Обґрунтував теорію розподілу, засновану на аналізі вартості створюваного продукту; збагатив класичну теорію ренти. Виступивши з критикою трудової теорії вартості Д. Рікардо та вказавши на суперечливість вчений поклав в основу власного підходу ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус ототожнював останню з працею, витраченою на виробництво товарів. Відтак він зводив вартість до витрат виробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. Трактуючи прибуток як результат продуктивної здатност авансованого капіталу, англійський дослідник визначав дохід капіталіста як такий, що безпосередньо включається у вартість (ціну) товару поряд з працею незалежно від неї. Звідси випливав цілком логічний висновок, що праця найманих робітників є джерелом лише однієї частини вартості товару — тієї, яка відповідає заробітній платі. Останню вчений зводив до прожиткового мінімуму мінімальної кількості життєвих засобів, необхідних для підтримки фізичного снування робітників.

Теорія заробітної плати Т. Мальтуса заснована на визначенні оплати праці важливим економічним чинником обмеження приросту населення. Згідно із обґрунтованим ученим "залізним законом заробітної плати" стабільна рівновага населення підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Т. Мальтус звертав увагу на те, що зростання попиту на працю може спричинити зростання заробітної плати до розміру, який перевищу прожитковий мінімум. Однак, на його думку, "надмірна схильність до розмноження" за цих умов сприятиме зростанню чисельності населення, що в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці, повернувши заробітну плату до вихідної величини. Водночас зменшення заробітної плати обмежуватиме зростання населення в наступний період і т.д.

Як і Д. Рікардо, Т. Мальтус розрізняв номінальну (грошову) та реальну (залежну від ціни засобів існування робітників) заробітну плату. Наголошуючи на тому, що важливе значення має не абсолютна сума грошей, які отримує робітник, а та кількість необхідних засобів снування, яку він може придбати на свою заробітну плату, вчений звертав увагу на те, що за умов, коли відчувається нестача продовольства порівняно з населенням, абсолютно все одно, будуть нижчі верстви отримувати два мільйони чи п´ять.

Виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації на основі аналізу способу розподілу суспільного продукту та взаємозв´язку між попитом, споживанням заощадженнями.

Визначаючи основним стимулом нагромадження прагнення підприємців до отримання прибутку, вчений констатував, що останній забезпечується за рахунок збільшення платоспроможного попиту та досягнення високого рівня зайнятості населення. Слід зазначити, що зростання зайнятості Т. Мальтус не вважав фактором збільшення фонду заробітної плати. Він стверджував, що за сталих розмірів номінальної заробітної плати нарощування обсягів виробництва та зростання пропозиції товарів сприятиме зниженню цін, уможливлюючи зростання реальної заробітної плати. Таким чином, зміни, як відбуваються у межах "природного" рівня фонду заробітної плати не матимуть негативних наслідків і не вплинуть на скорочення у подальшому обсягів виробництва. Обґрунтував необхідність державного регулювання товарообміну між країнами на основі аналізу впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток.

На думку більшост дослідників, теорія "третіх осіб" Мальтуса має важливе значення для аналізу механізмів, які діють в економіці, що перебуває у стан "перегріву". За цих умов зниження норми нагромадження та перерозподіл доходів на користь третіх осіб, які забезпечують непродуктивне споживання, виступають важливим засобом "охолодження" кон´юнктури. У цьому контексті заслуговують на увагу ідеї вченого щодо підвищення ставок оподаткування з метою зменшення нагромадження капіталів, а також організац громадських робіт як тимчасового заходу обмеження безробіття. На думку Т. Мальтуса, тенденція до зменшення обсягу продуктивного капіталу не може слугувати запереченням громадських робіт, що вимагають залучення значних сум за рахунок податків, оскільки певною мірою це саме те, що потрібно.

Еволюція класичної політично економії у Франції пов´язана з іменем видатного послідовника та популяризатора учення А. Сміта, найавторитетнішого економіста, лектора публіциста першої половини XIX ст. Жана Батиста Сея (1767—1832), який сприйняв, систематизував і творчо розвинув ідеї своїх попередників, обґрунтувавши ряд фундаментальних економічних принципів.

Теоретико-методологічн особливості економічних досліджень Ж.Б. Сея знайшли відображення у його основних працях: "Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства" (1803), "Англія та англійці" (1814), "Катехізис політичної економії" (1817), "Повний курс політичної економії" (1828—1829).

Пропагуючи концепцію економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб´єктів ринкової економіки, Ж.Б. Сей:

Чітко виклав своє бачення предмета та методології економічної науки. "Знання істинної природи багатства... всіх труднощів, які доводиться долати для його придбання, знання того, як воно розподіляється в суспільстві, як можна користуватися ним, а також всіх наслідків цих різноманітних факторів, — писав учений, — становить науку, яку прийнято тепер називати політичною економією"1. Заслугою автора стало визначення політичної економії як науки про виробництво, розподіл та споживання багатства, яке в подальшому набуло широкого визнання.

Започаткував суб´єктивну концепцію цінності. Трактуючи виробництво як процес впливу людини на природу, результатом якого є створення багатства, Ж.Б. Сей ототожнював товарну форму останнього з сумою корисних речей. На відміну від попередників, французький дослідник не вважав працю вартісною основою товарів, зазначаючи, що А. Сміт зробив хибний висновок стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Наголошуючи на тому, що корисність становить "першооснову цінності" товарів, Ж.Б. Сей писав: "люди визнають за предметом певну цінність... лише щодо його застосування: що ні на що не годиться, тому не дають ніякої ціни".

Трактуючи корисність як "здатність відомих предметів задовольняти різні потреби людини", вчений був переконаний у тому, що "виробництво не створю матерії, але створює корисність", яка "надає предметам цінність". Виходячи з того, що "Цінність кожного предмета, поки вона не встановлена, абсолютно довільна і невизначена"5, французький дослідник вважав мірилом останньої ціну. Він обстоював думку про те, що "ціна предмета слугує... правильною вказівкою корисності, яку люди визнають у предметі, якщо тільки обмін предметами, що між ними відбувається, не порушується ніяким для їх корисності стороннім впливом, подібно до того, як барометр показує атмосферний тиск лише постільки, поскільки ніякий сторонній вплив не порушує впливу атмосфери на нього".

Аналізуючи пропорції обміну, Ж.Б. Сей визначив ціну як результат взаємодії попиту та пропозиції, зазначаючи, що зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції. На думку французького дослідника, під впливом конкуренції покупців та продавців ціни тяжіють до рівня витрат виробництва, як складаються із оплати виробничих послуг (заробітної плати, прибутку, ренти). Стверджував, що будь-яка праця, спрямована на створення корисностей з допомогою сил природи, капіталу та праці є продуктивною. Вчений не лише завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю, але і переглянув підходи А. Сміта до вирішення цієї проблеми. Визначивши критерієм продуктивност корисність, французький дослідник наголошував на тому, що остання може втілюватись як у матеріальній, так і в нематеріальній формах.

Виходячи з того, що виробництво означає продукування корисних послуг, вчений визнавав будь-яку корисну працю (в тому числі працю вчителів, лікарів, торговців) продуктивною.

Обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, засновану на ідеї про визначальну роль корисності у формуванні цінності. Зазначаючи, що усі види промислового виробництва "складаються із трьох різних операцій", вчений стверджував, що у процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, земля і капітал, кожен з яких надає корисну послугу при створенні цінності. Як "продуктивн послуги" ці фактори є рівноправними джерелами цінності та основними чинниками зростання суспільного багатства. Водночас кожен фактор робить свій внесок у виробництво, створюючи свою частину цінності. Цей внесок (тією мірою, якою його визнано корисним) відображають відповідні факторні доходи.

На думку вченого:

праця породжу заробітну плату як винагороду за послуги робітників; капітал породжує прибуток підприємців як плату за їх продуктивні послуги; земля породжує ренту як відповідну винагороду землевласників. Розвиваючи ідею Сміта про те, що вартість (а значить і ціна) складається із доходів, Ж.Б. Сей відкидав можливість експлуатації за умов вільного підприємництва, Він наголошував на тому, що підприємці, робітники та землевласники взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва. "Господар і робітник, — писав Ж.Б. Сей, однаково потребують один одного; оскільки перший не може отримати ніякого прибутку без допомоги другого".

Важливо зазначити, що характеризуючи підприємців як посередників між "продуктивними послугами" і споживачами, які беруться "за свій рахунок, на свій ризик і на свою користь виробити певний продукт", Ж.Б. Сей трактував підприємницький дохід як винагороду за важливу суспільну функцію раціонального поєднання усіх факторів виробництва.

Стверджував, що робітники не можуть претендувати на весь продукт праці, оскільки винагорода за їх внесок обмежується заробітною платою. Визначаючи останню природною ціною праці, вчений писав про те, що вона "зазвичай ніде не піднімається вище того, що необхідним для підтримки життя".

Стверджуючи, що будь-яке виробництво не лише збільшує пропозицію товарів, але і породжує доходи, на як купуються всі товари, вчений був переконаний у тому, що "кожний продукт з моменту його виробництва відкриває собою збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності... Як тільки останній виробник закінчив свій продукт, нічого він так сильно не бажає, як продати його, щоб цінність цього продукту не залишалася марною у його руках. Але не менше поспішає він позбутися і грошей, отриманих від продажу цього продукту, щоб не залишалася також у нього на руках і цінність отриманих грошей. Але позбутися грошей можна лише купівлею якого-не-будь продукту. Із цього видно, що один лише факт виробництва товару в момент його здійснення відкриває збут для інших продуктів".

Таким чином, Ж.Б. Сей був "економістом пропозиції", який головну увагу приділяв виробництву, виходячи з того, що корисна продукція завжди знайде своїх покупців. Водночас надмірне споживання вчений трактував як процес, який підриває основи нагромадження та призводить до скорочення виробництва і доходів.

Вбачаючи головний інтерес усіх виробників у обміні одних товарів на інші, Ж.Б. Сей відводив грошам роль пасивного знаряддя обміну, тимчасового посередника в товарообмінних операціях, підкреслюючи, що вони "ніякого іншого застосування мати не можуть". Метафорично порівнюючи гроші з візками, які перевозять цінність продуктів, вчений визначив їх як "товар, який кожний бажає придбати не в силу т користі, яку він міг би доставляти сам собою, а в силу тієї легкості, з якою він міг би обмінюватися на предмети, необхідні для споживання"2. Звідси вчений робив висновок про те, що гроші виконують лише тимчасову роль у процес обміну і як тільки відбулися угоди, "завжди виявляється, що за продукти заплачено лише продуктами".

Ідеї Ж.Б. Сея лягли в основу подальшого дослідження проблем взаємодії попиту та пропозиції, економічно рівноваги, теорії граничної корисності, підприємництва, циклічност економічного розвитку і знайшли відображення у неокласичному напрям економічної думки. До теоретичних здобутків видатного французького вченого, як в подальшому набули розвитку та визнання, слід віднести:

визначення політично економії як науки про закони, які управляють виробництвом, розподілом та споживанням суспільного багатства;

теорію трьох факторів виробництва, яка лягла в основу факторного аналізу і методу виробничої функції, які широко використовуються у сучасних економічних дослідженнях;

суб´єктивну концепцію цінності, засновану на аналізі корисності та мотивів ринкової поведінки виробників і споживачів;

концепцію підприємництва, визначення підприємця як організатора, новатора і носія технічного прогресу;

теорію ринків, засновану на аналізі загальної економічної рівноваги та взаємовідносин покупців і продавців.

У подальшому ставлення до "закону ринків" Ж.Б. Сея розділило економістів на прихильників класичних ліберальних традицій та альтернативних (передусім кейнсіанських) підходів. У XX ст. ідеї вченого знайшли продовження у теор "Supply-Side" (підхід "з боку пропозиції"), згідно з якою труднощі збуту та нерівномірність цінової динаміки автоматично долаються стихійним ринковим механізмом без втручання держави та неспроможного уряду.

Відомим послідовником рікардіанської школи був видатний англійський учений, філософ, економіст, громадський діяч Джон Стюарт Мілль (1806— 1873) — завершувач класично політичної економії та один із засновників соціального реформізму.

Теоретико-методологічн особливості наукових досліджень вченого знайшли відображення у працях "Про предмет політичної економії та про її метод" (1836), "Про деяк невирішені питання політичної економії" (1844) та ін. Найбільш повно виразно економічні погляди Дж. С. Мілля викладені у його основній прац "Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціально філософії" (1848), яка стала своєрідним підсумком розвитку економічно науки у першій половині XIX ст. і майже півстоліття (до появи книги А. Маршалла) була основним підручником з економіки у багатьох європейських університетах.

Вбачаючи своє завдання в узагальненні, систематизації та оновленні теоретичної спадщини класичної школи з урахуванням "нових подихів епохи", вчений підкреслював, що "в дискусіях останніх кількох років народилося багато нових ідей". Відтак він уважав доцільним "здійснити повний перегляд всієї політичної економії хоча б лише для того, щоб внести в неї результати цих пошуків і гармонічно поєднати х з принципами, встановленими раніше кращими мислителями цієї науки".

"Основи політично економії" Дж. С. Мілля складаються із "Попередніх зауважень" автора та 5 книг:

перші три книги ("Виробництво", "Розподіл", "Обмін") присвячен аналізу співвідношення факторів виробництва, природи та чинників економічного зростання, сутності заробітної плати та прибутку, аналізу вартості, ціни, грошей, кредиту, міжнародної торгівлі тощо; четверта книга ("Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл") досліджує передумови та обмеження економічного зростання; п´ята книга ("Вплив уряду") присвячена аналізу традиційних для класичної школи питань ролі держави у ринковій економіці.

Визначальним в економічних поглядах Дж. С. Мілля є: рунтовна розробка найважливіших проблем методології економічної науки. Вчений: одним із перших визначив предмет політичної економії через поведінку людини та її здатність оцінювати ефективність різних засобів для досягнення цілі. Дж. С. Мілль виходив з того, що економічна наука розглядає людину як істоту, яка бажає володіти багатством здатна порівнювати ефективність різних засобів для досягнення цієї мети. Вона повністю абстрагується від усіх інших людських пристрастей і мотивів, окрім тих, які можна вважати вічними антагоністами прагнення до багатства, а саме: відрази д праці і бажання негайно користуватися дорогими насолодами; розмежував позитивне і нормативне знання, виокремивши власне "науку" і "мистецтво ведення справ" (рис. 5.2). Характеризуючи політичну економію як абстрактну науку, яка продукує абстрактн стини і може застосовуватися до конкретних умов лише з відповідними застереженнями, вчений звертав увагу на те, що передумовою мистецтва ведення справ служить не одна із наук, а наука в цілому, або ряд окремих наук. Відтак усвідомлення вузькості предметної галузі економічної науки компенсувалось у Дж. С. Мілля широким міждисциплінарним підходом до вирішення завдань прикладного характеру; різко протиставив закони виробництва і закони розподілу, аналізуючи їх як самостійні, по суті не пов´язан між собою розділи економічної науки; наголошував на необхідності аналізу економічних процесів не лише у "стаціонарному та незмінному" стані, але і в "стані поступального розвитку", вказуючи на нагальну потребу додати динаміку політичної економії до її статики.

Для дослідників істор економічних учень значний інтерес становить ідея Дж. С. Мілля про позитивний вплив інфляції на економічне зростання. Виходячи з того, що інфляційне підвищення цін сприяє зниженню реальної величини боргів, учений стверджував, що це призводить до перерозподілу багатства на користь виробників як основних дебіторів.

Вчений здійснив глибоке та оригінальне дослідження природи кредиту та його значення у ринковій економіці. "Виступаючи абсолютно необхідним для перетворення всього капіталу країни в продуктивний, — писав Дж. С. Мілль, — кредит слугує також засобом кращого використання виробничих можливостей країни". Визначаючи норму позичкового процента співвідношенням попиту та пропозиції позичкових фондів, Дж. С. Мілль стверджував, що у кінцевому підсумку позичковий процент детермінується реальними силами, вирівнюючись із нормою прибутку на капітал.

Таким чином, в "Основах політичної економії" Дж. С. Мілля знайшли відображення найважливіш теоретичні проблеми економічної науки того часу.

До теоретичних здобутків вченого слід віднести:

розробку методологічних основ політичної економії, подальший розвиток методу економічних досліджень;

узагальнення та систематизацію основних ідей класичної школи;

започаткування викладу економічних проблем відповідно до фаз суспільного відтворення (виробництво розподіл — обмін — споживання);

поглиблення та доповнення учення класиків новими оригінальними ідеями, які увійшли до скарбниці світово економічної думки (дослідження проблем економічного зростання, взаємодії ціни, попиту та пропозиції, суті капіталу і процента, торговельних криз, міжнародно торгівлі тощо);

збагачення проблематики економічної науки за рахунок залучення до аналізу соціальних проблем, започаткування соціального реформізму тощо.

Упродовж другої половини XIX ст. "Принципи політичної економії" Мілля були беззаперечною настільною книгою економістів. Це щось більше ніж компіляція, простий переказ того, що було раніше. Навіть у суто теоретичному плані книга повна справжніх відкриттів.

Подальший розвиток ринкових відносин, пов´язаний з розкладом та занепадом дрібного виробництва, майновим розшаруванням населення, концентрацією багатства на одному полюсі й злиденності — на другому, загостренням соціальних суперечностей та кризових явищ в економіці, сприяв переосмисленню ідей класичної школи щодо гармон приватних і суспільних інтересів. У першій половині XIX ст. у європейській економічній думці був започаткований критичний напрям у політичній економії.

Не відмовляючись від теоретичних канонів класичної школи, представники цього напрямку виступили з критикою капіталізму та деяких ідей А. Сміта і його послідовників. Вони прагнули поліпшити існуючий суспільний устрій шляхом його реформування.

6. Критика класичної школи в роботах представників західноєвропейського утопічного соціалізму

Класична школа політичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічній науці, але це не виключало можливості існування відмінних думок і поглядів. Початок 19 століття став періодом не тільки розвитку економічної класики, а й появи нових течій і напрямків економічної науки, представники яких гостро критикували основні теоретичні положення класиків, пропонували інші шляхи й методи вирішення нагальних економічних проблем.

В історії економічної думки виділяють два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних ідей:

ранній утопічний соціалізм, який знайшов яскраве втілення у фантастичних проектах видатних мислителів XV—XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Мельє, В. Вінстенлі, Г. Бабефа, Т. Мюнцера та ін.

Найважливішими передумовами виникнення цих проектів став розклад феодалізму, первісне нагромадження капіталу в західноєвропейських країнах, яке супроводжувалось розоренням селянства та зубожінням переважної більшості населення. Твори ранніх соціалістів-утопістів відобразили ідеологію антифеодального протесту, прагнення до скасування феодальних привілеїв та залежностей, зміни відносин власності й розподілу, утвердження справедливого і щасливого суспільства;

пізній утопічний соціалізм, заснований на ідеях перебудови капіталістичного суспільства, які знайшли відображення у працях видатних західних вчених.

Значний вплив на формування суспільної думки цього періоду справили праці ранніх соціалістів-утопістів, видатних просвітників-енциклопедистів Д. Дідро, Ж.Л. Д´Аламбера, Вольтера, Ж.Ж. Руссо, які заклали ідеологічне підґрунтя антифеодальних перетворень, а також ідеї представників класичної політичної економії щодо необхідності подолання перешкод на шляху технічного прогресу, зростання суспільного багатства як основної мети економічної політики, спрямованої на поліпшення добробуту людства. Водночас представники пізнього утопічного соціалізму виступили проти класичної теорії вічного та незмінного ринкового "природного порядку", протиставивши їй ідею суспільного розвитку та еволюційного переходу від капіталізму до нового, гуманного та справедливого суспільства.

Критикуючи суспільний устрій, заснований на приватній власності та вільній конкуренції, К.А. Сен-Сімон, Ш. Фур´є, Р. Оуен здійснили перші спроби систематизованого викладу соціалістичних ідей та практичного втілення омріяного ідеалу.

На відміну від прагматичних теорій XV—XVIII ст., які були спрямовані на дослідження господарсько реальності та матеріальних умов розвитку економічної діяльності, соціалістичн утопічні концепції відобразили мрії та фантастичні проекти видатних західноєвропейських мислителів, твори яких дуже часто нагадували емоційн проповіді, заклики та настанови. Незважаючи на різноманітність підходів та ідей, можна виділити деякі спільні риси, притаманні більшості соціалістичних утопічних учень:

емоційну критику феодального та капіталістичного устроїв за їх неспроможність забезпечити справедливий розподіл багатства та ефективне використання матеріальних і людських ресурсів;

заперечення приватно власності та вільної конкуренції як основи експлуатації та соціально нерівності. "Усі комуністичні утопії, починаючи з Платона і Мора закінчуючи егалітарними письменниками XVIII ст. — Маблі, Морелі, Годвіном, Бабефом, — зазначають відомі дослідники історії економічних учень Ш. Жід і Ш. Ріст, — засновані на критиці приватної власності";

розуміння розвитку людського суспільства як історичного процесу, пов´язаного із заміною наявного ладу новим, більш прогресивним і справедливим суспільним устроєм тощо.

Утопічна думка прагнула охопити усі сторони людського життя і мала на меті безпосередню практику, пропускаючи стадію пізнання світу і часто вважаючи цю стадію вже пройденою.

Яскравим представником раннього періоду розвитку соціалістичних утопій був англійський письменник-гуманіст, державний діяч Томас Мор (1478— 1535), знаменитий памфлет якого дав назву новій течії суспільної думки. "Утопія", або "Золота книга, настільки корисна, наскільки і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію" була опублікована у 1516 р. і після того перевидавалась багато разів.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільства Т. Мора:

Відсутність приватної власності. Акцентуючи увагу на тому, що "там, де є приватна власність, де все вимірюється грошима, навряд чи коли-небудь буде можливим справедливе і щасливе управління державою", Т. Мор стверджує, що "розподілити все порівну і справедливо, а також щасливо управляти справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність".

Відсутність грошей і торгівлі, прямий продуктообмін між містом і селом. У творі Т. Мора зазначається, що на острові Утопія "кожне місто поділене на чотири рівних частини. Посередині кожної частини є ринок з різними товарами. Туди кожне господарство звозить певні свої вироби, кожний вид яких розміщують в окремих сховищах. Будь-який голова господарства просить те, що потрібно йому самому його близьким, причому без грошей, взагалі без будь-якої винагороди забира все, що тільки попросить".

Епоха XV—XVI ст., пов´язана з виникненням раннього утопічного соціалізму, ввійшла в сторію Європи як похмурий та жорстокий період

До представників раннього утопічного соціалізму належить також італійський монах-бунтівник, філософ Томазо Кампанелла (1568—1639), автор знаменитої утопії "Місто Сонця" (1602). Твір написаний у формі діалогу між завідувачем монастирського притулку заїжджим моряком, який під час однієї з мандрівок на невідомий острів побачив "місто Сонця".

Характерні риси утопічно моделі ідеального суспільного устрою Т. Кам-панелли:

Відсутність приватно власності, майнової нерівності, злиднів та експлуатації. Засуджуючи приватну власність як основу експлуатації, Т. Кампанелла вважав її головною причиною крайніх злиднів і багатства, які "роблять людей негідниками, хитрими, лукавими, злодіями, підступними, знедоленими, брехливими, лжесвідками, ...пихатими, гордовитими, невігласами, зрадниками, які розмірковують про те, чого не знають, дурисвітами, хвастунами, бездушними, кривдниками і т.д.".

Завдяки общинному устрою у місті Сонця немає майнової нерівності, оскільки усі спільно володіють речами не відчужують їх у власність. При цьому спільними у соляріїв (жителів міста Сонця) є не лише майно та житло, але жінки і діти також.

Представником раннього утопічного соціалізму був також Томас Мюнцер (біля 1490—1525) — німецький мислитель-бунтівник, який закликав до заколоту з метою встановлення "тисячоліття царства Христа". Пропагуючи необхідність переходу суду і влади до братства бідняків, передачі землі селянам, німецький соціаліст-утопіст стверджував, що простий народ є носієм божественної справедливості, здатним побудувати безкласове суспільство, засноване на засадах рівності й справедливості. Розмах революційних подій у Німеччині та успіхи Реформац переконували його в реальності та неминучості світових соціально-політичних переворотів та утвердження "царства Божого" на Землі.

Під час Селянської війни Т. Мюнцер був натхненником найрішучіших заколотів. Радикальна програма повстанців знайшла відображення у "Статейному листі"(1525). У цьому ж роц німецький проповідник очолив загони повсталих селян у Мюльхаузені. Примусивши капітулювати заможних бюргерів, Т. Мюнцер заснував "вічний християнський" магістрат із бідних і землевласників. Він виступав за конфіскацію дворянських і монастирських володінь і пропагував спільність майна. Т. Мюнцер поводив себе як пророк. Відпустивши довгу бороду на кшталт "батьків-патріархів", у багатому одязі він з´являвся перед народом, щоб вершити суд на основі закону Мойсеева. Перед ним носили червоний хрест і меч.

Пізній утопічний соціалізм представлений працями відомих мислителів XVIII—XIX ст. К.А. Сен-Сімона, ПІ. Фур´ та Р. Оуена (табл. 6.1). На думку французьких дослідників історії економічних учень, К.А. Сен-Сімон і його однодумці були "істинними попередниками колективізму", оскільки прагнули "...на місце громадсько самодіяльності і вільної ініціативи людини поставити економічну діяльність, всебічно передбачену і узгоджену". Водночас ПІ. Фур´є, Р. Оуен та їх послідовники були "соціалістами-асоціаністами", які прагнули до того, щоб "індивід не загубився у масі" і намагались "зберегти його з допомогою організації маленьких автономних груп".

Французький мислитель Сен-Сімон Клод Анрі де Рувруа (1760—1825) був яскравим представником пізнього утопічного соціалізму. Його економічні ідеї знайшли відображення у творах "Про промислову систему" (1821), "Катехізис промисловців" (1824), "Нове християнство" (1825) та ін.

Обґрунтовуючи еволюційно-історичний підхід до вивчення людського суспільства, вчений, на відміну від представників класичної школи, не визнавав капіталістичний устрій вічним та природним.

Відтак К.А. Сен-Сімон розробив оригінальну схему історичного прогресу. Він стверджував, що у процес еволюції людство послідовно проходить рабовласницьку, феодальну і промислову епохи. Процес зміни одного суспільного устрою іншим відбувався у результат складного процесу переплетення розвитку знань і продуктивної діяльності. Ключовими факторами поступального розвитку суспільства, на думку вченого, наука та індустрія.

Характерні риси утопічно моделі ідеального суспільного устрою К.А. Сен-Сімона:

Панування великого машинного виробництва, прихід до влади індустріальної еліти. Уважаючи індустрію "єдиним джерелом всіх багатств та добробуту", К.А. Сен-Сімон зазначав, що в майбутньому справедливому суспільстві "Промисловці стануть першим класом у суспільстві; найвидатніші промисловці візьмуть на себе безоплатне управління державними фінансами, вони будуть визначати становище, яке повинні займати інші класи стосовно один одного.

Оригінальну модель справедливого суспільного устрою запропонував відомий представник пізнього утопічного соціалізму Шарль Фур´є (1772—1837). Поставивши за мету створити соціальну науку, засновану на гармонії та справедливості, він, як К.А. Сен-Сімон, поклав в основу свого учення ідею історичної закономірност еволюції людського суспільства. Вчений запропонував власну схему прогресивного розвитку людства, засновану на переконанні, що історичний цикл людства охоплю 80 тис. років.

У грудні 1803 р. Ш. Фур´ опублікував у місцевій газеті статтю "Всесвітня гармонія", у якій повідомив про власне відкриття "законів соціального руху". У 1808 р. він анонімно видав книгу "Теорія чотирьох рухів і всесвітніх доль", яка залишилась майже непоміченою. Напружено працюючи над розвитком своїх ідей, вчений у 1822 р. написав працю "Теорія всесвітньої єдності", а у 1828 р. — книгу "Новий rocподарський і соцієтарний світ, або відкриття способів привабливої і природовідповідної праці, розподіленої в серіях за пристрастю".

Характерні риси утопічно моделі ідеального суспільного устрою Ш. Фур´є: Ліквідація експлуататорського характеру приватної власност поступове підпорядкування її інтересам суспільства шляхом створення асоціацій вільних виробників (фаланг4), пов´язаних між собою взаємодопомогою і обміном надлишками. "Перше завдання політично економії, — писав дослідник, — полягає в тому, щоб навчитися перетворювати найманців у власників із спільними інтересами".

Найвидатнішим представником утопічного соціалізму в Англії був Роберт Оуен (1771 —1858), автор праць "Виклад раціональної системи суспільства" (1830), "Книга про новий моральний світ" (1840), "Новий погляд на суспільство або досвід про принципи утворення людського характеру " (1813), "Доповідь графству Ленарк про план полегшення спільних бід" (1821) та ін.

На відміну від французьких утопістів, які заперечували класичну політичну економію, Р. Оуен був прихильником трудової теорії вартості Д. Рікардо. Він зазначав, що фізична праця, правильно спрямована, є джерелом загального народного добробуту. Звідси англійський мислитель робив соціалістичні висновки про необхідність реалізац прав виробників на повний продукт їх праці шляхом знищення приватної власност й нетрудових доходів.

Характерні риси утопічно моделі ідеального суспільного устрою Р. Оуена:

Відсутність приватно власності, організація кооперованої праці на засадах суспільної власності, рівність у правах і обов´язках. "Коли все, за винятком лише предметів особистого користування, перетвориться у суспільне надбання, а суспільне надбання буде завжди в надлишку для всіх, коли припинять сво снування штучні цінності, а потрібними будуть лише внутрішні цінні блага, писав учений, — тоді будуть належним чином зрозумілі незрівнянні переваги системи суспільної власності над системою приватної власності із злом, яке вона викликає.

Великого значення англійський дослідник надавав профспілкам, завдання яких він вбачав у викупі підприємств у приватних власників та передачі їх добровольцям-кооператорам. Мислитель був переконаний, що успішний приклад перших добровільних кооперативів стане поштовхом до масового кооперативного руху, який охопить усю країну.

Незважаючи на те, що твори соціалістів-утопістів не мали серйозної теоретичної основи, вони відобразили пошуки ідеального справедливого суспільства та справили значний вплив на еволюцію економічної думки.

Видатні мислителі-утопісти:

започаткували глибоку критику снуючого суспільного ладу, його суперечностей і спонукали до роздумів над проблемами еволюції людського суспільства;

висловили ряд цікавих здогадок про напрямки майбутньої еволюції суспільства, сприяли розвитку суспільної свідомості й віри в можливість побудови більш досконалого суспільного устрою;

вплинули на розвиток робітничого руху, соціалістичних ідей незважаючи на суперечливість нереальність теорії та провали комуністичних експериментів.

Твір Т. Мора "Утопія" справив значний вплив на розвиток економічної думки соціалістичного спрямування, а його назва позначила напрям досліджень, спрямованих на зображення ідеального суспільного устрою і пов´язаних з нереальними планами перебудови суспільства.

Утопічний соціалізм К.А. Сен-Сімона вплинув на багатьох дослідників і мав численних послідовників. Після смерті мислителя його учні — С.А. Базар, Б.П. Анфантен, Б.О. Родрігес посилили радикалізм основних ідей вченого, перетворивши сенсімонізм на релігію "з культом, з мораллю, з організованими проповідями ...з апостолами, які йшли у далекі країни з благовісним словом"1. У праці "Виклад доктрини Сен-Сімона" (1828—1829) вони виступили з різкою критикою приватно власності як основи експлуатації, права успадкування, усіх привілеїв від народження, наголошуючи на тому, щоб "...всі знаряддя праці, землі, капіталу, які утворюють нині розрізнений фонд приватних власників", необхідно з´єднати в "суспільний фонд і щоб цей фонд експлуатувався асоціацією і ієрархічно так, щоб завдання кожного було відображенням його власності, а його багатство — міркою його справ". На думку французьких дослідників істор економічних учень ПІ. Жідаі Ш. Ріста, в ученні сенсімоністів "закладен зародки майже всіх критичних і конструктивних ідей, які будуть характеризувати соціалізм протягом XIXJ століття" . Відгук технократичного соціалізму К.А. Сен-Сімона можна також знайти в теоріях "індустріального суспільства" XX ст.

Ідеї III. Фур´є теж знайшли своїх прихильників та послідовників (В. Консідерана, А. Годена та ін.). У Франції деякий час існувала школа фур´єристів! які з 1841 по 1844 р. організували ряд асоціацій, прагнучи на практиці реалізувати утопічні проекти французького дослідника. Однак ці асоціації проіснували недовго. Соціалісти виявились людьми, які володіли глибоким відчуттям і розумінням прихованих джерел людської поведінки, яких економісти зовсім не брали до уваги. У плутанині сумбурних промов і творів соціалістів приховані мудрі спостереження і важливі міркування, з яких філософи економісти можуть взяти багато повчального. Незважаючи на утопізм та суперечливість учення Р. Оуена, численні п вали його комуністичних експериментів, ідеї англійського соціаліста-уто ста справили значний вплив на розвиток економічної думки, робітничий оперативний та профспілковий рух, формування фабричного законодавство тощо.

7. Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії. Марксизм і сучасність

Марксизм виник як учення про суспільно-економічні формації та їх зміну, причому зміна формацій визнавалась основою періодизації всесвітньо-історичного процесу розвитку людства. У формуванні економічних передумов марксизму головну роль відіграв промисловий переворот у Англії та інших капіталістичних країнах. Фабрична система викликана небувалий розвиток продуктивних сил і показала прогресивність капіталізму. Політичні передумови генезису марксизму були створені антифеодальними революціями епохи виникнення капіталізму. Соціальною базою марксизму стало формування пролетаріату як класу, позбавленого засобів виробництва, виникнення й посилення робітничого руху.

Марксистська політична економія була започаткована у 40-ві pp. XIX ст. Засновниками оригінального напряму економічної думки стали видатні німецькі мислителі К. Маркс (1818—1883) Ф. Енгельс (1820—1895). Активна участь у революційно-демократичному русі, прагнення довести необхідність докорінних соціально-економічних перетворень та дати теоретичне обґрунтування революційної боротьби пролетаріату проти капіталістів спонукали цих учених до дослідження економічних процесів і явищ, у яких вони вбачали першоджерела суспільного розвитку. Відтак марксизм став не просто вираження великодушних устремлінь, а оригінальною науковою системою.

Обґрунтовуючи неминучість загибелі капіталізму під натиском його внутрішніх суперечностей, К. Маркс та Ф. Енгельс створили цілісну картину еволюції людського суспільства, яка охопила усі соціальні науки: філософію, історію, політичну економію, політологію тощо. Економічне учення марксизму стало своєрідним теоретичним узагальненням досвіду капіталістичного розвитку європейських країн епохи вільної конкуренції.

Усвідомлення того, що "...анатомію громадянського суспільства слід шукати в політичній економії", спонукало К. Маркса до поглибленого вивчення! економічно літератури. Важливим етапом становлення його наукової системи стала підготовка "Економіко-філософських рукописів" (1844), у центрі яких знаходиться проблема відчуження праці. Пов´язавши останню з типом власності на засоби виробництва, з одного боку, а з другого — з самою особистістю людини, вчений зосередив увагу не лише на відносинах праці та капіталу, але і на гуманістичній спрямованості економічного прогресу.

Після того, як у 1845 р. Франція за настійною вимогою Пруссії вислала) К. Маркса із країни, він переїхав у Бельгію і з 1845 по 1848 р. жив у Брюсселі, відмовившись від свого німецько-французького громадянства. У цей періоді була опублікована відома праця вченого "Злиденність філософії" (1847), і також підготовлені у співавторстві з Ф. Енгельсом "Святе сімейство" (1844) та "Німецька ідеологія" (1845—1846). У період революційних подій у Європі) К. Маркс та Ф. Енгельс брали активну участь у роботі міжнародної організац "Союз комуністів". У 1848 р. вони написали її програму "Маніфест Koмуністичної партії", який став першим системним викладом особливого класового світогляду марксизму.

Після того, як у Європ розпочалися лютнева і, відповідно, березнева революції, К. Маркс, висланий як небажана персона із Брюсселя, повернувся у Німеччину, щоб там разом з однодумцями впливати на перебіг подій. У Кельні він очолив "Нову Рейнську газету", в якій у 1849 р. опублікував роботу "Наймана праця капітал". Це був перший крок на шляху створення цілісної економічно доктрини марксизму.

У 1849 р. революція в Німеччині поступилася силам реакції та реставрації. Після притягнення до суду та звинувачення у "підбурюванні до повстання" К. Маркс був висланий з країни. Він переїхав у Париж, а згодом — у Лондон, де і прожив до кінця свого життя. Фінансові справи сім´ї К. Маркса у цей період складалися не просто. їх вирішенню сприяв Ф. Енгельс, який постійно надавав К. Марксов матеріальну підтримку, а у 1869 p., успадкувавши хімічні заводи у Манчестері, призначив для друга щорічну ренту.

Лондонський період К. Маркса пов´язаний із напруженою роботою у бібліотеці Британського музею, підготовкою численних праць з філософії, економіки, історії, активною участю у міжнародному робітничому русі. Саме в Лондоні К. Маркс написав "Капітал", який він вважав потужною ідеологічною зброєю пролетаріату в боротьбі з буржуазією, головною працею свого життя. Над цим твором вчений працював понад 40 років. Ф. Енгельс назвав цю працю "Біблією робітничого класу" .

Найважливіші історичн передумови формування марксизму:

промисловий переворот, який відбувся на початку XIX ст. спочатку в Англії, а потім і в інших західноєвропейських країнах; виникнення фабричної системи та розвиток машинного виробництва; піднесення економіки розвинених капіталістичних країн на основ прискорення технічного прогресу, зростання продуктивності та підвищення нтенсивності найманої праці;

зміна соціальної структури суспільства в процесі первісного нагромадження капіталу, який супроводжувався масовим розоренням селян і ремісників, вибитих із дрібнотоварного укладу, що складався протягом століть; формування пролетаріату як особливого класу, який відрізнявся від робітників мануфактур та дрібних товаровиробників більшою згуртованістю та організованістю;

загострення соціальних суперечностей у результаті погіршення становища найманих робітників: зростання фізичних, психічних, нервових навантажень;

виникнення масового безробіття та жахливої злиденності, які знайшли правдиве відображення у прац Ф. Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" та у 3—7-му відділах І т. "Капіталу" К. Маркса (10—14-годинний робочий день, нічні зміни та робота у вихідні без компенсації, масове застосування дитячо праці, починаючи з 7—8-річного віку, виробничий травматизм тощо);

соціальні потрясіння, боротьба робітничого класу за свої права, посилення організованості робітничих виступів, які набували все більш активних і загрозливих форм (збройне повстання ліонських робітників у Франції 1931 і 1834 pp. з вимогами підвищення заробітно плати і розширення прав робітників; масовий організований чартиський рух робітників на захист своїх інтересів у Англії (1830—1850 pp.); повстання сілезьких ткачів у Німеччині! проти жорсткої експлуатації і безправного становища тощо);

періодичні кризи надвиробництва, потрясіння ринкової економіки, які засвідчували неспроможність саморегулюючого конкурентного механізму забезпечити високу ефективність та соціально-економічну стабільність суспільства.

Перші статті Ф. Енгельса, присвячені проблемам робітничого руху були опубліковані у 1839 р. у журнал "Телеграф". У 1844 р. у "Німецько-французькому щорічнику" була надрукована його політекономічна праця "Нариси до критики політично економії", в якій вчений здійснив спробу систематизації відомих йому економічних теорій від меркантилістів до Дж. Мілля, а також висловив міркування щодо різних форм власності як основи відмінних типів суспільного устрою. Зазначивши, що монополія приватної власності є причиною криз та зубожіння населення, Ф. Енгельс пов´язував усунення суперечностей капіталістичного суспільства з ліквідацією останньої. За оцінкою К. Маркса ця робота була геніальною, в ній "...були уже сформовані деякі загальні принципи наукового соціалізму". Проблеми детермінізму суспільного устрою панівною формою власності знайшли відображення у підготовлених у співавторстві з К. Марксом "Святому сімействі" (1844) та "Німецькій ідеології" (1845—1846).

У 1845 р. Ф. Енгельс опублікував працю "Становище робітничого класу в Англії", в якій обґрунтував правомірність класової боротьби, виходячи із жахливого злиденного становища робітничого класу в середині XIX ст. в одній із найрозвинутіших країн того часу.

Приводом для написання прац Ф. Енгельса "Анти-Дюринг" (1877—1878), послужили публікац німецького філософа Євгенія Дюринга. Критикуючи суб´єктивний ідеалізм Є. Дюринга, вчений дав розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії. Історичний матеріалізм та відкриття таємниці виробництва додаткової вартост він виокремив як видатні досягнення марксизму, які перетворили соціалізм на науку. По-новому трактуючи предмет економічної науки, ф. Енгельс стверджував, що політична економія у широкому розумінні є наукою про закони виробництва та обміну матеріальних благ у людському суспільстві. У вузькому розумінні — це наука, яка вивчає виробничі відносини певної суспільно-економічної формації.

Страницы: 1, 2, 3, 4