і про

утримання всемилостивої її імператорської величності протекції»; а

перебуваючи в Петербурзі, мали вони всілякий достаток і отримували найвищі

милості: на утримання після приїзду, з 15 дня, 110 карбованців на всіх і при

відпуску назад кожному по 100 карбованців і одягу на 77 карбованців, крім

того, окремо від самого графа Вейсбаха в місті Києві на дорогу на всіх 150

карбованців '^

Розташовуючись Кошем в урочищі Базавлук, на ріці Підпільній, запорожці

вважали, що це місце по праву належить Росії. Інакше дивились на це турки:

вони надалі заявляли, що урочище Базавлук було, за укладеним мирним

трактатом, власністю Порти. З огляду на це для вирішення спірної справи

призначили турецького уповноваженого Едиклі-агу, про що турецький уряд

офіційно сповістив російського резидента в Константинополі, а російський

резидент послав звістку про це графові фон Вейсбаху. Граф Вейсбах перебував

тоді в Білій Церкві, куди до нього через Київ по-

їхав від бендерського паші Нумана гонець Шатир-Алі-ага з запитом, чи

достатньо буде для вирішення суперечки одного турецького комісара Едиклі, чи

ж разом з ним повинні приїхати й інші.

Граф Вейсбах, отримавши таку звістку, викликав до себе кошового отамана Івана

Малашевича «з небагатьма вірними отаманами». Викликаючи до себе запорожців,

граф усе-таки не хотів, щоб вони зустрілися з бендерським посланцем. Тому в

той час, як запорізькі депутати, виїхавши з Січі, наближалися до Білої

Церкви, граф Вейсбах поквапився послати прямим трактом з Києва до Бендер

присланого бендерським пашею довіреного комісара Шатир-Алі-агу з поручником

Наковальниним. Шатир-Алі-азі оголосили, що граф повинен виїхати з Білої

Церкви для огляду українських полків і тому спішить відпустити додому

комісара, «не захоплюючи Білої Церкви з належним вдоволенням». Відпускаючи

Шатир-Алі-агу в Бендери, граф Вейсбах послав йому листа для вручення

бендерському паші Нуману. В листі до Нумана граф писав, що з російського боку

ніяких на урочищі Базавлуці будівель не робиться, що для детального огляду

того урочища достатньо буде одного комісара від Порти, Едиклі-аги, що Росія

має твердий намір утримувати з осяйною Портою вічний мир і що запорожцям

наказали ніяких суперечностей і ні в чому не чинити осяйній Порті ^°.

Тим часом вересня 2 дня до Білої Церкви з'явився до графа Вейсбаха кошовий

отаман Іван Малашевич. З ним, крім вірних отаманів, були військовий писар,

військовий осавул, діди чи старшина і прості козаки, усього 153 козаки. Граф

прийняв усіх козаків з особливою «приємністю» і пояснив їм, що зайняті ними

місця турки вважають належними не до Росії, а до Порти, а тому для уникнення

великих неприємностей і для збереження мирного російсько-турецького трактату

радив залишити зайняті військом урочища й перейти в кордони імператорської

величності. Вислухавши таке прохання, кошовий отаман і все його товариство

порадилися між собою і потім в один голос заявили, що коли справді турки

вважають те поселення в урочищі Базавлук порушенням мирного російсько-

турецького трактату, то Військо може перейти й на інше місце. На

підтвердження цього кошовий і все товариство при ньому склали присягу на

«вірну службу й вічне буття імператорській величності». Письмова відповідь

запорожців була такою. «Ми, нижче підписані, Війська Запорізького низового

отаман кошовий з курінними отаманами й посполитим товариством щодо наказу

його світлості графа фон Вейсбаха у відповідь доповідаємо. А саме: коли до

нас, Війська Запорізького низового присланий від Порти Оттоманської для

огляду землі, на якій ми нині Кошем осіли, і фортеці Едиклі-ага прибуде, то

ми його так приязно приймемо й намагатися будемо, аби він міг визнати й після

повернення свого в Царгород оттоманській Порті доповісти, що та земля до нас

вельми належить її імператорській величності, всемилостивій нашій государині

у володінні бути, аніж би Порта оттоманська могла претендувати, так щоб коли

та земля була її імператорської величності, для чого по сей час про неї не

було подання, але проти того будемо відповідати, що ми за злочини батьків

наших у високому гніві її величності перебували, тому для нас, коли ми довго

були під їхньою турецькою протекцією, і земля та була не потрібною, і ми її

не вимагали, і та земля начебто їм належала. А нині, коли ми за ті злочини

батьків наших у її імператорської величності всемилостиве вибачення отримали

і у свою природну протекцію повернулися, то й та земля очевидно з нами

залишиться, про що самій Порті відомо, що нам з російського боку й між Портою

розмежування і про неї не згадувалося. А що татари свою худобу в тих місцях,

у котрих ми нині Кошем осіли, утримували і то в надії, що ми під їхньою

протекцією

перебували і в тому їм не противилися, особливо тому, що ще доволі землі

залишиться як нам, так татарам. Тому нині ми збираємося задля доброго

сусідтва їм, татарам, своєї худоби там утримувати не відмовляти. Ми гаразд

знаємо, що турки, як і сам хан кримський, щодо нашого переходу й нинішнього

нашого нового Коша нічого б не згадували й зберігали мовчання, і згаданий

прибулий Едиклі-ага з Царгорода не був би відряджений, якби не те, що Орлик

надіслав своє подання туркам і хана безупинними своїми намовами не змушував,

щоб той його подання і донесення Порті оголошував, і про те він, Орлик,

невсипущі старання чинить і з того резону, що йому немала винагорода і дітям

його (якби нас, Військо, до себе притягнути міг) немала частина землі, як

їхньої власної, на вічні часи обіцяна, з чого надалі невластиві й шкідливі

справи трапитись можуть, задля чого він, Орлик, удень і вночі пише про те й

мислить, але, як видається, уже в немилості перебуває, оскільки сумніваємося,

щоб він. Орлик, ті справи, які силкується здійснити, завершити й осягнути

міг. Як ми вважаємо, турки самі своєю армією ханові ніколи не допомагатимуть,

також для згаданих причин з її імператорською величністю війни починати не

будуть, отож хоча б вони й декларували війну, то вона з французької

інстигації і не зі згаданих резонів почнеться, незважаючи на те, чи ми з

нинішнього нашого Коша кудись на інше місце підемо чи ні. Так само татари й

турки немалі прибутки мають, коли торговельні справи в Криму вільно

відбуваються, котрі, якщо ми від нинішнього нашого нового Коша підемо, вельми

припиняться, через що ми. Військо, сподіваємося, що після повернення

турецького Едиклі-аги в Царгород ці справи мовчанкою відбудуть і ханові

спокійному бути накажуть, хіба що вони вже мали намір з інших причин війну

починати і на нас. Військо, тільки як на претекст вказати. Ми, Військо, в

теперішні часи не боїмося, що татари, як Орлик лякає нас, від Коша силою

відганяти чи, за його словами, нас турбувати будуть, тільки кажуть, що вони

взимку мають намір чинити, при якій нагоді ми надовго не задля кримських

(котрих за мужланів уважати можна), але задля сильних ногайських чи воїнських

татар без її імператорської величності допомоги встояти не можемо: задля чого

просимо таке визначення при армії наказати вчинити, аби в потрібному нашому

випадку допомогу отримати могли, бо ж сподіваємося, що татари, про таке

визначення дізнавшися, на нас узимку нападати не будуть. Якби наступна зима

спокійно пройшла, то сі справи з допомогою божою так пройдуть і про те надалі

більше не згадуватимуть. Ми, Військо, самі знаємо, що наші козаки при Самарі

не на нашій землі, а в силу тамтешнього розмежування на турецькій землі

стоять, з огляду на що, як тільки ми до Коша свого звідси повернемося, наших

козаків, котрі досі при Самарі стоять, сюди на сей бік Дніпра до себе

переведемо і про те турецького Едиклі-агу, якщо буде про тих козаків

згадувати, запевнимо. А якщо турки під тим претекстом залишаться і одну таку

причину покажуть, щоб ми, Військо, або від теперішньої нашої Січі відійшли і

на російський грунт (показуватимуть, буцімто' та земля, на якій ми тепер

оселю маємо, їм належить) переведені були, або те за розрив поставлять, через

що б її імператорській величності ще в сі часи знову війна початися й невинно

християнська кров проливатися могла, в такій нещасливій справі (якби та задля

нас учинилася) ми, ховай Боже, не бажаємо, аби про те на нас вина перед Богом

і перед її імператорською величністю лягла, задля чого ми в той час, коли її

величності резидент п. Неплюєв з Царгорода про турецькі резолюції і вчинені

декларації повідомить, ми з найвірнішої підданості й покори від теперішньої

Січі з усім своїм Кошем підемо й біля кордонів її імператорської величності,

почавши від річки Тясмина до порогів, як далеко той кордон є, Кошем осядемо.

А оскільки нам, Війську, через те як риби, так і звіриних ловитв не так

достатньо буде, через те просимо,

двадцять перший

аби при такому випадку нам, Війську як найвірнішим підданим її імператорської

величності так довго, доки війна з турками буде, й ми до теперішньої Січі

повернутися можемо, як мені, кошовому, так і іншим старшинам річну грошову

платню і на наш Кіш річний провіант, а для доставлення наших чи водних сюди

гармат і інших наших клейнодів вище порогів Дніпрових достатньо підвод було

призначено за її імператорської величності указом, оскільки (якби такий її

імператорської величності найвищої милості не могли отримати) ми всі згадані

вище наші клейноди і кращі наші добра залишимо й будемо змушені втратити, з

чого надалі татарам і туркам немалий прибуток, а в службі імператорської

величності шкода вчинитися може. Задля того якнайпокірніше просимо сей

перехід так довго залишити, доки доконче не буде потрібно, і її

імператорської величності міністр з Царгорода про нього вельми пильно не

повідомить, особливо, якщо буде можливо, в такому разі щоб ми, Військо, не

зараз чи не взимку, а згодом, наступної весни, себто у квітні місяці, на

згадані місця переходити мали, через що б ми свого добра втратити не могли, а

в той час, у квітні, можемо водопіллям своє майно суднами без жодної шкоди

перевезти, в котрий час і згаданих підвод не так багато буде потрібно» ^.

Відпускаючи від себе запорожців, граф Вейсбах просив їх, щоб вони, у випадку

приїзду до них Едиклі-аги для огляду землі й фортеці в урочищі Базавлуці ^,

прийняли його й відпровадили так, щоб він, прибувши в Царгород, міг сказати,

що та земля не султанові, а її імператорській величності належить і що про

неї взагалі не згадувалося під час встановлення російсько-турецького

розмежування. Так чи інакше, але якщо запорожці залишаться в урочищі

Базавлуці, граф обіцяє дати їм піхотний і два кінні полки при генерал-

майорові Гейні для відбиття татар. Якщо ж вони відійдуть у межі Росії, граф

дасть їм на підмогу для приставлення клейнодів і суден на нове місце їхнього

поселення, оскільки самі запорожці «в нинішній (себто осінній) час» ніяк не

можуть перевезти їх через пороги вгору Дніпром. «І на мою підлу думку,—

доповідав граф фон Вейсбах

імператриці Анні Іванівні в Петербург,— запорожців доти, доки після

повернення згаданого Едиклі-аги з огляду їхнього Коша Порта не відгукнеться,

з нинішнього місця не переводити, бо можливо ага після їхнього, запорожців,

ласкавого прийняття запевнить Порту, що та земля не туркам належить, що вона,

Порта, довідавшись, можливо зберігатиме мовчання» .

Приїзд кошового отамана до Білої Церкви і його від'їзд із Січі повинен, за

найвищим повелінням, утримуватися в найсуворішій таємниці. Але попри це граф

Вейсбах, як не намагався, не міг зберегти державну таємницю: звістка про виїзд

кошового отамана поширилася не тільки серед українського, а й серед польського

люду. У Польщі промайнула чутка, буцімто кошовий отаман іде на допомогу

російському регулярному військові з 15 000 козаків для скорення «супротивних»

(королеві Августу III) поляків. Тоді поляків охопив такий страх, що деякі зі

знатних польських шляхтичів звернулися з проханням до російського

генерал-майора Шпігеля, котрого з трьома полками послали в корпус

генерал-лейтенанта принца Гессен-Кобурзького, щоб Шпігель розмістив свої

війська на постій у їхніх маєтках і тим урятував від руйнування з боку

запорожців їхні села й маєтки. Внаслідок такого прохання генерал-майор Шпігель

звернувся з питанням до графа фон Вейсбаха, наскільки правдоподібні ці чутки

про вихід кошового отамана в Польщу. На такий запит граф Вейсбах, не приховуючи

таємницю перед Шпігелем, відповідав, що кошовий отаман справді до нього

приходив і що граф спеціально, для поширення чутки, дав полякам зрозуміти, що

«якщо супротивні поляки до покори королеві Августу третьому не прийдуть, то він

(граф Вейсбах) таку 15-тисячну кількість (козаків) сюди за шість днів пришле;

якщо ж до покори прийдуть, то похід запорожців затримає, бо поляки нікого так,

як запорожців, не побоюються, оскільки знають, що ті під час війни дощентне

руйнування чинять» .

Тим часом кошовий отаман Іван Малашевич, курінні отамани й інші козаки,

присягнувши на вірність російській імператриці в Білій Церкві, «вклонилися за

все добре» графу Вейсбаху й вересня 9 дня залишили Білу Церкву, а 21 дня

прибули в Січ. З 21 вересня й до 7 жовтня вони чекали приїзду Едиклі-аги, та

замість нього приїхав інший комісар, який назвав себе Заїм-Ахмет-агою: «З

себе на зріст великий, обличчям гарний, борода в нього чорна без сивини, а в

мовах поганий». При ньому був старий ага на ім'я Аслан, від кримського хана

Каплан-Гірея; з Ахмет-агою і Аслам-агою було «інших турків» 50 чоловік.

Запорожці, з огляду на настанову графа Вейсбаха, зустріли турецьких комісарів

як царських послів і поставилися до них «чесно», себто при в'їзді їх у Січ і

при від'їзді вистрелили з п'яти військових гармат і подарували їм 12 лисів.

Приїхавши в Січ, турки подали запорожцям два листи — один від кримського

хана, другий від бен-дерського паші. В тих листах було написано, що кримський

хан отримав повідомлення, буцімто Запорізьке Військо, перейшовши під

протекцію її імператорської величності, оселилося на кримській землі й почало

будувати собі місто; дізнавшися про це, хан сповістив Порту; а Порта прислала

до запорожців свого капичі Заїм-Ахмет-агу, котрому запорожці повинні

дозволити оглянути січове місто, аби він доповів про те самому ханові. З

Ахмет-агою і Аслан-агою був іще очаківський турок Салей Барактар, котрий

вручив запорожцям окремого листа від хана й чотири «облудні» листи від

Орлика, «аби запорожці за радою і настановою Орлика паки до протекції хана

кримського звернулися і на попередньому місці в Олешках Кошем сіли».

Запорожці тих листів від паші, хана й Орлика читати не хотіли, але після

наполегливих вимог і прохань турецьких і кримських послів розпечатали й перед

усім Військом вичитали. Прочитавши ж листи, Запорізьке Військо, не схиляючись

ні на які знади, в тій-таки своїй раді чесно відповіло турецькому й

кримському послам, що всі козаки давно вже перестали

слухати «науки» Орлика й давно вже відмовились переходити Кошем вниз Дніпром до

Олешок під протекцію кримського хана. Навпаки вони вирішили, щасливо чи

нещасливо це діятиметься, тут під пануванням православної монархині, не на

чужій, а на своїй прадавній нерозмежованіи землі Кошем своїм сидіти й до кінця

життя свого государині служ-ити. Тими ж словами відповіли запорожці й на листи

хана й паші; а листи Орлика, як не домагався від них відповіді Салей Барактар,

не дали жодної відповіді й рішуче заявили, що й надалі нічого не

вiдпoвiдaтимуть Орликові. Після такої відповіді турецькі й кримські посланці

облишили схиляти запорожців до повернення у кримські володіння й попросили

Дозволу, з огляду на указ Оттоманської Порти, оглянути знову заселений Киш

запорізький, чи не будується у козаків місто. Отримавши на це цілковитий дозвіл

і обійшовши навколо місто Січ, комісари оглянули всі поля й відводи а потім

запитали, чи не будується у козаків десь таємно при Баззвлуці на острові місто.

А оглянувши й переконавшись, що в запорожців крім куренів, не будується ніяке

місто, знову «приємно» сказали їм що хоч сей кордон до турецької Порти чи (як

Орлик у листах своїх пише, надвоє) до поляків належить, та все-таки щоб

Військо, перебуваючи тут, у крайньому місці, фортеці не будувало, а про кордон,

чий він буде, два монархи, турськии і московський, розмовлятимуть і як між

собою вирішать, так і буде вершивши, таким чином, огляд Коша протягом двох

днів, турецькі кримські комісари від'їхали від запорожців водою на двох суднах

і степом на конях у місто Бендери .

Результат цього огляду був уповні сприятливих для Запорізького Війська. На

початку 1735 року російські резиденти u Константинополі Неплюєв і Вишняков

доповідали імператриці Анні Іванівні, що турецький ага, котрий їздив для

огляду кордонів у запорізький Кіш, після свого повернення у Царгород

доповідав^, що «ті місця більше до Польщі належать і окрім того в тих місцях

ніколи ніякого розмежування не було». Відпо-

відаючи на таке донесення, імператриця писала в Константинополь резидентам,

щоб вони в питанні про справу запорожців постаралися «як випадатиме за

тамтешніми обставинами, ту справу вдалину відтягнути, але не подаючи ніякої

явної причини й супротиву й оголошуючи завжди, що якщо ті землі доконче Порті

належать, то й ті запорожці звідти будуть переведені, доки гаразд з'ясується,

куди їхні турецькі наміри хиляться і що від них надалі слід чекати».

Що б там не було, хоч питання про приналежність урочища Базав-лук усе ще не

було остаточно вирішене, запорожці «міцно гарно» засіли в Ба-завлуці і давно

вже вважали себе підданими Росії. Аби на майбутні часи між запорізьким Кошем

і російським урядом не виникало якихось непорозумінь, запорожцям наказали

прислати спеціальних депутатів у місто Лубни для підписання умов, на підставі

яких Військо переходило в підданство російських імператорів. Від російського

уряду в Лубни послали принца Гессен-Кобурзького, і договір укладено за таких

семи умов: 1. Усі провини і зради запорізьких козаків щодо Росії віддати

цілковитому забуттю. 2. Жити запорожцям у місцях, де в 1709 році було їхнє

житло. 3. Користуватися їм промислами, як на ріці Дніпрі рибною ловитвою, так

і в степах звіриним полюванням, від російських кордонів безперешкодно. 4.

Мати їм чиновників за тим тодішнім становищем. 5. Зберігати вірність

престолові російському й бути вартою кордонів держави російської. 6. Бути їм

у залежності від головнокомандувача-генерала, в Україні визначеного. 7.

Отримувати їм за службу їхню жалування щорічно 20 000 карбованців на все

Військо^.

Так само в Лубнах запорізькі депутати присягнули від імені всього Війська на

вірність російській імператриці, і тоді в саму Січ відрядили генерал-майора

Тараканова для оголошення запорожців підданими Росії. Тара-канову доручили

кілька тисяч карбованців для передачі товариству на будівництво нової Січі,

про що особливо клопотався давній доброчинець запорожців, граф фон Вейсбах.

Коли запорізькі козаки довідалися, що в Січ їде посол графа, вони вирішили

виявити йому належну честь усім Військом. Кілька тисяч козаків на чолі з

кошовим отаманом Іваном Малашевичем і всією старшиною вийшли за дві версти

від Січі й розташувалися по обидва боки шляху. Побачивши посла, вони прийняли

його з «ґречним привітанням» і салютували гарматною й рушничною стріляниною.

У самій Січі, біля церкви, посла зустріло запорізьке духовенство «з належною

церковною церемонією». У церкві святої Покрови у присутності посла відслужили

молебень про здоров'я російської імператриці Анни Іванівни з гарматною

стріляниною. Після молебня на скликаній військовій раді прочитали

імператорську грамоту про вибачення запорожцям їхньої минулої провини і про

прийняття їх під скіпетр Росії. Після того все Військо у присутності посла

склало присягу на вірність російській імператриці.

Щойно закінчилася вся ця церемонія, як у Січ прибув повноважний посол від

турецького султана: султан, дізнавшись про остаточний намір запорожців

перейти під скіпетр російської імператриці, вирішив так чи інакше повернути

їх до себе. Та запорожці не виявили турецькому послові тієї честі, яку

виявили російському послові: на його честь вони тільки один раз вистрелили з

гармат, та й то лише тоді, коли він сам салютував, наближаючись до Січі.

Турецький посол приїхав у Січ зі старшинами, яничарами, грошима і

«пребагатими» дарами. Поза тим, він привіз із собою султанський фірман і

кілька листів від Пилипа Орлика, який називав себе гетьманом українських

козаків. Тоді в Січі знову скликали загальну військову раду, і на ту раду,

крім турецького посла, запросили й російського посла, котрому виявили

«всіляку честь від війська». Прийшовши в раду, турецький посол звернувся до

козаків з промовою і переконував

їх залишитися вірними могутньому падишахові як вони досі були йому вірні, за

що обіцяв їм від імені свого повелителя на майбутні часи велику милість і при

тому посилався на те, що того самого бажає і гетьман Пилип Орлик, їхній

найближчий патрон і начальник. Та запорожці, щойно почувши ім'я Орлика,

відразу почали лаяти й ганьбити його за віровідступництво й за прийняття

магометанської віри, а разом з тим почали докоряти й самим татарам за їхню

незичливість до козаків і за безбожні податки на Військо. На завершення

всього козаки закричали, що вони християни й піддані російської імператриці,

на доказ чого кошовий отаман, військова старшина й отамани куренів підійшли

до російського посла й висловили йому свою покірність російській імператриці,

показавши водночас повну неувагу до всіх прибулих представників турецького

султана. На цьому рада й закінчилася. Але турецький посол попросив у

запорожців відповідь на лист Орлика й на грамоту султана. Запорожці вилаялися

на адресу Орлика. кримського хана й турецьких старшин, і потім, провівши

посла з Січі у відкритий степ, несподівано напали на нього й відібрали в

нього всі гроші, привезені ним у Кіш для вручення козакам у випадку їхньої

згоди залишитися вірними турецькому султанові, які він тепер віз назад.

Повернувшись у Стамбул, турецький посол сповістив про все, що з ним трапилося

на запорізькому Коші, і тоді султан видав наказ схопити козаків, які не

встигли ще виїхати з меж Криму, і віддати їх у тяжкі роботи навічно.

Запорізькі козаки, дізнавшись про це, також не залишилися в боргу: вони

схопили кількох турків і порубали їх на капусту.

Про перехід запорожців до Росії послали донесення особисто імператриці Анні

Іванівні, а про їхню присягу повідомили сенат.

Про загальну кількість Запорізького Війська, що склало присягу на вірність

російській імператриці, сучасна події записка свідчить, що в Білій Церкві з

кошовим отаманом склали присягу 153 козаки, а в запорізькій Січі, крім тих,

хто був у далеких поїздках, було 7115 чоловік. Кошовий отаман Іван Малашевич

у листі графу фон Вейсбаху, писаному жовтня 10 дня 1734 року, сповіщав, що

козаки, які не встигли скласти присягу, розійшовшись навсібіч, хто на польові

річки України, хто в торгових справах у Крим, хто на роботу в інші місця,

складуть присягу перед курінними отаманами на вірність імператриці Анні

Іванівні, коли з'являться у Кіш .

Страницы: 1, 2