Дипломная работа: Формування ефективних інститутів в умовах трансформаційної економіки

право на дохід від використання власності, тобто право привласнення результатів;

право суверена на капітальну вартість речі, тобто право на відчуження, споживання, зміну або фізичне знищення;

право на безпеку, тобто імунітет проти експропріац право на захист від шкоди з боку зовнішнього середовища;

право на передачу по спадку або заповіту;

безстроковість прав власності, тобто володіння;

заборона на шкідливе використання, тобто обов’язок утриматися від використання власності на шкоду іншим;

майнове право, що припускає можливість відчуження власност на сплату боргу;

"поворотний" характер прав власника, тобто повернення переданої кому-небудь правомочності по закінченню договору, при порушенні його умов і ін.

Власність є привласнення, необхідне для досягнення економічних цілей людини, - це економічна точка зору, яка розрізняє власність на засоби виробництва і власність на споживчі блага тривалого або одномоментного користування.

Стати володарем власності можливо тільки через механізм відчуження-привласнення, коли відбувається перехід прав власності від одн особи (юридичного або фізичного) до іншого добровільно за допомогою договору, що укладається, або насильницький шляхом застосування положень, статей законів, указів, ухвал або прямих погроз.

Відносини власності визначають характер її привласнення. Вони характеризують: умови володіння, розпорядження і користування засобами виробництва; спосіб з"єднання працівника із засобами виробництва; відносини людей з приводу привласнення засобів і результатів виробництва.

Шлях до перетворення благ (суспільних або приватних) на чию-небудь власність лежить через закон і через активну діяльність, що вимага від людини певних здібностей, знань і умінь, раніше всього уміння організувати процес привласнення об’єктів і управляти їх використанням. Хто в умовах капіталістичного способу господарювання і капіталістичних суспільних відносин, що народжуються в Україні, не здатний або не в змозі робити це, той не тільки не може придбати скільки-небудь значущих благ в свою власність, але може легко х втратити, навіть якщо його право на них охороняється законом.

У системі суспільних інститутів інститут власності разом з нститутами сім"ї, ринку і влади (держави) є найстародавнішим.

Єдиною метою, властивою людині як соціально-біологічному вигляду є "задоволення матеріальних і духовних потреб" людини, або, ншими словами, - це прагнення кожної людини до підвищення рівня якості свого життя. А саме "кожна людина бажає (і може) бути здоровим і багатим". Не дивлячись на зовнішню очевидність цієї мети, людство лише в другій половин XX століття прийшло до висновку, що вона досягається тільки методом творення, а не методом "відняти і розділити". І таким методом є метод хозяйствования - метод виробництва блага.

Заклики до пошуків "національної ідеї", тобто соціально значущій меті, лунають і сьогодні. Інститутом власності є вельми ефективний інструмент, створений людиною саме для того, щоб добиватися реалізації вищезгаданої мети.

З печерного століття до наших днів і в осяжному майбутньому зберігається мета і зберігається головний інструмент її реалізації - інститут власності. Цей інструмент може і повинен удосконалюватися. Але тільки шляхом підвищення його ефективності, а не шляхом "розпалювання класового національного антагонізму" і порушень елементарних прав громадян, тобто дій, що зводять до нуля величезні можливості, що полягають в умілому використанні інституту власності.

Свого часу аналогічна помилка, що хоча і не мала таких глибоких наслідків, була допущена людством в питаннях всесвіту. На певному етапі розвитку людства теологія почала нав’язувати концепцію будови Всесвіту, під який протягом півтора тисячоліть підстроювалася і астрономія, і філософія.

Тепер, схоже, естафету теології прийняла на себе економіка, що вже немало зробила, щоб всіляко уповільнити процес розвитку людства. З тією лише різницею, що наслідки неправильних уявлень про будову Всесвіту здаються сьогодні дитячою грою в порівнянні з наслідками помилкових трактувань нститутів інституційної матриці: "власність", "ринок" і " влада (держава)".

Всі три інститути взаємозв’язані і обумовлюють взаємне снування і розвиток інституційної матриці господарювання - процесів організації і управління виробництвом блага в суспільстві. Не можна визначити зрозуміти становлення і розвиток відносин власності (інститут власності) серед людей поза становленням і розвитком ринкових (інститут ринку) і владних (інститут держави) відносин.

Разом з твердженням, що основою власності є праця, виникло уявлення про власність, відоме у наш час більше як "власність є крадіжка". А відняти у людини права на власність означає, зробити людину рабом.

Ще в XII ст. вважали, що всякий власник є або злодій, або спадкоємець злодія. При всій одіозності такого уявлення про власність його не можна назвати необгрунтованим. Воно спирається на численні факти утворення власності за допомогою крадіжки і грабежу впродовж всього середньовіччя нового часу, особливо в епоху первинного накопичення капіталу.

Втім, і у наш час відбуваються події, суть яких визначається тією ж формулою: власність є крадіжка. Можна виразитися жорсткіше - пограбування народу, можна м’якше - заповзятливість. Відмінність цих визначень носить політичний характер, але економічна істота справи від цього не міняється.

Проте для того, щоб відняти майно у його власника, навіть слабкого і беззахисного, треба володіти відомими якостями. Щоб пограбувати, теж треба як слід потрудитися, часто навіть з ризиком для життя.

Економічна теорія, як правило, не визнає грабіж як спосіб привласнення благ, і це неправильно, оскільки у такому разі упускається з уваги головне джерело відносин власності на основні економічні ресурси. Той, хто потребує природних або інших ресурсах, звичайно може купити їх у власника. Але якщо власник продавати не хоче, то існує єдиний спосіб їх придбання - відняти, таємно або явно. Історія свідчить, що привласнення природних ресурсів у вс часи здійснюється двома основними способами: освоєнням територій, вільних від присутності людей, або насильницьким захопленням територій, які раніше вже були освоєні або захоплені іншими людьми.

Що стосується природних ресурсів, то тут складаються, як мінімум, два типи відносин привласнення: відносини власності, пов’язані з їх захопленням, і відносини володіння, пов’язані з їх продуктивним використанням.

Як видимий, основна умова перетворення речей в чию-небудь власність добре і давно зрозуміло людьми. Праця і лише праця є субстанцією власності, її причиною і матеріальним змістом. Тому можна сказати, що власність результат суспільних відносин, що відображає "процес привласнення речей за допомогою праці". Або власність є суспільне відношення, що визначає, в чиїх інтересах, для задоволення чиїх потреб ці блага привласнюються

Виробництво є діяльністю, направленої на задоволення суспільних потреб, тобто економічною діяльністю.

Власність на засоби виробництва визначає характер економічних взаємозв’язків між людьми в процесі виробництва, форми розподілу вироблюваного продукту, його обмін і споживання. Сукупність цих взаємозв’язків форм утворюють систему виробничих (майнових) відносин даного суспільства. Останні завжди є майновими відносинами, оскільки вони пов’язані з привласненням людьми матеріально-речових чинників і результатів виробництва.

У свою чергу, система майнових відносин утворює економічний лад суспільства. Роль вказаних відносин полягає в тому, що, будучи суспільною формою розвитку господарської діяльності людей, вони створюють для цього розвитку певні стимули.

Тип майнових відносин утворює відповідну соціальну форму виробництва. Тобто вони є базисом, над яким зростають властиві даній систем суспільні (політичні, правові, ідеологічні, сімейні і ін.) відносини нститути, складові в сукупності надбудову суспільства. Майнові відносини, узяті в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, складають суспільно-економічну формацію.

Таким чином, системообразующим чинником в будь-якій соціально-економічній системі є відносини власності, складові основу системи цивільних відносин: суспільних, приватних, виробничих і ін. Кожен крупний етап суспільного розвитку має свою особливу, властиву лише йому, систему відносин власності.

Зміст і форми свідомості людей кореняться, кінець кінцем, у відносинах власності, що складаються в суспільстві. Ф. Енгельс писав, що вс революції, що відбувалися до цих пір, були революціями для захисту одного виду власності від іншого виду власності. Вони не могли захищати один вид власності, не роблячи замах на іншій. Під час Великої французької революції була принесена в жертву феодальна власність, щоб врятувати буржуазну. Всі так звані політичн революції від першої до останньої були здійснені ради захисту власності одного вигляду і здійснювалися шляхом конфіскації, званою також крадіжкою власност ншого вигляду.

У сучасних умовах трансформації українського суспільства особливе місце займає проблема становлення місцевого самоврядування. Відповідно до Конституції України і закону Україні "Про власність" визначена роль місцевого самоврядування в здійсненні народовладдя, правові, економічн фінансові основи, встановлені загальні принципи його організації.

Закону дає загальне визначення поняття "Місцеве самоврядування" - це форма здійснення народом своєї влади, що забезпечує в межах, встановлених Конституцією України і законами України, самостійне і під свою відповідальність рішення населенням безпосередньо і (або) через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення виходячи з інтересів населення, з урахуванням історичних і інших місцевих традицій.

Економічну основу місцевого самоврядування, у відповідност Закону, складають майно, що знаходиться в муніципальній власності, засоби місцевих бюджетів, а також майнові права муніципальних утворень.

Таким чином, майно, що знаходиться в муніципальній власності, є невід"ємною частиною економічної основи місцевого самоврядування, в яку у відповідності Закону входять засоби місцевого бюджету, а також майнові права муніципальних утворень.

Зміст поняття "Муніципальна власність" визнача Цивільним Кодексом України - майно, що належить на правах власності міським сільським поселенням, а також іншим муніципальним утворенням.

Від імені муніципальної освіти право власника здійснюють органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи і громадяни .

1. У власності муніципальних утворень може знаходитися:

1) майно, призначене для вирішення встановлених справжнім законом України питань місцевого значення;

2) майно, призначене для здійснення окремих державних повноважень, переданих органам місцевого самоврядування, у випадках, встановлених законами ;

3) майно, призначене для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування і посадових осіб місцевого самоврядування, муніципальних службовців, працівників муніципальних підприємств і установ відповідно до нормативних правових актів представницького органу муніципально освіти.

2. У власності поселень можуть знаходитися:

1) майно, призначене для электро-, тепло-, газо- водопостачання населення, водовідведення, постачання населення паливом, для освітлення вулиць населених пунктів поселення;

2) автомобільні дороги загального користування, мости нші транспортні інженерні споруди у межах населених пунктів поселення, за винятком автомобільних доріг загального користування, мостів і інших транспортних інженерних споруд федерального і регіонального значення, а також майно, призначене для їх обслуговування;

3) житловий фонд соціального використання для забезпечення малоімущих громадян, що проживають в поселенні і житлових умов, що потребують поліпшення, житловими приміщеннями на умовах договору соціального найму, а також майно, необхідне для змісту муніципального житлового фонду;

4) пасажирський транспорт і інше майно, призначене для транспортного обслуговування населення у межах поселення;

5) майно, призначене для попередження і ліквідац наслідків надзвичайних ситуацій у межах поселення;

6) об’єкти, а також пожежне устаткування і спорядження, призначені для забезпечення первинних мерів по гасінню пожеж;

7) бібліотеки;

8) майно, призначене для організації дозвілля забезпечення жителів поселення послугами організацій культури;

9) об’єкти культурної спадщини (пам"ятники істор культури) місцевого (муніципального) значення, розташовані у межах поселення;

10) майно, призначене для розвитку на території поселення масової фізичної культури і спорту;

11) майно, призначене для організації впорядкування озеленення території поселення, зокрема для облаштування місць загального користування і місць масового відпочинку населення;

12) майно, призначене для збору і вивозу побутових відходів сміття;

13) майно, включаючи земельні ділянки, предна-значенное для організації ритуальних послуг і змісту місць поховання;

14) майно, призначене для офіційної публікац (обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;

15) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власност поселення відповідно до законів України;

16) відособлені водні об’єкти на території поселення;

17) ліси, розташовані у межах населених пунктів поселення.

3. У власності муніципальних районів можуть знаходитися:

1) майно, призначене для электро- і газопостачань поселень у межах муніципального району;

2) автомобільні дороги загального користування між населеними пунктами, мости і інші транспортні інженерні споруди поза межами населених пунктів у межах муніципального району, за винятком автомобільних доріг загального користування, мостів і інших транспортних інженерних споруд федерального і регіонального значення, а також майно, призначене для їх обслуговування;

3) пасажирський транспорт і інше майно, призначене для транспортного обслуговування населення між поселеннями на територ муніципального району;

4) майно, призначене для організації і здійснення екологічного контролю;

5) майно, призначене для попередження і ліквідац наслідків надзвичайних ситуацій на території муніципального району;

6) майно, призначене для організації охорони громадського порядку на території муниципаль-ного району муніципальною міліцією;

7) майно, призначене для забезпечення загальнодоступно безкоштовної дошкільної, початкової загальної, основної загальної, середньо (повного) загальної освіти, а також надання додаткової освіти і організац відпочинку дітей в канікулярний час;

8) майно, призначене для надання на територ муніципального району швидкої медичної допомоги (за винятком санітарно-авіаційної), первинній медико-санітарній допомозі в амбулаторно-поліклінічних і лікарняних установах, медичній допомозі жінкам в період вагітності, в час і після пологів;

9) майно, призначене для утилізації і переробки побутових промислових відходів;

10) архівні фонди, зокрема кадастр землевпоряджувально містобудівної документації, а також майно, призначене для зберігання вказаних фондів;

11) майно, включаючи земельні ділянки, призначенедля змісту на території муніципального району міжпоселенських місць поховання і організац ритуальних послуг;

12) міжпоселенські бібліотеки і бібліотечні колектори;

13) майно, необхідне для офіційної публікац (обнародування) муніципальних правових актів, іншої офіційної інформації;

14) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власност муніципального району відповідно до Федеральних законів;

15) відособлені водні об’єкти на території муніципального району.

Органи місцевого самоврядування поселення забезпечують жителям поселення можливість ознайомитися з вказаними документами і відомостями у разі неможливості їх публікації.

З викладеного видно, що населення муніципальної освіти в черговий раз в ході здійснюваної в Україні трансформації відносин власност усунене від участі у власності. Воно виступає лише номінальним власником тієї, що утворюється муніципальною собствен-ности. Право реального, фактичного власника здійснюють органи місцевого самоврядування в об’ємі, дозволеному з центру на підставі законів, указів, ухвал.

Для того, щоб населення нарешті стало рівноправним власником власності, необхідно в кожній муніципальній освіті перейти до формування корпоративного управління нею.

З погляду корпоративного підходу до управління це означає, що кожен житель муніципальної освіти є співвласником всього того, що знаходиться на даній території, на принципах рівного і пайового володіння. Управляти корпоративною власністю населення муніципальної освіти наймаються менеджери і фахівці на конкурсній і контрактній основах.

Приватна власність, утворена населенням на принципах рівного, сумісного і пайового володіння нею, не може бути нічим іншим, як підставою для придбання корпоративних благ і утворення корпоративного прибутку, що працює на інтереси муніципального співтовариства.

Відмітимо в той же час, що сумісне володіння не може усунути індивідуальну частину власності.

Успіх будь-якої спроби поліпшити життя людей залежить від влади на засоби виробництва. Якщо населення муніципальної освіти волод підприємствами, фінансовими інститутами, комерційними і некомерційними організаціями, розташованими на його території, питання підвищення якост комфортності життя, умов сервісу вирішується достатньо швидко з урахуванням нтересів всіх сторін, що беруть участь: працююче і непрацююче населення, найняті робітники (менеджери, фахівці-виконавці) і ін.

В умовах розподілу праці вигідно всім бути сумісними власниками і не вигідно бути исклю-чительным власником.

З урахуванням концепції корпоративного управління, муніципальна власність є включеною до складу корпоративної власності як невід"ємна частина через специфіку тих, що склалися сьогодні в Рос соціально-економічних відносин в суспільстві.

Становлення в Україні різних форм недержавної власності, розвиток підприємництва обумовлюють істотні зміни в соціальній структур суспільства, якові складають соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні і територіальні спільноти людей. З-поміж усіх соціальних спільнот найбільшою мірою від економічної структури суспільства, передусім від наявних у ній форм власності, залежать соціально-класові (суспільні класи, внутрікласов міжкласові соціальні верстви і групи) і соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці) спільноти. Зміні у формах власност обумовлюють від-повідні зрушення у соціально-класовій і соціально-професійній структурах суспільства. При наявності істотних відмінностей у підходах марксистської і так званої західної соціології до розуміння соціально-класово структури суспільства спільним для цих підходів є визнання соціально-економічного чинника, у деру чергу відносин власності на засоби вироб-ництва, як основи класової диференціації суспільства. У відповідності з цим чинником у суспільстві з ринковою економікою виокремлюються три класи: найманих працівників, великих і середніх власників засобів виробництва, дрібних власників засобів виробництва. Особлівістю західної соціології у цьому відношенні є, зокрема, ті, що вона уникає ідеологізованих марксистських назв цих класів (пролетаріат, буржуазія, дрібна буржуазія), називаючи їх найчастіше нижчим, або робітничим, вищим і середнім класами і розширюючи при цьому склад останнього за рахунок осіб розумової праці — службовців і спеціалістів.1 Поняття "суспільний клас" є теоретичною конструкцією, яка не фіксується офіційною соціальною статистикою західних країн. Діференціюючи соціальний склад самодіяльного населення, ця статистика використовує поняття "соціально-професійна група". Так, основними обліковими групами в переписах самодіяльного населення Франції є шість соціально-професійних груп: "сільські господарі", "ремісники, торговці, власники підприємств", "кадри, передставники професій розумової праці", "передставники проміжних професій", "службовці", "робітники". Соціальна статистика ФРН оперує такими основними категоріями самодіяльного населення: "робітники", "селяни", "службовці і чиновники", "самостійні поза сільським господарство", "інші". У процесах приватизації, становлення ринкової економіки в Україні формуються класи власників засобів виробництва, з"являються відповідні соціально-професійні групи. Однак державна соціаль-на статистика поки що не реєструє цих процесів. У умовах соціалізму офіційний статистичний облік самодіяльного населення здійснювався в категоріях "робітники", "службовці" і "колгоспники". Така диференціація вже не відповідає новим економічним і соціальним реаліям. Однак обгрунтовано відмовившись від попереднього поділу самодіяльного населення, органи державної статистики Україні все ще не налагодили облік динаміки соціального складу населення за соціально-професійними групами, на зразок того, який існує у країнах Заходу. Оськільки економічну основу громадянського суспільства становить недержавна власність на засоби виробництва, то однією з основних ознак соціальної структури цього суспільства наявність у ній класів власників засобів виробництва і відповідних соціально-професійних груп — підприємців і селян. Ще однією істотною ознакою розвинутого громадянського суспільства є наявність у ньому так званого середнього класу. Потрібно сказати, що теза про середній клас, як основу благополуччя стабільності суспільства є досить популярною у наших політиків. Вважається, зокрема, що приватизація, отримання кожним громадянином Україні частки державної власності на свій приватизаційний майновий сертифікат зробить якщо не всіх, то принаймні більшість членів суспільства, власниками. Ці власники заживуть заможно і складуть так звань середній клас — основу економічно політичної стабільності суспільства. Але навіть у країнах Заходу такого середнього класу не існує. Більше того, його в принципі бути не може. У умовах ринкової економіки та жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною, вона неодмінно концентрується в руках його незначної меншості. У країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 % самодіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Дрібн власники складають там 10-15 % самодіяльного населення, а основна частина власності зосереджена в руках 4-5 %. Володіння частиною найманих працівників декількома акціями підприємств ще не робить їх власниками, бо є для них незначним джерелом доходу порівняно із заробітною платою. У процес приватизації в Україні відбувається інтенсивний перерозподіл колишньо державної власності на користь не "середнього", а "вищого" класу — незначної частини населення. Неважко спрогнозувати, в чиїх руках опиняться рештки державної власності на іншому — аукціонному, тобто копійчаному, етапі приватизації. Віходіть, що замість середнього класу отримуємо соціальну поляризацію, поділ суспільства на незначну багатіючу меншість і зубожілу абсолютну більшість.

2.3 Проблеми формування ефективних ринкових інститутів

Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й змін нституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Щоб виявити вплив держави на процес формування інститутів, звернемося до його визначення з погляду неоінституціональної теорії. По Д. Норту, "держава – організація з порівняльними перевагами реалізації насильства, що поширюються на географічний район, границі якого встановлюються його здатністю обкладати податком підданих". Тому держава може як сприяти створенню ефективних ринкових інститутів, так й, навпаки, створювати інституціональну структуру, що не дозволяє виявитися перевагам конкурентного порядку через монопольну владу й інші фактори, що ведуть до росту трансакціонних витрат. Все залежить від конкретних історичних умов і порівняльної ефективності в цих умовах тієї або іншої системи господарської координації. І хоча саме держава є необхідним атрибутом прогресуючих господарських систем, інститути, генерируемі їм, можуть не тільки сприяти підвищенню ефективності (у змісті наближення до умов парето-оптімального розподілу ресурсів), але й перешкоджати йому[3.c.24].

Неефективність інститутів виникає внаслідок високих витрат (дорожнечі) колективних дій, необхідних для зміни інститутів, що, у свою чергу, визначається іншими економічними й політичними інститутами. Саме такого роду витрати по зміні інститутів обумовлюють достатню тривалість існування нститутів, необхідну для того, щоб виявити їхню економічну ефективність.

Можна запропонувати два підходи до аналізу державно політики в рамках інституціональної дослідницької програми - екзогенний й ендогенний.

Відповідно до екзогенного підходу до дослідження державно економічної політики, основна увага приділяється позитивної (легко спостережуваної) зовнішньої залежності між певними мірами й економічними процесами, що відбуваються, причому зв’язок між інструментами й результатами проведеної політики строго каузальна. Такий підхід не передбачає спеціального аналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку спрямований вплив, а також їхня зміна.

Відповідно до ендогенного підходу, навпаки, особливий акцент робиться на зміні в результаті проведення мер державної економічно політики ціннісних установок і механізмів взаємодії суб’єктів системи, на яку спрямоване вплив такої політики. Тим самим успіх застосовуваних економічних нструментів залежить від погодженості векторів економічної політики й внутрішніх (інституціональних) змін у суспільстві, які нею генеруються в процесі функціонування господарського механізму.

Інституціональна структура економіки будь-якої країни – це, насамперед, результат минулих дій держави й спонтанного еволюційного відбору найбільш ефективних інститутів. Західні країни з ринковою економікою володіють розвитий інституціональною структурою, що відповідає домінуючому способу економічної координації. Тому ці країни можуть дозволити собі використання методів прямого й непрямого державного втручання з метою проведення бажано економічної політики без значного збитку для всього національного господарства. Такі міри хоча й деформують інституціональну структуру в галузі, але в незначному ступені.

Інша ситуація спостерігається в країнах з нерозвиненими ринковими відносинами або з перехідною економікою. Ринкові інститути в подібних країнах перебувають у стадії формування або взагалі відсутні. Їхня нституціональна структура включає інститути, характерні не тільки для ринкового порядку, тому різні способи економічної координації часто вступають між собою в конфлікт. Ефективність таких економік значно нижче розвитий ринкової або навіть централізовано керованої системи. І якщо державою в умовах перехідної економіки зайво регулюються економічні відносини, що складаються на ринках, те це негативно позначається на темпах й якості формування відповідних ринкових інститутів. Виникає парадокс: державне втручання здійснюється, тому що не працюють ринкові механізми, а останні не можуть ефективно функціонувати через відсутність необхідної інституціональної структури.

З вищесказаного можна зробити висновок про те, що не вс міри державної політики розвинених країн можуть бути застосовані в умовах перехідної економіки. Політика держави в перехідній економіці повинна бути в першу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів й, отже, ефективної інституціональної структури.

Процес інституціонализації ринків у перехідній економіц протікає найбільше складно, супроводжуючись руйнуванням уже створених нститутів або їхнім неефективним функціонуванням. Особлива роль при формуванн нститутів ринку належить формальним інститутам, серед яких найважливіше значення мають інститути й норми законодавства.

Перехідна економіка характеризується руйнуванням старих нститутів (деінституціоналізація) і формуванням нових (інституціоналізація). Деінституціоналізація ринку, на нашу думку, являє собою процес формування неефективних локальних нституціональних структур, що характеризуються нестійкістю й високою монополізацією або монопсонизацией.

На практиці спонтанно закріплюються інститути, які при значному збільшенні числа індивідів, що випливають певним ними правилам й обмеженням, дають, на нашу думку, що зростає граничну віддачу для всієї групи, у рамках якої застосовується даний інститут .

Інституціоналізація ринку припускає рух економічної системи до своєї інституціональної рівноваги. Деінституціоналізація, навпаки характеризує процес стійкого й прогресуючого руху інституціональної структури економіки убік, зворотну рівноважної, тобто інституціональна нерівновага.

Усунення держави від активної політики по формуванню нституціональних умов на ринку може привести й приводить, як це показав досвід перехідної економіки в більшості пострадянських країн, до деінституціоналізації, тому що держава в періоди швидких економічних і соціальних змін створю більшість інститутів.

"Інституціональний вакуум" веде до атомизац суспільства, до збільшення невизначеності дій індивідів на ринку, що значно підвищує витрати колективної дії по виробленню стійких правил і механізмів, як повинні стати каталізатором для інституціональних структур, що народжуються, (хоча й необов’язково ефективних для демократичного суспільства у випадку з тіньовим ринком).

Ринкова економіка не може існувати в інституціональному "вакуумі". Тому недоліки ринкового регулювання як механізму координації, обов’язково будуть замінені якимсь, не обов’язково ефективними механізмами. Відповідно до концепції представника німецького ордолібералізма В. Ріпці, у всіх суспільствах співіснують три обмінних механізми: форми обміну на ринках, владно примусовий обмін і форми взаємного соціально встановленого обміну (наприклад, подарунки, обмінні відносини в родинах і т.д.). Отже, недоліки механізму ринкового регулювання ринку можуть бути компенсовані мірами прямого адміністративного контролю "сильного" держави, інакше ринок переходить у тінь регулюється традиційними нормами, властивими патримоніальним суспільствам.

У випадку "слабкого" держави уведення нових формальних правил буде утруднений протидією зацікавлених груп, використуючих неформальні практики для максимізації своїх кланових інтересів, що може не завжди узгоджуватися із цілями суспільного добробуту. Тому сформовані в російській економіці в цілому й на окремих ринках у чесност нерівновагі ситуації є слідством дій не держави в цілому, а соціальних груп (груп спеціальних інтересів), яким стану нерівноваги вигідні , виходить, ефективні), від чиїх позицій залежить як введення нових формальних правил, так формалізація існуючих неформальних практик.

Нерівновагі (і неефективної рівноважні) ситуації на ринку, що характеризуються неефективними інститутами, можуть привести до виникнення нституціональних пасток, а також гістерезису в сфері зайнятості. Під гістерезисом розуміються зміни на ринку, які якісно трансформують характеристики залучених факторів, приведуть до депрофессионалізаци й негативного відбору інститутів, наприклад, таких, як інститути тіньового ринку.

Інституціональна пастка являє собою неефективну стійку норму або інститут. Стабільність інституціональної пастки означає, що при незначному тимчасовому зовнішньому впливі на систему вона залишається в нституціональній пастці, можливо лише незначно міняючи параметри стану, а після зняття збурювання повертається в колишній стан неефективної рівноваги.

Звичайно під інституціональною рівновагою розуміють ситуацію, у якій при даному співвідношенні чинностей гравців, даному набор контрактних відносин, що утворять економічний обмін, жоден із гравців не вважа для себе вигідним витрачати ресурси на реструктуризацію угод. Інституціональна рівновага визначає умови для стабільного функціонування господарського механізму в рамках домінуючого способу економічної координації. Динамічн процеси в економіці приводять до створення економічних ситуацій, як характеризуються нерівновага не тільки на "звичайних" ринках товарів факторів виробництва але й на інституціональному "ринку".

Згідно з універсальною концепцією для успішної економічно діяльності країн, що знаходяться у стадії ринкової трансформації, необхідна лібералізація торгівлі, реструктуризація економіки за рахунок приватизації, макроекономічна стабілізація з подальшим економічним зростанням. Однак у нас не спрацював, здавалось б зрозумілий механізм "низька інфляція – зростання виробництва", не реалізованою залишилась промислова і соціальна політика, поглибилась фінансова і, особливо інвестиційна криза. Аналіз ключових проблем реформування української економіки тільки на традиційній монетаристській основ цей парадокс не пояснює. Вкрай несприятливі внутрішні умови розвитку при порівняно слабких міжнародних позиціях економіки України примушують активно шукати нестандартні шляхи виходу з кризи, засоби формування по-справжньому міжнародно конкурентноспроможної національної економіки.

Попередні спроби перейти від адміністративно-командно економіки до ринкової і наступні намагання уникнути або подолати соціально-економічну кризу засвідчили: короткострокові управлінські рішення та установки приховують в собі прорахунки стратегічного порядку. Треба діяти від зворотного: прийняти конкретні цілі розвитку держави і суспільства та формалізувати їх в систему основних ключових параметрів, розрахованих на термін 15-20 років; визначити найбільш прийнятні і реальні шляхи їх досягнення з врахуванням ресурсного забезпечення, змін внутрішніх і зовнішніх факторів. Мотивом діяльності всіх щаблів державного управління в соціальній сфері і в сфер виробництва повинно бути майбутнє. Всі без виключення сьогоднішні д законодавчої і виконавчої влади мають витікати із необхідності досягнення визначених параметрів, а не навпаки. Основним стратегічним вектором продовження економічних реформ нам слід визначити створення соціально орієнтованої ринково економіки на базі відродження та прискореного розвитку перспективних секторів власного виробництва.

Безумовний пріоритет повинні мати напрямки законотворчо діяльності, спрямовані на формування ефективної системи державного регулювання економічних і соціальних процесів. Тоді ми зможемо не тільки подолати бюджетну боргову кризи, але створити сприятливі умови для економічного зростання.

Головним завданням поточного періоду слід однозначно визнати надання керованості процесам, що відбуваються в економіці і соціальній сфері України.

Власний досвід і досвід інших постсоціалістичних країн, уроки сучасної світової фінансової кризи, дія внутрішніх і зовнішніх, зачасти екстремальних політичних факторів роблять невідкладними неупереджений аналіз соціально-економічної ситуації, і на цій основі розробку комплексної програми розвитку економіки України.

Не можна говорити, що в Україні повністю паралізоване просування вперед.

Серед позитивних економічних зрушень в українській економіці, важливих з точки зору її ринкових перспектив, слід вважати: - роздержавлення власності, поява недержавного сектору економіки і прошарку приватних підприємців;

-           зародження національних ринків товарів, прац капіталу з переважно ринковим ціноутворенням;

-           становлення національної фінансово-банківсько системи, в цілому регульованого валютного ринку;

-           диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків, поява нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва;

-           підвищення рівня економічної свободи в цілому.

Як позитив можна також оцінити перевірену на практиц здатність держави, підприємницьких структур і населення витримувати безпрецедентні економічні труднощі – гіперінфляції, постійних неплатежів, соціальної незахищеності тощо. Можна вже говорити про певний імунітет нації до спонтанних дій органів управління економікою.

Однак більше нас турбують негативні явища і тенденції:

-           не відбулося модернізації структури державного управління у відповідності з об’єктивними законами розвитку ринкової економіки. Зокрема, в процесі приватизації так і не створено інституту ефективних власників;

-           не створено дієздатної системи ринкових інститутів; o втрачені високотехнологічні виробництва, лідерство у багатьох напрямках фундаментальних досліджень, критичного рівня досяг "відплив умів";

-           склалися гіпертрофовані пропорції між реальним фінансовим секторами економіки, а також в середині кожного з них. Рекордними темпами зростає внутрішній і зовнішній державний борг з неочевидними перспективами не тільки його погашення, але й обслуговування;

-           криза внутрішнього інвестування набула рис системної. Прямі іноземні інвестиції не йдуть в Україну. На національному ринку панують портфельні інвестори. Зовнішні кредити міжнародних фінансових організацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, разом з тим виконали і свою негативну роль – скували ініціативу в пошуку альтернативних, насамперед власних джерел фінансування суспільних потреб;

-           відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення. Розрив у доходах 10% найбагатіших і 10% найбідніших досяг 14-15 разів, тоді яка у західних країнах він становить 4-6 разів; o небаченого рівня сягнула тінізація економіки (40-60%).

Але, з нашої точки зору, негативні тенденц соціально-економічного розвитку . стали результатом не ринкових реформ, а не завжди послідовної політики їх проведення, тобто, були обумовлені причинами переважно суб’єктивного характеру. Україна продовжує залишатися у перманентному перехідному стані.

Успіх тактичних превентивних заходів українського уряду, відносна політична і соціальна стабільність у суспільстві дозволяють говорити про подовження терміну певної макроекономічної стабільності.

Стає все більш очевидним, що з точки зору цивілізованих перспектив розвитку нам не минути реальних ринкових реформ. Це, по-перше, забезпечить у розумних обсягах зовнішню фінансову підтримку, а по-друге - дасть певний кредит довіри суспільства, вкрай необхідний для справжнього реформування економіки.

Влада і суспільство мають зрозуміти: ще раз втративши шанс, ми втратимо все. Інтегрування в ринки кінця ХХ століття - це, в принципі, арифметика. Інтегрування в ринки ХХІ століття - це вже алгебра, яка для нас виглядатиме як теорія ймовірності.

І з огляду на це, сучасна економічна політика, на мою думку повинна бути: - самостійною із забезпеченням безумовного пріоритету національних інтересів і національної безпеки;

- орієнтованою на послідовну відкритість національно економіки з урахуванням тенденцій глобалізації економічного розвитку конкуренції;

- рішучою і послідовною, але водночас і гнучкою у межах визначеної економічної стратегії;

- принципово важливо, щоб економічна політика була загальнонаціональною, а не окремих політичних партій і рухів. На сьогодн необхідно хоча би мінімальне політичне порозуміння з ключових питань національного розвитку.

Особливість і гострота сучасного стану національної економіки вимагають ринкової інституціоналізації з ефективною державною участю в управлінні макро- і мікроекономічними процесами.

2.4. Становлення громадянського суспільства як фактор підвищення ефективності інституціональних перетворень

Ідея громадянського суспільства заснована на необхідност ефективного регулювання взаємовідносин людини з політичною владою, суспільства з державою. Будь-яка політична влада, особливо державна, якими б не були соціальна природа і мотивація дій, має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. З метою протидіяти цій тенденції і для обмеження державного свавілля людство напрацювало низку теоретичних і практичних засобів, до яких відносяться, зокрема, ідеї правової держави і громадянського суспільства. Сенс ідеї правово держави полягає в тому, щоб зв’язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. Сенс ідеї громадянського суспільства підпорядкувати державу суспільству, обмежити свавілля державної влади. Обидв ці ідеї і позначувані ними суспільні феномени тісно пов’язані між собою правова держава і громадянське суспільство взаємно передбачають одне одного. Однак на відміну від намагань створити правову державу в Україні, формування у ній громадянського суспільства поки що не стало навіть предметом серйозних наукових досліджень.

У найбільш загальній формі громадянське суспільство найчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (як політичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу[6.c.45]. У сучасному суспільств навряд чи знайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б не зазнавала впливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільн відносини — від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідея громадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільну регламентацію.

Вона дозволяє розглядати суспільство і державу як партнерів, визнає у цьому партнерстві пріоритет суспільства, слугує утвердженню у суспільній свідомості думки про те, що держава існує для суспільства, а не навпаки. Проблема становлення громадянського суспільства є особливо актуальною для колишніх соціалістичних країн, які стали на шлях демократичного розвитку. За соціалізму мало місце одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником всіх засобів виробництва, а одержавлена правляча партія монополізувала політичну владу в суспільстві, нав"язувала йому єдину деологію, спрямовувала діяльність громадських організацій, втручалася у сімейні стосунки тощо. Фактично держава поглинула громадянське суспільство[7.c.29].

Відсутність розвинутих структур громадянського суспільства його зворотнього впливу на державу були головними причинами численних соціальних експериментів, які держава звалювала на суспільство у формі "будівництва" соціалізму і комунізму, "культурних революцій", а також масових політичних репресій, голодоморів тощо.

Нерозвиненість громадянського суспільства є однією з основних причин того кризового стану, в якому опинилися громадяни України головним чином з вини власної ж держави. В Україні суспільство в цілому кожний громадянин зокрема поки що залежать від держави у всіх відношеннях, не маючи на неї дієвих засобів впливу, що дозволяє останній вдаватися до довільних соціально-економічних експериментів і не нести відповідальності за їх згубн наслідки. Становлення громадянського суспільства якраз і має на меті поставити державу під контроль суспільства, звести до мінімуму завдавану нею шкоду, обмежити свавілля державної влади[13.c.177].

Контроль над державою громадянське суспільство здійснює у різних формах і за допомогою різноманітних засобів. Основою відмежування незалежності громадянського суспільства від держави і обмеження свавілля останньої є конституційне проголошення прав і свобод особи. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Соціально-економічною ознакою громадянського суспільства у тому вигляді, в якому воно склалося в країнах з розвиненою ринковою економікою, є наявність середнього класу не як класу власників засобів виробництва, а як прошарку матеріально забезпечених людей, до якого входять не лише дрібні і середні власники засобів виробництва, а й наймані працівники — спеціалісти, службовці, високооплачувані робітники. Західна емпірична соціологія звичайно конструює середній клас саме на основ певної величини доходів різних груп населення. А оскільки чітких критеріїв верхньої і нижньої межі таких доходів немає, то визначення середнього класу у цьому розумінні є досить розпливчастим. Однак у практичному відношенн суспільство такого середнього класу, людей достатку, або, як його називають на Заході, суспільство загального благоденства, характеризується відносною економічною і політичною стабільністю, бо заможні люди не хочуть ні економічних потрясінь, ні політичних революцій. Українському суспільству до такого благоденства ще дуже далеко. Якщо економічна структура громадянського суспільства є основою його соціальної структури, то остання, у свою чергу, виступає основою політичної структури цього суспільства. До найважливіших політичних інститутів громадянського суспільства, які формуються на основі його соціальної структури, належать політичні партії і групи інтересів[21.c.92]. Головною ознакою політичної партії як організованої групи однодумців прагнення до оволодіння державною владою, її здійснення й утримання. Як добровільн об’єднання громадян, політичні партії є інститутами громадянського суспільства. Вони виконують у суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальних нтересів, ідеологічної та політичної соціалізації, формування громадсько думки та ін. У той же час політичні партії перебувають у тісному зв’язку з державною владою. У випадку оволодіння держав- ною владою та чи інша партія стає суб’єктом державно-політичних відносин і в цій якості не виступа нститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії, а й усіх інших партій, — залежно від представництва в органах державної влади управління. Політичні партії є головною ланкою, яка зв’язує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво різних соціальних інтересів на державному рівні. Важливими політичними інститутами громадянського суспільства групи інтересів —добровільні об’єднання людей, створені для вираження задоволення їх потреб у відно- синах з різними політичними інститутами, насамперед з державою. Поняття "групи інтересів" є відносно новим для вітчизняної науки про політику. Близьким за змістом до нього є більш звичне для нас поняття "громадські організації", до яких відносяться професійн спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, дитячі організації, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні об’єднання громадян, творчі спілки, земляцтва, фонди тощо. Самі по собі громадськ організації не є "групами інтересів" у їх політологічному розумінні[49.c.78]. Як "групи інтересів" громадські організації виступають тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють з політичними інститутами — державою політичними партіями. Політичні функції різною мірою властиві всім громадським організаціям. В одних випадках, наприклад, у профспілок, жіночих, молодіжних організацій, вони є досить виразними. В інших випадках, наприклад, у різних аматорських об’єднань, політичні функції можуть виявлятися лише ситуативно. За будь- яких умов "групи інтересів" відрізняються від політичних партій тим, що не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять собі за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї, виступаючи в цій якості як групи тиску Представництво групових інтересів громадянського суспільства на державному рівні здійснюється як у безпосередніх, так і в опосередкованих формах. Найбільш поширеною формою безпосереднього, прямого впливу "груп інтересів" на органи державної влади є лобізм.

До найважливіших форм опосередкованої взаємодії "груп інтересів" з державою відноситься їх вплив на неї через вибори і політичні партії. "Групи нтересів" прагнуть до налагодження зв’язків з політичними партіями, підтримують їх на виборах, щоб через них впливати на державу. Декотрі з найбільш масових "груп інтересів", наприклад, профспілки, створюють власні політичні партії для обрання своїх представників до органів державно влади.

Серед численних і багатоманітних "груп інтересів" у країнах з розвиненою ринковою економікою найбільш впливовими є об’єднання найманих працівників (профспілок) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприємцями і державою. В умовах соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керів- ництвом правлячої партії.

У демократичному суспільстві вони покликані перебувати в опозиції до влади, виступати рівноправним партнером у відносинах з державою. Становлення незалежних профспілок вже відбувається в Україні. Утворилися, зокрема, незалежна профспілка гірників України, Незалежна профспілка гірників Донбасу, Вільні профспілки залізничників, Вільні профспілки працівників текстильної та легкої промисловості України, Федерація профспілок авіадиспетчерів України та нші профспілкові об’єднання. Спадкоємниця єдиних радянських профспілок Федерація профспілок України втратила монополію на представництво інтересів трудящих. Поряд з нею діють інші міжгалузеві профспілкові об’єднання Національна конфедерація профспілок України, Всеукраїнське профспілкове вільне об’єднання солідарності трудівників, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників.

Профспілки прагнуть самі представляти свої інтереси на державному рівні. Характерним у цьому відношенні є створення у квітні 1997 р. Всеукраїнської партії трудящих, в основу діяльності якої були покладені програма дій та передвиборна платформа Федерації профспілок України. Щоправда, на виборах до Верховної Ради ця партія отримала всього 0,8 % голосів, що певною мірою відбиває і авторитет самої ФПУ в суспільстві[23.c.38]. Більш перспективною, ніж створення власних "кишенькових" партій, для профспілок була б інтеграція з впливовими політичними партіями лівої орієнтації, як це відбувається в багатьох країнах Заходу. Паралельно з становленням нових проф-спілок в Україні відбувається утворення об’єднань підприємців. До них відносяться, зокрема, Український союз промисловців підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Асоціація фермерів України та інші об’єднання.

На сьогодні найвпливовішим з таких об’єднань можна вважати Український союз промисловців і підприємців, який має розгалужену мережу регіональних організацій і прагне здійснювати відчутний вплив на політику держави. Політичними інститутами громадянського суспільства, крім партій і"груп нтересів", є також "четверта влада" — недержавні засоби масово нформації. Однак похідними від соціальної структури суспільства і найбільш важливими засобами впливу громадянського суспільства на державу є саме політичні партії і так звані "групи інтересів".

Висновки

Інституционалізм - це в певному значенні альтернатива неокласичному напряму економічній теорії. Якщо неокласики виходять із смитианского тези про досконалість ринкового господарського механізму саморегулируемости економіки і дотримуються "чистої економічної науки", то інституціоналісты рушійною силою економіки разом з матеріальними чинниками вважають також духовні, моральні, правові і інші чинники, що розглядаються в сторичному контексті. Іншими словами, інституціоналізм як предмет свого аналізу висуває як економічні, так і неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. При цьому об’єкти дослідження, інститути, не підрозділяються на первинних або вторинних і не протиставляються один одному.

Корінна межа інституціоналізма полягає в тому, що він перевертає вверх дном реальні залежності суспільного життя, зображаючи як вирішальний момент неекономічні явища і чинники. Предметом своїх досліджень інституціоналізм оголошує різного роду надбудовні явища - морально-етичні, правові, організаційні і тому подібне - і їх вплив на економічні відносини. Таким чином, неосновні, вторинні і третинні залежності зображаються як визначають основних. Побудовані на такому ідеалістичному підході інституційні теор фактично заперечують вирішальну роль економічних відносин людей в системі суспільних відносин.

Разом з тим антимонополістична соціальна позиція інституціоналізма часом наштовхує його теоретиків на реалістичний підхід до характеристики рушійних сил соціально-економічних процесів.

Інститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно, що створено людиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне, однак обов’язкове й що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення, норма, закон, родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика, корпорація, банк, гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому, помітимо, ідеальні, тому що матеріальними інститути бути не можуть, матеріальними є лише речі, продукти, предмети, механізми, спорудження, усе, що завгодно, але тільки не інститути

Кожен соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такої мети, набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту.

Інституціональна структура - це певний упорядкований набір нститутів, що створюють матриці економічного поводження, що визначають обмеження для господарюючих суб’єктів, які формуються в рамках тієї або іншо системи координації господарської діяльності.

В економічній літературі поняття "інституціональна структура" має безліч трактувань. Часто не проводиться розходжень між дефініціями "інституціональна структура" й "інституціональне середовище".

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в ній відбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових, економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економік методологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. В Україн структурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці, є практично некерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений не формалізований.

Інституціональний підхід припускає розгляд економіки не як статичної системи, а як динамічного процесу, що постійно трансформується.

Дослідження в теорії інституціонализма стосовно до транзитивних економік перебувають у стадії свого становлення. Інституціональна основа перехідного суспільства слабко структурована й мало вивчена. У зв’язку із цим перспективи подальших досліджень будуть укладатися в обґрунтуванні факторів, закономірностей й інституціонального механізму структурних зрушень в економіц в парадигмі нового напрямку економічної теорії – інституціонально архітектоніки.

В Україні відбувається еволюційний процес трансформац відносин приватної і суспільної власності в суспільстві і формування ефективних корпоративних відносин власності. Трансформація відносин власності визнача зміну інших економічних відносин. Формування ефективного інституту власності - це завдання, яке не знайшло вирішення у попередніх поколінь українців. Необхідно реформувати організаційні і управлінські (владні) відносини соціально-економічної системи, оскільки ці відносини є передумовами зміни відносин власності.

Держава відіграє найважливішу роль у формуванні й змін нституціональної структури економіки тієї або іншої країни. Можна запропонувати два підходи до аналізу державної політики в рамках нституціональної дослідницької програми - екзогенний й ендогенний.

Відповідно до екзогенного підходу до дослідження державно економічної політики, основна увага приділяється позитивної (легко спостережуваної) зовнішньої залежності між певними мірами й економічними процесами, що відбуваються, причому зв’язок між інструментами й результатами проведеної політики строго каузальна. Такий підхід не передбачає спеціального аналізу внутрішніх механізмів функціонування системи, на яку спрямований вплив, а також їхня зміна. Політика держави в перехідній економіці повинна бути в першу чергу спрямована на створення умов для становлення інститутів й, отже, ефективної інституціональної структури.

У найбільш загальній формі громадянське суспільство найчастіше визначається як суспільство, відокремлене від держави (як політичного інституту), сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. У сучасному суспільстві навряд чи знайдеться така сфера суспільного чи приватного життя, яка б не зазнавала впливу з боку держави. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини від сімейних до політичних. Однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідея громадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільну регламентацію.

Література

1.         Білоконенко О.В. Історія економічних учень: Конспект лекцій. – К.: Українсько-фінансовий інститут менеджменту і бізнесу, 1998. – 96 с.

2.         Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учеб. пособие - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юрайт, 1999. - 384 с.

3.         Бьюкенен Дж., Таллок Г. Расчет согласия. Логические основания конституционной демократии // Бьюкенен Дж. Сочинения. Серия "Нобелевские лауреаты по экономике". М., 1997.

4.         Ванберг В. "Теория порядка" и конституционная экономика // Вопросы экономики, 1995, № 12.

5.         Воронов І.О. Правова держава як предмет політологічного аналізу / І.О. Воронов. – К.: ВІРА ІНСАЙТ, 2000. – 376 с.

6.         Габермас Ю. Структурн перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство/ Ю. Габермас; Пер. з нім. А. Онишко. – Л.: Літопис, 2000. – 318 с.

7.         Гавел В. Про громадянське суспільство // З промови // Цит. По. Демократія – це дискусія: Громадянська заангажованість у старих і нових демократіях: Посібник / Ред. С. Майерс. – 2-е вид. – Нью-Лондон, Коннектікут: Коннектікутський коледж, 1997. – 66 с.

8.         Гальперин В. М. Макроэкономика. СПб.: 1994.

9.         Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с

10.       Дементьев В.В. Некоторые аспекты мотивации хозяйственного поведения в переходной экономике. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, ДонГТУ Минобразования Украины, Юго-Восток, 1999.

11.       Демократія – це дискусія: Громадянська заангажованість у старих і нових демократіях: Посібник / Ред. С. Майерс. 2-е вид. – Нью-Лондон, Коннектікут: Коннектікутський коледж, 1997. – 66 с.

12.       Долан Э. Дж. Макроэкономика. СПб.: 1994

13.       Злобіна О., Резнік О. Громадянський простір України: ступінь ідентифікації та чинники консолідації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – №2.

14.       История экономических учений: Учебник для экон. спец. вузов / Рындина М.Н., Василевский Е.Г., Голосов В.В. и др. – М.: ВШ, 1983.

15.       История экономических учений. Учебник для экономических специальностей ВУЗов. 1985 г.

16.       История экономических учений: Учебное пособие. Автономов В. 2007г

17.       История экономических учений: (современный этап): Учебник / Под общ. ред. А.Г. Худокормова. М., 1998

18.       История экономических учений. Учебное пособие под ред. В. Автономова, О. Ананьина. М., 2000..

19.       Кант. И. Сочинения: в 6-ти т. – М.: Мысль, 1965, – т.4. – ч.2. – 478 с

20.       Капелюшников Р.И. Экономическая теория прав собственности (методология, основные понятия, круг проблем). М., 1990.

21.       Корнійчук Л.Я., Татаренко Н.О. Історія економічних учень: Підручник. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.

22.       Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічно теорії: політекономічний аспект: підручник .-К.: "Вища школа". - 1997.

23.       Колот А. Розвиток виробничої демократії як чинник удосконалення соціально-трудових відносин // Україна: аспекти праці. – 2001. - 6

24.       Кравченко Н.В. Принципи формування ефективного власника у процесі ринкових перетворень // Академічний огляд. – 1999. - № 2. .

25.       . Кравченко Н. Світові тенденції і національн особливості трансформації відносин між управлінням і працею в господарських організаціях // Збірник наукових праць. – Київ: Інститут світової економіки міжнародних відносин НАН України. – 2000. – Вип. 25 .

26.       Лебедева Н.Н. Цивилизационная форма хозяйствования: институциональные основы// Экономическая теория на пороге ХХI века-3. - М.: Юристъ, 2000.

27.       Лищишин О. Основи ринкової економіки. Курс лекцій. Львів:. – 1994.

28.       Лойберг М.Я. История экономики: Учебно-методическое пособие. / Инфра-М. 2002 г

29.       Макєєв В. Визначення поняття "ринок" і "ринков відносини" // Економіка України. – 1997. - №2.

30.       Макконел К.Р. , Брю С.Л. Економікс: принципи, проблеми, політика. М.: Республіка. - 1992.

31.       Маршалл А. Принципы политэкономии. 1980 г.

32.       Мэнкью Н. Г. Макроэкономика. М.: 1994.

33.       Мешко І.М. Історія економічних вчень: Основні теч західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посібник. – К.: ВШ, 1994.

34.       Мороз А.М. Банківська енциклопедія. К.: Ельтон. 1993

35.       Мочерний С.В. Основи економічної теорії.-Т.: АТ"Тарнекс". - 1993.

36.       Ніколенко Ю. Основи економічної теорії.Ч.1.-К.: "Либідь". - 1994.

37.       Нестеренко А.Н. Экономика и институциональная теория / РАН. Ин-т экономики, Ин-т междунар. экон. и полит. исслед.; Отв. ред. Л.И. Абалкин. - М.: Эдиториал УРСС, 2002. - 415 с

38.       Николаева Л.А., Черная И.П. Экономическая теория: Учебно-методическое пособие. / ВГУЭС, 1999 г.

39.       Новичков А.В Экономическая теория (Политическая экономия): Учебное пособие для вузов.- ИТК Дашков и К, 2007.

40.       Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики.- М.: Фонд экономической книги "Начала", 1997.

41.       Овчинников Г. П. Макроэкономика. СПб.: 1993.

42.       .Озерникова Т. Принуждение к труду в переходной экономике // Вопросы экономики. – 2003. - №9.

43.       Олейник А. Институциональная экономика: Учебное пособие. М., 2000.

44.       Основи демократії: Посібник / За заг. ред. А. Колодій; Редкол.: Д. Перлін, В. Андрущенко, В. Волович та ін.; Кол. авт.: М. Бессонова, О. Бірюков, С.С. Бондарчук та ін; М-во освіти науки України; Акад. пед. наук України. Ін-т вищ. освіти; Укр.-канад. проект "Демократ. освіта". – К.: Вид-во "Ай Бі", 2002

45.       Паніна Н. Чинники національної ідентичності, толерантності, ксенофобії та антисемітизму в сучасній Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – №4.

46.       Полтерович В.М. Институциональная динамики и теория реформ // Эволюционная экономика и "мэйнстрим". М.: Наука, 2000.

47.       Сакс Дж. Макроэкономика. Глобальный подход. - М.: 1996.

48.       Суспільно-політичн реформи: Навч. посіб./ Л.В. Гонюкова, М.М. Логунова, М.І. Пірен та ін. – К.: Центр навч. л-ри, 2004. – 199 с.

49.       Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи: Зб. наук. праць Укр. Акад. держ. упр. при Президентові України/ За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва; Редкол.: В.М. Князєв, Н.Р. Нижник, А.М. Пойченко, В.А. Ребкало. – К.: Вид-во УАДУ, 2001.

50.       Хрестоматия по экономической теории. / Сост. Е.Ф. Борисов. - М.: Юристъ, 2000. - 536 с.

51.       Экономика: Учебник. Издание 3-е, переработанное и дополненное. Под редакцией доктора экономических наук профессора А. С. Булатова. , - М: ЮРИСТЪ, 1999

52.       Экономическая теория. / Сост. Николаева Л.А., Черная И.П.. - Вл.: ВГУЭС, 2000.

53.       Уильямсон О.И. Экономические институты капитализма. Фирмы, рынки, "отношенческая" контрактация. СПб., 1996.

54.       Шаститко А.Е. Неоинституциональная экономическая теория. 2 изд., перераб. и доп. М., 1999.

55.       Ходзінський К. Сучасний стан праці в Україні та проблеми її інтенсивності // Економіка України. – 2004. - № 8.