Рефераты

Билеты: История Украины

в Північній Буковині та Закарпатті.

Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним зв'язкам

із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша

був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо.

1744—1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників.

Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Але

і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну винагороду. 23

серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня він помер. Справу

Довбуша продовжили його побратими — В. Орфенюк, В. Баюрак, І. Бойчук.

Опришківський рух був тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого

стала так звана Коліївщина.

У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне

зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ

розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою

та виставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі скликають

Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав.

Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія

починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання.

Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен Мотронинського

Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк збирає повсталих,

осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів повстання

охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян

від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску,

створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768

р. повсталі оточили Умань — один із центрів польського панування на

Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і

місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем

смілянським, а Ґонту — полковником і князем уманським. Тоді військо

гайдамаків налічувало 16 сотень.

Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя

й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з'єднатися мовби для

підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у

ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було

оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.

Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі

геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.

Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти.

Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.

У 1789—1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до складу

Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними

козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отож

турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі

права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення.

В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки на

користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування —

Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських і

змусили службовців земського суду визнати їх усіх козаками. Повстання тривало

аж чотири роки, оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою

війною і боротьбою з французькою революцією, було якось не до нього. Лише у

1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і

заслали на каторгу. Турбаї перейменували на с. Скорботне, а його мешканців

переселили у південні райони України.

Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на

суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах

української інтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних змагань.

19. Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в

історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в

Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить

високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій половині

XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І.

Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у переважній

більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти став Києво-

Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої освіти

відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми. В 1701 р.

за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію. Рівень

навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним закладам

Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх

часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодом

друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарис

історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник.

Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де

описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами перейти від

літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П.

Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями

загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили

Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський

(епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської

академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І.

Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях, думах,

казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчна

боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та

опришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського

Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г.

Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про

стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні

української літератури. Видатними її представниками були також Л. Баранович,

1. Величковський, Ф. Прокопович та ін.

Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тоді з'являються

такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська драма» Д.

Ростовського, «Про блудного сина» С. Полоцького.

Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період,

пов'язаний передусім із діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. В

Україні широко розповсюдився й інший різновид театрального мистецтва — театр

ляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови.

Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. також була Київська

академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичних

інструментах. Величезний внесок у розвиток української музичної культури

зробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Ведель, Д.

Бортнянський. Починається становлення професійної української музики.

Архітектура і будівництво у другій половині XVIII ст. продовжували

розвиватися на самобутній народній основі. Особливого значення надавалося

спорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, або

козацького, барокко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості,

емоційності й пишності. В стилі європейського барокко збудовані Успенський

собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Національного колориту

сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у

Чернігові тощо. Видатними архітекторами цього часу були С. Ковнір, І.

Григорович-Барський.

В останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямі класицизму. В

цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові, Умані та

інших містах України.

Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що

поєднував риси барокко з народними традиціями. Утворилися національні художні

школи - жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерській

лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна

декоративна скульптура.

Таким чином, незважаючи на втрату Україною державності, її культура,

зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва

й гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.

20. Українці у війні Росії з наполеонівською Францією

Поставивши за мету створити світову імперію, Наполеон І намагався знищити

Англію, яка була основним конкурентом Франції на міжнародному ринку, а також

Росію (у складі якої була більшість українських земель), котра стояла на

шляху планів Наполеона.

З перших днів війни пліч-о-пліч з росіянами хоробро боролися проти спільного

ворога українці. Особливо багато їх було в тих частинах, які формувалися в

Україні (Вузькі козаки, Ізюмський, Маріупольський, Сумський, Охтирський

гусарські полки, Київський та Чернігівський драгунські полки тощо). Чимало

українців було серед ополченських формувань. На Лівобережній Україні замість

восьми запланованих полків населення виставило 15 (дев'ять полтавських і

шість чернігівських). Кожний полк налічував 1200 козаків. Крім того, було

сформовано п'ять кінних підрозділів — загони «лісових козаків» у Київській,

Подільській та Волинській губерніях, у Тернопільському окрузі. Всього Україна

виставила 68,9 тис. вояків, у тому числі 33,4 тис. кінних (без офіцерів).

Беручи участь у боротьбі проти наполеонівських військ, українські селяни

сподівалися на звільнення від кріпосницької залежності, а козаки — на

повернення своїх прав та привілеїв. Захист вітчизни, рідної землі вони

вважали своїм святим обов'язком. Українці не лише перебували в лавах діючої

армії, а й допомагали їй продуктами, фуражем, майном, транспортними засобами,

коштами. Усього на потреби боротьби проти загарбників в Україні було зібрано

9 027 700 крб., 13,5 пудів срібла, кілька кілограмів золота. Із загонів

чернігівських ополченців та козаків у серпні—вересні 1812 р. був створений

кордонний ланцюг протяжністю 88 км — від с. Клюзи Городнянського повіту до с.

Осадчини Остерського повіту. Чимало яскравих сторінок у героїчний літопис

війни вписали воїни-українці І. Галченко, 1. Ліченко, М. Паламаренко,

партизанські ватажки Є. Четвертак та Ф. Потапов.

Боротьба з наполеонівською навалою не зробила, однак, українців ні вільними,

ні щасливими. Але разом із тим закордонний похід російської армії, у складі

якої було багато українців, сприяв піднесенню національної свідомості,

підштовхнув їх, як і інші поневолені народи Російської імперії, до боротьби

проти кріпосництва й самодержавства.

21. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин.

Антикріпосницька боротьба в першій половині ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. Україна входила до складу двох імперій — Російської

та Австрійської. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і створені губернії

та генерал-губернаторства. Західноукраїнські землі поділялися на округи,

якими керували австрійські чиновники.

Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад

феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові

товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільське

господарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цього процесу

стали зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації

окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається

технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та

розвитку фабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала

80% виробництва цукру в Росії. У 1824 р. був заснований перший цукровий

завод. Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпами

розвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові

явища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості,

поширюються на сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується

зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український

експорт складав 60% загальноросійського. Торговельні зв'язки підтримувалися з

Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.

Таким чином, у середині XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання

перебувала в глибокій кризі. Нова ринкова система відносин ставала дедалі

міцнішою та ефективнішою порівняно з феодально-кріпосницькою. У процесі

розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу

загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба.

Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та

цареві, підмова платити оброк, непокора властям, втечі — в Новоросійський

край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797—1825 рр. в Україні

сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків.

Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і

містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося

заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р.

неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку

1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл

повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати поміщицьке майно,

арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з повсталими.

Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині

XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив

його У. Кармалюк. Його ім'я ще за життя стало легендою. Кілька разів

Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і,

повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже

25 років. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Однак

це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.

Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв'язку з

проведенням інвентарної реформи 1847— 1848 рр. Широка хвиля виступів

прокотилася по Україні в 50— 60-ті роки XIX ст. Важливу роль тут відіграли

революційні події 1848 р. в Європі. Чутки про близьке скасування кріпосного

права спричинялися до вибуху селянських повстань.

2 травня 1848 р. у Львові було засновано «Головну Руську Раду» — першу

українську політичну організацію, яка взяла на себе функції українського

національного уряду. У маніфесті Ради, зверненому до всіх народів

Австрійської імперії і насамперед до українського населення Східної Галичини,

лунав заклик до боротьби за свободу і незалежність. Селянський

антикріпосницький рух ширився на Галичині, Буковині, Закарпатті. Найбільше

австрійський уряд був наляканий розмахом на Закарпатті опришківського руху 1

листопада 1848 р. з ініціативи Л. Кобилиці в Чернівцях відбулися збори

представників сільських громад Буковини, учасники яких виступили проти наміру

адміністративне відокремити Буковину від Галичини. Почалося повстання. Силами

регулярної армії воно було придушене.

Загалом 1848 рік був переломним в історії західних українців. Вони дедалі

активніше заявляли про свої права та виборювали їх. Антикріпосницький рух

поступово набирав загальноукраїнського масштабу.

22. Суспільно-політичний рух у наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ -

в першій половині ХІХ ст.

Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох

провідних діячів першої хвилі українського національного відродження кінця

XVIII — початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з козацької

старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з

боку найбільш патріотично налаштованих представників української громади. В.

Капніст, полтавський дворянин, пише «Оду на рабство», в якій висловлює

обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини

він у 1791 р. їде з таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план

відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні джерела,

а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух

Французької революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів

цього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги

над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників

почали іншими очами дивитися на російську дійсність, на політичний режим

самодержавства, які різко контрастували з ідеями свободи, рівності,

братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1818 р. вони

виникли в Києві («З'єднані слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»).

Членами цих об'єднань були відомі українські діячі І. Котляревський, В.

Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П.

Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все ж не мали

послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які

ставили перед собою їх організатори, було прилучення малоросійського

дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком

був В. Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та

приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній

Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою

вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і

Правобережну Україну.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести дві:

по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та

прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією,

усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка

разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та

розвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму після

війни 1812— 1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне

повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли

важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні політичні

гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та

всіх його інститутів. Одним з них було «Малоросійське товариство», створене у

1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же можна сказати, що оформлення

політичної опозиції царизмові було пов'язане з виникненням перших

декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р.,

коли в Петербурзі був створений «Союз порятунку», а у 1818 р. в Москві —

«Союз благоденства», їхні програми передбачали впровадження конституційного

представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного

права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати

Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі

багато опозиційне налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. У 1818

р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей

членів «Союзу благоденства». Через три роки декабристи реорганізували свої

об'єднання і створили два осередки — Північне товариство з центром у

Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього

було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків,

що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи:

Кам'янська на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі з

С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів

Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між

ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге

— більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах

поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова

Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська правда», в

якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму.

Відповідно до неї всі народи Росії мають об'єднатися в централізовану

республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі

громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але

половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку.

Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація —

Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825

р. воно об'єдналося з Південним товариством.

Внутрішньополітичною ситуацією, пов'язаною зі смертю Олександра І, вирішило

скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в

Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мсти

повстання з боку солдат і населення — все це призвело до його поразки.

Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в

Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець

із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації

декабристи не склали зброю.

29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом

підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на

Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с.

Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений

«Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство,

встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі

зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші

військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У

першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління

повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив

до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання — К. Рилєєва, М.

Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля — було

страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж

полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та

українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично

не виходив за межі російської державності, російського менталітету. Зокрема

П. Пестель, як відомо, відносив українців до «корінного російського народу».

Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це

була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм

його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму.

Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які

стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства

об'єднаних слов'ян, інших політичних об'єднань в Україні тієї доби справляли

свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.

23. Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідки для України

У Царстві Польському, як з 1815 р. називалася частина Польщі, що входила до

Російської імперії, зростало невдоволення тим, що Росія постійно порушувала

польську конституцію, обмежувала діяльність сейму, придушувала будь-які

прояви національного життя. Зростало прагнення відійти від імперії та

створити власну незалежну державу. Невдоволення набирало дедалі загрозливіших

форм. Подією, що прискорила польське повстання проти Росії, стала липнева

1830 р. революція у Франції, внаслідок якої була повалена династія Бурбонів.

Польське повстання почалося в листопаді 1830 р. Воно охопило все Царство

Польське і значну частину Волині. Головну роль у повстанні відігравали шляхта

й духовенство. Сейм проголосив позбавлення Миколи І польського престолу.

Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Остен-Сакен звернувся до

селян Правобережної України з закликом, щоб вони доносили на панів, які брали

участь у повстанні, або безпосередньо передавали їх до рук росіян. При цьому

було обіцяно, що селяни вже не повернуться під владу панів. І селяни повірили

цим обіцянкам.

У 1831 р. польське повстання було придушене. Що ж до обіцянок, про які

йшлося, то російський уряд, зрозуміло, й наміру не мав їх виконувати. Пани

жорстоко помстилися селянам, і становище тих стало набагато гіршим.

Судили повстанців у Києві. Значну їх частину було заслано до Сибіру, інших

віддано в солдати, переважно на Кавказ. Кілька тисяч дрібних шляхтичів

позбавили дворянства, а їхні маєтки конфіскували.

Після повстання суспільна атмосфера не змінилася на краще. Українське

селянство залишалося у цілковитій залежності від польських панів.

Незадовільним було становище православного духовенства. Посилився процес

русифікації. Зокрема, Київський університет св. Володимира був заснований у

1834 р. переважно з метою русифікації молодого покоління польських шляхтичів.

Придушення повстання не припинило польського національно-визвольного руху. В

Києві було засновано таємну організацію «Союз польського народу», її

керівником був С. Конарський, а значну частину членів становили студенти

університету. В 1838 р. поліція викрила «Союз», його організатора стратили,

усіх студентів-поляків звільнили з університету, значну частину віддали в

солдати.

З польським повстанням пов'язано ще декілька важливих подій. Для боротьби з

повсталими в Україні було сформовано вісім полків по 1000 козаків у кожному.

Було обіцяно, що ці формування й надалі залишаться козацькими. Справа, однак,

закінчилася тим, що після повстання полки було переформовано на регулярні, а

два з них переведено на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького

війська. Князь М. Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії, якого Микола І

запідозрював в «українському сепаратизмі», в 1834 р. був звільнений зі своєї

посади. Після цього Малоросійську губернію було ліквідовано, а замість неї

створено дві — Чернігівську та Полтавську. В 1831 р. було скасовано

Магдебурзьке право в лівобережних містах України, а в 1842 р. — чинність

Литовського статуту, який в Україні вважався головним правовим зводом.

Репресії посилювалися в усіх сферах суспільного життя українців. З 1832 р.

російська мова стала офіційною в установах Правобережжя. Того ж року був

закритий відомий Кременецький ліцей. Такими для України були наслідки

придушення польського повстання 1830—1831 рр.

24. Кирило-Мефодіївське Братство

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами

братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету

М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець

канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш

і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі

вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання,

тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських

просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі

буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства».

Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не

залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати

всі слов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою

свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею

федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма

Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського

народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі

своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному

дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ

і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала

радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є

першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство

слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення

українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова

його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його

заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового

українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною

політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне

визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з

одночасним . створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських

країн.

25. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі

площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн осіб (у тому числі 2 млн

українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах

жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської

монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У

Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті —

мадяризації, на Буковині — румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й

потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною

польських земель входила до складу «королівства Галіції та Лодомерії» з

центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12

округів. Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський,

Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський,

частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної

Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом

розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина,

Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові

машини в Галичині з'явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях

розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-

фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові

як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль

в економіці.

Західної України. Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на

Закарпатті та в Галичині.

Ситуація, в якій опинилися мешканці українських земель в Австрійській

імперії, серйозно гальмувала й духовний поступ українців, розвиток

національного руху. І все ж ці процеси і тут набирали сили. Активну участь у

них брало уніатське духовенство. У 1816 р. І. Могильницький, каноник із

Перемишля, створив так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету

поширення релігійної літератури українською мовою. У 1820-ті роки в Перемишлі

виник новий гурток, який об'єднав навколо себе єпископ І. Снігурський. Члени

гуртка збирали й пропагували український фольклор, історичні матеріали.

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у

Львові виникає гурток «Руська трійця». Його фундаторами стали вихованці

Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1832 р.

група студентів — членів гуртка проголошує своїм завданням переведення

місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені

з Наддніпрянської України І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович.

«Руська трійця» намагалася поширювати українські історичні традиції,

фольклор, ідеї об'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був

підготовлений до друку альманах «Зоря». Його видання, однак, заборонила

цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою «Русалка Дністрова»

у 1837 р. все ж удалося опублікувати в Будапешті.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період

європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок

народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли

ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський

устрій.

Одним з найважливіших результатів революції 1848— 1849 рр. було скасування

кріпосництва. Це сталося 23 квітня 1848 р., тобто на п'ять місяців раніше

скасування панщини в усій імперії.

2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило «Головну Руську

Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада займалася освітою, фінансами,

селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. 15

травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик «Зоря Галицька». Влітку

1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому

українцям удалося здобути 39 депутатських місць.

Найбільші досягнення в 1848—1849 рр. український національний рух мав на ниві

культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію

«Галицько-руська матиця», яка займалася видавничою справою, впровадженням у

школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра

української мови. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських

письменників.

У найбільш гострій формі національний рух спротиву виявився в селянських

виступах. Особливо активними вони були протягом 1815—1825 рр. у Галичині.

Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті.

Сотні селян озброювалися і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на

шлях збройної боротьби проти влади. Опришки нападали на панські й державні

маєтки, відбирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з

феодалами та адміністрацією. Постійною і найбільш масовою формою селянських

протестів була відмова від виконання феодальних повинностей.

Яскравою сторінкою в історії українського народу було повстання в Північній

Буковині під проводом Л. Кобилиці, який на той час був депутатом парламенту.

16 листопада 1848 р. він зібрав у Вижниці 2600 селян і закликав їх до

боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького і

Сторожинецького округів. Загін під проводом Л. Кобилиці до літа 1849 р. вів

боротьбу з урядовими військами. Відважного ватажка повсталих було схоплено в

1850 р.

Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р.

ліквідувала «Головну Руську Раду». У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії

змушена була визнати Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття.

Українські національні здобутки тут знову були втрачені.

26. Українська культура першої половини ХІХ ст.

Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, незважаючи на всі зусилля

її організаторів та виконавців, була неспроможна знищити волелюбні змагання

українського народу. Ідеї національного відродження хоч і поступово, але

невпинно поширювалися.

Переконливе свідчення цього — зміни у сфері освіти, культури. У 1805 р. в

Харкові був відкритий вищий навчальний заклад — університет. З 1816 по 1819

р. друкувався масовий популярний часопис «Украинский вестник». Важливою

подією в історії української науки й культури стало заснування у 1834 р.

Київського університету св. Володимира. Його першим ректором став відомий

природознавець, історик та етнограф М. Максимович. Він відіграв провідну роль

у створенні Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, де працювали,

зокрема, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлінський. Завдяки їхнім зусиллям

був створений архів, що містив багато цінних документів з історії України.

Визначні вчені працювали в Харківському університеті. Серед них — славіст І.

Срезневський, хімік В. Каразін, математики Т. Осиповський та М.

Остроградський. Вагомий внесок у дослідження історії України зробили М.

Костомаров, П. Куліш, М. Маркевич. Започаткувавши українську школу істориків,

вони науково обгрунтували історичну самобутність українського народу, його

культури.

Особливе місце в розвитку духовних засад українського національного руху,

української культури належить, безумовно, Тарасові Шевченку. Важко знайти

інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою повною

мірою віддзеркалювали б національну ідею, національний дух. Те, що в історії

народу, який змагався за свою свободу й державність, таке видатне місце посів

саме поет, не було випадковим. Культурна діяльність була практично єдиною

цариною, де українці могли виявити свою самобутність.

У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменників

виділяються такі широковідомі постаті, як І. Котляревський, П. Гулак-

Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш. Виникають

російські професійні театри — у Києві (1805 р.), Полтаві (1810 р.), Харкові

(1812 р.). Великою популярністю користувався в Полтаві український театр, на

сцені якого виступала аматорська група під керівництвом І. Котляревського. У

1819 р. тут поставили «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника». Існував також

аматорський театр у с. Кобинці, керівником і режисером якого був батько

Миколи Гоголя В. П. Гоголь-Яновський. Широку популярність мали українські

бандуристи, кобзарі, лірники. Розвиваються українська симфонічна музика,

хорове мистецтво, живопис. В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш

відомими спорудами цього стилю були оперний театр в Одесі (архітектор Тома де

Томон), будинок Київського університету св. Володимира (архітектор О.

Береттг). Невідомі народні майстри створили такі перлини архітектурних

ансамблів, як парк "Олександрія" у м. Біла Церква. Софіївський парк у

м.Умані, палац Галагана в с.Сокиринцях та ін.

Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькій русифікації

паростки української національної культури розвивалися, прокладаючи подальший

шлях її утвердження та розвитку.

27. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні

19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування

кріпосного права. Цю важливу політичну і соціально-економічну реформу

готувала урядова комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема

представники України.

Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків.

Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом

чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати

на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно,

вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони й

громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не

простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж

попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були

заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили

брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позику

протягом 49 років. Отож селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і від

держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, які

вони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові,

капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між

поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові

повинності, тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім «миром»,

тобто з селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського

управління: сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за

сплату податків.

Серйозні зміни в економічному житті поставили на порядок денний проблему

реформування адміністративного управління. У 1864 р. були створені виборні

органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони

займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі

будівництва шляхів місцевого значення, охорони здоров'я, освіти тощо. Земства

були не тільки виборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили

представники дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю

земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право

«вето» на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено реформування

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9


© 2010 Собрание рефератов