Билеты: История Украины

деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських

депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві

Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою

сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених

договором між двома державами. Все це негативно впливало на

внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі

сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого

взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу

рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти,

вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної

державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали

на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим

миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з

половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади,

розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна

стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних

документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий

державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету

поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були

зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське

самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне

національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних

умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-

Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська

Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої

участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні

1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-

навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду

українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки,

скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку

залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну

від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з

радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії

Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин

із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918

р. був прийнятий закон «Про посольства 1 місії Української Держави». Новий

закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських

установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони

існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на

відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації,

вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці,

фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного

відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української

Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г.

Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну,

самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не

користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил,

ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу

замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися

риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-

власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України,

більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські

партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців.

Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація

П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало

грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і

С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували

опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і

революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія.

14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний

орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри.

Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський

залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося,

гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і

науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову

систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки

національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху

досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в

надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з

половиною місяців 1918 р.

42. Директорія Української народної республіки (грудень 1918 - листопад 1920).

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної

Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26

грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП.

Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі

селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому

конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та

інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним.

Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити

поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення

України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на

півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія.

Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати

Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії.

Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, —

поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з

наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати

протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як

«витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права

участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та

капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже

близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти.

Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі

з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків.

Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д.

Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в

Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати

в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою,

більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в

контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на

Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ

становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від

більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще

перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд

Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли

місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби

заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над

економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували

наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної

допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її

сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію.

Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-

визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з

генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та

Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь.

35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією

розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська

залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці,

які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний

договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у

вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити

проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до

боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія

опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською Росією, Денікіним,

Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з

денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до

партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший

зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р.

відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків.

Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська

угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були

інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без

«дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з

приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України

визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то

були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли

Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в

Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне

Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький

договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі

антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили

право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з

найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

43. Західноукраїнська народна республіка.

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала

розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в

якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння

Російської імперії.

18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів

українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада

(УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових

сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на

українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії,

Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських

земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на

чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У

зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення

нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській

Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була

створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в

Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим

частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у

Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко

загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну

перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські

формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний

секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про державну

самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким

усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20

листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових

ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування

вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до

Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада

1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною.

На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові

проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення

українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За

умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий

район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська

Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду

ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в

наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські війська

вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є.

Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня

1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє значну територію Галичини. Надалі,

однак, далася взнаки майже подвійна перевага польської армії. Противник

розпочав контрнаступ. Українців було відкинуто до р. Збруч, тобто на

територію УНР.

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання

всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на

цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між

Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР.

Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919

р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні

сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні

права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням

обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт

злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських

визвольних змагань.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна

опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі

Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ залишався

роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею,

відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й

північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала чимало

прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних

українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі

політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не

знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР

намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у

сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство

Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В. Панейко,

М. Лозинський.

44. Культура України в 1917-1920 рр.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси, пов'язані

з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських

визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя тогочасного

суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього

огляду були роки української революції та боротьби за збереження української

державності. Багато з того, що було зроблено Центральною Радою, Українською

Державою гетьмана П. Скоропадського, Директорією УНР у сфері культури, було

зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були

заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення

власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення

національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали

бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та

журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української

культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення

«Просвіти». На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою

навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через рік їх число

зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських

підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2

млн навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та

зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було

створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович. Тоді було

складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові, Одесі відкриті

народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка професійних шкіл,

Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві. Розвивалася українська

видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та

виходило 63 періодичних видання. Було засновано також український театр,

вживалися заходи для заснування українських музеїв. Плідну роботу на ниві

науки і освіти проводив відомий вчений і громадський діяч М. Туган-

Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи було створено Українське

товариство економістів, на базі якого згодом виник один із перших навчальних

закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України —

Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської влади

П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було перетворено на

Державний український університет, а Педагогічну академію — на Українську

науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів

українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний український університет

було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на кошти

земства Український історико-філологічний факультет. У листопаді 1918 р. на

базі київської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, серед

професорів якої були визначні українські митці — Г. Нарбут, Ф. Кричевський,

М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений

проект закону про Українську Академію наук. її першим президентом став В.

Вернадський, а секретарем — А. Кримський. У жовтні 1918 р. засновано

Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний

український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний

музей, Національна бібліотека. Були також засновані Державний драматичний

театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі з Л. Курбасом. Г.Юра з

групою акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім.

І.Франка. Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна

капела. Жили й творили майстри старшого покоління — письменники Панас Мирний,

В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко, багато видатних

живописців, скульпторів, композиторів. У нову добу входили молодші — П.

Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський, котрі почали свою творчість

іще до революції.

В українській культурі 1917—1920 рр. було, звісно, чимало проблем і

труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору

в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди

розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та

більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний

денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшовиками. Чимало

відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли

радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції.

Нова влада, керуючись горезвісним принципом класовості та партійності,

оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам.

Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної політики.

Зносилися пам'ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи

Маркса, Енгельса, Леніна. Робився максимум того, аби знищити все національне

самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої

політики даються взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і

враховувати уроки тих складних і драматичних часів.

45. Створення Української соціалістичної радянської республік

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу

Української СРР - однієї з 13-ти держав, що виникли на уламках колишньої

Російської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв. км,

а її населення — 25,5 млн осіб.

Узимку 1919 р. більшовики вдруге повертаються до України і поновлюють свою

владу на переважній частині республіки. 14 січня 1919 р. згідно з декретом

Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська

Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє головне

завдання у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив уряд УСРР X.

Раковський, він же обіймав посаду наркома закордонних справ. III

Всеукраїнський з'їзд Рад у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію

України. До уряду, тобто Ради народних комісарів, ввійшли головним чином

комуністи. Відповідними були й методи їхнього керівництва, котрі запозичалися

з практики радянської Росії. Головна увага концентрувалася на здійсненні

горезвісної політики «воєнного комунізму», на запровадженні диктатури

пролетаріату.

Така політика, як і в Росії, викликала спротив. Зокрема, селяни протестували

під гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні було зареєстровано 93

виступи, в липні — 207. Проти повстанців більшовики спрямували регулярні

війська. Це, однак, не дало результату; рух спротиву тривав, а радянська

влада втрачала підтримку населення. За таких умов денікінці влітку 1919 р.

переходять у наступ, і радянська влада в Україні губить свої позиції.

Але до закінчення громадянської війни залишалося ще два роки. Денікінська

влада, яка мала на меті відновлення Російської імперії, не тільки не

заспокоїла населення України, а й викликала нову хвилю загальнонаціонального

спротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав повстансько-партизанський

рух. Що ж до більшовиків, то вони збирали сили, а також намагалися

використати суперечності між денікінцями та С. Петлюрою, незгоди та

розбіжності у керівництві Директорії УНР. Невдовзі розпочався широкий наступ

радянських військ. 16 грудня 1919 р. вони взяли Київ.

Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом залишилася

без скільки-небудь принципових змін, проте в методах її запровадження

з'явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК

РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» від 29 листопада 1919 р. зазначалося,

що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», а питання

визначення форм якнайтіснішого союзу України й усіх радянських республік буде

остаточно вирішене самими українськими робітниками і селянами. Але на

практиці, звісно, робилося все для того, щоб Україна не мала дійсної

незалежності. До поразки Директорії додався розгром військ Врангеля в Криму.

Тут була встановлена радянська влада. Незважаючи на статус самостійної

держави, УСРР разом з п'ятьма іншими радянськими республіками і двома

народними республіками утворювали єдиний простір, жорстко контрольований

Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був укладений договір про

військовий та господарський союз.

Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, яка не

здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республіку

поглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова

Польща повинна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак навесні

1923 р. під тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти перестала

заперечувати анексію Польщею українських земель, зокрема Східної Галичини.

46. Входження України до складу СРСР.

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду

Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального

політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір

засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та

«зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших

наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр

посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У

червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся

навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-

який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви,

і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було

підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На

V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) проти договору про

військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних

партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не

підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і

входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від

радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання

РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське

зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних»

республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо

до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний

заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх

зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в

Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському

університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. —

Інститут міжнародних відносин).

Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й.

Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками»

передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це

був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку

більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і

В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських

республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про

утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів

Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення

СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про

утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і

далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено

Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою

мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР.

Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації.

Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні

повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями,

"добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був

тягти протягом майже 70 років.

47. Україна 20-х - початку 30-х років. Нова економічна політика. Голодомор

1921-1922 рр.

Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, а то й трагічним для

українського народу. На початку цього періоду боротьба за незалежність

України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася

радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності

здійснювався тепер в основному «мирним шляхом» — протягом усього існування

комуністично-тоталітарного режиму в радянській Росії, а потім в СРСР.

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно

важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в стані

глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста,

йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів.

Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія,

Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 мли стала

об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його

ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та

політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської

війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася

націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався

продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта

ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою, над

законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та

політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше

поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували

матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші

економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання,

руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове

невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання

селян. Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою

політикою.

Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади

продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться

про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте під

тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було чи не єдиним більш-менш

серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Але

більшовицька влада не була б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю

політику в усіх її вимірах.

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП

передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного

управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових

відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком,

денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і

середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в

різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової

системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової

системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції

зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним

податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд

і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд

тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано

державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства

передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки,

транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася

кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного

господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати.

Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його

продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р.

Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише

важка промисловість, яка перебувала в руках держави.

Однак у 1928 р., як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу

історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарних

методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної

індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських

п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиною були

наслідки політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою

яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів

хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні,

степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в

Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на

півдні Харківщини. Це були райони, які до Першої світової війни слугували

головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала

епідемія холери.

Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл

ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено:

Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії.

Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду,

відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було

дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація

допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники

вважають, що чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб.

У той же час на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців із

голодуючих районів Росії. Внаслідок цього офіційна статистика «не бачила»

скорочення населення України.

В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не

стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації,

пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч

і в менших масштабах, спостерігалися і в інші роки. Наприклад, на Поділлі він

повторився в 1925 р. і також був значною мірою спровокований більшовицько-

радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але не зробила цього.

48. Культурне і духовне життя в роки НЕП.

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕП

почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у

культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена

була пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких

важко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII з'їздом

РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення

своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в

державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури.

Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні,

відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула

зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова

громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада,

виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було, але

українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за

весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального

розвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому

УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і

культурно-освітніх установ». Проблема українізації, однак, не вичерпувалася

цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення

адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР

була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924— 1925 рр.

створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврейський

національні райони, а також 954 ради національних меншин. Центром

українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О.

Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів

української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські

настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні,

вважав українізацію відступом від ленінської національної політики,

організовував цькування прихильників українізації.

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед

службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від 35

до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20% діловодства, то в

1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80%

загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів. Чимало позитивних

змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М.

Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. В

літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М.

Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших.

Виникали національні культурні та літературні організації ("Гарт", "Плуг",

"Авангард" тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури

(ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за

відродження української духовності. Значний внесок у розвиток української

музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський.

В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А.

Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був

Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив

«Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В 1927

р. була створена Київська кіностудія.

Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі до

членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше

представників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще.

Частина духовенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, в 1923 р.

створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні

1921 р., виникає справді незалежна національна церква — вкраїнська

автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як і загалом становище

релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була оголошена

«п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилось

лише 9% церковних споруд порівняно з 1913 р.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на

перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на

все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки

зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В.

Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і

знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М.

Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української

економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7

липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації,

покінчив самогубством головний провідник політики українізації — М. Скрипник.

Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9