Билеты: История Украины

міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і

скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої

руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня

військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин,

проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти

сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської

Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає

нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям

грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно.

Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою

онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські,

володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив

воєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За

допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни

продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала

Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі

Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають

Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з

одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з

іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди, яка охоплювала

територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські

та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю,

вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний,

політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість

була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло

бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не

було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-

Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність,

визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність.

Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали

право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

7. Галицько-Волинське князівство

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке

князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки

онуків Ярослава Мудрого — Ростиславичі, а на Волині — Мстиславичі, які вели

свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини

був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в

інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити

свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй

посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства

була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління

Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити

собі утримання навіть власних бойових дружин.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а

розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла

(1153—1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи

Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12

половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл

посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на

користь законного правителя — старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри,

невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського

князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку

німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув

собі князівський стіл.

Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич,

спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та

волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти

опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви,

Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет

держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та

Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у

засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично

розпадається.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського

князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича

Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у

Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та

іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши

об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів.

Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине

ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення

держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до

князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася

культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською

навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на

р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили.

Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило

Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює

Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої

Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він

починає готуватися до боротьби з Ордою,

уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну

підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський

Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським

легатом.

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-

суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів

поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі

з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці —

Львів, Володимир, Лучеськ.

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-

Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а

Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із

татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину,

приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті

Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-

Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині

фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду

Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні

угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава,

який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II

Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством

Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в

свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був

підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить

польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу,

отруїли останнього галицько-волинського князя.

У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись

вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину

захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе

Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї

України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею

державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми

державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури,

Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю

культуру західноєвропейських цивілізацій.

8. Українські землі під владою іноземних держав (ХІV - XV ст.)

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни

1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а

Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив

і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вона захоплює

значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-

Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер

історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках

великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали

автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників.

Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала

можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати

фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські

землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці

запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову

систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях

діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства.

По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну

десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі,

а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була

боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-

білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично

татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів

правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але виникла реальна

загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому

полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір

союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського

королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між

Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь

Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку

віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає

польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для

боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення

польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло

не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в

1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала

Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем

литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію.

Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та

Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію

українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського

ордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій

на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські

загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників

налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але

поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.

Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало

можливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдати

відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих

було понад 30 тис.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським

миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі —

Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово

Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над

формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-

католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати

участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного

населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився

польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому

українські землі роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських

феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла —

Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла

зазнали нищівної поразки від брата Вітовта — великого литовського князя

Сигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній

син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем

Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.

В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню

могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні

права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка

проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських

землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під

керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання

спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні

нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському,

незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-

політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний

український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому

князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх

життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для

українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

9. Виникнення українського козацтва. Політико-соціальний та військовий

устрій Січі

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна

маса людності мешкала на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині,

Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина,

Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і

постає нове соціальне явище — козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні

(посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної

залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації

вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації

залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської

загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення

українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді

вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були

селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення

феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою

сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало

на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними

справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та

риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував

фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона

містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті

роки — на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному

Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої

української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його

своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з

сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо

очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У

військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне — з 8— 10

паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я,

аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й

новаки — джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у

виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо

Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у

боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де

не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки

становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це

суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне

розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу

виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою

формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на

рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів,

вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий

отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою

діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї

території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази

королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало

власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які

сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним,

оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать

їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися,

затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок

землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності,

до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична

рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на

землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і

релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною

ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і

внутрішньополітичних суперечностей — майнова нерівність, соціальне

розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали

Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини

її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку

визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією

Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А

питанням внутрішнього устрою — фінансовій системі, освіті, інфраструктурі,

будівництву міст тощо — уваги практично не приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних

стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею,

Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою

окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян

позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул

ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй

і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків,

забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля

запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання — охороняти південні кордони

держави.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін

із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр. Реєстровим

козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не

підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»;

козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву,

печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також

формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і

не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків,

а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове

козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-

татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту,

підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної

держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі

українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою

наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування

української етнічної держави.

10. Українські землі під владою Речі Посполитої

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула

оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства

Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для

унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української

шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина,

усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для

українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади,

гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема

військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою,

підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике

князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але

реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні

об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і

білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася

зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III

Август своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а

потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і

привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм.

Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і

склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита

(дослівно з польської мови — спільна справа). В ній мали бути король, який

обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія

Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації

збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до

литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств —

Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ),

Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися

призначеними польськими магнатами.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі

України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона

сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної

експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання

культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім

цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних

верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими

польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками.

Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій

разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які

прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона

переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське

господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби

передусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки — феодальні

господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже

значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у

фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке.

Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста — і державні, і ті, які перебували у приватному володінні.

Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого

самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали

опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий

стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в

українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна

деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали

можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед

православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи

національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили братства — міщанські організації, створювані

при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське

братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку

константинопольського патріарха, братство активно втручалось у

внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого

духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських

організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де

талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577

р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його

підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву

королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у

Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в

присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне

оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж

розколовся на дві частини — уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі

римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова

богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними.

Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків,

отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні

посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала

приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення

уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я.

Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу

церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької

церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну

організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для

православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в

історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

11. Козацько-селянські рухи кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали

активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань,

які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно

погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично

заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинило

козаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі більш

організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під

орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста

образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте

незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину,

Брацлавщину, Поділля і Волинь.

У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П'ятці.

Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляється гетьманства,

козаки втрачають право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі

повертаються до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками тікає на

Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки від

черкаського і канівського старости Є. Вишневецького та гине. Його військо

відступає на Запоріжжя.

В 1594— 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка,

який, до речі, був сотником у князя Острозького і брав участь у придушенні

повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кидає службу і

організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато

здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську

боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і

вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь,

Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні

польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського

ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку

козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єднуються з загонами Г. Лободи та

полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій

полякам, після якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро і

рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором,

очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків

погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за

підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано.

Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню

неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували

вплив нового соціального явища — козацтва, особливо у спілці з селянством,

дрібною шляхтою та міщанами.

Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної

історії — гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув

в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний

організатор козацьких походів проти татар і турків.

Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту

прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля

Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло

під час Хотинської війни.

У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити

Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому

змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у

релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше:

Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю

Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь

40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків

(жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено

плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів.

Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру.

Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Він

залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив

втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан

київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів.

Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти,

все своє майно він заповів братствам Києва і Львова.

Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622

р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був

підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6

тис. у складі шести полків — Київського, Корсунського, Канівського,

Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено

здійснювати самостійні військові походи.

Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і

нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича

(Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину

Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під

Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала

реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча

Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та

нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний

рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі

«Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували існування

православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після

закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки,

уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців.

Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецю

Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку

залогу та зруйнували фортецю.

У 1637—1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка),

Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала себе проблема суперечностей між

реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у

1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву «Ординацію

Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». В

ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський

комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого

спокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання

широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

12. Культура України ХVІ - першої половини ХVІІ ст.

Розвиток культури у зазначений період проходив у вкрай суперечливих умовах. З

одного боку, розвивалися продуктивні сили, зростали міста тощо, з іншого ж —

посилювався іноземний тиск на православну віру, українську мову і культуру.

Але український народ не втрачав своєї самобутності. Його культура,

зберігаючи нерозривність із давньоруськими традиціями, разом із тим відчувала

значний вплив європейського Відродження.

Найважливішим чинником піднесення національної самосвідомості, потужним

рушієм етнічного розвитку на новому історичному етапі виступала українська

мова. З'являються перші книги рідною мовою, зокрема Пересопницьке Євангеліє

(1556— 1561 рр.). Українська мова набула такої ваги, що за рішенням

Люблінського сейму 1569 р. нею стали користатися навіть у польському

діловодстві.

Розвиткові української мови і культури значною мірою сприяло книгодрукування.

У 1561 р. в маєтку Г. Хоткевича І. Федоров і П. Мстиславець заснували першу

друкарню, яка видала Псалтир та Часослов. У 1573 р., переїхавши до Львова, І.

Федоров друкує «Апостола», а пізніше — повне видання Біблії

церковнослов'янською мовою. Згодом друкарні створюються в Києві, Чернігові,

Луцьку, Новгороді-Сіверському, Рогатині. Найбільш потужною була друкарня

Києво-Печерської лаври.

У другій половині XVI ст. зароджується нова українська література, яка

починалася з антикатолицької, антиуніатської полеміки. Г. Смотрицький написав

у 1587 р. перший полемічний твір — «Ключ до царства небесного». В свою чергу

єзуїт П. Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597 р.) виступав за

об'єднання церков. Видатним православним полемістом був острозький шляхтич М.

Броневський, автор «Апокрисису» (1597 р.).

Важливу роль у формуванні національної культури грала усна народна творчість,

яка відбивала найважливіші події у житті українського народу, передусім

боротьбу проти турків і татар. Постає новий жанр — героїчний епос (думи,

історичні пісні). Серед них — «Втеча трьох братів з Азова», «Плач

невільника», «Самійло Кішка». Розвивається літописання, створюються

Острозький, Густинський літописи.

Велика увага в цей період приділялася освіті. В 70-х роках XVI ст.

засновується Острозька академія, де вивчалися діалектика, астрономія, грецька

й латинська мови. Першим ректором академії був Г. Смотрицький.

Видатну роль у поширенні освіти відігравали братства, які об'єднували при

церквах православне населення міст. Перше братство виникло у Львові 1586

року. Впливовим було й Київське братство. Поступово такі організації

створюються і в інших містах України. Існували вони на внески їхніх членів і

добровільні пожертви. Братства виступали проти покатоличення українського

народу, проти засилля духовенства у суспільному та культурному житті.

Братські школи існували в Галичині, на Волині, Поліссі. Провідною була

Київська братська школа, опікувана самим гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р.

вона об'єдналася з Лаврською школою і стала називатися Києво-Могилянською

колегією, яка за рівнем викладання наближалася до західноєвропейських

університетів.

В Острозькій і Львівській братських школах у другій половині XVI ст. виникає

шкільний театр. Вистави відбувалися у вигляді декламацій та діалогів.

Популярним був і театр ляльок — вертеп.

Новий етап у розвитку української музики позначений поширенням хорового

співу, народних історичних дум. Виникають перші музичні товариства.

В архітектурі та живописі самобутній український стиль зазнає впливу

Відродження. Будується багато фортець і замків, церков і монастирів, які

прикрашаються іконами, скульптурою, різьбленням по каменю й дереву.

Розвиваються ремесла — ювелірне, ковальське, гончарне.

Після тривалого занепаду Київ знову стає культурним центром українських

земель, і їхній розвиток набуває характеру національного відродження.

13. Національно-визвольна війна середини ХVІІ ст.

Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед

мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних причин цієї війни можна виділити декілька.

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9