абстрактно-теоретичний підхід, що вирізняється глибинним проникненням у сутність економічних явищ та процесів, виокремленням їх найсуттєвіших рис та побудовою системи логічно взаємопов´язаних та взаємообумовлених наукових категорій;

лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил виробничих відносин.

важлива складова системи економічних поглядів К. Маркса — теорія грошей і капіталу. На основ дослідження двоїстої природи товару, історичної еволюції товарного виробництва та обміну, розвитку форм вартості (одиничної, розгорнутої, загальної, грошової) К. Маркс дав власне тлумачення природи грошей.

Значну увагу автор "Капіталу" приділив дослідженню функцій грошей. На думку вченого, гроші є: 1) мірою вартості, оскільки "перша функція золота полягає в тому, щоб дати товарному світові матеріал для вираження вартості, тобто для того, щоб виразити вартості товарів як однойменні величини, якісно однакові і кількісно порівняні". Відтак ціну К. Маркс визначав як грошове вираження уречевленої в товарі праці;

2)засобом обігу, оскільки вони виступають "як посередники у процесі обігу товарів".

3) засобом утворення скарбів, коли "товар продають не для того, щоб купити інші товари, а для того, щоб замінити товарну форму грошовою...". 4) засобом платежу, оскільки "з розвитком товарного обігу розвиваються відносини, завдяки яким відчуження товарів відокремлюється в часі від реалізації їх ціни. ...Продавець стає кредитором, покупець — боржником". 5) світовими грошима, які виходять "за меж внутрішньої сфери обігу... і функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі".

Сучасні дослідники вважають теоретичну систему К. Маркса одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманн наукові помилки і прозріння і без якого було б не повним мозаїчне полотно сучасної економічної науки: "Коли б наука могла сьогодні вирішити піднят Марксом проблеми, то він належав би минулому. Оскільки цього дотепер не сталося, то Маркс залишається нашим сучасником".

Визнаним вкладом в економічну науку є теорія реалізації Маркса, яку було також сформульовано з позицій трудової теор вартості. Маркс не наполягає на абсолютизації вартісних показників, він указу лише на те, що вони відображають тенденцію, котра є об’єктивною і, здійснюючись, спричиняє обов’язкові наслідки на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Він пояснює природу циклічності, криз надвиробництва, визначає фази циклу, аналізує наслідки цих явищ. Усе це високо оцінюється сучасною економічною наукою.

Загальна оцінка марксистського вчення має враховувати і його помітний внесок у розвиток системного аналізу. Звичайно, не можна вважати цілком вичерпним погляд Маркса на визначення проблем капіталістичного виробництва лише крізь призму соціальних, класових відносин, однак вплив цих відносин на стабільність економіки та суспільства є безперечним, що, зрештою, визнає сучасна економічна наука.

Нині марксистське економічне вчення знов опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її з допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки більшість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не піддаються кількісному аналізу.

8. Історична і нова сторична школи у Німеччині

Формування економічної думки в Німеччині на початку XIX ст. відбувалося у своєрідних історичних умовах, як відобразили специфіку соціально економічного розвитку країни та підготували підґрунтя для появи неортодоксальних теорій.

Історичні передумови виникнення німецької історичної школи: Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії, збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносин Промисловий переворот відбувся у Німеччині на півстоліття пізніше, ніж Англії та Франції. До 1840 р. за умов приблизно однакової кількості населення (близько 27 млн) Німеччина добувала у 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разів менше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни ніж Англія. Загальмованість соціально-економічного розвитку країни була зумовлена слабкістю національної буржуазії, економічним та політичним пануванням великих земельних власників. У Німеччині численні феодальн повинності не були знищені буржуазною революцією, а обмежувались шляхом поступових державних реформ та викупу феодальних повинностей.

Історична школа в політичній економії виникла в Німеччині і пройшла в процесі своєї еволюції певні етапи.

1 етап – стара історична школа (40 – 60 рр. 19 ст.)

Вільгельм Рошер, Бруно Гільдебранл, Карл Кніс.

-формувалась в умовах економічної та політичної роздробленості Німеччини, слабкого розвитку національної індустрії, відсутності єдиного внутрішнього ринку тощо

-заперечувала загальні закони економічного розвитку та необхідність теоретичного аналізу

-підміняла економічну теорію історією національного господарства, надавала пріоритет емпіричному методу досліджень та фактозбираню

2 етап – нова історична школа

1) Перша хвиля (70 – 90 рр. 19 ст.) Густав Шмоллер, Луйо Брентано, Карл Брюхер

2) Друга хвиля (90 рр. 19 ст. – перша третина 20 ст.) – Вернер Зомбарт, Макс Вебер

-формувалась в умовах економічного та політичного обєднання Німеччини, посилення робітничого руху та загострення соціальних проблем

-визнавала існування об’єктивних економічних законів, однак заперечувала їх відкриття шляхом логічних обґрунтувань

-полемізувала з неокласиками (австрійською школою), марксизмом, пропагувала ідеї класового миру та соціального партнерства

-розпалася на дві теч (консервативну та буржуазно-ліберальну)

Їх об’єднує:

-історичний метод дослідження

-негативне ставлення до доктринальних положень класичної політичної економії

-несприйняття утопічного соціалізму, марксизму

-визнання першост національних інтересів, дослідження національного господарства з урахуванням його історичного розвитку

-обгрунтування пріоритетно ролі у досягненні загальнонаціональної та соціальної злагоди

Теоретико-методологічним підґрунтям формування німецької історичної школи стало учення видатного мислителя, політика та державного діяча, активного поборника національно дності Німеччини Фрідріха Ліста (1789— 1846).

У своїй головній праці, яка має красномовну назву "Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торговельна політика і німецький митний союз" (1841), вчений виступив з критикою класичної школи, виокремивши три основн недоліки:

"химеричний космополітизм", ігнорування специфічних національних інтересів;

"мертвий матеріалізм", виключну увагу до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил;

"дезорганізуючий ндивідуалізм", здатний стати на заваді індустріальному піднесенню нації".

Вважаючи підхід класиків до вивчення явищ господарського життя недостатньо глибоким, Ф. Ліст розробив власну теоретичну систему (табл. 7.1), в основу якої поклав історичний метод дослідження, заснований на вивченні економічних явищ та процесів у історичному контексті:

осмисленні еволюц господарського розвитку різних держав у просторово-часовому вимірі;

зіставленні господарського розвитку різних націй;

залученні до аналізу правових, культурних, морально-етичних чинників, особливостей природного середовища, ментальності народів тощо.

Таким чином, науковою заслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування нових теоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженість підходів, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національно специфіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але і збагатили економічну науку новими підходами до трактування предмета та методології економічного аналізу.

Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-ві — 50-т pp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б. Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях цих авторів історична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічної думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник "стара" почали вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччин сформувалась "нова" (молода) історична школа. Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх І Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць "Програма лекцій з історичного методу" (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть" (1851), "Система політичної економії" (1854—1894), "Історія національної політичної економії" (1874) І та ін.

Виразником ідей "старої" сторичної школи був також професор Марбурзького, Цюріхського та Бернського університетів Бруно Гільдебранд, який знаходився у більшій, ніж В. Рошер, опозиції до класичної школи. У праці "Політична економія сучасного майбутнього" (1848) вчений:

поставив за мету "перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів". Ставлячи під сумнів існування універсальних узагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стільки удосконалення (як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічної науки.

Стверджуючи, що предмет дослідження політичної економії становлять закони господарського розвитку націй, вчений був переконаний, що простежити останні можна шляхом вивчення сторії та здійснення статистичних досліджень. Відтак абстрактному методу класиків Б. Гільдебранд протиставляв емпіричний підхід та фактозбирання.

Найпослідовнішим провідником дей "старої" історичної школи був Карл Густав Адольф Кніс (1821 1898) — німецький економіст, дослідник економічної історії, професор Марбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзького університетів. У праці вченого "Політична економія з погляду історичного методу" (1853) знайшли відображення та систематизований виклад найважливіші методологічні підходи "старої" історичної школи.

Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різних народів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції, традиціях та здібностях різних націй.

Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині:

сприйняли основні науков цінності концепції "національної економії" Ф. Ліста, сформулювали альтернативні класичній політекономії методологічні положения, яких згодом дотримувались їх наступники;

звернули увагу на відносну цінність економічного знання, еволюцію понять, оцінок і теорій у процес сторичних та інституційних змін;

вказали на необхідність використання історичного методу дослідження;

обґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребують мобілізаційних зрушень нації для трансформування економіки.

Водночас представники старо сторичної школи:

— не зробили навіть спроби, користуючись історичним методом дослідження, побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній;

Представники старо сторичної школи перш ніж перейти до будь-яких узагальнень намагалися зібрати весь фактичний матеріал про відповідні події в попередній період і в теперішній час. Вони були впевнені, що такий метод дозволить їм зробити висновки більш рунтовними, ніж холодні і байдужі до людини дедуктивні побудови англійських економістів.

Б. Селігмен відкинувши поняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод дослідження, втратили саму економічну теорію, поступово підмінивши її економічною історією та економічною політикою; вивчення проблем та механізмів функціонування ринково економіки замінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.

У 70—80-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова або молода історична школа. Вона стала безпосередньо наступницею старої історичної школи, об´єднавши нове покоління дослідників, які прагнули розвинути історичний метод та застосувати його до аналізу нових економічних процесів та явищ.

Ядро "першої хвилі" теоретичних надбань нової історичної школи становили твори Г. фон Шмоллера (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), К. Бюхера (1847—1930), А. Вагнера (1835—1917) та інших вчених, які поставили перед собою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на його основі господарські явища процеси з метою вирішення практичних проблем формування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвитку нації. Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених до соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвитку суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціально рівноваги. Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, "молоді історики" надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливу на економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищах вони вбачали відображення та матеріалізацію соціально психології народу як головної рушійної сили розвитку суспільства.

На відміну від старо сторичної школи, молода історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії:

— консервативну, яку очолив Г. Шмоллер — прихильник традиційних підвалин німецького суспільства, монархії та націоналізму;

— буржуазно ліберальну, яку очолив Л. Брентано — прихильник поступового реформування буржуазного суспільства на шляху розвитку профспілкового руху та досягнення "класового миру".

Засновником нової історично школи та лідером її консервативного напряму був видатний німецький економіст, професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів іноземний почесний член Петербурзької Академії наук (1901) Густав Шмоллер, автор праць "Основи загального учення про народне господарство" (1872), "Народне господарство, наука про народне господарство та її методи" (1897) та ін.

Одним із провідних представників "першої хвилі" нової історичної школи І був доцент Берлінського, а згодом — професор Мюнхенського університетів іноземний член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1895) Людвіг Йозеф (Луйо) Брентано (1844—1931) — активний діяч Спілки соціальної політики, провідний деолог її буржуазно-ліберального крила. Найважливіші економічні погляди вченого знайшли відображення у його працях: "Сучасні робітнич гільдії" (1871—1872), "Про відношення заробітної плати і робочого часу до продуктивності праці" (1877), "Класична політична економія" (1888) та ін.

Теоретико-методологічн особливості нової історичної школи знайшли відображення у працях Карла Бюхера (1847—1930) — відомого дослідника економічної історії, автора книги "Виникнення народного господарства" Брентано, безсумнівно, належав до числа найбільш талановитих представників німецької історичної школи.

Намагаючись надати істор політичній економії науковий характер, він водночас усвідомлював, ідо їм притаманні риси мистецтва, оскільки лише останні оживляють ці науки.

Ця праця сприяла започаткуванню нової хвилі "молодих істориків", які спрямували сво зусилля на подолання розриву між історичними та теоретичними дослідженням попередників.

Найбільш виразно економічн погляди К. Бюхера відобразились у запропонованій ним періодизації економічно сторії людства та поясненні генезису капіталізму на основі розвитку структури ринку.

На основі мінової концепц вчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:

I — самодостатнє натуральне господарство, діяльність якого підпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад "нецивілізованих народів", антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєтки раннього середньовіччя);

II — міське господарство, у якому рух продукції від виробника до споживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування місцевого ринку);

III — народне господарство з сформованим національним ринком та значною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якому торгівля набуває широкого розвитку).

На противагу старій історичній школі "нові історики" не обмежувались обґрунтуванням необхідност застосування історичного методу в економічних дослідженнях, а широко використовували його на практиці. Заперечуючи класичний (неокласичний) підхід до аналізу економічних процесів та явищ, вони стверджували, що закони економіки не можуть бути відкриті шляхом дедуктивних, логічних обґрунтувань, а потребують емпіричних спостережень, індукції та дослідження народного господарства у конкретних реаліях його історичного розвитку.

9. Виникнення та етапи розвитку школи маржиналізму

Маржиналізм, відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині 19 ст.

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасно економічної думки.

Об´єктивна зумовленість появи маржиналізму була пов´язана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60—70-ті pp. XIX ст.:

глибокими якісними змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, як відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв´язків та ринкової кон´юнктури;

переходом економіки у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв´язків між економічними агентами;

актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основ вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржинальній революц сприяли також якісні зміни у розвитку наукового знання, які відбулися у другій половині XIX ст. і були пов´язані:

з кризовим станом класично політичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та іде безмежних можливостей розширення виробництва;

прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

еволюцією гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризи позитивізму та формування нових парадигм.

Радикальні зміни, як відбулися в економічній науці наприкінці XIX ст., отримали назву "маржинальної революції" (від фр. marginal — грань, межа), пов´язано з переходом від абстрактно-наукового аналізу, заснованого на логіко-філософських категоріях, до дослідження конкретних господарських проблем на основі широкого використання граничних величин та нової теорії цінності.

Характерні ознаки маржиналізму :

Суб´єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і явищ, дослідження та тлумачення перебігу подій на основі їх суб´єктивної оцінки господарюючими ндивідами; перетворення політичної економії в науку про поведінку, яка вивча схильності, бажання, інтереси та очікування суб´єктів господарювання.

Маржинальна теорія означає не просто інший спосіб дослідження проблеми вартості, вона знаменувала собою інший підхід до економічного аналізу. Як умови, що визначають господарські рішення, стійко утвердились психологічні фактори.

Основні ідеї маржиналізму виникали у XIX ст. в різних країнах. Концепції спадної граничної корисності, граничного аналізу, функціональних залежностей для виявлення рівноваги господарських систем були вперше сформульовані у 30—50-ті pp. XIX ст. Р. Дженінгсом, С. Лонгфілдом, П. Ллойдом в Англії, Ж. Дюпюї, А. Курно у Франції, У. Тюненом та Г. Госсеном у Німеччині.

Водночас основні іде попередників маржиналізму не були зрозумілі сучасникам, вони залишались непоміченими, були "перевідкриті" заново і гідно оцінені лише у кінц XIX ст. В істор економічних учень виділяють два етапи маржинальное революції

1-й етап (70—80-ті pp. XIX ст.) — започаткування "суб´єктивного напряму" в політичній економії та теорії граничної корисності як основ: цінності.

Хронологічно цей етап пов´язаний з виходом у світ трьох книг: "Теорії політичної економії" B.C. Джевонса (1871 p., Англія), "Основ учення пр(^ народне господарство" К. Менгера (1871 p., Австрія), "Елементів чисто політичної економії" Л. Вальраса (1874 p., Швейцарія). Незважаючи н відмінності у соціально-економічних умовах та традиціях економічної думки трьох різних країн, ці книги мали фундаментальну єдність у трактуванні основних проблем економічно теорії та методів їх вирішення. Водночас лідер маржинальної революції довгий час не знали про існування один одного, о кільки в ті часи економічні твори рідко перекладались іноземними мовами не було всесвітнього наукового товариства економістів, єдиної системи на: кової інформації тощо. Так, наприклад, книга засновника маржиналізму К. Менгера "Основи учення про народне господарство" (1871) була перекладена англійською мовою лише через 80 років після її написання. Початок маржинальної революції не був помічений сучасниками. Про те, що вона відбулася, вперше заявив Л. Вальрас. Водночас у 80-ті pp. XIX ст. розпочалося активне поширення маржиналізму і нова методологія економічних досліджень поступово зайняла панівні позиції в економічній науці.

2-й етап (90-ті pp. XIX ст.) започаткування неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб´єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинально революції знайшли відображення у творах А. Маршалла, Д.Б. Кларка, В. Парето та н.

Залучення нового методологічного інструментарію сприяло розвитку та збагаченню методолог економічних досліджень на основі впровадження математичного моделювання економічних процесів як засобу реалізації концепції економічної рівноваги на мікрорівні. Водночас відбулося звуження предметного простору економічної науки в результаті вилучення з аналізу соціальних та макроекономічних проблем.

Маржинальна революція 70-х pp. минулого століття стала відомою в історії економічної думки головним чином завдяки спростуванню панівної на той час теорії цінності, заснованої на виробничих витратах. Крім того саме в результаті цієї революції відбулася заміна старої теорії абсолютно новою концепцією, згідно з якою ціна залежить від суб´єктивних індивідуальних виборів, виражених в граничних величинах. Під впливом робіт Джевонса, Вальраса і Менгера увага була перенесена з довгострокових історичних факторів у сфері виробництва, які задають напрямок економічного розвитку, на розробку системи законів, які визначають, яким чином дані ресурси розподіляються для задоволення потреб атомізованих і анонімних агентів. Попит став ключем до ціноутворення. Таким чином мікроекономіка стала полем дослідження для економістів.

10. Кембріджська економічна школа. А. Маршалл та його роботи

Кінець 19 початок 20 ст. характеризувався зростанням концентрації і монополізац капіталістичного виробництва. Дані явища визвали суттєві зміни в умовах функціонування підприємств, ускладнили процес виробництва і обігу, на що відреагували економісти. Теорія англійської (кембриджської) школи предствалена дослідженнями А. Маршалла, Ф. Еджворта, А. Пігу.

Найбільший внесок в економічну теорію зробив професор Кембриджського університету Альфред Маршалл, який є автором таких значних робіт, як «Економіка промисловості» 1889, «Промисловість і торгівля» 1919, «Гроші і торгівля» 1923. Особливу популярність вченому принесла робота «Принцип політичної економії» 1890, в якій систематизовані і узагальнені положення пострікардианської політичної економії, австрійської школи і інших течій економічної думки. Дана робота дала початок новому напрямку в економічній науці, який пізніше отримав назву неокласичного налізу. По суті А.Маршалл поставив завдання створення синтетичної теор вартості на основі різних теорій, що знайшло підтримку як і у прибічників неокласичного напряму, так і його противників.

У центрі уваги економістів кембриджської школи був механізм ринкового формування цін. А.Маршалл визнавав лише функціональний аналіз, тому всі три параметри ринку (ціну, попит, пропозицію) він розглядав разом, у їх взаємодії. Свій висновок А.Маршалл сформулював так: ні попит, ні пропозиція не мають вирішального значення з погляду визначення ціни; попит і пропозиція – рівноправні елементи механізму ринкового ціноутворення. З одного боку, ринковий механізм, що діє в умовах необмеженої конкуренції, встановлює залежність попиту та пропозиції від ціни. З іншого боку, ринкова система діє в протилежному напрямі, визначаючи рух ціни співвідношенням попиту та пропозиції. Кембриджська школа широко використовувала поняття ринкової рівноваги – такого стану ринку, коли попит на певний товар дорівнює його пропозиції, тобто існує стала ринкова ціна – ціна рівноваги.

Активно використовуючи частково-рівноважний аналіз і графічний метод дослідження, А.Маршалл уперше поєднав в одній системі координат графіки попиту та пропозиції, що дістали назву «хрест» Маршалла.

Крива D – графік попиту, відображення закону спадання граничної корисності товару для споживачів, крива S – графік пропозиції, відображення закону зростання граничних витрат для виробників. Рівноважна ціна р і кількість q задовольняють як споживачів, так і виробників. За вищою ціною виробники могли б продати більшу кількість товару, але споживачі не куплять цієї кількості, і виробникам доведеться зменшити ціну від р1 в напрямі р. нижча ціна р2 спонукає споживач до збільшення покупок, але виробники не відповідають адекватним зростанням кількості вироблюваної продукції, вони збільшать ціну від р2 до р. Ринкова вартість (цінність) визначається рівновагою попиту та пропозиції, гранично корисності продукту та граничних витрат виробництва.

Згідно з позицією А.Маршалла ідеальною є така картина ринкової взаємодії, коли попит пропозиція однаково впливають на зміну ціни. Проте характер цієї взаємод змінюється залежно від тривалості відрізку часу, що розглядається. У межах короткотермінового інтервалу пріоритет отримує попит, тому що пропозиція більш нерційна, потребує впровадження нових виробничих потужностей або нових умов виробництва. Величина пропозиція, таким чином, має постійний характер, а попит перетворюється на вирішальний ціноутворюючий характер, а попит перетворюється на вирішальний ціноутворюючий фактор. У межах довготермінового інтервалу роль головної ціноутворюючої сили виконують пропозиція та пов’язані з нею витрати виробництва. Чим довший період, тим сильніший їх вплив порівняно з дією фактора попиту.

Прагнучи поєднати теорію граничної корисності з теорією витрат виробництва, А.Маршалл провів реформу всередині маржиналізму – граничні характеристики почали застосовуватися не тільки для попиту та споживання, а й для пропозиції та виробництва. Було впроваджено поняття граничних витрат – витрат на виробництво останньої одиниці певного товару, які ототожнювалися з мінімальною ціною (ціною пропозиції). У граничних витратах теоретики кембриджської школи бачили суму доходів, які розподіляються між власниками окремих факторів виробництва, а саме: заробітної плати, відсотка на грошовий капітал і підприємницької доходу. При цьому останній поділявся на 2 частини: перша розглядалась як компенсація витрат праці підприємця з управління, а друга – як плата за ризик, пов'язаний з невизначеністю ринку.

Попит на певний товар лідер кембриджської школи поставив у залежність від трьох факторів граничної корисності, ринкової ціни та грошового доходу, який використовується на споживання; вирішальне значення він надавав першому з них. А.Маршалл досліджував проблеми попиту на окремі товари й розробив концепцію еластичност попиту. Рух попиту визначається еластичним щодо ціни, якщо при зміні ціни на 1% попит на товар змінюється більш як на 1%. Формула еластичності щодо ціни ма такий вигляд:

Е= зміна попиту на товар Х / зміна ціни на товар Х

Показник еластичност нтерпретується у практиці господарювання так:

1) Якщо еластичність попиту щодо ціни (на певному відрізку кривої попиту) дорівнює 1, то підвищення ціни не вплине на попит

2) Якщо Е більше 1 (попит еластичний), то незначне зниження ціни значно збільшить обсяг реалізації, а одержане зростання сукупного доходу перекриє збитки від зниження ціни

3) Якщо Е менше 1 (попит нееластичний), то підвищення ціни суттєво не зменшить обсягу реалізації й забезпечить додатковий прибуток

З ім’ям А.Маршалла пов’язана розробка неокласичної теорії грошей, викладеної в його праці «Гроші, кредит і торгівля» 1923. Основне рівняння цієї теорії виража потребу у грошах з точки зору використання доходу:

М=кРУ

М – обсяг грошової маси, к – коеф. Маршалла, що визначає частину доходу, яку люди прагнуть залишити в готівкові формі (він обернено пропорційний до швидкост обігу грошей V, тобто k=1/V), Р – загальний рівень цін на товару, У – обсяг валового національного продукту (ВНП).

З кембриджських реформ почався масовий перехід економістів на шлях вивчення функціональних співвідношень економічних явищ та досліджень конкретних товарних ринків. Іде кембриджської школи панували в економічній науці до початку 30-х років 20 ст. Наступні кризові потрясіння показали необґрунтованість розрахунку А.Маршалла на високу ефективність ринкового механізму та його здатність забезпечити саморегулювання капіталістичного господарства. Стало зрозумілим, що явища капіталістичного відтворення не можна пояснити тільки мікроекономічно, з позицій ізольованого раціонального суб’єкта.

Концептуальний підхід та основні теоретичні здобутки А. Маршалла витримали перевірку часом і займають важливе місце в арсеналі сучасної економічної теорії. Перехід до неокласично парадигми, який сприяв подальшому розвиткові економічної теорії, отримав назву "маршаллівської революції", яка полягала:

в розширенні предметного поля економічних досліджень, запровадженні нового категоріального апарату, збагаченні методології економічної науки;

започаткуванн мікроекономічного аналізу та дослідження економічних взаємозв´язків на системній та функціональній основі, що сприяло формуванню "єдино мови" економічної теорії та відіграло важливу роль у професіоналізац економічної науки та утвердженні світового наукового співтовариства економістів;

розробці синтетичної теорії, заснованої на рівноправності фактора граничної корисності (попиту) та фактора витрат (пропозиції) у формуванні ринкової ціни;

включенні у економічний аналіз фактора часу, розмежуванні довгострокового та короткострокового періодів, що уможливило створення "загальної системи, в якій усі попередн теорії знайшли собі місце".

11. Австрійська школа граничної корисност та її вплив на розвиток неокласичної теорії

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70–ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк (1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник ц школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економ зокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, що х вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів хніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отриман висновки на всю сукупність господарств.

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічн відносини лише ринковими зв’язка ми, тобто відносинами обміну. Саме вони, на хню думку, є засад ними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб’єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об’єктивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йому законів повністю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб’єкти цілком однорідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічн закони в такому разі стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «гранично корисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільно необхідної праці, а праця диним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на мет встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед ндивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості — від найнеобхіднішої до найменш корисної. Отже, він був першим із представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку ма остання одиниця його запасу.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат. Представники австрійсько школи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його виробництво.

У своїй теор Менгер дотримувався поглядів, що колишні витрати не впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри необхідності його для життєдіяльності людини.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та попиту на них обов’язково постає проблема, зв’язана з визначенням часу використання товару споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом строку використання втрачати якісь важливі властивості.

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони господарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип гранично корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа роз глядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продукту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами виробництва, унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємодії людини і природи, а як матеріальна річ.

Ще однією важливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є обмеженість матеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага, предмети споживання були в необмеженій кількост з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнити всі наші потреби, то зникла б необхідність в економічній діяльності. Обгрунтовуючи цю тезу, Візер, наприклад, зазначав, що перед Робінзоном також постали всі економічні проблеми, оскільки в нього був обмежений запас предметів споживання. Відтак робився висновок, що, правильно вирішивши проблеми робінзонівського (індивідуального) господарства, можна розв’язати всі економічні проблеми суспільства.

Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях «Основи теор цінності господарських благ» (1886), «Капітал і прибуток» (1889), «Теорія Карла Маркса та її критики» (1896), а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб’єктивістською концепцією процента.

Як уже зазначалося, австрійські економісти, аналізуючи властивості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмінюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Основою цінност у Бем-Баверка є корисність блага. Він розрізняв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну). Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що притаманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корис ність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б на одну одиницю негайно позначається на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності зв’язува лося з формуванням цінності матеріальних благ.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший він зв’язував з утворенням суб’єктивної цінності, під якою він розумів індивідуальну оцінку блага суб’єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенн його потреб. Якщо корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і його суб’єктивна цінність дорівнює нулю. Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянки води. Коли людина стоїть біля джерела, то склянка води не має жодної цінності, коли людина потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високо суб’єктивної цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що забезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.

Теорія розподілу австрійсько школи відома під назвою «теорія приписування» (рос. мовою «теория вменения»). Вона спирається на теорію трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництва австрійці й назвали виробничими благами. Кожному виробничому благу — землі, праці і капіталу, — за словами Бем-Баверка, має бути «приписана» (рос. «вменена») відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими факторами. «Приписування» (рос. «вменение») треба здійснювати з урахуванням гранично корисності «виробни- чих благ», визначених граничною корисністю вироблених з хньою допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстата, наприклад, визначатиметься граничною корисністю витканої на ньому тканини і т. н.

Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше, деалістичне відображення економічних процесів і явищ; по-друге, використання в якості головного об’єкта дослідження, не суспільного виробництва, а ндивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживання над виробництвом.

12. Теоретична система і економічна програма Дж. Кейнса

Дж. М. Кейнс був видатним економістом, державним й політичним діячем, взагалі надзвичайно активною, різнобічно обдарованою людиною. У наукових творах Дж. М. Кейнс розглядав широке коло проблем, зокрема проблеми теорії ймовірностей, монетарної економіки тощо. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». На думку багатьох економістів, «Загальна теорія...» Дж. М. Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визнача економічну політику розвинених країн і дотепер.

Слід звернути увагу на те, що вчення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, як панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембриджської школи. Економічна криза 1929—1933 pp. різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства, проголошуючи, що капіталізм доби вільно конкуренції вичерпав свої можливості. Попередниками Кейнса, які розробляли т чи інші функціональні зв'язки процесу відтворення і положення яких він розвива далі, можна вважати так звану стокгольмську школу — Б. Оліна, Е. Ліндаля; Ф. Кана у Великобританії та А. Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного регулювання економіки. Необхідно засвоїти, що новизна ідеї Кейнса полягала у визнанні недосконалості та нездатност до саморегулювання системи ринкових економічних відносин, а отже, у визнанн потреби активного втручання держави в економіку.

Докладний розгляд економічного вчення Кейнса дасть можливість зрозуміти його наукове значення вплив на дальший розвиток економічної теорії. Так, новаторство економічного вчення Дж. Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним. Це означає, що на відміну від інших економістів, які зосереджували свою увагу на діяльност окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, нвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це і зробило його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічно теорії.

Страницы: 1, 2, 3, 4