Билеты: История Украины

на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала

відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди

українському суспільству, розвитку його національної культури.

55. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 рр.).

Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як "велике десятиліття", зовсім

не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського

суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне

керівництво і не ставило.

Мова, отже, може йти тільки про частину цього періоду, коли М. Хрущов робив

спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад

системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та

непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень,

серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це зводило нанівець

«хрущовську відлигу» і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя

народу падав. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало

невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та

методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини

партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості

свого панівного становища і не бажала цього втрачати.

Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря ЦК

партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л.

Брежнєв. Так завершилося «велике десятиліття». Очікування, пов'язані з

оздоровленням суспільства, економічним зростанням, підвищенням життєвого

рівня народу, розвитком національних культур, виявилися марними. І це цілком

закономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї ж

самої партії, оборонцями комуністичної системи.

Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посилення

ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи,

намагання звести все до часткової критики лише однієї особи — Сталіна.

Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі

відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним.

Але в суспільстві не зникали ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього — формування наприкінці 50-х — на початку 60-х

років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий

процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у

1959 р. Л. Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет

Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу

до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу

СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про

законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-

дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у

таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В.

Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС

виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського

правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка.

Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили

протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську

культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських

дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Влада

відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли

політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У

вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в день прем'єрного показу кінофільму

«Тіні забутих предків» представники української творчої інтелігенції

виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В.

Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у

квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу

члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода,

поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою

до ЦК Компартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На

захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань

постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А.

Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною

було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів,

які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в

Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу,

українські дисиденти не мали тієї «парасолі гласності», котра певною мірою

допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав

українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість

соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював

чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й

широким масам. Разом із тим український Правозахисний рух зазначеного періоду

відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

56. Україна і загострення кризи радянської системи (1965-1985).

З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінчення так званого "великого

десятиліття" настала майже 20-літня "ера" Л.Брежнєва. Вона почалася за

знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про

свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище,

подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно,

забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва.

А що ж на практиці? Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р.

децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана —

централізована. Ще раніше, у березні, прийнято рішення стосовно сільського

господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської

продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за

надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних

умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах.

Корінних змін, як бачимо, тут не планувалося. У промисловості передбачалися

посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери

госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання,

скорочення числа диктованих зверху показників.

Подальший розвиток подій, здавалося 6, підтверджував обраний новим

керівництвом шлях. Результати восьмої п'ятирічки (1965—1970 рр.) були досить

обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини

промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці.

Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було

споруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в сільському

господарстві. Його валова продукція в Україні зросла за восьму п'ятирічку на

16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній

експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні

щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним

для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність

робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966—

1970 рр. він становив в Україні 50%, то за 1981— 1985 рр. — лише 19%.

Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965 по 1985 р.

посівні площі в Україні зменшилися більш ніж на мільйон гектарів. Найбагатші

землі нерідко передавалися під капітальне будівництво або ставали дном

штучних морів. Невпинно погіршувалися умови праці та життя на селі, внаслідок

чого протягом 1966— 1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась

на 4,6 млн осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який до

того ж підтримувався головним чином за рахунок нещадної експлуатації та

розпродажу національних природних багатств, обсяг яких катастрофічне

зменшувався. Це безпосередньо торкалося і України. Залишковий принцип

фінансування призвів до зубожіння у сферах освіти, науки, культури, медицини.

Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток

військово-промислового комплексу.

Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивних економічних

законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до

належного керівництва країною — все це посилювало кризові явища і процеси в

СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до

своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян,

інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня.

Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало посилення

правозахисного руху. його учасників влада широко застосовувала репресивні

методи. В січні—травні 1972 р. в Україні, де П.Шелеста па посту першого

секретаря ЦК КПУ змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти. Жертвами

на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М.

Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком

у розвитку українського правозахисного руху стале створення в 1976 р.

Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О. Бердник, П.

Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич та

ін. У 1977—1978 рр. відбулися а і суди над провідними членами групи.

Репресивні ї поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство. У

сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і штучне

утворення так «нової історичної спільноти — радянського народу". Посилювалася

русифікаторська політика. Глибока економічна криза, низький життєвий рівець

народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у

зовнішній політиці — такими були о характеристики СРСР кінця 70-х — початку

80-х років.

57. Україна в період "перебудови" (1985 - серпень 1991 р.).

Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила загальної

ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов. У

1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у

березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до

влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник

та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які

формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір

консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію

перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб

досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи

враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні

державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо

зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового

політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа

глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської

атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж

хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом

поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб

радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби

цієї катастрофи.

Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє

партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все

залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В.

Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником

Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С. Гуренко.. Сиротив

горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі

української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь

розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була

суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя

суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском

обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й

суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про

мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку

української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було

становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська

республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та ін.;

всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного,

національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної

Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична

партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори

до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став

Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя

відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз,

Демократичний союз студентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з

Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була

принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів,

прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена

16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в

ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти

перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність.

Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру,

але й самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова, тепер уже як Президента

СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік

у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав

маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного

Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило

соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС.

Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в

цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці

реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня

1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М.

Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти

заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні

дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво,

зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії

України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та

партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги

демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання

позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське

керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України,

зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських

заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії

України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону

діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами

розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-

перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як

республіканської організації і не означала того, що її члени без судового

рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-

друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993

р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої

партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже

в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього

спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу

активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П.

Симоненком.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26

жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України.

Очолює її О. Мороз. Відновила свою діяльність і ОУН — під орудою колишнього

Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. Близько 15 тис. членів налічує Конгрес

українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до

самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада

України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого

заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ

величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня

1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за

незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано

Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич),

Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення

М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і

наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності

Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч

керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та

країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД

Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню

сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70

років, стала фактом глобального значення.

58. Українська РСР на міжнародній арені (1985 - серпень 1991 р.).

Сфера міжнародних відносин та зовнішньої політики за М.Горбачова була чи не

єдиною ділянкою життя тогочасного радянського суспільства, де "нове політичне

мислення", "гласність" та "перебудова" не залишилися деклараціями, а принесли

вагомі результати.

М. Горбачов розумів, що без подолання міжнародної ізоляції, в якій майже

безперервно перебував радянський тоталітарно-комуністичний режим, надій на

його реформування практично не може бути. Для досягнення цього потрібні були

реальні кроки з боку Москви. І низку таких кроків у напрямку порозуміння зі

світовою спільнотою СРСР вимушений був зробити.

Вперше було заявлено про те, що пріоритет повинен бути за загальнолюдськими,

а не якими-небудь іншими цінностями. СРСР відмовляється розглядати мирне

співіснування як специфічну форму класової боротьби. Нові тактичні й

стратегічні установки з'явилися в поглядах СРСР на проблеми глобальної

безпеки та роззброєння. У відносинах з соціалістичними країнами наголос став

робитися на безумовній самостійності, повній рівноправності, невтручанні у

внутрішні справи.

У зазначений період в Європі розгортаються серйозні геополітичні процеси,

котрі наочно демонструють характер і напрямок змін у тогочасній системі

міжнародних відносин. У стані глибокої кризи опинилися комуністичні режими в

країнах так званого соціалістичного табору. Польща стає першою з держав, де

комуністи програють демократичні вибори і втрачають владу. Розпадається

Варшавський Договір. Офіційно про це було заявлено в лютому 1991 р. Припинила

своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги.

За таких умов радянське керівництво вже не могло практикувати ті засоби й

методи зовнішньої політики, які вживалися протягом майже всього існування

імперії.

Певні позитивні зміни сталися і в здійсненні зовнішньополітичних повноважень

республік СРСР. Постала можливість самостійного, без зазирання на Москву,

прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення,

пов'язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів,

сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.

25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участь МЗС

УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». У прийнятому

рішенні підкреслювалося, що в основу концепції має бути покладений новий

розподіл обов'язків між загальносоюзними та республіканськими

зовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала більше можливостей у

сфері розбудови двосторонніх відносин, насамперед із державами Центральної та

Східної Європи. До цього слід додати, що на той період у представництвах УРСР

в міжнародних організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах

міжнародних організацій працювали 96 осіб.

Нові можливості для більш широкої реалізації національних інтересів у сфері

міжнародних відносин з'явилися після того як 16 липня 1990 р. Верховна Рада

УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У Х розділі цього

важливого документу — «Міжнародні відносини» — наголошувалося на тому, що

зовнішня політика України є демократичною і миролюбною. Декларація визначала

основні напрями та пріоритети зовнішньої політики України. Спираючись на цей

документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність.

Особливо це торкнулося розбудови двосторонніх дипломатичних відносин,

розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях. На

кінець 1990 р. УРСР була учасником 172 міжнародних угод і 15 міжнародних

організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка приєдналася до

Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні

права, стала учасником угоди між урядами СРСР, БРСР, УРСР і МА-ГАТЕ про

проведення міжнародних досліджень наслідків аварії на ЧАЕС.

У 1990 р. подіями значної ваги стали двосторонні договори та угоди з

Російською Федерацією, Угорською Республікою та Республікою Польща. Це були

перші двосторонні угоди, укладені Україною після 1945 р. Почалася практика

підготовки і затвердження урядом України своїх директив делегації УРСР для

участі в роботі міжнародних організацій. Новою була і практика підготовки

заяв уряду УРСР із міжнародних питань (агресія Іраку проти Кувейту;

об'єднання Німеччини; Паризька зустріч у верхах тощо). Вперше за всю історію

діяльності УРСР в ООН делегація республіки використала перебування на 45-й

сесії Генеральної Асамблеї для налагодження двосторонніх відносин.

Таким чином, розглядуваний період став другим після 1944—1949 рр. періодом

зрослої зовнішньополітичної активності України як складової Радянського

Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх

зовнішньополітичних повноважень, зміцнення свого міжнародного авторитету.

Разом із тим республіка, як і раніше, не мала власної зовнішньої політики і

не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Демократичні,

національне свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи

дедалі більшою мірою усвідомлювали це і працювали для того, щоб наблизити час

здобуття української державності.

59. Україна в умовах незалежності

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-

новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку

України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій,

надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення

незалежності України та завдання створення самостійної Української держави

закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ

України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та

відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на

цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали

перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив

у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай

важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем

нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні

рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід

Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких

вона перебуває з моменту свого утворення.

Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного

режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід

багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того,

щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство

звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні

ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут

слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається

враження, що процеси кінця 80-х - початку 90-х років заскочили наше

суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного

суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини

тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та

можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та

економічної ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно

затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання

практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до

цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не

тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за

Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної,

професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до

роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської

доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного

господарювання" постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати

над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною

системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного

стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не

вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них

значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують

справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається

те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо

того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча

не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в

перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним

падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому

зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне

подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема,

спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до

ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті,

результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми

республіками.

Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна не здійснила

перехід до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко.

Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку - і саме в цьому одна з причин

нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду",

куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добре відомий в

усьому світі. Саме він створив економіку імперії, котра перестала існувати не

в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього

самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим зробив

усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися і долалися

іншими, в тому числі Україною - з її величезним, але малоефективним

економічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де

тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і

переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80%

народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим

комплексом). Незаперечним фактом є те, що саме радянська, а не будь-яка інша

влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними

інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення, котре

неодноразово ставало жертвою справжнього геноциду.

Що ж стосується посилання на розрив економічних зв’язків між колишніми

радянськими республіками, то цей розрив тільки загострив кризу, створену

адміністративно-командною системою за радянських часів. Слід додати, що

незалежна Україна отримала й не менш згубну спадщину. Йдеться про практичну

відсутність сучасного досвіду в галузі розбудови інституцій державної влади,

демократичних традицій, парламентаризму тощо.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина,

яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до

розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років

української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних

гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній Раді в квітні

2001 р. фактично перестала існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою

політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в

1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Національне законодавство

не сприяє створенню належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний

розвиток. Журнал "Інстітюшнл інвестор" у щорічному рейтингу інвестиційної

привабливості ставить Україну на останні місця - 102-те, 105-те, 109-те.

Фактично, як зазначається в посланні Президента України до Верховної Ради

"Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.", держава протягом

майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-

1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на

48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася

у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Світова економічна історія

не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Все це вкрай

негативно позначається на життєвому рівні народу. Україна належить до країн

не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії

бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення.

Високий рівень бідності у поєднанні з психологічною неготовністю переважної

частини населення України рахуватися з такою ситуацією постійно провокує

політичну нестабільністю, ідеологічне протистояння. Невід’ємна складова такої

ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-

олігархічних об’єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ,

порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості на

думку "Трансперенсі інтернейшнл" Україна посідає третє місце з кінця. Все це

посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає гострі соціально-

політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню

міжнародного іміджу України. Події квітня 2001 р., пов’язані з відставкою

уряду ще раз нагадали про це. Головним політичним підсумком 2000 р. слід

вважати те, що вперше за всю історію незалежності України було здійснено

рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і

політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як

свідчать офіційні джерела після тривалої економічної кризи досягнуто

реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на

12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%.

Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій,

активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання експортного

потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше

спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП

України становила майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося

уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись на все

це, більшість Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто

26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-

демократів, "Трудової України" та "Демократичного союзу", 263 голосами "За"

відправили у відставку уряд В.Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого

спіткала така доля, за 10 р. української незалежності, але, мабуть, першим,

який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних

міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами

ні в політичні, ні в майнові торги. Президент Л.Кучма, який висловив свою

незгоду з рішенням Верховної Ради заявив, що до кінця травня 2001 р. він

запропонує кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став Анатолій Кінах

1. Первісний лад на території України.

60. Україна в умовах незалежності

Yagodka Aleksander

Одесская национальная юридическая академия

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9