Билеты: История Украины

виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі майнового цензу.

Компетенція міських рад була аналогічною компетенції земств.

Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864 р.).

Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і

зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто

єдиний для всього населення. На судові засідання допускалися представники

преси й публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував

прокурор, захист — адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових

інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата. Для розгляду особливо

важливих справ створено Верховний кримінальний суд.

Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі університетська,

ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії. Помітна увага

приділялася поширенню знань серед населення, виданню підручників, народних

книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси по неділях,

через що такі школи й називалися недільними.

Важливе значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна

військова повинність починаючи з 21-річного віку. Для осіб з освітою

встановлювалися менші строки служби.

У 1862 р. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим

господарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів.

Значення реформ адміністративно-політичного управління 60— 70-х років XIX ст.

полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та непослідовність, вони

прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних

засадах. Внаслідок цих реформ суттєві зміни відбувалися і в економічному,

політичному та культурному розвиткові України.

28. Економічний розвиток українських земель у 60-90-ті роки ХІХ ст.

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку

економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значно

прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринкових

відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні у 1869 р.

вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. — 5301 промислове

підприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом

1866— 1879 рр. в Україні було прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій.

Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному механізованим транспортом, що

значно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст.

довжина залізниць в Україні становила одну п'яту всієї залізничної мережі

Росії.

Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання

морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса,

яку в другій половині XIX ст. навіть називали «пшеничним містом», бо саме

через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійського виробництва

пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній

торгівлі всієї імперії.

На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості:

кам'яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861— 1900 рр. видобуток

кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн до 672 млн пудів. У 1900 р. він

становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (з 1870 по 1900)

видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн до 210 млн

пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії. У

80 - 90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано

17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво

чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки.

Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в

Україні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад, з

1888 по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького, англійського та

американського капіталу в гірничій промисловості України було створено 22

іноземні компанії з основним капіталом 62,9 мли крб.

У систему нових відносин поступово втягувалося землеробство України. З 1863

по 1902 р. до ринкового обігу тут надійшло понад 25,6 млн десятин приватних

земель. Характерно, що землю купували не тільки поміщики-дворяни, а й

представники інших соціальних верств — купців, духовенства, міщан та селян.

Значна частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877

по 1905 р. придбали її близько 4,5 мли десятин, збільшивши своє

землеволодіння вчетверо. В сільському господарстві дедалі ширше

застосовувалася машинна техніка. Південь України став головним районом

виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на

виробництві пшениці й цукру, лівобережні — зерна, тютюну і частково цукру.

Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив і на інші сфери

суспільства. Зокрема змінювалася його структура, співвідношення між міським і

сільським населенням тощо. Нерідко капіталістичні нововведення призводили до

загострення соціальних конфліктів.

29. Суспільно-політичне життя в Україні другої половини ХІХ ст.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в

Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На

початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні

документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність

українського народу. Другому — культурницькому — етапові притаманний сплеск

відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі,

освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних

організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема

самостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування — Кирило-

Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалося

створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі

цього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т.

Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони

згуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду». Провідною

ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української

нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців В.

Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню.

У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис —

«Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т.

Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для

неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» П.

Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних

запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення

українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне

поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало

назву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С.

Подолинський заснували таємну «Стару громаду»,яка об'єднала інтелектуальну

еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени

цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань,

письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського

режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли

значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а

й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени

громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців

виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові

політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони

себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили

організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створення

самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася

програма братства — «Декларація молодих українців». Автори програми

проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони

зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в

національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У

політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах

демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які

стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і

О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що

поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона

започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак

і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а

культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-

політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи

загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої

організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні

національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу

відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий

етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за

українську державність.

30. Національна політика російського царизму щодо України

Незважаючи на переслідування й утиски з боку царського уряду, український

національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. У Петербурзі

створюється і працює українська «Громада» за участю М. Костомарова, В.

Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший український журнал

«Основа». Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади,

недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на

Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він

був відомий під назвою українофільства.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви

українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв

видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і

особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося

друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування

часопис «Основа».

Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського

національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення

цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши

«Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени

громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у

Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема

часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне

товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. в

Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак,

переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками

спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання

української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність

громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар

підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької

діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.

Костомарова. В. Антонович і П. Житецький продовжували шукати компромісні

варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли на

позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було

конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-

які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття

своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.

Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера,

Д. Вовка, до яких згодом приєдналися Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти

київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це

видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада,

яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р.

відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст.

продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю

спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі

прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного

розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в

українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі

передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

31. Польське повстання 1863-1864 рр. в Україні

Реформа 1861 р. не розв'язала найбільш гострих і невідкладних проблем

соціального та національного розвитку не тільки українського, а й усіх

народів Російської імперії. Одним із виявів цього стало польське повстання,

яке почалося у січні 1863 р. Підготовкою повстання керував Центральний

Національний Комітет, який мав тісні зв'язки з польською еміграцією в

Західній Європі, головним чином у Парижі. Повстанці ставили метою звільнення

Польщі з-під російської влади, відновлення Польської держави в межах 1772 р.,

ліквідацію кріпацтва, скасування станів з їхніми привілеями. Планувалося, що

земля перейде у власність селян, а за її викуп платитиме держава. До

повстанців приєдналися офіцери російських полків, що дислокувалися у Польщі.

Повстання охопило також Литву, Білорусь, Правобережну Україну. У Києві було

організовано комітет, членами якого стали чимало студентів Київського

університету. Товариство «Земля і воля», створене 1862 р. у Петербурзі,

розповсюджувало відозви на підтримку повсталих. Допомагати полякам закликав у

«Колоколі» О. Герцен.

Проте сили повсталих були обмежені — не більш як 20 тис. погано озброєних

вояків — і російська армія легко їх розбила. Не справдилися надії поляків і

на підтримку з боку українського селянства. Деякі з польських панів,

намагаючись привернути до себе українських селян, видавали їм так звані

«золоті грамоти», в яких проголошували, що саме вони, а не цар, дарували

селянам землю і свободу. Проте мало хто з українських селян приєднався до

повсталих, зате близько 300 тис. добровільно боролися з ними. Незважаючи на

це, російський уряд жорстоко переслідував не лише поляків, а й українців,

зокрема членів просвітницьких громад: влада розглядала рух громадівців як

продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах

пройшли арешти. Найактивніші учасники громад, у тому числі П. Чубинський, О.

Кониський, В. Лобода, були заслані на північ Росії. Що ж стосується

безпосередніх учасників польського повстання, то кара для них була значно

суворішою, ніж у 1831 р. Багато було страчено або заслано до Сибіру.

32. Розвиток народницького руху в Україні

З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись український

національний рух, активність якого знизилася після розгрому Кирило-

Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі й

засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о Южной

Руси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших

українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника

«Основа» — першого в Російській імперії українського часопису.

Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання

загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на краще ставали

дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися радикальні

настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники — ентузіасти

культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали

звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв,

мови, фольклору. Близькою до народників була група так званих хлопоманів на

чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і

напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним

рухом. Як народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були

рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.

Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М.

Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. в Одесі

Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український студент із

селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерів

Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою «Київська

громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму —

В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети — повалення

царизму — всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки

зору на методи й засоби боротьби.

Один із напрямів діяльності народників пов'язаний з ім'ям відомого

російського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступової

підготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший напрям

уособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він закликав до

радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові

виступи народу. «Ходіння в народ» лавровців не мало скільки-небудь серйозних

наслідків: селяни відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста. Щодо

України, то тут «ходіння в народ» теж не набуло поширення.

Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події, що

відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра

базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві,

сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створити

таємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так

звану «Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько тисячі

селян.

Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почали переглядати

свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку про те, що

тільки політична боротьба здатна забезпечити перемогу над самодержавством.

Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах. Чимало народників

орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В. Засулич у

генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілу

хвилю замахів на вищих чиновників царського уряду і на самого імператора.

Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого

здійснили низку терактів.

Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в 1879 р.

Частина народників, які обстоювали терористичну тактику, об'єдналася в групу

під назвою «Народна воля». Інші ж створили організацію «Чорний переділ», яка

виступала за мирне «вростання» народників у широкі верстви населення.

«Чорнопередільці» (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, М. Попов

та ін.) згодом відмовилися від роботи на селі і зосередили головну увагу на

агітації серед робітників. У Києві «чорнопередільці» створили

«Південноросійський робітничий союз». Невдовзі деякі з них емігрували за

кордон, де Г. Плеханов заснував у Женеві марксистську групу «Визволення

праці».

«Народна воля» вступила в новий етап своєї діяльності. В ній склалася

військова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. В Україні

народовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та

інших містах. У лютому 1878 р. в Києві було здійснено замах на товариша

прокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля Харкова було зроблено спробу

визволити з ув'язнення Войнаровського, засудженого на «процесі 193-х».

Винесений народовольцями смертний вирок цареві Олександру II було виконано 1

березня 1881 р. Царський уряд перейшов у наступ. Відбулося кілька судових

процесів проти народовольців, і організація фактично припинила своє

існування.

Активну участь у діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д.

Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, С. Перовська та

ін. Проте вони майже не цікавилися визвольною боротьбою українського народу,

не користувалися українською мовою. Новий цар Олександр III стратив 28-

річного Миколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до загибелі розробив

перший у світі проект реактивного космічного корабля.

Поряд із російським народницьким рухом існувала й окрема українська течія, що

мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народники намагалися

спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, то українські

наголошували на індивідуалізмі українського. Українські народники мали на

меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як справу національну.

Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О. Левицький,

письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський

та ін. Останнього за участь у народницькому русі двічі заарештовували, а в

1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, О. Терлецький, М. Павлик та інші діячі

українського руху сприяли поширенню творів народників на галицьких землях.

Мала місце спроба українських народників організуватися в радикальну

політичну організацію — «Братство тарасівців». Ідеї українського

національного розвитку в загальному народно-демократичному русі 80— 90-х

років послідовно обстоювали М. Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак

народництво так і не стало ні масовим, ні добре організованим, а отже й

скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.

33. Національно-визвольний рух на Західноукраїнських землях у другій

половині ХІХ ст.

Важливою складовою українського національного руху були визвольні змагання на

західноукраїнських землях. У другій половині XIX ст. вони помітно

активізувалися. Провідну роль у цьому русі, як і раніше, відігравали

представники інтелігенції, переважно духовенства. Разом із тим, особливо

після придушення австрійським урядом та російськими військами повстання та

скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицько-

українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за

віком консервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького

москвофільства почала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть

деякі видатні галицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях окремішності

українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної

єдності Галицької Русі з Великою Росією.

Але існувала й інша точка зору. Її носіями були так звані народовці -

представники молодої генерації українського національного руху, які рішуче

виступили проти консервативно-москвофільського табору. Величезний вплив на

формування національної свідомості молоді справляв приклад Наддніпрянщини.

«Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, «Основа» та інші українські видання,

які діставалися Галичини, захоплювали молоду західноукраїнську інтелігенцію,

прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного руху.

У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис

«Правда», в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М.

Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури.

Через рік народовці заснували товариство «Просвіта», яке видавало популярні

книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою

Товариства став А. Вахнянин. «Просвіта» ініціювала створення друкованого

органу народовців «Діло», а також першої політичної організації народовців.

У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало

Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване

в наукове. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франка, В. Гнатюк, Ф.

Вовк та ін. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100

різноманітних наукових і літературних праць.

У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, які остаточно перейшли на

службу російському царизмові, заснували свою політичну організацію — «Народну

Раду». Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом

М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована Русько-

українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на

Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М.

Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, засновану І.

Франком і К. Левицьким.

Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом

свого голови — М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство

об'єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і

являло собою своєрідну академію наук українського народу. Велике значення з

огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським

та І. Франком загальноукраїнський часопис «Літературно-науковий вісник».

Отже, другу половину — кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесення

національно-визвольного руху, посилення позицій та ролі тих суспільно-

політичних сил, котрі чітко виступали за всеукраїнське єднання на принципах

визнання незалежності й української державності.

34. Українська культура другої половини ХІХ ст.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного

суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд

усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її

у навчальні заклади, театри, державні установи.

Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала

знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена

з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України.

Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку

в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років

пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували

збори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до

справи національного відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького

університету С. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української мови

в цьому німецькомовному навчальному закладі.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо,

наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко

користувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів,

насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був

часопис «Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської

України. З 1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник».

Упродовж 80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів

світової літературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української нації

ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення,

пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок

денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені

кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною

мірою сприяли розвиткові культури українського народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали

назву початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили

земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19

училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський

університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.),

Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов,

математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М.

Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток

української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у

Львові. Відомі вчені М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили

для формування концепції української історії. Плідно працювали в цьому

напрямі й представники молодої генерації істориків — О. Єфименко, Д. Багалій,

Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української мови після

появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське

мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала П.

Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на

розвиток української літератури справляли І. Франка, В. Стефаник, О.

Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський,

Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й

оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії. М.

Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький —

«Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто

тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові

почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа «Руська

бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький створив у

Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу за

участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці

століття виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого.

Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві був

організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський

створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному

житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків

українського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І.

Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас

Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було

образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні»,

«Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс»,

«Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання

елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки

Міської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О.

Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі —

новий оперний театр.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли

патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але

невпинно розвивався процес національного самоствердження.

35. Економічний розвиток і суспільно-політичний рух на початку ХХ ст.

Україна на початку ХХ ст. була складовою частиною двох імперій — Російської,

до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-У горської, до якої

відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20 млн

українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5 млн, а в Буковині — 300

тис.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить

високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та

Придніпров'я. Виникли нові промислові міста — Юзівка, пролетаризувалися старі

— Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч

переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України.

Значною була частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній,

гірничій промисловості. На півдні України виникали значні промислові

об'єднання, пов'язані з розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного,

вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо. Серйозні зміни

відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережа

банків. Швидкими темпами формувався новий клас — буржуазія. З'являлися відомі

далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один із них — Михайло

Терещенко - не тільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш важливих

галузей сільського господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й

виділяв чималі кошти па розвиток української культури. І в цьому плані він не

був одиноким.

Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю. Тут

продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багато

дрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швидкими темпами

розвивалися фермерські (за колишньою термінологією — «куркульські»)

господарства, які різнилися між собою розмірами землі, обсягом виробництва

тощо. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні з

іншими вадами процесу розбудови ринкових відносин, зокрема з безробіттям у

містах, створювало гостру соціальну напругу, було соціально-економічним

підґрунтям для серйозних класових конфліктів.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був

національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і

раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення

українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі.

Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою

ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним. Зокрема

проводилися масові заходи за участю широких верств української інтелігенції —

урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І. Котляревському,

відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького

тощо, — які сприяли зростанню національної свідомості, духовному єднанню

українців обох імперій.

Активними учасниками українського національного руху були студенти, в тому

числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано в

солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними поступками

влади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги,

бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість дедалі гучніше

вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови.

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв,

зокрема, у створенні політичних партій.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р.

С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську

радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах

демократії, соціалізму й соборності українських земель. Своїм завданням

партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в

перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В

1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші

марксистськи налаштовані діячі, які заснували Українську соціал-демократичну

партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький, В. Охрімович, Т.

Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну партію, яка стояла

ближче до інтересів селянства. Невдовзі вона стала найбільшою українською

партією Галичини.

У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», котрі

прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було

засновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О.

Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за

самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови,

культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України,

об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати

національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.

Через три роки (1900 р.) виникає перша політична партія в Наддніпрянській

Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з

ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д.

Познанського та ін.

Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за

національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві,

Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет у

Львові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна,

єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих

російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою.

У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чолі з

М.Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повинна

бути суто національною. На їхню думку, вона мала об'єднувати і націоналізм, і

марксизм, тобто те, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював М.

Міхновський. Фракція виступала з чітких націоналістичних позицій, не

позбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна для

українців» тощо). Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Її

члени вважали, що РУП має відмовитися від національної орієнтації і стати

автономною складовою Російської соціал-демократичної робітничої партії. У

1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним

керівником став М. Порш. Органами партії були місячник «Гасло», часопис

«Селянин», газета «Праця».

Українська народна партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С.

Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії була

викладена М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична

республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним

гаслом було «Україна для українців». УНП була єдиною партією в

Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею державної

самостійності України.

Українська демократична партія була створена 1904 р. С. Єфремовим, Є.

Чикаленком, Б. Грінченком та ін. Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед її

вимог — надання Україні автономії у складі Російської імперії, встановлення

конституційної монархії. Передбачалися скликання крайового сейму,

українізація адміністративного апарату, освіти, культури. Загалом політична

платформа УДП багато в чому нагадувала партію конституційних демократів

Росії.

«Спілку» (Український соціал-демократичний союз) створено 1904 р. на базі

частини РУП. Її лідерами були М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський.

Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від

їхньої національності. У 1905 р. партія приєдналася до російських меншовиків

на правах автономної організації.

Українська радикальна партія, що виникла 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка,

С. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія, створена 1904

р. на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком, за своїм складом були невеликими,

а за політичними орієнтаціями близькими до ліберально-буржуазних поглядів

російських кадетів.

36. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-

Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи.

Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних

відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.

На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної Галичини,

Буковини, Закарпаття посідали великі промислові об'єднання. У Галичині на

1903 р. налічувалося 24 акціонерних об'єднання, а в 1912 р. їх уже було ЗО.

На Закарпатті діяло дев'ять промислових акціонерних товариств. Динамізувався

процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітників

Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося майже вдвічі.

Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі.

Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на

західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу роль у

розвитку економіки краю відігравав не тільки український капітал, а й

іноземний — австрійський, румунський, молдавський.

Що ж стосується сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася

від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина,

Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської

імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90% населення.

Складні соціально-економічні процеси, що відбувалися в цей період на

західноукраїнських землях, віддзеркалювались і в суспільно-політичному житті

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9