Билеты: История Украины

широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією

мстою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу

проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах

комуністичної партії.

49. Радянська модернізація України (1928-1939). Голодомор 1932-1933 рр.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед

у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на "прискорене

соціалістичне будівництво", і саме політика "соціалістичної індустріалізації"

мала принести успіх сталінському курсу "великого перелому". Ставилося за мету

забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної,

енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити

СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим

потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України.

Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн (фактично

було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні — з 2400 до

6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис.).

Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничий клас,

насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий ентузіазм

трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє». Матеріальні

стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, були

замінені моральними, політико-ідеологічними.

В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О.

Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії

так і залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн,

розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щоб

переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35—45%. Учасниками

сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони

репресованих «ворогів народу». Нещадно експлуатувалося і село.

Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-

монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів,

зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь», «Азов-сталь»,

Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо.

Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування

виробляли 69,8% продукції, республіканського — 20,3%, місцевого — 9,9%. З

середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного

господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу.

Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у

загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного

підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова

адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає

себе і зазнає краху.

Так проходила форсована соціалістична індустріалізація — складова частина

сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Чим цей наступ

закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які

добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, то вони просто

не відчули її результатів. Та й не дивно: майже три чверті промислової

продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний

фонд.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична

колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р.

на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в

рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні

елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм

сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною

формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це

мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії»,

оголосили «ворогами народу» і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О.

Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-

аграрниками О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в

найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим

республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929

р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того

ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося

насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того,

щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно

працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів,

а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських

хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість.

Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної

армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових

депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово

переселені в нсобжиті райони Польського півострова та Сибіру. На

розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства

як класу», адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до

українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-

тисячники, — як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну

політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки

колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації — 200

тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб.

Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р.,

запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до

колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла

багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі,

значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед

найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання

українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний

генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Не

зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була

запроваджена «соціалістична колективізація», — створення високопродуктивного

сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.

У 1932—1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі,

мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації — голодомор. Його

витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади.

Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими,

вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів

вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість

тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували

машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів

у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани

хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в

Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на

44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної

власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного

поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді

забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400

районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт.

Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн пудів хліба. Яка

його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме

інше: втрати України становили 5—7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно

штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти

українського народу.

50. Стан культури України в 30-ті роки.

Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної економічної

та політичної ситуації в СРСР зокрема. 30-ті роки - це період, коли давно вже

була придушена НЕП, коли припинилася українізація, період, коли почався

"наступ соціалізму по всьому фронту", коли масові репресії стали невід'ємною

складовою радянсько-більшовицької політики. Це був період утвердження

сталінського тоталітарного режиму.

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада

в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про її розвиток. Вона

розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю та сільським

господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того,

потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах

управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на

завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х років освіченість

населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%. Запроваджується єдина

структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу

мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу

вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)».

Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р., однак, почалося

згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу і другу п'ятирічки

українські вузи за скороченою програмою підготували майже таку ж кількість

спеціалістів, яка була в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало

відмінностей в їхній фаховій підготовці: на перший план висувалися політико-

ідеологічний бік справи, відданість режиму. Тотальна ідеологізація

навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. До того ж

адміністративна система всіляко культивувала неприязнь до інтелігенції.

Більше того, йшов масовий «відстріл» інтелігенції. Ще у вересні 1929 р.

відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як

членів вигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес

над 45 «керівниками» СВУ. Серед них — академік С. Єфремов, професори Й.

Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та

ін. В 1931 р. відбувся ще один процес — так званого «Українського

національного центру», за яким були репресовані 50 представників української

інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-

марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські

академіки — геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський.

Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало

корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М.

Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона була цілком

підпорядкована командно-адміністративній системі, яка використовувала її для

зміцнення позицій правлячого режиму. Для запровадження тотального контролю

над творчістю митців у середині 30-х років було утворено єдині контрольовані

Москвою спілки — письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою

допомогою держава придушувала будь-яке відхилення від «лінії партії».

Наступ на українську культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на

посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді була

остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх

сфер життя. На знак протесту наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник.

За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К.

Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших

українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р.

було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр

«Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського

центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28

представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи

за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього

загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є.

Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500

талановитих письменників. Валда стояла на заваді творчості таких видатних

кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков та

ін. У 30-х роках О.Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну

і переїхати до Москви.

Таким чином, стан української культури в 30-ті роки повністю віддзеркалював

загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х роках,

українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який

дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. "Розстріляне

відродження" - це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української

культури в цей період.

51. Україна під час другої світової війни.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були

не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних

моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної

доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх

цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою

колонію.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило

близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка

проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців, призводило

до спротиву офіційним властям.

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання (УНДО)

на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця

постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету

здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у

Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини

автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська

Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того

ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття.

Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р.,

коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про

ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох

держав, а Західна Україна поряд з іншими територіями мала увійти до складу

СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна.

17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною

радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну

Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між

військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу.

11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на

15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис.

тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини

тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало

символізувати дружбу СРСР та Німеччини.

У згаданому таємному протоколі йшла мова також про інтереси СРСР стосовно

Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р. СРСР,

скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв

Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Отож відтоді майже всі українські землі, котрі перед тим перебували у складі

інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одного боку, цей факт мав

безумовне позитивне значення: возз'єднання західноукраїнських земель

об'єктивно відповідало одвічному прагненню нашого народу до єдності,

соборності. Але не можна не враховувати того, хто, навіщо та якими методами

робив це. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про

подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних

кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному

рухові населення Західної України. Для цього застосовувалися не лише

репресії. З тактичних міркувань було зроблено ряд кроків, спрямованих на

обмеження польського впливу на цих землях. Зокрема, українська мова стала

мовою викладання у названому на честь І. Франка Львівському університеті.

Однак у становищі нових територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов

жорсткий процес насильницької радянізації. Були заборонені всі українські

партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька

церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське

керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої

Галичини на радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю

насаджувала в Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну

систему. Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та

масовими. З осені 1939 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і

слідства було репресовано 10% населення Західної України. Довгождане

возз'єднання українських земель виявилося кривавим.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів

Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір

депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-

німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської

Німеччини.

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм

бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій

ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі

війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня

фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу й Харків. До кінця 1941 р. була

окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом

більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові

підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної

армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною

державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941

р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта

про незалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено до

концентраційного табору Заксенгаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував

усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини

республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі

з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення.

Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські

формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада —

політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та

націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо

діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі,

то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на

теренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну

визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН— УПА посібників Німеччини,

своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався,

його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.

Події на фронтах, особливо після поразок Німеччини під Сталінградом та

Курськом, стали розвиватися вже на користь антигітлерівської коаліції.

Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалося

визволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу над

німецькою в кількості військ, майже п'ятикратну — в техніці, значна частина

якої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою Британією.

Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула

енергійний наступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків,

Чернігів, Полтава, у вересні — Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ.

Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні.

52. Україна на завершальному етапі другої світової війни (1943-1945).

Завершальний етап Другої світової війни посідає дуже важливе місце як у

світовій історії, так і в історії України. Саме тоді починали формуватися

нові погляди на повоєнну розбудову світу, на всю систему міжнародних

відносин. І що ближчою ставала перемога над спільним ворогом, ці питання

привертали дедалі пильнішу увагу політичних лідерів США, Великої Британії,

СРСР.

Що стосується ходу Другої світової війни в 1944—1945 рр., то тут ставало

дедалі зрозумілішим, що антигітлерівська коаліція впевнено йде до перемоги

над нацистською Німеччиною. Зокрема, 1944 р. став роком остаточного

визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників. У лютому

1944 р. в районі м. Корсунь-Шевченківський було ліквідовано велику групу

німецьких військ. 26 березня радянські війська вийшли на державний кордон з

Румунією. Після того як у першій половині травня 1944 р. був звільнений Крим,

основні зусилля сконцентрувалися на західному напрямку. Під Бродами було

розбито вісім німецьких дивізій, у тому числі дивізія СС «Галичина». Були

звільнені Львів, Станіславів, Ужгород.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю очищена від

окупантів, а наприкінці цього місяця було звільнено й Закарпаття. 29 червня

1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз'єднання

Закарпаття з Українською РСР.

Чималий внесок у розгром фашистів зробили радянські партизанські формування

М. Наумова, О. Федорова. Певних успіхів досягло і з'єднання С. Ковпака під

час свого карпатського рейду. Складовою частиною всеукраїнського руху

спротиву нацистам були дії Української повстанської армії. Тільки восени 1944

р. вона здійснила 800 рейдів. Після того як по Західній Україні пройшли

радянські війська, УПА організувала низку акцій з метою перешкодити

мобілізації та депортації українського населення. Тоді ж із тактичних

міркувань німці звільнили з концтабору С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника.

Однак своєї мети вони не досягли: ОУН—УПА не відмовилися від боротьби на два

фронти — і проти більшовиків, і проти нацистів.

Таким чином, події на фронтах свідчили про те, що розгром Німеччини не за

горами. Перемога об'єднаних націй над фашистами та їхніми спільниками, як вже

зазначалося, не тільки підводила підсумок Другій світовій війні, а й висувала

на порядок денний не менш важливі питання — питання повоєнного світоустрою.

З цього огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та, зокрема, в

УРСР у 1944 р. Отож 27 січня 1944 р. пленум ЦК ВКП(6), скликаний вперше після

початку війни, ухвалив пропозиції щодо розширення прав союзних республік у

сфері оборони та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х сесія Верховної Ради

СРСР заслухала доповідь наркома закордонних справ В. Молотова «Про

перетворення Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ із

загальносоюзних на союзно-республіканські наркомати». Того ж дня був

прийнятий відповідний закон і внесені зміни до Конституції СРСР. Тепер кожна

республіка мала право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами,

укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними та консульськими

представництвами. 4 березня 1944 р. шоста сесія Верховної Ради УРСР прийняла

закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату

закордонних справ УРСР». На посаду керівника НКЗС України був призначений О.

Корнійчук, якого повернули з Москви, де він працював одним із заступників В.

Молотова. На цьому, однак, несподіванки не закінчилися. Одна з ділянок

радянсько-німецького фронту була перейменована на Український фронт. Вірш В.

Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів,

Москва відзначає Сталінською премією. Вводяться нові бойові нагороди і серед

них — орден Б.Хмельницького.

Якими ж були справжні мотиви цих прийнятих Москвою рішень? Чиїм інтересам

вони відповідали? Фактично це було, хоч і в дещо завуальованій формі, визнано

в доповіді В.Молотова 1 лютого 1944 р., де було, зокрема, сказано, що

пропоновані зміни відповідатимуть не тільки інтересам союзних республік, а й

СРСР у цілому. Сталін намагався довести, що в СРСР не існує національних

проблем та й навіть найменших підстав для невдоволення радянською

національною політикою, що союзні республіки, в тому числі Україна, тепер

стали суб'єктами міжнародного права і можуть бути членами міжнародних

організацій повоєнної доби. Радянське керівництво на конференції в Думбартон-

Оксі (США, серпень-жовтень 1944 р.) поставило питання про прийняття всіх

республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було

відхилено як юридичне необгрунтовану. Пізніше була досягнута домовленість про

те, що дві радянські республіки — Україна і Білорусія — стануть одними з

членів-фундаторів ООН. Радянський Союз, таким чином, отримував у цій

організації два додаткових голоси, що порушувало загальний принцип: одна

держава — один голос. Але справа не тільки в цьому. Членство цих республік в

ООН, а потім в інших міжнародних організаціях, значно полегшувало проведення

радянської зовнішньої політики в Європі, зокрема в Центральній та Східній, де

після Другої світової війни були встановлені тоталітарно-комуністичні режими.

Після цього сталінське керівництво відкинуло геть загравання з українцями. В

липні 1944 р. О. Корнійчук за директивою з Москви звільняється з посади

наркома закордонних справ. Його наступником стає Д. Мануїльський, який ще у

20-х роках підтримав сталінський проект «автономізації» і котрого Сталін

називав «липовим українцем». Непотрібним став невдовзі і В. Сосюра. Його вірш

«Любіть Україну», відзначений свого часу Сталінською премією, пізніше був

підданий жорсткому політичному остракізмові.

І ще одне: коли Сталін з тактичних міркувань «турбувався» про українців, тоді

ж, 11 лютого 1944 р., Президія Верховної Ради СРСР приймає рішення про

позбавлення ряду народів СРСР залишків їхньої державності. У березні того ж

року Л. Берія звітує про «проведену роботу»: було депортовано 12 націй і

народностей — усього понад 3 млн осіб. У 1956 р. М. Хрущов на XX з'їзді

компартії говорив: «Українці уникли цієї долі тому, що їх забагато і нікуди

було виселити. А то б Сталін і їх виселив». Десятки мільйонів українців, на

відміну від татар або чеченців, справді, важко було депортувати з рідних

місць. До того ж геополітичне розташування України не сприяло проведенню

такого роду акції.

Усі ці події, як вже зазначалося, відбувалися за умов, коли війська союзників

просувалися до Берліна, штурм якого почався у квітні 1945 р. В битві за

Берлін взяли участь десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столиця

Німеччини була взята. 2 вересня 1945 р. капітулювала й Японія. Друга світова

війна закінчилася.

Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською

Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн осіб, або один із кожних шести

мешканців України, загинули у Другій світовій війні. 2,3 млн українців було

вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40—44%

загальних втрат СРСР. Депортовані з Української РСР складають 78,6% усіх

депортованих з СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд крб

(загальні збитки СРСР — 679 млрд, з яких 225 млрд припадає на Росію, 75 — на

Білорусію, 20 — на Латвію, 17 — на Литву, 16 — на Естонію).

Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні,

сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм і геноцид — то

вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих

десятиліть. Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР,

у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

53. Повоєнна відбудова України (1945 - середина 50-х років).

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою

відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна:

зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були

спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної

чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки,

завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму — 286 млрд

крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план

відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести

валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо

значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося

всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними

податками.

Ситуація в 1946— 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та

голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові

поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав

широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на

шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн

зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від

голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні

наслідків Другої світової війни та голоду 1946—1947 рр., однак Москва

відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план

Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою.

Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командно-

адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування

колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна

відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва,

тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р.

були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості

перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства

важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося

продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція

сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня.

Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема,

дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка

головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу.

Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України,

котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена

лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус,

«розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано

більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН — УПА.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла».

Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано

угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про

взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб

польський прокомуністичний уряд намагався розв'язати проблему національних

меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселення

українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися

землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1

січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ,

«москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що

ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру.

Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців

виїхати з Польщі. В хід пішло все — від пропаганди й загроз до підпалів,

грабунку та вбивств.

На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення

«добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис.

осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування

Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали

і в повоєнні роки.

29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення

всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське

та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася

горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій, об'єднаних в

оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було

депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН—УПА.

2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947

р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944— 1956 рр. —

573). Що ж до насильницьки виселених у квітні— серпні 1947 р. до Польщі

українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних

польських землях.

Ця акція не лише підірвала базу ОУН — УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко

відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців,

котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції.

Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові

українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася

засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на

себе лише нова влада Польщі.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не

тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом:

помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак

почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі

з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади.

Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років,

чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на

посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду

компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні

кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З

концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з

України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки,

освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою

розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє

підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в

загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років

(1955—1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє,

магістральних тепловозів — в 11 разів, екскаваторів — у 17 разів тощо. Але,

на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно

екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше,

продукція народного господарства знаходила попит головним чином на

внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких

слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам.

Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а

сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до

природних багатств, навколишнього середовища.

В цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської

продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим,

а колгоспники — безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському

господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на

підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних

факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися

посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва.

У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення

обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, і

на семирічку (1959—1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи

зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення

сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та

безперспективність.

Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р. була

проведена велика пропагандистська кампанія з нагоди 300-річчя «возз'єднання»

України з Росією, яка по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її

частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за

згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про

передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги

таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю;

по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-

третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області

передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на

території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено

велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом,

електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею.

Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна

частина.

Рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. з цього питання повністю

відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним,

географічним та культурним факторам, які об'єднували Україну та Крим протягом

довгого часу. І уряд незалежної України виходив і виходить із того, що немає

ні юридичних, ні політичних, ні етнічних, ні будь-яких інших причин для

ревізії цього рішення. Крим є невід'ємною складовою частиною України. Така

позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що

регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

54. Культурне життя України (друга половина 40-х - початок 50-х років).

Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і

суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному

суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК

Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з

українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію

та культуру. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і

прийняла атрибути державності — герб, прапор, гімн УРСР, які символізували

Україну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської

спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури,

освіти, науки. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством

старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників — А. Жданова. Протягом

1946— 1949 рр. «ждановщина» знищила практично всі попередні здобутки

української культури. Період «політичних ігор» з Україною та українцями

закінчився. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії про

небезпеку українського націоналізму засуджує «Нарис історії української

літератури». Змінюється склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та

«Перець». З'являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка,

О. Довженка.. Було також засуджено «Історію України», видану у 1943 р.,

відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-

націоналістичних істориків». Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький»

критикували за те, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце.

Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на

вузьконаціональних темах. Зазнав переслідувань і В. Сосюра за вірш «Любіть

Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Репресії та

переслідування у сфері культури торкнулися також і інших національностей, які

проживали в Україні. Це добре відчули на собі, зокрема, представники

єврейської культури.

Отож однією з найхарактерніших рис цього періоду став русифікаторський наступ

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9