Спектр ціннісного простору надзвичайно широкий і включає в себе так фундаментальні вартості як: сім’я, безпека, матеріальний стан, освіта, престиж, духовність [163,С.105] і, додамо релігія. Саме остання визначається Ю.Рождественським, як “особлива цінніснісна сфера людини” [217,С.30], а В.Яків характеризує релігійність українського народу як домінанту його світогляду.[279,С.181] Отже, релігія займає найвище місце в ієрархії цінностей, яку умовно можна поділити на дві взаємодоповнюючі системи. Перша з них - поступово вироблена протягом життя, свідомо створена й обумовлена. У первинному вигляді ця ієрархія формується під впливом виховання. Друга система - це ієрархія емоційна, яка утворюється емоційно і завдячує своїм існуванням домінуючій потребі. [243,С.129] Доволі часто обидві ієрархії стають джерелом внутрішніх конфліктів особистості, які характерні людській дизінтеграції. Гармонійний розвиток особистості забеспечується поєднанням обох шкал вартостей через перенесення емоційного вантажу за ієрархію цінностей, прийняту інтелектом, звичайно, при умові їх внутрішнього узгодження. Таким чином, повна сукупність ціностей та норм людини визначають її моральність. А, власне остання, як вказу Л.Овсянкіна, орієнтує та регулює поведінку дії людини в суспільстві.[180,С.33] Вдосконалення особистості, її моральний розвиток до певної міри результат власних зусиль, наслідком творчої праці по оволодінню морально-етичними вартостями, наслідком самовиховання.[56,С.103] Зауважимо, що людина живе у кол оточуючого соціокультурного середовища, яке справляє значний вплив на багатогранний і всеохоплюючий процес її духовного та морального розвитку. Власне Церква виступає носієм суспільної моралі. “Саме тут,- на думку А.Вашкого,- християнство та церква провели докорінну ревізію добра і зла за вченням Євангіліє та витримали цю розрізненість впродовж століть”.[68,С.16] Особливий акцент на виховній функції Церкви поставив митрополит УГКЦ А.Шептицький, який у своєму пастирському посланні до духовенства “Як будувати рідну хату” писав: “Що Церква чи церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини, про це не можна сподіватися. В народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. То вона виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, як зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина”.[247,С.26]

Феномен ціннісних орієнтацій як предмат соціально-політичного аналізу досліджений поки що недостатньо. Найбільш значим фактором мікросередовища особистості, який чинить вплив на її духовне формування, є рівень морально-психологічних відносин у сім’ї. Саме він, як зазначає Р.Федоренко, нтегральною характеристикою [253,С.270], яка відображає цінності сімейного життя. Безумовно, культурне і духовне життя як народу, так і окремо особистості повинне розглядатись як динамічна традиція, тобто, як духовне відродження попередніх та творення нових вартостей. Визначальним проявом ц динамічної традиції є життя сім’ї, культурне і духовне, що передається з покоління в покоління. Саме в сім’ї відбувається не тільки передача культурних моральних цінностей, а й “творча взаємодія одного покоління з іншим, вплив особистості на особистість”.[53,С.157]

Сім’я є основою суспільства. Адже в ній народжуються громадяни, і в ній формують ті суспільні чесноти, які є вирішальними для життя і розвитку цілого сіспільства. Досвід сімейної спільноти є першим фундаментальним внеском на благо суспільства. У сім’ї, стверджує II Ватиканський Собор, зустрічаються і допомагають одне одному різні покоління “в набуванні повнішої життєвої мудрості і в узгодженні прав одиниць з вимогами громадського життя”. [13,С.564]

Ще у 1900 році митополит Андрей Шептицький у своєму пастирському лист Родина як основа всякого ладу” писав: ”...слаба та нещасна така суспільність, що складається з нещасних родин! Тому даремним було б зусилля забеспечити народові добробут, силу й щастя, а не подбати насамперед про те, що є першою умовою щастя й сили кожного зокрема. А тією основою людського життя є саме родина”.[25,С.19]

Можемо стверджувати , що суттю сучасної кризи сім’ї є втрата душевно рівноваги, перевага матеріального над духовним. Старша генерація відчуває, як захищення всіх абсолютних вартостей” [280,С.37] спричинило до того, що молоде покоління увійшло у життя, яке позначене негативізмом. Таким чином, молодь опинилась у стані відкритої суперечності з собою, без “керми традиційних вартостей”. [280,С.37] Глибоке розчарування в ефективності чесної громадянсько позиції, у доцільності бородьби за справедливість викликають у молод байдужість до соціальних проблем, що виявляються у доволі розповсюдженій тенденції сховатися в них. [164,С.57] Зауважимо , що такий стан речей логічним наслідком політики тоталітарного режиму, який, як відомо, проникає у всі сфери життєдіяльності суспільства, а, отже, і в сім’ю, руйнуючи при цьому духовні та морально-релігійні засади. Ми погоджуємось з думкою Т.Янківа, що родина, яка не має моралі не може зберегти традиції народу, його культуру не виховає патріотизму і не дасть суспільству свідомого, активного громадянина.[281,С.155]

Перехід українського суспільсва від антихристиянсько азіатсько-диспотичної системи цінностей, до вартостей традиційно-християнських зумовлює необхідність перегляду ролі, функції та засад сучасного виховання. Необхідно вказати, що турбота про відродження релігійних вартостей та знань прослідковується у діяльності багатьох політичних партій право-ценриського та правового спрямування, рухів, громадських об’єднань, програмах державних структур направлених на реформування українського суспільства. Прикладом може служити комплексна програма міністерства освіти “Україна ХХІ століття: стратегія освіти” [282,С.79] у якій ставиться акцент на питання формування духовності підростаючого покоління на основі загальнолюдських цінностей, однією з яких нам уявляється релігія. Однак, всі суб’єкти виховання, в тому числі, держава чи школа, відіграють лише допоміжну роль, а пріорітетним залишається у ділянці виховання права сім’ї.

Виховна функція сім’ї має своє джерело у природномо зв’язку батьків дітей. Біблійна ідея послуху батькам була чимось більшим, ніж віддзеркалення патріархальних суспільних стосунків. “Ця ідея - на думку Я.Салія,- була радше релігійна та метафізична, а не конкретна етично-соціальна. В ній містилося переконання, що світ є Божим, і тому добро в ньому сильніше від зла”. Кожен народ витворю свою виховну систему, а разом з нею і від національно-християнський виховний деал, який окрім основних принципів, закладених у книгах Святого Письма, Писаннях Апостолів, включає в себе кращі зразки своєї історії, традицій, культури. Свій традиційний виховний ідеал має й український народ. Цей ідеал носить триєдиний характер і включає в себе: християнський світогляд, національну самосвідомість та активну громадянську позицію, тобто, патріотизм. Міцна, суцільна особистість може зформуватись лише на основі високих ідеалів. Отже, коли ми прагнемо виховати в українській молоді міцну волю та суцільність характеру, то необхідно прищепити їй прагнення до високої мети, що об’єднала б весь український народ. Такою метою, на думку І.Шевціва, є благо і щастя Батьківщини.[157,С.102]

До суспільних завдань сім’ї, окрім народження та виховання, належить також і формування політичної думки. Зауважимо, що політитичні переконання формуються саме в сім’ї опосередковано, в процесі засвоєння інших вартостей, однак, це абсолютно не зменшує вартості сім’ї, як соціальної інституції у якій закладається основи політичної соціалізації особистості. [186,С.88-89] Надзвичайно важливим завданням сім’ї, на нашу думку, є ознайомлення молоді з місією Церкви, з роллю Київського християнства в минулому та майбутньому України та цілого європейського сходу.

Ми гадаємо, що творча суспільна роль сім’ї полягає у формуванн сімейної політики” держави. Держава, будучи політичною спільнотою громадян, повинна базувати свої структури на родині як первинній людській спільності. Саме тому, вона повинна бути зацікавлена, не менш ніж Церква, у існуванні, розвитку та функціонуванні сім’ї таким чином, щоб остання могла без перешкод здійснювати свої обов’язки. Нам імпонує думка А.Грешков’як, що держава повинна шанувати сім’ю, поважати її права та зважати на потреби, видаючи для цього відповідні закони та орієнтуючи на сім’ю свою соціальну, економічно-фінансову, господарську та культурну політику.[89,C.45] Вимоги на захист родини прозвучали у Звернені українських учасників ІІІ Європейського конгресу “любов, життя родина” до Президента України, до Верховної Ради України, керівників засобів масової інформації, у якому, з метою охорони та захисту родини та суспільства, учасники конгресу висловили прохання до представників державної влади сприянню державної родинної політики на формування в українському суспільстві цінностей родинного життя, що грунтується на пошані кожної особистості, [19,С.113] та знаходять своє відображення у християнстві. Чи не найголовнішим свідченням вартості сім'ї є факт, що, власне, на весіллі у Кані Галилейській Ісус здійснив своє перше чудо, перетворивши воду на вино “і велич тим свою об’явив, - тож і учні його увірували в Нього”[Ів.2,1-12].

Значну увагу сім’ї, як суспільній інституції приділяє УГКЦ. У зверненні єпископів УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнства у сучасному суспільстві” особливий акцент ставиться на необхідності відродження традиційних вартостей українськї родини, яка на сьогодні перебуває у небезпеці, а тому потребує особливої уваги Церкви та держави.[17,С.10]

3.2. СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ УГКЦ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Не менш важливим ніж завдання формувати систему морально-етичних засад українського суспільства, відроджувати духовність, традиції та релігійність, є соціальний аспект діяльності УГКЦ. Соціальне вчення церкви не універсальною доктриною, чи конкретною соціально-політичною чи економічною програмою, а комплексом положень і принципів, у світлі яких необхідно шукати шляхи вирішення проблем, які відносяться до сфери суспільного життя, політично чи економічної діяльності. Зауважимо, що погляди, що їх пропонує Церква, завжди носили окказіональний характер, а якщо вони і зводились у певну систему, то така систематизація носила історично обумовлений характер.[154,С.11]

Церква проповідує непроминаючі, позачасові цілі, які реалізує в житт конкретного суспільства і часу, в тих чи інших умовах соціально-культурного життя. Реальна дійсність може як сприяти, так і утруднювати здійснення Церквою високого покликання. Але Церква проявляє себе в цій дійсності, здійснюючи вплив на її розвиток, вбачаючи свою місію в тому, щоб змінювати світ, робити його більш гуманним, більш християнським. Варто вказати, що в компетенц Церкви як суб’єкта соціального вчення безпосередньо знаходиться лише релігійний моральний аспект суспільної проблематики, а її поліпшений, економічний та соціальний аспекти розглядаються лише опосередковано, з точки зору їх відповідності християнській моралі.

Соціальна доктрина Католицької Церкви, зокрема УГКЦ, висуває потрійний ряд положень, що складають загальну систему:

1 - положення, стосуються суті зв’язків, що виникають між прагненням людини до Бога та її світською (політичною, економічною та суспільною) діяльністю;

2 - положення, змістом яких є критичний аналіз існуючої соціально діяльності;

3 - рекомендації Церкви, щодо узгодження соціально-економічної та політичної критики з нормами релігійної моралі.[154,С.22-23]

Першим документом Церкви, що був присвячений соціальним проблемам, стала енцикліка папи Лева ХІІІ “Rerum povarum” (1891). [39,С.59-106]

Цілісний глобальний перехід до всього комплексу соціальних проблем сучасного світу особливо характерний для енцикліки Івана-Павла ІІ “Centerius annus” (“Сотий рік”, 1991). В ній зроблені загальні підсумки соціального вчення церкви, розробкою яких вона займалась протягом століття, розглянуто їх в контексті науково технічного прогресу, занепаду філософії, зародження та краху деологій. [39,C.185-278] Соціальне вчення Католицької Церкви у своїх етично-нормативних настановах операється на християнсько-особистісний образ людини, до якого додаюьтся права людини та її обовязки, визначальні суспільн вартості та соціальні вартості та соціальні принципи. Соціальна доктрина в центрі уваги ставить “аргументи природного права” [182,С.47], який знаходить своє обгрунтування з точки зору раціоналізму.

Церква розробила засади вчення про державу, суспільство та господарський розвиток. Розмежування завдань держави і призначення Церкви у сфері соціальної діяльності було окреслино у тезах Бармської теологічної заяви (1934 р.). [265,С.146] Однак, таке розмежування не відкидає можливості Церкви давати оцінку конкретним суспільним інституціям та структурам, піддавати критиці її діяльність, в одночас, не відмовляючись при цьому від конструктивно співпраці з ними, участі у їх подальшому розвитку. Проте, це не означає, що Церква ставить перед собою завдання в нормативному плані зобов’язати до створення певних політичних систем чи економічних моделей, залишаючи за собою право брати участь у їх концептуальному розвитку через участь мирян та діяльність відповідних спілок, товариств чи об’єднань. Розподіл повноважень між церкрвною, ієрархією та різноманітними державними та суспільними інституціями, на нашу думку, забезпечує внутріцерковний плюралізм, ненобхідний при розгляд політичних питань та дає шанс уникнути сакрамізації політики.

Лейтмотивом соціального вчення Церкви є ідея прав людини. Бажання людини як особистості передбачає визнання гідності кожної особи. Таким чином, в основу папських енциклік, як вказують Б.Лобовик та С.Ладивірова, покладено концептуальний перехід до проблеми особистості, суспільства та держави”, [149,С.145] аналіз якої здійснювався на принципах персоналізму, солідарності, субсидіарності та суспільного блага.[265,С.143] Таким чином, з фундаментального принципу непорушності гідності людської особи та її унікальної вартості, [156,С.60] соціальне вчення Церкви розглядає людину, водночас, як суб’єкт мету суспільства.

Церкві відома принизлива залежність людини від суспільних обставин, як впливають на її моральну поведінку, позбавляють гідності, перешкоджають здійснити своє високе покликання. Зауважимо, що за нормальних обставин самобутності і самостійності нації, забезпечення соціального розвитку держави- це загальнодержавного народного правопорядку, а не окреме завдання церкви. Таким воно постає в умовах окупаціїних режимів, коли властиві суспільні оборонці суспільних прав народу, через упривілеювання з боку влади, віддаляються від народу, єдиним поборником соціальної справедливості залишається Церква. У періоди, коли суспільну кризу переживали такі показники національної самобутності, як політична окремішність, соціальна злагода, культура, коли українська нація втрачала свою державність, саме тоді, визначальними в етнорозвитку етноінтеграції ставали такі чинники етноутворення, як мова і релігія, [128,С.8] а основними виразниками інтересів нації і виступали інтелігенція і духовенство.

Ми гадаємо, що найяскравішим підтвердженням даної тези є діяльність одного з найвизначніших авторитетів ХХ століття - митрополита Андрея Шептицького. Сила волі, широта поглядів, гуманізм зробили митрополитові загальне визнання і повагу та зробили його найвпливовішою постаттю в західноукраїнському суспільстві і не тільки. Діяльність А.Шептицького та його однодумців була спрямована на зміцнення авторитету УГКЦ серед власного народу. Ця мета досягалась через активну участь духовенства в українському громадському житті, надання морально та посильної матеріальної допомоги загальнонаціональним установам, яку здійснювали просвітницьку роботу на католицьких засадах.[192,С.123]

Метою діяльності А.Шептицького було відродження греко-католицько Церкви, її зміцненння та піднесення. Від початку ХХ ст. митрополит написав проголошував душпастерські листи, в якій акцентував не лише на рол Берестейської Унії чи Церкви в житті суспільства і власного народу, але й особливий наголос ставив на етичних підставах християнського життя, на справах культурних, освітянських, соціальних.[290,С.61-62] Пастирські послання А.Шептицького на соціальну тематику можна згрупувати на три групи, перша з них включає 16 документів програмного характеру, які відображають основи християнського суспільного життя. Друга - це 14 послань-звернень до окремих груп спільнот. І, нарешті, остання включає 34 послання, в яких даються практичн рекомендації щодо застосування христитянської етики до суспільно-політично діяльності.[81,С.52]

Ще на початку ХХ століттяу в своєму Пастирському посланні ”О квест соціальній” (1904 р.) А.Шептицький запропонував засоби протистояння занепадов економіки, які, водночас, мали б задовільнити і релігійні потреби вірних. Опираючись на доктрину церкви, сформульовану папою Левом ХІІІ у енциклії “Rerum povarum”, Шептицький писав: “Розв’язанє соціальної квестії в тім, щоби цілий устрій суспільний став християнським, був опертим на справедливости і на Христовім законі”.[27,С.140] Ця думка знаходить логічне продовження у Зверненн до священників “Поможім безробітним”, у якому Митрополит наголошує , що допомога безробітним мала б бути не лише матеріальною,а й духовною. “Бо якщо йде про безробітних, - вказує А.Шептицький, - то нема страшнішого безробіття, як коли душа, чи з браку віри, чи з браку чеснот, чи з браку доброї волі, не може працювати над власним спасінням. А якщо йде про вбогих, то нема рівного убожества й рівної біди, як убожество біда чоловіка, що позбавлений Божої благодаті та живе в тяжкім грісі”.[273,С.53]

Турбота А.Шептицького про добробут українського народу ставала особливо відчутною в екстремальних умовах. Так, у 1914 р. з початком І світової війни, Митрополит надіслав до віденського двору текст меморандуму в якому запропонував проект основ державного устрою Укаїни через розв’язання триєдиного завдання, яке включало військовий, правовий та церковний аспекти.[225,С.124] Основна частина “меморандуму” торкалась проблеми організації церкви в умовах нових політичних реалій в Україні. Нагадаємо, що митрополит орієнтувався на центральні держави і вважав за можливе, при умові поразки царської Росії, об’єднання всіх українських земель в межах Австро-Угорщини, а відтак проголошення Патріархату Української Церкви через об’єднання українсько греко-католицької та православної церков. Єдність української церкви могла бути збережена лише за умови звільнення кліру від примусового обов’язку політично-поліційної діяльності, піднесення рівня кліру та збереженні східного обряду та народних звичаїв та традицій.[225,С.125]

Меморандум А.Шептицького відробразив основні тенденції українсько суспільної та політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст. , а саме, консервативного напрямку, представниками якого були С.Томашівський, В.Липинський, В.Кучабський. [204,С.15,76] Представників консерватизму в політичній думці України єднало усвідомлення необхідності побудови українсько держави на основі монархічного устрою.[205,С.109] При цьому значне місце в структурі держави відводилось церкві. Зокрема, В.Липинський писав: “Тільки релігія і церква в стані своєю владою духовною,.. примусити сильніших та здатніших вживати свою більшу силу та здатність нетільки на себе а й для добра слабких. І тільки вона, обмеживши владу сильніших обов’язуючими всіх законами громадської моралі, в стані привчити слабших авторитет влади визнавати”.[147,С.19-20] На відміну від В.Липиинського, А.Шептицький не тільки констатував роль церкви в період державотворення, а й пропонував конкретн кроки на шляху реорганізації її в Україні. Саме, проголошення Патріархату могло б стати визначальним чинником національно-політичної консолідації українсько нації. На думку Г.Гладкої: ”зазначена особливість дає підстави визначити державотворчу концепцію Митрополита... як клерикально-консервативну”.[85,С.59]

Зміст “меморіалу” А.Шептицького до Австрійського уряду щодо проблем реорганізації Укаїни відкриває нам реалізм і прозорість митрополита у підход розв’язання державно-правового та церковно-канонічного статусу українсько держави та Церкви.

Після закінчення І світової війни, найвпливовішою організацією західних українців, без сумніву, була греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн. віруючих, об’єднаних у 3 тис. парафій. [240,С.380] Вона заснувала низку жіночих товариств, молодіжних організацій, власну політичну партію - Українську католицьку політичну партію.[240,С.380] УГКЦ в період 20х-30х років справляла неабиякий вплив на суспільно-політичне життя західних українців, які псля оформлення Версальської системи опинились під владою Польщі. За таких умов митрополит А.Шептицький звертається до українського духовенства, пропонуючи йому програму праці, метою якої було піднесення та розвиток галицьких українців у польській державі. Митрополит неодноразово вказував на необхідність гармонійної і тісно співпраці між церквою і народом. Така співпраця була не лише особливо корисною, а й конче потрібною. Саме вона давала механізм опору польській владі. Таким чином, греко-католицька церква поставила перед собою завдання надзвичайної ваги - виховати справжніх ідеалістів-поборників, які благо спільноти і цілого народу ставили б вище від своїх особистих амбіцій чи групових інтересів.

УГКЦ не тільки живо цікавилась всіма проявами національно-громадського життя, а й заохочувала віруючих до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Саме на передодні виборів до громадських рад 1927 р., Митрополит вже вкотре звернувся до свого народу, розуміючи, що для католицького українського населення Галичини оцінка церквою кандидатів на виборні посади є важливим суспільним фактром.[76,С.58] Особливим способом відчувати свою профетичну харизму, А.Шептицький акцентує на пріорітеті морального критерію у ставленн виборців до політичних процесів. Від результатів виборів, на думку Митрополита: залежить в кожній громаді правильний розвій життя нашого народу, відносини громади до Церкви і народу”.[18,С.460] Митрополит у своєму зверненні, що виконання громадського права є одночасно і християнським обов’язком. “Тому пригадаємо Вам передовсім, - пише А.Шептицький, - що кожний християнин є зобов’язаний уживати горожанських прав, як дають йому закони. Є зобов’язаний тому, бо при виборах іде о важну річ для віри о важну річ для народу. Гріхом є бути обоятним на потреби віри і народне добро”.[18,С.460] закликаючи вірних зробити вибір згідно засад християнсько моралі та сумління Мтрополит вказує на те, що: “обов’язком кожного християнина свого виборчого права так ужити, щоб вийшло на добро цілої громади. В совісти віддаючи на когось голос, виборець відповідає за ціле поступання того, кого вибирає”.[18,С.460]

Необхідно вказати, що таке розуміння демократичної процедури виборів чітко відображає позицію А.Шептицького у ставленні проблеми насильства у політиці. У 30-х роках він енергійно протестував проти компанії пацифікації, яку проводив польський уряд. В умовах жорстоких репресій проти українців, Митрополит звертався до українського народу з пастирським листом, у якому засуджує дії польської влади та висуває надію на можливість нормалізац відносин між українцями та поляками в Галичині. У цьому листі з приводу пацифікації А.Шептицький писав: “З глибоким одначе жалем і болем переживаємо події, з якими з точки справедливості ніяк не можемо погодитись; за винних, ще не висліджених, розтягається вину на весь народ, на клир, на інтелігенцію, на селянство... безправно уживається фізичної сили на нищення культурного й господарського дорібку людей... навіть священників немилосердно в деяких випадках бито, не вагаючися перед народом так до краю понижати й топтати їх духовне достоїнство й авторитет”.[37,С.466-467]

Варто вказати, що власне у 30х роках ХХ ст. , в умовах посилення гніту польського санаційного режиму, значно зросла роль Організації Українських Націоналістів (ОУН). Український інтегральний націоналізм, головним ідеологом якого виступав Д.Донцов, не опирався на ретельну обгрунтовану систему ідей, а, швидше, грунтувався на низці ключових понять, основна мета яких полягала у спонуканні людини до дії. На противагу до легальних партій - УНДО та Українсько Радикально-Соціалістичної партії - які, фактично були найвпливовішими в Галичині, і з якими Митрополит А.Шептицький узгоджував свої плани, спрямовані на оборону народу, ОУН практикувала незалежну конспіративну роботу, спрямовану на повну легацію польської окупаційної влади.[220,С.484] При цьому націоналісти, маючи значний вплив на молоде покоління, прагнули відірвати його від реальної парламентарно політики і спрямувати на нелегальні методи боротьби. Провідники і ідеологи національно-визвольного руху розраховували на підтримку та допомогу УГКЦ у справі консолідації населення Галичини, формування у ньому християнського націоналістичного світогляду. І це не випадково, адже, як відомо, більшість керівників проводу ОУН в Західній Укаїні, серед яких: С.Бандера, Я.Барановський, В.Охримович, І.Гриньох, З.Лещинський та ін., були вихідцями з греко-католицького духовенства.[86,С.291] Зрозуміло, вони дивились на церкву як на духовний центр національного опору, джерело його християнської моральності. Адже, діяльність УГКЦ, як зазначає Б.Завадка: “була водночас і підйомною у процесі націовставання і заборолом перед політикою спольщення, яку проводив окупаційний режим”.[113,С.270] Однак, можемо констатувати, що підтримуючи ідею національно-визвольного руху, УГКЦ не могла мовчати на предмет засобів боротьби, що зводились, в основному, до терору, який був спрямований не лише проти зовнішнього ворога, а й проти українців, які визнавали необхідність нормалізації укаїнсько-польських взаємин. Так, 25 липня 1934 р. у Львові було вбито директора української академічної гімназії Івана Бабія.[94,С.199] В результаті цього злочинного акту націоналісти втратили, до певної міри, популярність серед українського населення. Легальні організації, серед яких: Укаїнська Християнська організація, Українська Католицька Нанродна партія, Український Католицький союз, Українське національно-державне об’єднання одностайно засудили діяльність націоналістів. Оцінку злочинних дії, що ніяк не узгоджувалась з приципами християнства і попирала 5-ту заповідь “Не убий! недвозначно висловив А.Шептицький. “Та подія тим сумніша, - писав Митрополит, - що того страшного злочину супроти одного заслуженого патріота й через те проти народу допустився українець”.[32,С.479] У своїй відозві до народу з приводу вбивства І.Бабія, Митрополит засудив деструктивних націоналістів і наголосив на тому, що насильницькі дії не узгоджуються з християнською мораллю, а відтак, не можуть бути виправдані церквою. “Якщо хочете зрадливо вбивати тих, що протиставляться, - писав А.Шептицький, - прийдеться вам убивати усіх вчителів і професорів, що працюють для української молоді, всіх батьків і матерів укаїнських дітей, всіх настоятелів провідників виховних українських інституцій, усіх політиків і громадських діячів. А передовсім прийдеться вам скритовбивствами усунути перешкоди, які у вашій злочинній і глупій роботі ставляє Духовенство разом з Єпископами”.[8,480-481] Однак, діяльність екстримальних націоналістів не припинялась, в супереч побажань та настанов Митрополита щодо її припинення.[291,С.103]

Двадцяте століття увійшло в історію людства як таке, що народило ряд антихристиянських, антигуманних ідеологій, серед яких: фашизм та комунізм. Обидві, у своїх формах, стали серйозною загрозою для Цервкви та свободи особистості, як найвищої цінності християнства. Політична ситуація 30х років змусила Ватикан до необхідності виступити на захист прав людини. Тогочасний папа Пій ХІ в особливій енцикліці “Non abbiamo bisogno” (1931 р.) засудив принципові положення італійського фошизму. Через шість років в енциклії “Міt brenneder Sorqe” від 14 березня 1937 р. папа виступив з осудом другого варіанту фашизму-націонал-соціалізму; [154,С.338] відкидає всі доктрини, які оголошують расу, націю чи правлячу еліту найважливішими людськими вартостями. 19 березня 1937 р. Пій ХІ видає нову енциклію “Divini Redemptoris”, [154,С.339] у якій виступає із запереченням комуністичної ідеології, яка відкидає вище духовне покликання людини, що пояснюється тоталітарним і принциповим матеріалізмом марксистсько-ленінської доктрини, яка різко суперечить християнському вченню.

Перед фактом радикальної зміни відносин з цивільною владою напередодн ІІ світової війни опиняється і Українська Греко-Католицька Церква. З початком вторгнення радянських військ у Галичину, окупаційні сили принесли з собою суспільний лад, який базувався на офіційній доктрині атеїзму та суворо обмежував соціальну роль Церкви. Остання опинилась перед загрозою самого свого снування і як інституція громадянського суспільства, і як релігійна громада. Вс ці фактори спонукали Митрополита А.Шептицького, у новому соціально-поліптичному кліматі, звернутися до невідкладних соціальних проблем і шукати оптимальних шляхів їх вирішення. У формулюванні Шептицького, суспільне питання трактується як заклик до особистого сумління. Мотивацією такого заклику є християнське розуміння любові з огляду суспільства.[286,С.250] З метою впровадження цього християнського принципу в суспільну акцію Церкви, Митрополит наголосив на необхідності правильної поведінки духовенства та вірних, що мала базуватись на солідарності, рівності, знанні та розважливості.[136,С.254] Ще 13 грудня 1939 р. у Спільному Пасторському Посланні Митрополита та єпископів УГКЦ звучить попередження перед наступом більшовизму: “Появляються фальшиві пророки, як нужду і терпіння міліонів, брак праці, хотять використати для своїх цілей. Вони ширять серед робітництва полум’я ненависті і бунту та зміряють до суспільного перевороту. Нам загрожує більшовизм і всі нещастя і терпіння, які потягає за собою”. [38,С.470] Логічне продовження ця теза знаходить у Пастирському посланні А.Шептицького “Осторога перед загрозою комунізму”, датованою “2 серпня 1936 року. Митрополит, звертаючись до українського народу, пише: “Хто допомага комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній зраджує Церкву... Хто допомага комуністам у приведенні їх планів спільного т.зв. народного чи людового фронту зі соціалістами чи радикалами, - загрожує свій народ... Хто допомагає комуністам у якій-небуть їх акції, та осбливим способом у зоргнізованні т.зв. народного чи людового фронту, той зраджує справу вбогих, терплячих і кривджених у цілому світі”.[29,С.486-487] Таким чином, у підкоренні режимові або примиренні з комунізмом Митрополит вбачав розклад суспільства і соціальних вартостей.

Як духовний провідник, митрополит А.Шептицький вважав своїм обов’язком вказати вірним на справжню небезпеку для християнської віри та моральних цінностей суспільства. Саме тому, основною соціальною турботою А.Шептицького у цей період став захист релігійної свободи. Митрополит зосередив свою соціально-етичну діяльність на двох проблемах, які безпосередньо виникали із політичної ситуації, а саме: визначити ставлення Церкви до влади держави окупанта, та яких заходів може вживати Церква у відповідь на соціальні вимоги, що ставляться перед нею. А.Шептицький запропонував позицію, яка полягала у рівновазі політичної діяльності й соціальної спрямованості.[137,С.321]

Загроза для Церкви з боку радянської держави носила структурний характер: в наслідок систематичного впровадження в життя суспільства атеїзму, снувала конкретна можливість знищити Церкву (До деякої міри так і сталося у 1946 р., коли радянська держава змусила перейти УГКЦ на нелегальне становище, про що ми більш широко говорили в ІІ розділі нашого дослідження). Водночас, через відступництво частини духовенства, громада УГКЦ зіткнулась з небезпекою внутрішньой ерозії. Однак, засоби захисту релігійної свободи перед атеїстичною та антицерковною політикою держави були вкрай обмеженнеми. Вони включали як легітимні, так і незаконні , з точки зору радянської влади, засоби протистояння останній. Такий перехід відображав поєднання двох полюсів - пристосування і опору, як відбувались у двох аспектах, а саме: у зовнішніх стосунках УГКЦ з державою та на рівні внутрішньоцерковного життя. [137,С.324-325] Процес пристосування проявлявся у публічних виступах А.Шептицького на захист релігійних свобод, [80,С.311-312] гарантованих, зрештою, радянською конституцією 1936 р. Опір А.Шептицького радянській державі характерирезувався високим ступенем доцільності й розважливості до можливих наслідків і грунтувався на принцип політичної віддаленості.

Неоднозначну оцінку в історіографії отримало ставлення Митрополита до фашизму. Однак, критичний аналіз позиції А.Шептицького дає змогу стверджувати, що від покладання надії на Німеччину у справі визволення від більшовицького терору Митрополит, під впливом політичних реалій, приходить до абсолютно негативного сталення до фашизму, яке висловив у листі до Святішого Отця Пія ХІІ від 29-31 серпня 1942 р.: “... Нині увесь край є переконаний, що німецький режим є на рівні, а може й вищий, як режим більшовицький, лихий, майже диявольський”. [43, 28 липня] Засуджувати систему влади, неузгоджувалась з християнськими засадами, висловили побоювання перед деструктивним впливом гітлерівців на українців, митрополит, водночас, виявив хибність сво попередньої оцінки німецької влади та власних намірів. [254,С.199] Митрополит неодноразово застерігав український народ від співпраці з окупантами, відкривав усю гаму негуманної політики ворога. Першим проявом спротиву гітлерівській владі було Пастирське послання “До дохувенства” (більш відоме як праця “Як будувати рідну хату?”) [277,46с] у якому висловився за перевагу демократичного типу правління. Наступним кроком у засудженні гітлерівської політики стало Пастирське послання “Не убий”.[30,С.259-268]

У світлі звернень Митрополита до вірних листів до папи, мусимо ствердити, що мало правдоподібним є те, що Митрополит свідомо дав згоду на утворення дивізії “СС Галичина”. Швидше, як зазначає Р.Тожецький, він був поставлений перед доконаним фактом і змушений був погодитись лише на військових посланців.[245,С.200]

Гуманізм позиції Шептицького проявлявся і у його ставленні до врейського народу. Не поділяючи ставлення до євреїв націоналістів, так фашистів, Митрополит неодноразово виступав на захист єврейського населення. По-суті, більшість виступів А.Шептицького на захист життя людини у 1942 р. головним чином стосувалися євреїв. Врешті, після зіткнення з гітлерівскими злочинами, у яких активно використовувались українські антисиміти, та після рішучих виступів Митрополита вдалося викорінити офіційні антиєврейські гасла, однак, це не означало , на жаль, що антисимізм зник з суспільного життя українців.[291,С.104] А.Шептицький став одним із перших, хто висловив сучасну думку Церкви щодо іудаїзму, яка торувала собі дорогу перед ІІ Ватиканським Собором та була остаточно сформульована у період понтифікату Івана-Павла ІІ.[291,С.104]

Хочемо зауважити, що проаналізовоні нами праці Митрополита А.Шептицького дають нам змогу зробити певні висновки, а саме, А.Шептицький розробив концепцію ненасильства у політиці, в основі якої було покладено примат християнських вартостей над вузько національними інтересами чи будь-якою деологією. Таким чином, ми можемо твердити, що позиція Митрополита справляла значний вплив на розвиток суспільно-політичних реалій в Україні у першій половині ХХ ст. На нашу думку, концепція А.Шептицького мгла б бути прийнятою сучасною політичною владою української держави, оскільки вона дає певн концептуальні принципи, які мали б бути визначальними у подальшому державотворчому процесі.

Саме тому, псевдонауковими видаються нам наміри певних авторів дискредитувати постать А.Шептицького, яка викликала у цих авторів, м’яко кажучи, нетирпимість і несприйняття, а радше гнів та обурення. Свою зневагу вони проявляли у пасківлях. Скажімо, Е.Прус писав: ”Втікаючи від окупаційно дійсності, митрополит зайшов у світ містики. Замкнений у бібліотеці, накреслював для нащадків” нереальні плани на грані фантастики. Це вже не був реалізм, але звичайна втеча змученої життям людини, у казковий світ дитинства. Вмер, не дочекавшись найбільшої поразки - ліквідації галицького греко-католизму”.[288,С.328] Нам видається, що така думка не тільки не втриму ніякої критики, а й є вкрай абсурдною.

22 грудня 1939 р. Митрополит А.Шептицький таємно висвятив сам в пископа Йосифа Сліпого, [191,С.176; 262,С.22] який став його наступником, очоливши УГКЦ у найважчий період її історії. Як було зазначено вище, після псевдособору 1946 р. УГКЦ змушена була перейти на нелегальне становище, що унеможливило виконання Церквою суспільних функцій. В радянський період діяльність УГКЦ була зведена лише до задоволення релігійних потреб вірних. УГКЦ, вигнана насильницьким шляхом у катакомби, не згинула лише тому, що мала відданого пастиря в особі Патріарха Йосифа Сліпого. Навіть тривале заслання не золювало його впливу на духовне життя України. Його благородні наміри та вчинки на церковно-релігійному поприщі, що тісно переплітались зі свіцькими справами, стали певним внеском у розвал тоталітарної системи, водночас, справляючи неабиякий позитивний вплив на розвиток Української церкви.

Йосиф Сліпий, отримавши високу освіту в Інебруці та Римі мріяв бути не лише священником, а й науковцем. У 1922 р. він став професором богословії у Львівськії Духовній Семінарії, а згодом ректором цієї Семінарії та Богословської Академії. Й.Сліпий був головою Богословського наукового товариства, членом Наукового Товариства ім. Шевченка та інших академічних об’єднань. [207,С.6-7] Під редакцією Й.Сліпого виходив науковий тримісячник Богословія”.[93,С.8]

Нагадаємо, що значний вплив на переконання Й.Сліпого мав Митрополит А.Шептицький, який вважав найпотужнішим засобом, який може використати Церква у досягненні своєї кінцевої мети - освіту. [289,С.269] Саме тому, прагнення перетворити Богословську Академію у Католицький Університет стало турботою Й.Сліпого. У своєму заповіті” він писав: “Рефлектуючи ... над значенням і цінністю науки, в обличчі вічності, яке свідомо зближується до мене, заповідаю вам:

Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми науки, вогнище духовної сили Церкви і Народу, пам’ятайте, що немислиме нове життя Церкви і Народу без рідно науки. Наука – це їхнє дихання жизні!” [116,С.5]

Однак, в умовах радянської дійсності прагнення Й.Сліпого не могло бути зреалізоване. Лише після відбуття 17-річного покарання здійснилися плани Й.Сліпого, проте, поза межами України, у Римі. Саме тут, Патріарх започаткував релігійн культурні справи, достойні традицій України, до яких він сам спричинився у великій мірі в міжвоєнний період. Невтомний динамізм Й.Сліпого дозволив 8 грудня 1963 р. проголосити Український Католицький університет формально заснованим. [262,С.148]

Цікавим є факт наявності вже в першому офіційному рішенні про заснування УГКЦ пункту про намір організувати при Університеті Музей церковного мистецтва, оскільки навчання семінаристів немислиме без викладачів мистецько культури. Нагадаємо, що у Львові при Богословській Академії існував Національний Музей, директором якого був д-р Михайло Драган. [145,С.62] Однак, відчутним при формуванні педагогічних кадрів, виявився дефіцит мистецтвознавців відповідного рівня. Єдиним “культурознавчим інтелектуалом” [139,С.40] був сам Йосиф Сліпий.

У Римі здійснилась мрія Йосифа Сліпого, яка не могла бути зреалізована у 30-х роках у Львові, а саме, створення синтетичного художньо-архітектурного комплексу українського греко-католицького храму, що включав Український Католицький Університет та собор св.Софії. [139,С.40] Для задоволення релігійних та культурних потреб українців в еміграції були відкриті філії УКЦ в Лондоні, Льєжі, Вашингтоні, Філадельфії та Чікаго. [207,С.8] У важких умовах розпорошення української діаспори з підпера Й.Сліпого вийшло понад 200 томів наукових праць. Зауважимо, що автор застеріг за собою право залишити кілька примірників для майбутніх потреб України.[207,С.7]

Не маючи змоги жити і працювати в Україні, Йосиф Сліпий вибирає окрему форму оборони Церкви, яка зазнавала руйнівних впливів у двох аспектах: по-перше, заборона в УРСР та, по-друге, загроза асиміляції в еміграції. Таким чином, головним завданням стає необхідність засвідчити існування УГКЦ перед світовим співтовариством, щоб появитись на світовій арені, збудити Ватикан з летаргічного сну передсоборового традиціоналізму чи консерватизму чи, навіть, пасивізму.[173,С.22] Переконливим свідченням такої оборони Церкви і народу були виступи Й.Сліпого на ІІ Ватиканському Соборі на захист прав Українсько Греко-Католицької Церкви. Діяльність Й.Сліпого у цьому руслі, як зазнача І.Музика: “принесла болючі для декого операції, викликала гіркі реакції своїми чужими, вона потрясла в першу чергу нами самими на чужині серед солодкого сну самовдоволення і себелюбства,.. вона потрясла і тих, що були відповідальні за діло нашої Церкви, вона вдарила і по противниках, які теж у великому задоволенні і певності вважали нашу Церкву мертвою в Україні і готовою до смерті в діаспорі”.[173,С.22] Ми погоджуємось з думкою Ю.Рудавського, що Йосиф Сліпий, як і його попередник Андрей Шептицький є взірцем духовних провідників народу, які вміли поєднуваьти величезну організаційну роботу для відродження розбудови Церкви із плідною науковою та культурною діяльністю для добра українського народу.[220,С.9] Значення постатей Митрополита А.Шептицького та Патріарха Й.Сліпого важко переоцінити. Яскравим свідченням цього є розпочатий Українською Греко-Католицькою Церквою процес беатифікації Митрополита Андрея Шептицького.

Після розвалу тоталітарно-імперського СРСР Україна стала незалежною, самостійною державою, на території якої проживають громадяни різних національностей. Переважну більшість їх об’єднало навколо себе християнство, яке завжди у своїй історії закликало до єдності, милосердя, вселяло в серця вірних мир і спокій. У нинішній період глибокої економічної кризи, матеріальних нестатків, росту злочинності християнська релігія вустами своїх достойних служителів закликала всі нації і народності України до терпіння, толерантност , доброзичливості, утверджувала норми християнської поведінки. Така позиція Церкви в суспільстві є відображенням її суспільного покликання, яке вона здійснює відповідно до притаманних їх функцій, серед яких: соціально-стабілізуюча, інтеграційна, консолідуюча, соціополітична, просвітницька, соціокультурна.[133,С.197-199]

Той факт, що місія Церкви є духовною за свєю природою, насправді не протиставляє Церкву світові. Більше того, УГКЦ вбачає підстави своєї суспільно участі у соціальному сприянні людині. Людський та соціальний аспекти діяльност Церкви є прямим наслідком її суто релігійної місії.

Як відомо, суспільний устрій є результатом взаємодії двох сил - влади і суспільства. Безсумнівно, що суспільна активність є пріорітетною щодо дій влади, не залежно демократична вона, чи антидемократична.[241,С.106] Таким чином, суспільство повинно діяти впевнено і відважно, звертаючись до Церкви щодо рекомендацій суспільного характеру. Водночас, УКГЦ вважає, що сьогодні християни як ніколи повинн заангажуватися у творення активної та глибоко пережитої солідарності переважно в плюралістичному світі. Бо, як відомо, після II Ватиканського Собору, співіснування різних думок, навіть всередині самої Церкви, визначається нормою (1). Однак, ми переконані, що вся палітра точок зору на майбутнє України повинна бути пронизана християнським гуманізмом, моральністю та реальним, нтегральним сприйняттям світу. На нашу думку, пошук шляхів виходу України з кризи має бути продовжений і церковною ієрархією УКГЦ від якої ми чекаємо більш активної духовної і соціальної діяльності, енергійного заклику до духовного соціального поступу України, дієвої програми міжконфесійної і душпастирсько мирянської соціальної співпраці.

3.3. ЕКУМЕНІЧНІ МОДЕЛІ ТА ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ ІДЕЇ ЄДИНОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ .

Від моменту легалізації УГКЦ продемонструвала рекордні темпи свого відродження в умовах незалежності України. Церква вийшла з підпілля структурно достатньо збереженою, відчуваючи потужну підтримку мирян. У травні 1992 р. Синодом єпископів УГКЦ було прийняте рішення, затверджене Апостольською Столицею у липні 1993 р., про створення чотирьох нових єпархій.[239, С.37-38] Таким чином, на 1999 р. в структурі УГКЦ в Україні є наступні єпархії: Львівська архиєпархія, Івано-Франківська, Самбірсько-Дрогобицька, Зборівська, Коломийсько-Чернівецька, Тернопільська, Мукачівська єпархії та Києво-Вишгородський екзархат. На сьогоднішній день УГКЦ має 3243 громади (що перевищує довоєнний рівень, який становив 3237 громад), 85 монастирів, [238, С.54] 10 навчальних закладів, 2160 священників, [79, С.10], 625 недільних шкіл, 23 періодичних видань.[111, С.20] В остенні роки помітне поширення УГКЦ на терени східної України. Станом на 1 січня 1997 р. лише в Полтавській, Запорізькій та Кіровоградській областях не було зареєстровано жодної греко-католицької громади. Однак, зауважимо, що 98% від загального числа громад УГКЦ зосереджені в західному регіоні. [111, С.20]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8